Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Поняття основного етнічного масиву та етнічних територій
|
|
Лекція з етногеографії України
Тема: “Етнічні території України”.
План
1) Поняття основного етнічного масиву та етнічних територій.
2) Історико-етнографічна характеристика етнічних територій України.
Наочність
1) Мапа етнічних територій України.
Література
1) Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С. 76-88, 210-220, 220-270.
2) Етнографія України /За ред. С. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – С. 120-140.
3) Пономарьов А. П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.
4) Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К., 1997.
5) Культура і побут населення України/ За ред. В. Наулка. – К., 1997.
6) Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. /За ред. Ю. Гошка. – К., 1983.
7) Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987.
8) Холмщина і Підляшшя: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1997.
9) Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження. – Львів, 2000.
10) Картографія та історія України: Збірник наукових праць. – Львів, 2000.
11) Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. – К., 1997. – С. 310-363.
12) Тейлор А. Габсбурзька монархія 1809 –1918. – Львів, 2002. – С. 253-261.
13) Махун С. Ліна Костенко: «Поїдьте туди, де не вмерла Україна» //Дзеркало тижня. - № 44 (572). - 12-18 листопада 2005 р.
Поняття основного етнічного масиву та етнічних територій
На початку ХХ ст. Української держави не існувало. Але була суцільна територія, на якій українці становили більшість населення. Є два незалежних визначення меж етнографічної України, зроблених в різні часи на основі різних джерел. Одне з них датоване 1927 роком і належить провідному діячеві УНР, а в еміграції — талановитому соціологу й статистику Микиті Шаповалу. Друге визначення опублікував 1981 року відомий московський фахівець з історичної демографії Володимир Кабузан. Учені визначають межі української етнографічної території однаково й оцінюють чисельність населення в ній за станом на 1914 рік у 46 млн. осіб, у тому числі 32, 7 млн. українців.
Якщо не враховувати дві євразійські імперії — Російську й Османську, то площа етнографічної України була більшою, ніж територія будь-якої європейської країни — 739 тис. кв. км. Вона істотно перевищувала й територію сучасної України (604 тис. кв. км). Тож за Радянської влади возз’єдналися не всі землі, заселені в основному українцями, як нам розповідали в минулому. За межами України залишився великий масив земель із переважаючим тоді українським населенням — узбережжя Азовського моря з Таганрогом, Східний Донбас з м. Шахти, південні райони Курської, Бєлгородської та Воронезької областей, Кубань. За чисельністю населення етнографічна Україна 1914 року поступалася тільки Німецькому рейху (68 млн. осіб) і майже дорівнювала Великобританії (47 млн. осіб).
За два з половиною століття після Переяславської Ради український народ удвоє збільшив територію суцільного розселення за рахунок освоєння «Дикого поля» від Дунаю до Кубані й Дону. Сотні тисяч українських хліборобів знайшли другу батьківщину на вільних землях Казахстану, Західного Сибіру, Приамур’я. Українці Австро-Угорщини, яка не мала незаселених земель, змушені були шукати долю в Північній Америці. Народ хліборобів освоював планету, але залишався самим собою в місцях нового проживання.
Нині Україна – одна з найбільших країн Європи, яка за чисельністю населення посідає 6-е місце на континенті. На початку 1991 року його чисельність становила 51, 7 млн. чол., з них 37, 4 млн. (84, 8 %) становили українці. 6, 8 млн. українців проживали в республіках колишнього СРСР, близько 2 млн. – у країнах Європи, США та загалом на американському континенті, в Австралії.
За І Всеукраїнським переписом 2001 р., українців в Україні проживало 37 млн 541 тис. 693 ос., що складало77, 8% всього населення країни.
Українці належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Вони являють собою стійку спільноту людей, яка історично трансформувалася на певній території й зберегла відносно стабільні особливості культури, включно з мовою, психікою, етнічною самосвідомістю, зафіксованою в самоназві (етнонімі).
Український етнос типологічно неоднорідний і включає в себе:
1) основний етнічний масив формування українського народу, який загалом співпадає з територією його розселення й сучасними державними кордонами;
2) суміжні ареали компактного проживання українців поза державними кордонами (українські етнічні території);
3) групи українців, які проживають в діаспорі (територіально відірвані) як у країнах колишнього СРСР, так і в усьому світі. Формування їх обумовлене міграційними процесами, найбільш активними в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя;
4) субетнічні групи – спільноти в середовищі українського етносу зі своєрідними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки, пінчуки тощо).
Всі зазначені спільноти відзначаються різними ступенями соціально-економічного розвитку, рівнем етнічної самосвідомості тощо. В більшості країн на основі етнічної самосвідомості визначається етнічний склад суспільства.
Територія проживання будь-якого етносу є категорією динамічною, залежною від багатьох чинників, зокрема, чисельного співвідношення з іншими народами.
Чисельність і питома вага українців у межах основного етнічного масиві їх розселення завжди була найбільшою.
Після розпаду СРСР у 1991 році учорашня “нацменшина” у складі “нової історичної спільноти людей – радянського народу” постала як нація, тобто як державоутворюючий етнос. Україна, як постколоніальна країна, має українців – корінний, титульний, найчисельніший етнос, який, взявшись за розбудову держави, формування політичної нації, перебрав на себе історичну відповідальність як перед прийдешніми генераціями українців, так і перед усіма етнічними меншинами.
“По-перше, щоб згуртувати навколо себе всі інші етноси України, щоб очолити процес націотворення, слід осучаснитися, слід набути привабливого іміджу…, продемонструвати здатність до рішучого реформування економіки, здатність відчутно підвищити рівень добробуту населення – на зразок польського, литовського, латиського та естонського етносів. По-друге, бажано було б, не втрачаючи історичної пам’яті, істотно обмежити постійні плач-тугу-побивання у зв’язку з трагедіями українства у далекому та не дуже далекому минулому…Приклад – єврейський народ, який 1948 року здобув свою незалежну державу в збройній боротьбі.
Етнічні землі – території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі – це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей – народи, нації, народності, окремі племена та їх групи.
Важливе державно-політичне і пізнавальне значення має визначення меж українських етнічних земель. Ці межі є досить стабільними і переважно змінюються під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду.
Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, а також на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили багато століть (Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина, Полісся та ін.), а також відносно новими, де вони поселилися упродовж останніх одного-двох століть (Кубань, Зелений Клин).
Українсько-польські етнічні межі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію Польщі в цьому напрямку.
Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.
На схід від українсько-польської етнічної межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного пограниччя – на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки р. Танви, по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської, на схід від Замостя до Холма і далі до поселень, розміщених на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу, – проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до змішаних територій.
Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.
Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які проживали на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів’я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією.
Зрозуміло, що етноцид проти українського народу, як і будь-який злочин проти людства, не може мати строку давності. Протизаконним рішенням має бути дана оцінка з точки зору сучасних правових норм і юридичних вимог.
У складних умовах встановлювалися межі українсько-російських етнічних земель. Їх протяжність близько 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російські етнічні кордони проходили на північ від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом) і далі повертали на південь до Путивля, тоді на схід і північний схід вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї Свапи. Етнічна межа круто спрямовувалася на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. З обох боків даної етнічної межі були значні ареали українців і росіян: на північний схід – українців, на південний захід – росіян (із загальним переважанням українців).[*]
Далі на північний схід невеликим розгалуженням простягається регіон із переважанням українського населення. В основі цього «півострова» (Новий Оскол) межа повертає на північний схід аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски); звідти прямує на північний схід до р. Хопер (на південний захід від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і йде до поселення Морозівського. Далі вздовж р. Сіверський Донець російський етнос «врізається» півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тіхорецьк і Краснодар (на схід від міста) тягнеться на південь, а на захід від Майкопа повертає до Чорного моря (на південний захід від Геленджика).
Українці переважали в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (на південь від м. Сочі через Туапсе), сягаючи Геленджика.
На південному сході український етнос межував з карачаївським і простягався до Єсентуків, П’ятигорська і далі по р. Терек доходив на північ до Грозного.
Від ріки Терек межа продовжувалася на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертала на південний захід до Ростова-на-Дону, оконтурюючи з півдня обширний півострів російського етносу вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як указувалося, вздовж р. Сіверський Донець).
У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному пограниччі з Калмикією), зростала питома вага українців у загальній чисельності всього населення (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території виділявся в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Ставрополя) досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.
Українсько-російське етнічне розмежування на науковій основі набуває принципового значення. Це питання винятково важливе в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей Російської Федерації, де українці місцями значно перевищували половину всього населення. Однак названі райони відійшли до Росії.
Досить важко встановити межі українсько-білоруських етнічних земель у зв’язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів.
Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова і далі вздовж Прип’яті до Мозира, звідти на південь і далі на захід від Чорнобиля і Прип’яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вверх до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від Семенівки і далі на північний захід простягається до Стародуба.
На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче через сильні білоруські та російські впливи. Державний кордон України з Білорусією не збігається з етнічною межею; остання проходить на північ і північний захід від державного кордону.
Переписи населення також чітко не визначали тут етнічного кордону між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. – лише білоруське. На прохання місцевого населення, що проживало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території у свій час входили до складу Української Народної Республіки.
Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному, комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.
Межі українсько-молдавських етнічних земель йдуть по Бессарабії, Буковині та Мармарощині. Кордони українських етнічних земель проходять, як відомо, по Бессарабії в двох її частинах: північній (Хотинщина) і південній (Акерманщина, Ізмаїльщина); на сході – вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного пограниччя є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного пограниччя).
Етнічна межа в південній частині Бессарабії починається від Ізмаїла і йде до озера Сасик і далі до Дністра, поблизу річок Когильника та Росківця над Дністром, де вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 5-10-20 км на схід від Дністра) і поблизу Бендер переміщується на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотиншини) різко звертає на захід і вже далі на південь продовжується до р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці.
Звідти по Північній Буковині названа межа від р. Прут прямує до Чернівців (тут вона межує і з румунським етносом); далі круто повертає на південний схід аж за м. Сучаву в Південній Буковині. Потім так само круто йде, але вже в зворотному напрямку (на північний схід) до околиць Чернівців, звідки прямує поблизу поселень Панка – Руська Молдавиця – Кирлибаба (через Карпати) до Будіївської гори, звертає до р. Тиси. Українсько-молдавська етнічна межа в основному збігається з кордоном України і Молдавії.
Від крайньої українсько-румунської межі простягається етнічна межа українсько-угорських земель. По Закарпаттю вона йде на південь від Виноградова – Мукачева –Ужгорода. Таким чином, до складу України увійшла невелика (?) прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові.
Поблизу Ужгорода починається межа українсько-словацьких етнічних земель. Звідти вона завертає на північний захід (до Яблінки) і північ (до Зборова) і далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до межі з Польщею.
Останнім часом, як відомо, посилилася увага до геополітичних аспектів у міждержавних відносинах, особливо тих, що стосуються реальних (або ймовірних, нерідко надуманих) конфліктів між республіками, національностями, народами, регіонами тощо на етнічній основі. З 76 «гарячих» точок, які, як указується в одній з публікацій у російських ЗМІ (Московские новости. – 1991. – 17 марта.), «виникли» в СРСР, 12 точок мають безпосереднє відношення до України. Наводяться такі територіальні претензії щодо неї: «...Частина Житомирської області України – до Білорусії. Частина Гомельської області Білорусії – до України. Частина Чернівецької області України – до Молдови. Північна частина Молдови – до України. Створення Придністровської республіки Молдова на північному сході Молдови і північному заході Одеської області України. Створення болгарської автономії на пограничних територіях Молдови та Одеської обл. України. Частина Одеської обл. України – до Молдови».