Бaсейн річки Міус та Нижнє Наддіння

Терен басейну Міусу довгий час перебував на пограниччі земель Запорозького й Дінського військ. Протягом значної частини XVIII сторіччя ці землі були ареною протиборства між Росією і Туреччиною за володіння Озівським узбережжям. Наприкінці століття склались сприятливі умови для колонізації північно-східного та східного берегів Озівського моря, гирла Дону. Як і в деяких інших випадках, залюднювали ці терени із заходу українці, зі сходу - росіяни. У результаті ще в одному регіоні між ними пролягла етнічна межа.

Спершу тут виникали поселення виключно хутірського типу з незначною кількістю людності. Але кількість хуторів швидко зростала. Так, якщо до 1775 року в басейні Міусу існувало всього чотири хутори, то до 1800 року тут було засновано ще 103 хутори. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. Серед перших поселень українці заснували слободи Миколаївку, Покровське й Троїцьке (біля Таганрога) та Кагальник - біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорозької Січі. Так, якщо за даними четвертої ревізії (1782 р.) на Дону і в Надозів'ї було 26758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795 р.) їх стало вже 58500. Між 1778 і 1796 роками тільки поблизу Таганрога виникло більш як 55 слобід і хуторів.

Після указу 1796 року, що заборонив самовільні переходи поселенців на південних і південно-східних окраїнах Росії, колонізаційний потік із суміжних з Нижнім Наддінням українських губерній посилився. Поселенці сподівалися перейти до козаків і здобути свободу. За XIX сторіччя чисельність українців на Дону (Середнє й Нижнє Наддіння в межах області Дінського війська) та Надозів'ї зросла в кілька разів (1795 р. українців чоловічої статі тут було 61322, а 1897 р. -1294320 осіб).

Одночасно з цим залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, колонізація їх закінчилася переважно в перші десятиліття XX сторіччя.

Кубань

1775 року з наказу Катерини II зруйновано Запорозьку Січ. Західну частину запорозьких земель приєднано до т.зв. Новоросії, східну – до Озівської губернії. Запорозькі козаки, які не захотіли бути підданцями Росії, заснували Задунайську Січ. Решту війська було покріпачено або розсіяно по причорноморських степах, а військову старшину ув'язнено. Та російський уряд невдовзі побачив свою помилку: під час наскоків татар і воєн з Туреччиною не було кому боронити південні рубежі імперії від її ворогів. Тому вже 1787 року із розсіяних по степах запорожців сформували козацьке військо, згодом назване Чорноморським (на честь подвигів, якими уславилися козаки під Очаковом, на Чорному морі під час тодішньої російсько-турецької війни). Це військо уряд Катерини II ухвалив оселити на правобережжі річки Кубані, від гирла до місця, де в неї впадала Лаба (цей край почали називати Чорноморією). Тоді ті, щойно приєднані до Російської імперії у результаті війни з Туреччиною землі були майже безлюдні. Мешканці краю - ногайці, татари - після 1783 року остаточно його залишили. Коли-неколи татарська орда, незважаючи на проведені Росією державні кордони, з'являлася на правому боці Кубані, випасала свої табуни в багатих степах, добувала сіль з озер і поверталася назад, у Закубання. Російський уряд, поселивши тут чорноморців, сподівався забезпечити надійну охорону своїх південних рубежів.

25 серпня (за новим стилем – 7 вересня) 1792 року перша група чорноморців чисельністю 3847 стройових козаків під командою військового полковника Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають за початок заселення українцями Кубані, власне частини її - Чорноморії. Протягом наступного року було засновано 8 тимчасових поселень у районі Таманського півострова, а також адміністративний центр Чорноморії, а згодом усієї Кубані - місто Катеринодар. Якийсь час уживаною була й українська назва цього міста - Карасунський Кут (так називався мис на річці Кубані, біля якого воно постало). У Катеринодарі створили військову резиденцію, спорудили фортецю й церкву Св.Трійці. Як колись у Запорожжі, при фортеці збудували також курені та приміщення для курінних отаманів і " бездомних" козаків.

Від 1794 року почалося залюднення всього терену Чорноморії. Було знайдено 40 місць для " курінних поселень" (щоправда, спершу деякі місця вибрали невдало й чимало куренів потім перебралися на інші, придатніші місця, де ці поселення існують і тепер). Тоді закладено 40 " курінних поселень" (так називали їх за аналогією із Запорожжям, проте недовго, до 1842 року, коли після скасування залишків козацького самоврядування цю назву замінили на загальноросійську " станіца"). Поселення дістали назви куренів Запорозького війська - за іменами їхніх отаманів-засновників, найменуваннями міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або козаків, з яких складався той чи той курінь. Виняток становили лише два курінні поселення: Катеринівське, назване на честь російської імператриці, та Березанське, найменоване так на згадку про здобуття Березанської фортеці на Чорному морі. Решта 38 новозаснованих куренів були такі: Кисляківський, Іванівський, Конелівський, Сергіївський, Дінський, Крилівський, Канівський, Батуринський, Поповичівський (тепер станиця Калінінська), Васюринський, Незамайківський, Іркліївський, Щербинівський (тепер станиця Старо-Щербинівська), Тимошівський (нині місто Тимошівськ), Шкуринський, Коренівський (нині місто Коренівськ), Рогівський, Корсунський (тепер станиця Старо-Корсунська), Кальниболотський, Уманський (правильніше, мабуть, Гуманський; тепер станиця Ленінградська), Дерев'янківський (тепер станиця Старо-Дерев'янківська), Нижче-Стебліївський (тепер станиця Старо-Нижчестебліївська), Вище-Стебліївський, Джереліївський (тепер станиця Старо-Джереліївська), Переяславський, Полтавський (тепер станиця Красноармійська), Мишастівський (тепер станиця Старо-Мишастівська), Менський, або Мінський (певно, за назвою містечка Мена, або Міна на Чернігівщині; тепер станиця Старо-Мінська), Титарівський (тепер станиця Старо-Титарівська), Левушківський (тепер станиця Старо-Левушківська), Величківський (тепер станиця Старо-Величківська), Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнирівський, Кущівський та Пашківський.

Одночасно з курінними поселеннями, а то й раніше, виникали дрібні форми залюднених пунктів - хутори, зимівники, коші. Курені були поселеннями адміністративними й господарськими, а хутори - тільки господарськими.

У перші роки перебування на нових землях Чорноморське військо було нечисленне. Так, 1795 року в Чорноморії було 25 тисяч мешканців, з-поміж них 17 тисяч - чоловічої статі. Цього було замало, щоб відбувати військову службу й освоювати край. Саме тому протягом наступних 40 років переселилося сюди ще більш як 100 тисяч чоловіків і жінок із Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній (1808, 1820, 1848 рр.). З прибуттям їх закладалися нові поселення. На середину XIX сторіччя в Чорноморії було вже три міста (до Катеринодара додалися Тамань і Єйськ, утворений 1848 року із селища), а кількість станиць - колишніх курінних поселень - збільшилася на 21 (серед них такі, як Ново-Щербинівська, Ново-Корсунська, Павлівська, Довжанська, Комишуватська та інші). У 1850 році населення Чорноморії становило 150684 осіб (81514 - чоловічої й 69173 - жіночої статі).

Одночасно із залюдненням козаками-чорноморцями земель між долішньою течією Кубані й річки Єї та Куго-Єї, дінські козаки заселяли т.зв. область Кавказького лінійного війська, що межувала безпосередньо з Чорноморією. Саме на кордоні Чорноморії і Кавказької лінії почала формуватися українсько-російська етнічна межа. Чорноморію заселяли переважно українці, а Кавказьку лінію - росіяни (хоч і тут почали виникати українські поселення). Наприклад, 1803 року було закладено й заселено вихідцями із Слобідської України станиці Теміжбецьку, Казанську, Ладозьку й Тифліську (за назвами розміщених поряд редутів Кавказької лінії), а 1804 року - станицю Воронезьку.

Наприкінці 1860 року Чорноморію було ліквідовано як військово-адміністративну одиницю й об'єднано з частиною земель Кавказького лінійного війська. Так утворилася Кубанська область. Із заснуванням 1866 року на колишніх землях Чорноморії станиць Анастасіївської, Слов'янської (нині місто Слов'янськ-на-Кубані), Курчанської та 1873 року – Ясенської і Копанської процес колонізації українцями північно-західної частини Кубанської області в основному закінчився.

1829 року Російська імперія розширила свої володіння за рахунок лівого берега Кубані (т.зв. Закубання). Цей гірський край був здавна заселений адигечеркеськими та абхазькими (азеґа) племенами, що не скорилися Росії і вели проти неї довголітню боротьбу. 1864 року війна на Західному Кавказі скінчилася поразкою корінних жителів Закубання, відтак більша частина їх покинула батьківський край і переселилася до Туреччини. Позосталі горяни розселилися в аулах уздовж лівого берега Кубані (нині територія Адигейської республіки). Землі, покинуті корінними жителями Закубання, від 1861 року почали заселяти українці - переважно мешканці сусідньої Чорноморії, а також росіяни. До 1870 року Закубання в основному було залюднене: Західне - переважно українцями. Східне - росіянами, а проте чіткої етнічної межі, як на правобережжі Кубані, тут не було.

Варто також сказати, що на зламі ХІХ-ХХ століть у межах української суцільної етнічної території в Кубанській області існували окремі острови (невеликі компактні групи) розселення вірменів, німців, греків, молдаван тощо.

Така назагал історія української східної колонізації і формування українсько-російської етнічної межі.