Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема: Україна в Іпол. ХІХ ст.. Процеси національного відродження.






Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- на основі історичних фактів висвітлити основні ознаки занепаду, кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в І половині ХІХ ст.;

- розкривати колоніальну політику Росії та Австрійської імперії на території українських земель;

- аналізувати соціально-економічне становище українських земель у складі Австрійської імперії.

- характеризувати особливості суспільного життя українців в І пол..ХІХст.

План.

1. Загарбання українських земель Австрією і Росією внаслідок поділів Польщі. Становище цих земель в складі імперій.

2. Соціально – економічне становище українських земель в І пол.ХІХ ст.

3. Початок національного відродження. Суспільно-політичне життя українців в І пол..ХІХст.

 

В ІІ половині ХVІІІ ст. відбувається спершу занепад, а потім і руйнування Польської держави.

У 1772р. Росія, Австрія і Пруссія скориставшись ослабленням Польщі, ділять її. За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії. Австрія захопила Галичину, а в 1774р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Пруссія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Пруссія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данії. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині і Литви, Пруссія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої 62% території і 45% населення колишньої Польщі дісталися Росії, 18% земель і 32% населення – Австрії, відповідно 20% та 30% відійшли до Пруссії.

Українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією і Австрією. В той же час відбулося їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина і Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

В жодній країні світу правителі не мали такої необмеженої влади, як у Росії. Царизм здійснював в Україні колоніальну політику, зокрема: національний гніт (русифікація), зміцнення кріпосницької системи, політичне безправ’я, рекрутська повинність, ліквідація на Правобережжі греко-католицької церкви.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

2.Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. Ознаками цього періоду були:

ü розвиток товарно-грошових відносин і поширення капіталістичних елементів у сільському хазяйстві;

ü руйнування сільського хазяйства шляхом скорочення наділів або переведення селян на місячину;

ü занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.

Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, розшарування поміщицьких господарств, спеціалізації вирощування сільськогосподарських культур. У І половині ХІХ ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова (у Києві, Сумах, Бердичеві та інш.).

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії.

Посилення експлуатації спричинило деградацію та розорення селянських господарств.

Зате віденські й будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини — німецьких і румунських, до Закарпаття — угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини і дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських і німецьких областях імперії. Підприємства мануфактурно-ремісничого типу діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.

Найрозвинутішими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь тощо). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак загалом Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найвідсталішою провінцією Австрії.

3.Національна самосвідомість – це певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.

Процес формування української самосвідомості проходив у важких умовах панування великодержавної імперської ідеології. Носієм української самосвідомості була українська інтелігенція, яка відображала загальнонаціональні інтереси (І. Котляревський «Енеїда», В. Капніст «Оди про рабство»).

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало ґрунт для створення для створення в Україні таємних політичних товариств.

Масони – члени релігійно-античних організацій «вільних каменярів», які зародилися в Західній Європі. Мета:

ü удосконалення людини, її внутрішнього світу як спосіб удосконалення суспільства;

ü об'єднання всіх народів світу в розумне суспільство на основі братства, рівності, взаємодопомоги.

В 1818р. масонські ложі виникли в Києві («з’єднаних слов'ян») та у Полтаві («Любов до істини»). Серед їхніх членів: І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич та інші.

В 1821р. у м. Тульчині на Поділлі утворилося «Південне товариство» декабристів, головою якого був полковник П. Пестель («Північне товариство» виникло у Петербурзі в 1822р.). Крім Тульчина, «Південне товариство» мало свої осередки в Кам’янці і Василькові. У 1823р. у Новгороді-Волинському виникло «Товариство з’єднаних слов'ян», очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю. Люблінським. Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблеми України. Проте Конституції «Руська Правда» П. Пестеля не визначає за народами Російської імперії право на самовизначення, а українці розглядалися як «корінний російський народ». Восени 1825р. «Товариство з’єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством». Після повстання 14 грудня у Петербурзі та виступу Васильківського піхотного полку під проводом С. Муравйова-Апостола декабристський рух було розгромлено.

З кінця 1845р. до березня 1847р. в Києві діяла українська таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Організаторами його стали представники інтелігенції: М.Костомаров, М. Гулак, В. Білоцерківський, згодом до нього увійшли письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Макарович, О. Навроцький, Г. Андрузький, О. Тулуб та інші. У роботі товариства активну участь брав Тарас Шевченко.

Основними завданнями були: ліквідація кріпацтва і скасування етапів, поширення освіти серед народних мас, об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847р.

У 30—40-х роках центром національного руху на західноукраїнських землях стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888) — на той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за долю народу.

Учасники «Руської трійці» ставили за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам'яткою галицької суспільної думки є виданий «Руською трійцею» у 1837 р. альманах «Русалка Дністрова». До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, нескореність духу українського народу.

У 1848—1849 pp. в більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Григорій Якимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848—1851 pp. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку» — першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ.

З ініціативи ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців — синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі.

Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і Буковини виникли місцеві руські ради. Вони вимагали відокремлення Східної Галичини (української) від Західної (польської) та перетворення її на окрему провінцію, тобто її національно-територіальної автономії, демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії погодились на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький.

Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.

22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану даровану зверху конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але продекларовано національну рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 — 1849 pp. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях.

 

Поміркуємо разом: *Які головні ознаки занепаду феодально-кріпосницької системи в Наддніпрянській Україні в І половині ХІХ ст.?

**Які явища у розвитку господарства України у І пол.ХІХ ст. свідчили про поглиблення процесу капіталізації її економіки?

*У чому виявилося національне відродження в Україні?

**Схарактеризуйте програмні документи Кирило-Мефодіївського братства.

*** Доведіть, що виникнення таємних товариств на українських землях було закономірним явищем

**Що спільного та відмінного було у наддніпрянському і західноукраїнському визвольному русі?

**Які наслідки мали революційні рухи 1948-1949 рр. для західноукраїнських земель?

 

До наступного заняття: - підготувати повідомлення з теми «Українська культура України у І пол. ХІХ ст.»

Де про це читати:

Бойко О. Д. Історія України. – К., Академидав, 2012. – с.209-233, 235-245.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.014 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал