Розділ ХLIII

Гріхи Мовбрея ляжуть тягарем

На карк його упрілого коня —

І вершника під ноги скине той,

Мерзенного зрадливця!

В. Шекспір «Ричард II»

Повернімося ж тепер до стін замку, чи то пак пресепторії Темплстоу в годину, коли

кривава доля повинна була вирішити, жити чи вмерти Ребецці. Довкола стін було дуже

людно і жваво. Сюди, як на сільський ярмарок або храмове свято, збіглися всі навколишні

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 387

мешканці. Погляди численного натовпу були звернені до воріт пресепторії Темплстоу

в надії побачити рідкісну процесію.

Ще більше люду оточувало місце герцю перед пресепторією. То була гладенька

галявина, що прилягала до стін обителі, ретельно вирівняна для військових і лицарських

вправ членів ордену.

Арена була розташована на м’якому схилі пагорба і була обгороджена міцним

частоколом, а оскільки тамплієри радо запрошували охочих помилуватися їхнім

мистецтвом і лицарськими звитягами, то довкола було збудовано безліч галерей

і наставлено багато лавок для глядачів.

Для великого магістра в східному кінці поля влаштували трон, оточений почесними

кріслами для пресепторів і лицарів ордену. Над троном маяв священний прапор

тамплієрів.

На протилежному кінці поля був закопаний у землю стовп; довкола нього лежали

дрова, між якими залишався прохід у фатальний круг для жертви, засудженої на спалення.

До стовпа були пригвинчені ланцюги, якими її мали припнути. Біля цієї жахливої споруди

стояло четверо чорношкірих невільників. Їхні чорні обличчя, в ті часи мало знайомі

англійському населенню, наводили жах на натовп, що дивився на них як на бісів,

покликаних виконувати свою диявольську справу.

Раптом удар великого дзвону церкви святого Михаїла в Темплстоу, старовинної

будівлі, що вивищувалася посеред селища на деякій відстані від пресепторії, змусив

розмови стихнути.

Підйомний міст опустився, ворота відчинилися, і виїхали спочатку лицар із прапором

ордену, перед яким ступали шість сурмачів, за ними пресептори, по два в ряд, потім

великий магістр верхи на чудовому коні в найпростішому вбранні, за __________ним Бріан де Буа-

Гіль-бер у блискучих бойових обладунках, але без списа, щита і меча, бо їх несли за ним

зброєносці. Обличчя його, частково приховане довгим пером, що спускалося з його

шапочки, віддзеркалювало жорстоку внутрішню боротьбу гордості з ваганням. Він був

блідий як смерть, ніби не спав декілька ночей поспіль. Проте він керував нетерплячим

конем звичною рукою майстерного вершника і найкращого бійця ордену тамплієрів.

Постава його була величава, але, вдивляючись пильніше у вираз його похмурого обличчя,

люди читали на ньому щось таке, що змушувало їх відвертатися.

Обабіч його їхали Конрад Монт-Фітчет і Альберт Мальвуазен, які виконували роль

поручителів бойового лицаря. Вони були в довгому білому вбранні, яке члени ордену

носили в мирний час. За ними їхали інші лицарі Храму і довга низка зброєносців і пажів,

одягнених в чорне; це були послушники, які добивалися честі посвячення в лицарі ордену.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 388

За ними йшов загін пішої варти, також у чорному одязі, а в середині виднілася бліда

постать підсудної, яка тихими, але твердими кроками йшла до місця, де повинна була

вирішитися її доля.

З неї зняли всі прикраси, побоюючись, що серед них можуть бути амулети, якими, як

тоді вважалося, сатана постачає свою жертву, щоб перешкодити їй покаятися навіть під

тортурами. Замість яскравих східних тканин на ній був білий одяг із грубого полотна. Але

на її обличчі відбився зворушливий вираз сміливості й упокорення долі, і навіть в цьому

вбранні, без жодних прикрас, окрім розпущеного довгого чорного волосся, вона вселяла

всім таке співчуття, що ніхто не міг без сліз дивитися на неї. Навіть найзатя-тіші

святенники шкодували, що таке прекрасне створіння стало відданою рабинею сатани.

