Галичина і Волинь

Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не збігатися, а іноді були навіть протилежними. Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) - партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток. Партія об’єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади. Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.

Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз’єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.

Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р., у Відні, на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець. Ідеологією ОУН став «інтегральний націоналізм» (крайня форма націоналізму), розроблений Д. Донцовим та іншими теоретиками: перевага національних інтересів над індивідуальними, вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом. Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів. Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн. ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім’я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюк та інші. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. дійсних членів і багато прихильників. Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрями: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.