Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Вслід за скасуванням кріпацтва царським уряд реформував про­тягом 1860 – 1870 рр. адміністративно-політичне управління та роз­ширив громадянські права населення.






Найважливішою була земська реформа (1 січня 1864 р.), яка передбачала створення виборних органів місцевого самоврядуван­ня. Це був радикальний відступ від імперської політики призначен­ня «згори» усіх урядових чиновників, бо реформа передбачала створення земських установ для управління місцевими справами: торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, роботою пошти, утриманням шляхів, розвитком культури, благоустрою тощо.

Земське самоуправління було запроваджене у 1865 – 1875 рр. на Лівобережжі та Півдні, а на Правобережжі у зв'язку з недавнім повстанням польської шляхти – тільки у 1911 р. Земські зібрання відбувалися один раз на рік. Делегати на них обиралися від трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селянства. Оскільки вплив виборців був пропорційним кількості зем­лі, яку вони мали, більшість у земствах належала дворянам. Вони складали понад 75% усіх членів земств, у той час як селяни – до 10%. Для постійної роботи були створені земські управи, які дія­ли під наглядом предводителів дворянства і губернаторів.

У земських установах працювали тисячі демократично настроєних інтелігентів – лікарів, агрономів, учителів, інших фахівців, частина з яких стали активними діячами українського національного руху. Серед них – Іван Лучинський, Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля Шраг, Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Володимир Самойленко, Михайло Коцюбинський та багато інших.

У цілому земства в Україні відіграли позитивну роль у піднесен­ні добробуту, рівня освіти, національної самосвідомості українців, привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування.

Найближчою до земської реформи за змістом і призначенням була реформа самоврядування у містах. У відповідності з Міським положенням (16 червня 1870 р.) у містах були запроваджені виборні органи місцевого самоврядування – міські думи. Вибори членів міських дум проводились населенням за куріями, а тому перевага була за заможним міщанством. Міські думи займалися тим же, що і земські управи у сільській місцевості. Як і земські органи само­управління, міські думи стали одним з осередків ліберально-демократичного руху і привчали міське населення до самоврядування.

Важливою була реформа судочинства (20 листопада 1864 р.). У відповідності з нею, суди перестали бути закритими державними установами, перетворившись на публічні судові органи. Вони ста­ли незалежними і закритими для втручання органів адміністрати­вного управління. Тепер судочинство велось за участю обвинувачен­ня й захисту, присяжних засідателів та судді. Реформування судочинства сприяло оновленню правової системи, обмеженню станових привілеїв, формуванню почуття законності. Унаслідок рефо­рми з'явилася нова група високоосвічених інтелігентів – адвокатів-юристів.

Фінансова реформа. Проникнення буржуазних відносин в усі сфери економіки підня­ло роль грошової системи. Тому царське міністерство фінансів на всій території імперії, в тому числі й в Україні, з 1862 р. взяло її під свій повний контроль. Реформою був створений Державний банк.

Законодавчими актами 1862 – 1874 рр. здійснено військову рефо­рму. Більше, ніж у півтора рази була скорочена армія, значна ча­стина якої перебувала на території України. Військова повинність тепер була поширена на всі верстви населення, а строк служби ско­ротився з 25 до 6 – 7 років. Водночас із стратегічною метою прискорилися роботи на будівництві залізниць, які проходили через українську територію. Переозброювалася й переобмундирувалася ар­мія, вдосконалювалося її постачання, управління системи підгото­вки офіцерських кадрів тощо.

З 1864 р. розпочалось реформування освіти. За реформою усі ти­пи початкових шкіл стали початковими народними училищами, а керівництво ними здійснювали повітові і губернські ради. Гімназії ж поділили на класичні та реальні. Значно збільшилась кількість технічних вузів, розширилась автономія університетів, вдосконалю­вались навчальні програми і т. п. Водночас сумнозвісний Валуєвський циркуляр (1863 р.), а потім Емський указ (1876 р.) заборо­нили українську мову, не дозволяли користуватися нею у навчаль­них закладах, у земствах, міських думах і судах.

Таким чином, у другій половині XIX ст. в Російській імперії, до складу якої входили і українські землі, поглибилася криза феодально-кріпосницької системи. Панівна верхівка, шукаючи виходу з кризи, вимушена була стати на шлях ліквідації кріпацтва. Відмі­на кріпосного права зумовила потребу докорінного реформування усіх сторін життя суспільства. Саме це мали на меті реформи 60-х – 70-х років. Вони не тільки сприяли, з одного боку, подоланню економічної кризи у суспільстві, з другого – відкрили нові перспекти­ви для подальшого соціально-політичного розвитку.

Капіталістичні ринкові відносини почали свій переможний шлях
у Західній Європі з XV – XVI ст. В українських землях їх розви­ток розпочався з XIX ст., після скасування кріпацтва у 1848 році в Австро-Угорщині (до складу якої входили західноукраїнські землі) і в 1861 р. в Росії (до якої входила Наддніпрянська Україна). Феодально-кріпосницькі відносини в Україні були скасовані шляхом реформ.

