Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини­ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти­ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика­ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав­дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн­ській мові маємо дві окремі фонеми — < г> і < ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди­ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — < р> і < р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна < р>, бо опозиції < р> —< р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон­статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема < е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви­міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: < е> — < ае> — < э: > — < э> (head [hed] «голова» — had [haed] «past від have «мати» — heard [ha: d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере­бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг­матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис­темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав­лення фонем < в> і < с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу­хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре­ляції можна навести опозицію < д> — < т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі­нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно­мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп­ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо­нем < ґ> і < к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна­ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк­лад, спільні для фонем < б> і < д> зімкненість, дзвін­кість і твердість повторюються й у фонемі < ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема < д>, на відміну від < т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу­хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу­хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло­вами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлен­ня інших фонем. Наприклад, < б> - < п> = < д> - < т> = < ґ> ~ < к> = < г> ~ < х> = < ж> - < ш> = < з> - < с> = < дж> - < ч> = < дз> ~ < ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть­ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми < р> і < л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми < е> й < і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха­рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк­лад, фонеми < п> і < т> мають спільні ознаки — глу­хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита­манну ознаку (губність для < п> і передньоязиковість для < т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна­кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре­лятивними. Наприклад: < б> ~ < п>, < д> ~ < т>, < в> -- < ф>, < н> - < н'>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. За основу загальної класифікації фонем во­ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най­різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про­тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во­кальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь­ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;

5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха­рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер­вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі­кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка­ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе­мольність (ослаблення верхніх частотних складни­ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот­них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо­ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи­су фонем української мови достатньо 9 ознак: во­кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе­мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос­них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фо­нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні­мецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос­них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.

36 Розділи лексикології 

Лексикологія (відгр. lexikos " такий, щостосуєтьсяслова" і logos  " наука") — розділнаукипромову, якийвивчаєлексику (словниковий  складмови).

Лексикологіясуттєвовідрізняєтьсявідфонетикиіфонології. Якщо фонетика й фонологія вивчають односторонні одиниці, що мають лише план вираження, то лексикологія — двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту.

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування  й розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.

Лексикологія — багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його виникнення та зміну, визначення  значення слівта їх уживання, структуру словниковогоскладу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції  лексикології й сталі словосполучення. Такий широкийспектр лексикологічних проблем зумовив необхідність розрізняти лексикологію у вузькому й широкому значеннях.  Якщо у вузькому значенні лексикологія (власне лексикологія) — це розділмовознавства, що вивчає словниковий  склад мови, то в широкому значенні — це загальне позначення всіх розділів, які вивчають слово.До лексикології в широкому значенні слова належать  такі науки:

1) власне лексикологія — наука про словниковий  склад;

2) семасіологія (відгр. semasia " знак, значення") —наукапрозначенняслів. їїщеназиваютьлексичноюсемантикою(від гр. semantikos " позначальний"). Слово семантика дуже часто вживається і в розумінні " значення".  Однак під семантикою розуміють:

а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсьїї одиницею (морфемою, словом, словосполученням, реченням);

б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію;

3) ономасіологія (від гр. onomasia " називання, йменування") — наука, яка вивчає процеси найменування. її  називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення (слова) дозначення, то ономасіологія веде дослідження від речі або  явища до думки про них і до їх позначення мовними засобами;

4) етимологія (від гр. etymon " істина") — наука, якадосліджує походження слів;

5) фразеологія (від гр. phrasis " мовний зворот, фраза") — наука про стійкі словосполучення;

6) ономастика (від гр. onomastikds " той, що стосується імені", onomastike" мистецтво давати імена") — наукапро власні назви, яка складається з антропоніміки(гр. antropos " людина") — науки про імена людей і топоніміки (від гр. topos " місце") — науки про географічні  назви та ін;

7) лексикографія (від гр. lexicon " словник" і grapho  " пишу") — наука про укладання словників.Лексикологія як окремий розділ мовознавства виділилася пізніше від інших розділів, наприклад — граматики.Ще в першій половині XX ст. деякі мовознавці, як, скажімо, американський мовознавець Леонард Блумфільд  (1887—1949) та його школа, вважали, що мовознавство  загалом не повинно займатися семантикою, яка насправді  становить ядро лексикології.