Нещасну Ребекку підвели до чорного стільця, що стояв поряд із вогнищем. При

першому погляді на страшне місце страти, такої ж жахливої для уяви, як і болісної для

тіла, вона здригнулася, заплющила очі й, імовірно, почала молитися про себе, бо губи її

ворушилися; але вона нічого не вимовляла вголос. За хвилину вона розплющила очі,

пильно подивилася на вогнище, ніби бажаючи подумки змиритися з майбутньою долею,

потім звільна відвела погляд.

Тим часом великий магістр сів на своє місце, і коли всі лицарі розташувалися довкола

нього і за його спиною в суворій відповідності до звання кожного, пролунали гучні

і протяжні звуки сурм, які сповістили проте, що суд зібрався і розпочинає засідання.

Мальвуазен як поручитель за Буагільбера ступив уперед і поклав до ніг великого

магістра рукавичку єврейки, що правила за виклик на майбутню битву.

— Доблесний володарю і преподобний отче, — сказав Мальвуазен, — ось стоїть добрий

лицар Бріан де Буагільбер, пресептор ордену тамплієрів, який прийняв виклик на двобій,

що я нині поклав до ваших ніг, і цим узяв на себе честь змагатися сьогодні для

підтвердження того, що ця юдейська дівчина на ім’я Ребекка справедливо заслуговує

засудження на страту за чаклунство капітулом цього святійшого ордену Храму

Сіонського. І ось тут стоїть цей лицар, ладний чесно і шляхетно битися, якщо ваше

преподобіє дасть на те високошановану і мудру згоду.

Вислухавши пояснення Альберта Мальвуазена, великий магістр наказав герольдові

ступити вперед і виконати свій обов’язок. Знову зазвучали сурми, і герольд, вийшовши на

арену, голосно вигукнув:

— Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось хоробрий лицар сер Бріан де Буагільбер,

згодний битися з кожним вільнонародженим лицарем, який захоче виступити на захист

юдейки Ребекки, якій дароване право виставити за себе бійця на двобої. Такому її

захисникові преподобний і доблесний владика великий магістр, присутній тут, дозволяє

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 389

битися на рівних правах, надаючи йому однакові умови щодо місця, розташування сонця,

напрямку вітру і всього іншого, що має стосунок до цього почесного двобою.

Знову залунали сурми, і потім запанувала тиша, що тривала досить довго.

— Ніхто не має охоти виступити захисником? — запитав великий магістр.— Герольде,

йди до підсудної і запитай її, чи чекає вона на когось, хто захоче битися за неї.

Герольд пішов до місця, де сиділа Ребекка. В ту ж хвилину Буагільбер раптово

повернув свого коня і, незважаючи на всі спроби Мальвуазена і Монт-Фітчета втримати

його, поскакав на інший кінець поля бою та опинився перед Ребеккою водночас із

герольдом.

— Чи правильно це і чи допускається статутом двобою? — запитав Мальвуазен,

звертаючись до великого магістра.

— Так, Альберте Мальвуазен, допускається, — відповів Бомануар, — бо в цьому разі ми

звертаємося до суду Божого і не повинні перешкоджати сторонам спілкуватися між

собою, щоб не зашкодити торжеству правди.

Тим часом герольд говорив Ребецці таке:

— Дівчино, шляхетний і преподобний владика великий магістр наказав запитати: чи

є у тебе захисник, охочий битися в цей день від твого імені, або ти визнаєш себе

справедливо засудженою на страту?

— Скажіть великому магістру, — відповіла Ребекка, — що я наполягаю на своїй

невинності, не визнаю, що я заслуговую кари, і не хочу бути винною в пролитті власної

крові. Скажіть йому, що я вимагаю відстрочення, наскільки то допускається його

законами, і почекаю, чи не пошле мені захисника милосердний Бог, до якого волаю

в годину моєї найбільшої скорботи. Але якщо після призначеного терміну не буде мені

захисника, то нехай здійсниться свята воля Божа!

Герольд повернувся до великого магістра і передав відповідь Ребекки.

— Боже збав, — сказав Лука Бомануар, — щоб хтось міг поскаржитися на нашу

несправедливість, будь то юдей чи язичник! Поки вечірні тіні не простягнуться із заходу

на схід, ми зачекаємо, чи не з’явиться захисник цієї нещасної жінки. Коли ж сонце

хилитиметься до заходу, нехай вона готується до смерті.

