Сцена 1.

Відкривається завіса, ЛУЧ света на льотчика

- Коли мені було шість років – я намалював свій перший малюнок кольоровим олівцем. Одразу я показав своє творіння дорослим і спитав чи не лякає він їх. На що вони мені відповіли: «А чого б це нас лякав капелюх?» Але ж то був не капелюх. То був удав, який проковтнув слона. Тоді я намалював удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше, їм завжди все треба тлумачити. Але дорослі порадили мені більше не малювати зміїв ні з середини, ні з зовні, а побільше цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак у шість років я втратив віру в себе і зрікся кар’єри художника. Мені довелося обирати іншу професію і я вивчився на льотчика. Я облетів майже весь світ. На своєму віку я зустрічав чимало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. Але від цього, чесно кажучи, я не став думати про них краще.

Коли мені траплявся дорослий, який, здавалося, мав світлий розум я показував йому свій малюнок, який я назавжди зберіг. Але кожен дорослий завжди відповідав мені: «Це капелюх». І я вже не говорив з ним ні про удавів, ні про слонів, ні про зорі. Я пристосовувався до його розвитку. Говорив з ним про гру в бридж та гольф, про політику і краватки. І дорослий був дуже задоволений, що познайомився з такою розсудливою людиною.

Так я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким би я міг по-справжньому поговорити.

А тепер ось я був змушений зробити аварійну зупинку в Сахарі, щось зламалось у двигуні мого літака. Тут у пустелі самотність відчувається ще гостріше. (підходить до літака)

МП. Будь ласка намалюй мені баранчика.

Л. Що?

МП. Намалюй мені баранчика…

Л. А… що ти тут робиш?

М.П. (тихо і серйозно) Будь ласка…намалюй мені баранчика…

Л.(почав малювати і згадав) Але я не вмію малювати.

МП. Це нічого. Намалюй мені баранчика.

Л.(достає малюнок з удавом) Можливо це тобі підійде?

МП. Ні, ні! Мені не потрібен слон в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон занадто великий. У мене вдома все маленьке. Мені потрібен баранчик. Намалюй баранчика.

Л.(малює)

МП. Ні! Цей баранчик зовсім кволий. Намалюй іншого.

Л.(малює)

МП. Ти ж добре бачиш – це не баранчик, а великий баран. У нього роги…

А цей старий, а я хочу такого баранчика, щоб довго жив.

Л. (втративши терпіння) Ось тобі ящик. А в ньому той баранчик, якого ти хочеш.

МП. Саме такого я й хотів! Як гадаєш, багато трави потрібно для цього баранчика?

Л. А що?

МП. Просто у мене вдома все таке маленьке…

Л. Йому вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

МП. Не такий він вже й маленький…Глянь! Він заснув…А що це за штука?

Л. Це не штука. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

МП. То ти впав з неба?

Л. Так.

МП. О, це цікаво! (сміється). Отже і ти прибув з неба. А з якої планети?

Л. Виходить ти потрапив сюди з іншої планети?

МП. (нічого не відповів, лиш подивився на літак)Гарний в мене баранчик…

(дістав малюнок і почав розглядати його)

Л. Звідки ж ти прибув, хлопчику? Де твій дім? Куди ти хочеш привезти мого баранчика?

МП. Добре що ти дав мені ящик: уночі баранець там спатиме, це буде його будинок.

Л, Авжеж. І якщо ти будеш гарним хлопчиком, я дам тобі ще й мотузку, щоб прив’язувати його вдень.

МП. Прив’язувати? Яке безглуздя!

Л. Але ж якщо ти його не прив’яжеш, то він зайде бозна-куди і загубиться.

МП. Та куди ж він по-твоєму піде? (сміється)

Л. Куди завгодно. Прямо перед собою, куди очі дивляться.

МП. Це нічого, у мене там усе дуже маленьке…Якщо йти прямо перед собою, куди очі дивляться, то далеко не зайдеш…Скажи, правда ж, баранчики їдять кущі?

Л. Так, це правда.

МП. Це добре. Значить вони й баобаби їдять?

Л. Але ж баобаби – це не кущі, а величезні дерева…

МП. Перш ніж виростуть, баобаби спочатку бувають маленькі. А от якщо їх вчасно не розпізнати і не вирвати, то вони заволодіють усією планетою. І якщо планета маленька, а баобабів багато, вони розірвуть її на шматки. Є таке правило. Прибрався сам уранці – ретельно прибери і свою планету…Почекай, якщо баранець їсть кущі, то він їсть і квіти?

Л. Він їсть усе, що попадеться.

МП. Навіть квіти з колючками?

Л.ТАК навіть квіти з колючками.

МП. Тоді навіщо колючки?

Л. (ремонтує літак)

МП. Нащо ж ті колючки?

Л. (не думаючи) Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто від злості!

МП. О!... Я тобі не вірю! Квіти слабенькі. Вони простодушні. І підбадьорюють себе. Думають, що з колючками вони страшні… І ти думаєш, що квіти…

Л. Та нічого я не думаю! Я відповів тобі перше що спало мені на думку. Бо я зайнятий серйозним ділом!

МП. Серйозним ділом! Ти кажеш як дорослі! Знаю я одну таку планету, на якій живе такий собі добродій. Він нічого не робив, тільки складав цифри. І з ранку до ночі повторював, як оце ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!». А насправді він не людина, він гриб!

Л. Що!?

МП. Гриб! Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранчики все-таки їдять квіти. То невже це не серйозна річ – збагнути, чому вони так намагаються випустити колючки, які їм нічого не дають? А якщо я знаю квітку, що є тільки одна в світі і росте тільки на моїй планеті, а маленький баранчик, якогось чудового ранку з’їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, - це, виходить, теж не має значення! (плаче).

Л. (заспокоює його) Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека…Я намалюю твоєму баранчику намордник…Намалюю для твоєї квітки броню… Я…

МП. (всхлипивая) Хочеш я розповім тобі про мою квітку?