Скасування кріпосного права прискорило промисловий розвиток Наддніпрянської України. Однією з найрозвинутіших галузей укра­їнської промисловості стало цукроваріння. Його питома вага у все­російському виробництві цукру в 1882—1885 рр. досягла 88%. В наслідок технічної перебудови цукроварень, відбулася конце­нтрація виробництва. Машинна індустрія у цукровій промисловос­ті сформувалася на базі великих мануфактур через зміну ручної праці кріпаків на машинну вільнонайманих робітників. 3 часом те­хнічний прогрес торкнувся важкої промисловості.

У 60-ті роки почався інтенсивний розвиток вугільної промисло­вості в Донбасі. Донбас став давати 70% загальноросійського вуглевидобутку. З 1864 по 1900 р. видобуток вугілля тут зріс майже в сто разів. Важливе значення для розвитку металургійної промисловості України мало створення власної залізорудної бази. Цьому сприяло відкриття у 1883 р. Нікопольського марганцевого родовища, Криворіжжя стало основним районом видобутку руди.

Переломним у розвитку металургійної промисловості України стали 80 – 90-ті роки XIX ст. На території Катеринославської і Хер­сонської губерній виникло 17 великих металургійних заводів (Олександрівський, поблизу Катеринослава, Дніпровський у Кам'янську, Гданцівський у Кривому Розі та ін.). Наприкінці 90-х років Украї­на виплавляла 52% загальноросійського чавуну.

Слідом за металургійною промисловістю в Україні розвивалося машинобудування. У 1876 р. у Луганську було засновано паровозобудівний завод Гартмана, виникли трубопрокатні й металообробні заводи у Катеринославі, машинобудівельний у Горлівці та ін. Протягом 90-х років в Україні діяло 109 машинобудівельних за­водів, що складало 32%. Найбільшими центрами машинобудування стали Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ, Хар­ків.

У 90-ті роки продовжувалося інтенсивне залізничне будівництво. Якщо перша залізниця була збудована у Наддніпрянській Україні у 1865 році (вона з'єднала Одесу з Балтою), то на початку 90-х ро­ків діяло вже 9 залізничних магістралей (їх загальна довжина ста­новила 7, 6 тис. верст). Всі головні міста України були зв'язані між собою залізницею. Для задоволення потреб залізничного транспо­рту, крім металургійних і чавуноливарних заводів, на яких вироб­лялися рейки, у Харкові і Луганську були збудовані паровозобудівні заводи. У Києві, Миколаєві, Одесі та інших містах розташо­вувалися суднобудівні заводи. Наприкінці XIX ст. по річках Наддніпрянщини ходило 220 пароплавів, до портів Чорного і Азо­вського морів було приписано 280 суден. Складалася єдина транспортна система, яка сприяла швидкому економічному розвитку ук­раїнського господарства.

Протягом 90-х років в Україні склалася промислова спеціаліза­ція: Правобережжя відзначалося розвинутою харчовою промисло­вістю та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район з розвинутою залізорудною і марган­цевою промисловістю, металургією і машинобудуванням та Дон­бас – з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною проми­словістю. Мав свою спеціалізацію Харківський промисловий район (машинобудування, цукрова промисловість) та Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

Набагато повільніше, у порівнянні із Наддніпрянщиною, розвива­лася промисловість у західноукраїнських землях. У нову формацію західноукраїнські землі ввійшли із значними пережитками феода­льно-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з колоніальною по­літикою монархії та іноземного капіталу гальмувало економічне піднесення.

Наприкінці 60-х років у промисловому розвитку західноукраїнських земель відбулося пожвавлення. 70 – 90-ті роки стали періодом становлення тут фабрично-заводської промисловості. Виникли десятки підприємств, зріс кількісно фабрично-заводський пролетарі­ат. Однак понад 94% промислових підприємств Галичини
залишилися дрібними (мали до п'яти робітників), були слабо механізованими. Крім того, на заваді розвитку промисловості стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих подат­кових пільг, якими користувалися нові підприємства в австрійських провінціях. А вже ж основною причиною промислового застою краю був імпорт фабрично-заводських виробів з більш розвинутих західних провінцій імперії. Західноукраїнська промисловість не могла
витримати конкуренції дешевих виробів західних провінцій Австрії
і стала занепадати.

У 70 – 80-х рр., під впливом збільшення попиту на нафтопро­дукти, почалося швидке переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Найбільше нафти давали райони Борислава і Дрогобича. Неперероблену сировинну вивозили до Австрії.

Значними у Східній Галичині, на Закарпатті й Північній Буковині були поклади кам'яної солі. Західна Україна давала 64% загального видобутку солі в Австро-Угорщині.