Герольд повідомив Ребецці слова великого магістра. Вона покірно кивнула, схрестила

руки на грудях і звела очі до неба, неначе шукала там допомоги, на яку навряд чи могла

розраховувати на землі. У цю страшну хвилину вона почула голос Буагільбера. Він

говорив пошепки, але вона здригнулася, і його мова викликала в ній набагато більшу

тривогу, ніж слова герольда.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 390

— Ребекко, — мовив тамплієр, — ти чуєш мене? У тебе є можливість врятувати життя

і свободу, про яку й не подумують усі ці негідники і святенники. Сідай швидше до мене за

спину, на мого Замора, чистокровного коня, який ще жодного разу не зрадив свого

наїзника. Я його виграв у двобої з султаном Трапезунда. Сідай, кажу я, до мене за спину,

і за годину ми залишимо далеко позаду будь-яку погоню. Тобі відкриється новий світ

радості, а мені — нові простори для слави. Нехай проголошують наді мною які їм

заманеться вироки — я зневажаю їх! Нехай викреслюють ім’я Буагільбера з переліку своїх

монастирських рабів — я змию кров’ю будь-яку пляму, якою вони насміляться

забруднити мій родовий герб!

— Спокуснику, — відказала Ребекка, — йди геть! Навіть і в цю хвилину ти не маєш

сили ані на волос похитнути моє рішення. Довкола мене самі вороги, а тебе я вважаю

найстрашнішим серед них. Іди, заради Бога!

Альберт Мальвуазен, стривожений і стурбований їхньою дуже тривалою розмовою,

під’їхав у цю мить, щоб перервати бесіду.

— Зізналася вона в своєму злочині, — запитав він у Буагільбера, — чи досі наполегливо

заперечує його?

— Заперечує і відрікається, — відповів Буагільбер.

— У такому разі, шляхетний брате наш, — сказав Мальвуазен, — тобі залишається

тільки зайняти своє місце і зачекати закінчення терміну. Дивися, тіні вже почали

подовжуватися. Ходімо, хоробрий Буагільбере, надія нашого священного ордену

і майбутній наш владико.

Вимовивши ці слова примирливим тоном, він простягнув руку до вуздечки його коня,

ніби з наміром відвести його назад, на протилежний кінець поля бою.

— Лицемірний негіднику! Як ти смієш накладати руку на моє поводдя? — гнівно

вигукнув Буагільбер, відштовхнувши Мальвуазена, і сам поскакав назад, до свого місця.

Дві години просиділи судді перед полем герцю, марно чекаючи появи захисника.

Загальна думка схилялася до того, що ніхто не заступиться за єврейку, та ще

й обвинувачену в чаклунстві, й лицарі, підбурювані Мальвуазеном, почали

перешіптуватися, що час оголосити виклик Ребекки програним. Але в цю хвилину на полі

з’явився лицар, який скакав щодуху в напрямку арени. Сотні голосів загукали: «Захисник,

захисник!» — і незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав

в’їзд лицаря на поле герцю. Проте розгледівши його ближче, глядачі були розчаровані.

Кінь його, що проскакав багато миль щодуху, здавалося, падав від утоми, та й сам

вершник, який так відважно примчав на арену, ледве тримався в сідлі від слабкості чи від

утоми, чи від того й того.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 391

На вимогу герольда оголосити своє ім’я, звання і мету свого прибуття лицар відповів

сміливо і з готовністю:

— Я, шляхетний лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом дівчину

Ребекку, дочку Ісака з Йорка, і довести, що вирок, виголошений проти неї,

несправедливий і безпідставний, а також оголосити сера Бріана де Буагільбера зрадником,

вбивцею і брехуном, на підтвердження чого ладен битися з ним на цьому полі й перемогти

за заступництва Богоматері і святого Георгія.

— Перш за все, — сказав Мальвуазен, — приїжджий мусить довести, що він справжній

лицар і належить до поважного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати

проти безіменних людей.

— Моє ім’я, — мовив лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж

твоє, Мальвуазене, та й рід мій старіший за твій. Я Вілфред Айвенго.

— Я зараз не битимуся з тобою, — сказав тамплієр глухим зміненим голосом.— Залікуй

спочатку свої рани, дістань кращого коня, і тоді, мабуть, я визнаю тебе гідним, аби вибити

з твоєї голови цей дух дитячого молодецтва.

— Он як, пихатий тамплієре, — виклично зронив Айвенго, — ти вже забув, що двічі був

збитий моїм списом? Пригадай герць в Акрі, пригадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти

нахвалявся в їдальні Ротервуда і виклав свій золотий ланцюг проти мого розп’яття як

запоруку того, що битимешся з Вілфредом Айвенго заради відновлення твоєї втраченої

честі. Присягаюся моїм хрестом і святинею, що зберігається в ньому, якщо ти цієї-таки

хвилини не битимешся зі мною, я тебе знеславлю як боягуза при всіх дворах Європи

і в кожній пресепторії твого ордену!

Буагільбер в нерішучості поглянув на Ребекку, потім люто вигукнув, звертаючись до

Айвенго:

— Саксонський собако, бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам на себе накликав!

— Чи дозволяє мені великий магістр брати участь у цьому двобою? — запитав

Айвенго.

— Ти маєш на те право, — відповів великий магістр, — лише запитай дівчину, чи бажає

вона визнати тебе своїм захисником. Бажав би і я, щоб ти був у стані, відповіднішому до

бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я все-таки хотів би обійтися з тобою

чесно.

— Ні, нехай буде так, як є, — сказав Айвенго, — адже це — суд Божий, на Його ласку я

й покладаюся. Ребекко, — продовжував він, під’їхавши до місця, де вона сиділа, — чи

визнаєш ти мене своїм захисником?

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 392

— Визнаю, — відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї і страх

смерті.— Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидінням. Проте ж ні, ні! Твої рани

ще не загоїлися. Не бийся з цим гордим чоловіком. Навіщо ж і тобі гинути?

Але Айвенго вже поскакав на своє місце, опустив забороло і вхопився за спис. Те саме

зробив і Буагільбер. Його зброєносець, застібаючи забороло шолома тамплієра, завважив,

що обличчя Буагільбера, яке весь ранок залишалося попелясто-блідим, незважаючи на

безліч пристрастей, що вирували в тілі тамплієра, тепер раптом вкрилося багряним

рум’янцем.

Коли обидва бійці стали на місця, герольд гучним голосом тричі оповістив:

— Виконуйте свій обов’язок, доблесні лицарі!

Після третього разу він відійшов до огорожі і ще раз оголосив, щоб ніхто, під страхом

негайної смерті, не насмілився ані словом, ані рухом перешкоджати чесному двобою або

втрутитися в нього. Великий магістр, який увесь час тримав у руці рукавичку Ребекки,

нарешті кинув її на поле герцю і вимовив фатальне слово:

— Починайте!

Засурмили сурми, і лицарі щодуху помчали один на одного. Як усі й очікували,

змучений кінь Айвенго і сам ослаблений вершник упали, не витримавши удару влучного

списа тамплієра і натиску його могутнього коня. Всі передбачали такий результат

змагання. Але незважаючи на те, що спис Вілфреда ледь торкнувся щита його

супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буагільбер __________захитався в сідлі, загубив

стремена і впав на арену.

Айвенго вивільнив ногу з-під коня і швидко підвівся, щоб попробувати щастя з мечем

у руках. Але супротивник його не вставав. Айвенго наступив ногою йому на груди,

приставив кінець меча до його горла і наказав йому здаватися, погрожуючи в іншому разі

негайною смертю. Буагільбер не відповів.

— Не вбивай його, сер лицар! — вигукнув великий магістр.— Дай йому сповідатися

і отримати відпущення гріхів, не губи душі й тіла. Ми визнаємо його переможеним.

Великий магістр сам зійшов на поле бою і наказав зняти шолом із переможеного

лицаря. Його очі були заплющені, й обличчя палало тим-таки багряним рум’янцем. Поки

вони здивовано дивилися на нього, очі його розплющилися, але погляд зупинився

і потьмянів. Рум’янець зійшов з обличчя, а на зміну прийшла смертельна блідість. Не

ушкоджений списом свого супротивника, він упав жертвою власних неприборканих

пристрастей.

— Оце справді суд Божий, — мовив великий магістр, звівши очі до неба.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 393