Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Українське національне відродження XIX ст.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ План лекції 1. Українське національне відродження XIX ст. 2. Соціально-економічні перетворення на українських землях у другій половині XIX ст. 3. Україна на початку ХХ ст.
Література: 1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004. 2. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991. 3. Грицак Я. Нарис історії України – формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття. – К., 1996. 4. Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху ХІХ століття. – Тернопіль, 1993. 5. Конончук І.М. Історія України від стародавніх часів до помаранчевої революції. – Ніжин, 2005. 6. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3-х т. – К., 1990. 7. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник. – К., 2002. 8. Рибалка І.К. Історія України: дорадянський період. – К., 1991. 9. Сарбей Т.В. Історія України ХІХ – поч. ХХ століття. – К., 1994. 10. Шевченко Т. і українська культура. – Львів, 1990. 11. Гошуляк І. Зародження і розвиток ідеї Соборності в українській суспільно-політичній думці дореволюційного періоду. // Історичний журнал. – 2004. - № 6, 7.
Українське національне відродження XIX ст. Основна риса української історії XIX ст. – це національне відродження України, під яким розуміють: § формування національної самосвідомості українців; зростання інтересу до української мови, історії, культури; § активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію; § розгортання українського національно-визвольного руху. Під впливом Великої французької революції у європейських країнах наприкінці XVIII – початку XIX ст. виникла і набула поширення ідея національної самосвідомості, що базувалася на етнічній тотожності. Завдяки зусиллям інтелігенції процес творення національної самосвідомості захопив Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання у Росії та Україні, а сам він відбувався у складних умовах розподілу українських земель між Російською й Австрійською імперіями, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської, польської, німецької мови, культури, звичаїв тощо. Як і в інших країнах, цей процес супроводжувався відтворенням національної історії, вивченням фольклору становленням нової української мови і літератури. В авангарді процесу формування національної самосвідомості в Україні стояли історики. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки Інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси. Українській інтелігенції першої половини XIX ст. належить історична заслуга у відновлення національної свідомості народу. Вже з кінця XVIII ст. посилюється зацікавленість своїм минулим, особливо історією козаччини, серед українських дворян-інтелігентів. Намагаючись обґрунтувати ідею козацької автономії, відразу ж після ліквідації Гетьманщини історик Петро Симоновський зробив короткий опис малоросійського народу та його військових справ (1765 р). Трохи пізніше вийшли праці інших істориків, схвально сприйняті місцевим дворянством. І хоч вони були проникнуті місцевим патріотизмом та ідеалізацією минулого (написані російською мовою) все ж таки у них підкреслювалась самобутність українського народу, його історії. Серед робіт виділялися «Короткая летопись малороссийская» (1777 р.) Василя Рубана, «Черниговського наместничества топографическое описание» (1786р.) Опанаса Шафонського, «Записки о Малороссии» (1798 р.) Якова Марковича та інші. Започаткували наукове дослідження української історії Михайло Антоновський, Максим Берлинський, Тимофій Калинський, Роман Маркович, Василь Полетика, Федір Туманський, Василь Черниш, Андріян Чепа та ряд інших, які зібрали й опублікували історичні документи про визначні діяння і високий статус своїх предків. Широкого поширення набув ретельно документований чотиритомник «История Малой России» (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського. Та найбільший вплив на українське суспільство мав створений десь у першому десятилітті XIX ст. визначний політичний трактат «История Русов». Протягом десятиліть він поширювався таємно і лише 1846 року вперше його було надруковано. Широко прославляючи і романтизуючи козацьку минувшину, невідомий автор доводив, що по-перше, Україна, а не Росія є прямою спадкоємницею Київської Русі; по-друге, Україна з найдавніших часів постійно мала свою автономію. Одночасно автор порушував питання про права і свободи взагалі усіх людей та про місце України у тогочасній політичній ситуації. Набуло особливого поширення серед молодих українських дворян-інтелігентів вивчення фольклору. Початком української етнографії стала робота Григорія Калиновського «Опис весільних українських обрядів» (1777р.). Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою «Попытка собрания старых малороссийских песен». Найбільш повне наукове дослідження української етнографії здійснив Михайло Максимович: 1827 року за його авторством вийшли «Малороссийские народные песни». Визначальним моментом у розвитку української мови та літератури стала публікація у 1798 р. поеми «Енеїда» Івана Котляревського, яка була написана українською народною мовою. Непересічною була праця Олексія Павловського «Грамматика малороссийского наречия» (1818 р.). Та могутнім засобом формування національної самосвідомості українська література стала завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка. Отже, саме українська інтелігенція не тільки започаткувала національний рух, але й теоретично обґрунтувала необхідність відродження української державності. Не припинялися спроби його практичного розв'язання. На початку XIX ст. перші таємні українські організації виникають у формі масонських лож. Поступово вони набувають політичного характеру. Найбільш відомою була створена у 1818 р. Михайлом Новиковим у Полтаві ложа «Любов до істини», яка поклала початок зародження організованого опозиційного руху в Україні. Окремі українські ложі виникають у Крем’яні та у Вишнівці на Волині. У 1819 р. в Україні було створено Малоросійське товариство, метою якого було здобуття самостійності України разом з Польщею. Осередки товариства існували у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Як і інші організації, воно було розгромлене. Але, У 40-х рр. до суспільно-політичного руху прилучилися нові сили передової частини суспільства. За два роки до початку західноєвропейських революцій у Київському університеті молоді просвітницькі сили заснували у січні 1846 р. таємне Кирило-Мефодіївське товариство (братство) з радикальним статутом і гуманістичною програмою відродження слов'янських народів. Товариство істотно відрізнялося від масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття. Тут не було представників заможних родів. До його складу увійшли 12 осіб, переважно діти середніх або й бідних дворян, урядовці і навіть колишні кріпаки, зокрема, засновником товариства стали історик Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету, урядовець і правознавець Микола Гулак, студент Київського університету, а потім вчитель Василь Білозерський. Учасниками його були поет і художник Тарас Шевченко, вихованці Київського університету: вчитель, учений і письменник Пантелеймон Куліш, вчитель Дмитро Пильчиков, студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Опанас Маркович, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, дворянин з Полтавщини, вихованець Харківського університету Микола Савич. Усі вони – справжні українські патріоти й просвітники, люди передовий суспільних поглядів та ідеалів, високої християнської моралі. За віком це була молодь 20 – 30 років. Найстаршим був лише Т. Шевченко, якому тоді виповнилось 32 роки. Саме його ідеї і справили великий вплив на товариство. Адже у своїх гуманістичних і революційне наснажених поетичних творах: «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим», «Єретик», «Заповіт» та інших, - він вказував єдино вірний шлях до соціального і національного визволення не лише українському, а й усім слов’янським народам, щоб вони стали «добрими братами», «синами сонця – правди», відкинули релігійні незгоди, єдналися, браталися, здобували собі волю спільними силами. Гуманістичні ідеї визволення і єднання слов'ян у спілку чи республіканську федерацію вільних держав втілені у програмових документах товариства; «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», «Книзі буття українського народу», відозвах «Брати українці!» і «Брати великоросіяни і поляки». Найголовніші завдання братства визначені у «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія». Найперше, все зводилося до того, що «духовне і політичне об'єднання слов'ян є тим справжнім призначенням, до якого вони повинні прагнути». При об'єднанні «кожне слов'янське плем'я повинне мати свою самостійність». Названо українців, росіян, білорусів, поляків, чехів, словаків лужичан, хорватів, болгар. Вони мали запровадити в себе «народне правління», дотримуватися рівності співгромадян. Правління, законодавство, право власності й освіта у слов'ян повинні були ґрунтуватися на «святій релігії»..Для вирішення спільних державних-справ Призначався «загальний слов'янський собор» з представників вільних і незалежних держав. Своєрідним взірцем при створенні кирило-мефодіївцями оригінального програмово-ідеологічного документа під назвою «Книга буття українського народу» став відомий публіцистичний твір великого польського поета Адама Міцкевича «Книга народу польського і польського пілігримства» (1832 р.). Звідти було запозичені ряд гуманістичних ідей та форму доступного читачам викладу. У «Книзі буття українського народу» вказується на велике значення гуманістичного християнського вчення для перебудови людського суспільства на засадах справедливості. У цьому творі знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, слов'янофільства, українства, панславізму, месіанства. Там же викладена і соціально-політична програма національного визволення і єднання слов’янських народів у республіканську федерацію, повалення монархічного самодержавства, ліквідації кріпацтва селян, нерівності станів, конфесійних незгод і суперечностей тощо. Розповідаючи про трагічну історію і тогочасне становище України, «Книга буття українського народу» високо оцінює українське козацтво та його суспільно-історичну роль, малює його взірцем вільного стану для усіх поневолених народів. Українському ж народові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов’янської федерації. Власне саме українська національно-визвольна ідея і вирізняє програму кирило-мефодіївців від схожої на неї програми «Товариства об’єднаних слов’ян». У тактичному плані між членами товариства існували розходження. Якщо М.Костомаров і П.Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, то М.Гулак і Т.Шевченко – шлях повстання і повалення царизму. Практична діяльність кирило-мефодіївців – активна і багатогранна. Вони створили програмні документи, складали прокламації до українців, росіян і поляків, поширювали свої Основні цілі братства: § ліквідація самодержавства і кріпосного права; § національне визволення України; § утворення на демократичних принципах федерації слов'янських народів з центром у Києві. Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів. Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди. За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України. Здійснити свої плани кирило-мефодіївці не змогли, бо у березні Отже, наприкінці ХУШ ст. в українському суспільстві розпочався новий період формування національної самосвідомості. Основним її носієм була інтелігенція. Вона піднялася над інтересами окремих верств і чітко зорієнтувалася на загальнонаціональні цінності. У процесі опозиційного протистояння української інтелігенції по відношенню до царату виникла таємна організація під назвою «Слов'янське товариство святого Кирила і Мефодія». Це була перша спроба української інтелігенції стати на шлях організованої політичної боротьби за національне визволення. У кін. 50-х рр. XIX ст. почали організовуватись напівлегальні гуртки – Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка " хлопоманів" (від польського " хлоп" – селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями " українофіли", набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницькій характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчання української мови, історії, етнографії тощо). У 1861 р. М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський та інші об’єднались навколо журналу «Основа». Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Миколи Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов. Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О. Русов. Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України. Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким заборонялося видавництво, викладання українською мовою на тій підставі, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, не має і бути не може». Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад. На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган " Киевский телеграф". Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. Громади хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. У 1876 р. Олександром ІІ був підписаний Емський указ, який заборонив використання назви Україна, використання української мови у школах, державних закладах, ввезення літератури українською мовою, українські п’єси та пісні (їх треба було перекладати на російську). Після цього діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов. який впродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном " Громада ". М.Драгоманов (1841-1895 рр.) мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М.Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі – в існуванні децентралізованих, політичне вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його думку, справжня демократія можлива лише при ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, вчений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави. Розроблена М.Драгомановим теорія федералізму стала символом національного визволення поневолених народів. Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало " Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891 -1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Міхновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. " Тарасівці" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність " Братства" підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники -Д.Антонович, М.Русов, Д. Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку як програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського " Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що обумовило її розкол на поч. XX ст.
НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XIX СТ.