У 60 – 70-ті роки західноукраїнські землі були з'єднані залізницею із Заходом. Була прокладена залізнична колія з заходу через Краків і Перемишль до Львова, згодом до Чернівців, а у 80-ті роки – через Стрий на Закарпаття. Проте залізничне будівництво, яке в Росії виникло і викликало бурхливий розвиток важної індустрії,
на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва, головним чином лісової і виробництва будівельних матеріалів. Натомість західний район України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту продукції з Австрії.

Отже, промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко, у напрямку розширення видобутку і первинної переробки сировини, а не виробництва готової продукції. Це стало результатом диктаторської політики уряду Австро-Угорщини та іноземного капіталу.

Протягом XIX ст. капіталізм розвивався не тільки у промисловості, а й у сільському господарстві. Законом від 17 квітня 1848 р. у Галичині скасовувалися панщинні та інші кріпосні повинності. Внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селянином, але зберегла маєтки і грошові доходи у вигляді викупних платежів. У західноукраїнських землях реформа створила умови лише для повільної еволюції села.

У Російській імперії підготовка до селянської реформи тривала майже 5 років. Головні її положення були викладені у царському «Маніфесті» від 19 лютого І861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності». Згідно з документами скасовувалося кріпосне право. Селяни могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани.

Разом з тим, зберігалися обмеження, що залишали селян нижчим податним станом. Вони отримували паспорт лише на рік, платили подушний податок, виконували рекрутську повинність, підлягали покаранню різками.

Подальший розвиток капіталістичних відносин примушував по­міщиків переходити до нових форм господарювання, застосовува­ти техніку, багатопільну систему обробітку землі, найману працю. Та частина землевласників, яка не змогла пристосуватися до нових відносин вимушена була продавати свої маєтки. Дворянство в ук­раїнських землях продало наприкінці XIX ст. майже 6 млн. десятин землі. Втрачена дворянами земля переходила здебільшого до за­можних селян. Так, на Лівобережжі у 1863 р. (за 2 роки після ре­форми) селянське землеволодіння збільшилося на 25% у порівнянні з 1801 роком. Капіталізм втягував у свої відносини і дрібне селянське господарство, воно поступово розшаровувалося. У наслідку цього, з одного боку, виділялася заможна верства се­лянства (сільська буржуазія), а з другого боку – значна кількість селян розорялась, поповнюючи пролетаріат. Наприкінці XIX ст. у сільському господарстві в українських землях, що входили до Ро­сійської імперії, застосовувалася праця 425 тис. найманих трудівників, а разом з поденними і строковими було 1, 5 – 1, 8 мли. найма­них сільськогосподарських робітників. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві сприяв збільшенню його проду­ктивності. Частина зібраного хліба йшла на забезпечення власних потреб, але велика кількість його потрапляла на зовнішній ринок.

Реформа 1861 року посилила процеси розшарування на селі. Близько 40% землі і 50% худоби зосередилася в руках сільської буржуазії. Заможні селяни мали 18 – 21 десятину землі. З іншого боку значна частина селян втрачала землю і поповнюва­ла люмпен.

Не кращим було становище селян у Західній Україні. Вони так само сплачували борги за землі, були позбавлені права володіння лісами, пасовиськами. Середній розмір селянського наділу у Схід­ній Галичині становив 12 акрів, а 80% селян були незамо­жниками. У західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2-3 рази. Масове безробіття та малоземелля спонукало людей до емігра­ції. Виїжджали переважно за океан, до Америки. Протягом 1890— 1913 років із Західної України емігрувало 800 тис. осіб. То була перше хвиля української еміграції. У Російській імперії зайве сільське населення з України переселялося за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. З 1885 р. до 1890 р. з українських губерній виїхало понад 200 тис. переселенців.

Щодо соціальної структури українського суспільства, то вона протягом XIX ст. не дуже змінилася. За переписом 1897 р. лише 5, 7% українців мешкали у містах, а 81, 1% проживали у сі­льській місцевості. В українських містах мешкали здебільшого росіяни, євреї, поляки. Міста були імперськими адміністративними центрами, які не знали автономії. Українська буржуазія формува­лася як національна у межах Російської імперії і була такою ж нерішучою, економічно і політичне залежною від царизму, як і російська. Західноукраїнська буржуазія суттєво не відрізнялась від наддніпрянської, хіба що була ще менш розвинутою.

Таким чином, скасування кріпосництва дало значний поштовх для економічного розвитку українських земель. Швидкими темпами стала розвішатися капіталістична промисловість, формувалися ринкові відносини, відбувалися значні зрушений у сільському господарстві. Але цей розвиток здійснювався екстенсивним шляхом. Україна істотно відставала від передових країн світу, і це було нас­лідком грабіжницької колоніальної політики з боку Австро-Угорської та Російської імперій. На передній край соціально-економічного життя вийшли два головні класи індустріального суспільства – буржуазія (підприємництво) і пролетаріат.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал