Політика Румунії

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». Була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви.

Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість. Соціальне і національне гноблення українців у складі Румунії викликало опір місцевого населення, село повставало: у 1919 р. спа­лахнуло повстання у Хотинському повіті на Буковині, у 1924 р. Татарбунарське повстання у Південній Бессарабії.

Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої. Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно з Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік. Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення, місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником. Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.

Політичне життя. Національно-визвольний рух

Побоюючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: у 1924 р. польський уряд прийняв закон, що забороняв вживати українську мову в урядових установах. Того ж року міністерство освіти здійснило реформу, за якою більшість україномовних шкіл було перетворено на двомовні заклади з переважанням польської мови; закривалися українські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% - Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.

У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

- визначення шляхів національного визволення;

- побудова суверенної української держави;

- утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.