Незважаючи на переслідування на початку XIX ст. в західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Австрійської імперії, посилився процес національного відродження. Його генерувало українське клерикальне духовенство, яке не відразу стало національне свідомим. Тому він проходив повільно й важко. Перша спроба західноукраїнської інтелігенції зорганізуватися й привернути увагу до мовного питання відбулася в Перемишлі, який на той час був центром греко-католицької єпархії. Там функціонувала семінарія, були багаті бібліотеки. У місті жили деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. У 1816 р. саме там виникло так зване «Клерикальне товариство». Його заснував Іван Могильницький – високопоставлений церковний ієрарх. У 1816 р. він створив «Граматику» української мови, довів, що вона є рівноправною, а не діалектом слов’янських мов. Товариство готувало й розповсюджувало серед селян релігійні тексти українською мовою, видало декілька молитовників та букварів. Але під тиском польського духовенства невдовзі розпалося. У 30 – 40-х рр. центр національного руху перемістився до Львова, а його авангардом стало напівлегальне громадсько-культурне об'єднання «Руська Трійця» (1830 – 1837 рр.). Заснували це об'єднання студенти Львівського університету та вихованці греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1866 рр.) та Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). 1832 року під їхнім керівництвом група студентів, членів об'єднання, проголосила своєю метою піднесення українського діалекту до рівня літературної мови. Через те, що греко-католицькі ієрархи відкинули цю ідею, «Руську Трійцю» підтримали відомі діячі української та російської культури, українофіли Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович, Йосип Бодянський. Підтримали «Трійцю» й відомі діячі чеського національного руху слов’янофіли Ян Колар, Павел Шафарик, Карел Гавлічек та інші. Намагаючись поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель, у 1834 р. «Руська Трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря». Однак віденська цензура заборонила його видання. Переробивши збірник, у 1836 р. «трійчани» намагались видати альманах під назвою «Русалка Дністровая». Але цьому завадила місцева цензура і греко-католицька церква. Лише 1837 року «Русалка Дністровая» побачила світ у Будапешті. На жаль, поширити видання не вдалося. Усі примірники, що були привезені до Львова, конфіскувала поліція. Тільки незначну їх кількість упорядники розпродали, подарували друзям і зберегли для себе. Усіх трьох упорядників і авторів альманаху притягли до відповідності як державних злочинців. За ними було встановлено нагляд поліції. Розчарований невдачами, у молодому віці помер М.Шашкевич, І.Вагилевич незабаром перейшов до польського національного руху. І тільки Я.Головацький продовжив розпочату справу. У 1846 р. у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині», яку помістив журнал «Щорічник з слов'янської літератури, мистецтва і науки», що виходив у Лейпцигу, він фактично сформулював соціально-економічні і політичні програмові вимоги національного руху. Як бачимо, видання «Русалки Дністрової» було апогеєм діяльності угрупування «Руська трійця». Самі ж «трійчани» еволюціонували від вирішення культурно-мовних проблем до соціально-економічних. Це був значний крок уперед у розвитку національного руху в західноукраїнських землях. Знаменною подією у культурному та суспільно-політичному житті українців Східної Галичини став вихід у 1846 – 1847 рр. двотомного літературно-публіцистичного альманаху «Вінок русинам на обжинки». У ньому були вміщені художні твори, фольклорні матеріали, історичні пам'ятки, статті і деякі матеріали із забороненої «Русалки Дністрової». " Руська трійця" започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій. Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів. Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – " Галицько-Руська матиця". У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття. Характерною особливістю національного відродження в Галичині була політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу. Основними підсумками революції 1848 – 1849 рр. в Австро-Угорщині були: § Ліквідація кріпосного права, проголошення Конституції та громадянських прав; § Покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за своє національне і соціальне визволення. Під час виборів до першого австрійського парламенту влітку 1848 р. українці Галичини виборили 39 депутатських мандатів з 96. В парламенті українські депутати виступали проти надання шляхті компенсації за скасування панщини, домагались поділу Галичини на рівноправні автономії: Східну (українську) і Західну (польську) та об'єднання Галичини із Закарпаттям. Зрозуміло, що правлячі кола імперії змушені були рахуватись з вимогами українства. Ось чому у Львові розпочалось будівництво Народного Дому, де мали бути бібліотека, музей та видавництво. Наприкінці 1848 р. у Львівському університеті відкрилась кафедра української мови і літератури, яку очолив Я.Головацький. Водночас розпочалося перевидання творів українським письменників Наддніпрянщини й, відкривались українські читальні тощо. У другій пол. XIX ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні діяло три напрямки: 1. Москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу ти його мови, пропагували ідею " єдиної російської народності від Карпат до Камчатки ", виступали за приєднання до Росії. Мали спою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувалися. 2. Народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. У 1868р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство " Просвіта", яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А.Вахнянин. " Просвіта" мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. На рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя. У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган – Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті. 3. Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М.Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франка, Михайло Павлик, Остап Терлецький. У 1894р. із Києва до Львова переїхав М.Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв'язків між західними і східними українцями. М.Грушевський очолив створене " Просвітою" Наукове товариство ім. Т. Шевченка, об'єднавши навколо нього майже всіх провідних східно- і західноукраїнських учених. Наприкінці XIX ст. починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І.Франком та М.Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії. У 1899 р. народовці на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М.Грушевський та І.Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні. У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М.Ганкевич, С.Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною. Таким чином, ХІХ ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.
|