А) методичний аспект 1 страница

Методичний аспект облікової політики визначає варіанти відображення в бухгалтерському обліку та отримання інформації про факти господарської діяльності виходячи з альтернативних способів (прийомів) та специфіки діяльності підприємства.

В обліковій політиці підприємства повинні знайти відображення лише ті методичні аспекти об’єктів обліку, по яких існує альтернатива або ті, по яких необхідно розробити методику обліку самостійно. Методичний аспект облікової політики є найбільш специфічним, в якому розкривають способи визнання та відображення об’єктів обліку підприємства в межах чинних законодавчих актів і нормативно-правових документів з метою формування показників фінансової звітності.

Таким чином. розпорядчий документ про облікову політику підприємства визначає, зокрема:

- методи оцінки вибуття запасів;

- періодичність визначення середньозваженої собівартості одиниці запасів;

- порядок обліку і розподілу транспортно-заготівельних витрат, ведення окремого субрахунку обліку транспортно-заготівельних витрат;

- методи амортизації основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, а також довгострокових біологічних активів та інвестиційної нерухомості, у разі якщо вони обліковується за первісною вартістю;

- вартісні ознаки предметів, що входять до складу малоцінних необоротних матеріальних активів;

- підходи до переоцінки необоротних активів;

- застосування класу 8 та/або 9 Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30 листопада 1999 року № 291, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1999 року за № 892/4185 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 28 листопада 2011 року № 1591);

- підходи до періодичності зарахування сум дооцінки необоротних активів до нерозподіленого прибутку;

- метод обчислення резерву сумнівних боргів (у разі потреби – спосіб визначення коефіцієнта сумнівності);

- перелік створюваних забезпечень майбутніх витрат і платежів;

- порядок виплат, які здійснюються за рахунок прибутку (для державних і комунальних підприємств);

- порядок оцінки ступеня завершеності операцій з надання послуг;

- сегменти діяльності, пріоритетний вид сегмента, засади ціноутворення у

- внутрішньогосподарських розрахунках;

- перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат, бази їх розподілу;

- перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг);

- порядок визначення ступеня завершеності робіт за будівельним контрактом;

- дату визначення придбаних в результаті систематичних операцій фінансових активів;

- базу розподілу витрат за операціями з інструментами власного капіталу;

- кількісні критерії та якісні ознаки суттєвості інформації про господарські операції, події та статті фінансової звітності;

- періодичність відображення відстрочених податкових активів і відстрочених податкових зобов’язань;

- критерії розмежування об’єктів операційної нерухомості та інвестиційної нерухомості;

- підходи до класифікації пов’язаних сторін;

- дату включення простих акцій, випуск яких зареєстровано, до розрахунку

- середньорічної кількості простих акцій в обігу;

- дату первісного визнання необоротних активів та групи вибуття як утримуваних для продажу;

- складання окремого балансу філіями, представництвами, відділеннями та іншими відокремленими підрозділами підприємства;

- періодичність та об’єкти проведення інвентаризації;

- визначення одиниці аналітичного обліку запасів;

- спосіб складання звіту про рух грошових коштів;

- підходи до віднесення витрат, пов’язаних з поліпшенням об’єкта основних засобів до первісної вартості або витрат звітного періоду.

б) технічний аспект

Технічний аспект облікової політики передбачає такі складові:

• план рахунків, включаючи робочий план рахунків;

• форми первинних документів, по яких не передбачені типові форми;

• комп’ютерна техніка;

• облікові реєстри і форма обліку (журнальна, журнально-ордерна, Журнал-Головна, меморіально-ордерна, автоматизована (комп’ютерна));

• схеми (графіки) документообороту і технологію обробки облікової інформації в т.ч. з використанням комп’ютерної техніки;

• склад і порядок подання фінансової та внутрішньої звітності;

• порядок проведення інвентаризації активів та зобов’язань тощо.

На підприємстві можуть розроблятися додаткові форми первинних облікових документів. Це можуть бути як форми для реєстрації та опису господарських операцій, так і узагальнюючі відомості, калькуляції тощо, які відображають специфіку даного підприємства. Такі форми дозволяють узгоджувати роботу окремих підрозділів підприємства, а також управлінський та бухгалтерський облік, вивести процес первинного узагальнення на інші ділянки, посилити внутрішній контроль, поліпшити податкове та фінансове планування. Ведення таких додаткових форм має бути обґрунтованим і призвести до спрощення обробки облікової інформації та посилення контролю.

в) організаційний аспект облікової політики

Облікова політика є сукупністю конкретних елементів організації бухгалтерського обліку, які визначаються підприємством на підставі загальноприйнятих правил з врахуванням специфіки (особливостей) його діяльності.

Організаційний аспект облікової політики підприємства включає:

• організаційну форму створення обліково-аналітичної служби підприємства;

• структуру обліково-аналітичної служби підприємства;

• рівень централізації облікових робіт;

• посадові інструкції облікових працівників і матеріально-відповідальних осіб;

• варіант організації управлінського (внутрішньогосподарського) обліку (інтегрована, автономна);

• перелік центрів затрат та центрів відповідальності;

• показники, які становлять комерційну таємницю та порядок її захисту;

• систему внутрішнього контролю;

• виділення філій, представництв, відділень та інших підрозділів підприємства на окремий баланс.

Таким чином, організаційний аспект охоплює бухгалтерську службу і її місце в системі управління підприємством та порядок взаємодії з іншими функціональними і виробничими підрозділами.

Організаційний аспект облікової політики визначає форму організації служби обліку на підприємстві. Відповідно до п.4 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» такою формою може бути:

• уведення до штату підприємства посади бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером;

• користування послугами спеціаліста з обліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи;

• ведення бухгалтерського обліку централізованою бухгалтерією або аудиторською фірмою на договірних засадах;

• самостійне ведення обліку та складання звітності безпосередньо власником або керівником підприємства. Ця форма організації бухгалтерського обліку не може застосовуватися на підприємствах, звітність яких повинна оприлюднюватися.

При виборі форми організації бухгалтерського обліку слід враховувати такі чинники, як масштаби діяльності, кількість господарських операцій, різноманітність видів діяльності, їх характер, система звітності, а також перспективи розвитку підприємства (установи). Розширення штату бухгалтерії та ускладнення її структури призводить до збільшення витрат на її утримання, бюрократизму, погіршення оперативності в роботі, але з іншого боку, спеціалізація та підвищений рівень внутрішнього контролю роблять систему надійнішою.

Якщо на підприємстві ведення обліку здійснюється бухгалтерською службою, то в такому випадку важливого значення набуває її місце в системі управління підприємством та порядок взаємодії з іншими структурними підрозділами.

Тобто також слід визначити ступінь централізації обліку.

При централізованому обліку весь процес бухгалтерського обліку здійснюється одним підрозділом (бухгалтером) підприємства. Такий підхід забезпечує високий рівень контролю з боку облікового апарату за роботою виробничих підрозділів і характерний для малих підприємств.

При децентралізованому обліку в окремих підрозділах підприємства створюються свої бухгалтерії. Вони здійснюють закінчений цикл облікових робіт. До безперечних переваг децентралізованої форми слід віднести наближення облікового персоналу до виробничих підрозділів, підвищення оперативності та аналітичності обліку. Такий спосіб обирають великі підприємства з територіально відділеними підрозділами, виділеними на окремий баланс (філіями).

Слід звернути увагу на те, що в цьому випадку складніша організація облікового процесу викличе підвищення витрат на утримання управлінського апарату, технічне оснащення, складнішу систему контролю внутрішньої та зовнішньої звітності.

Підприємства можуть застосовувати і змішану форму організації обліку, коли лише деякі (найбільші) підрозділи складають окремий баланс або коли бухгалтерські служби підрозділів виконують тільки частину облікових робіт (приймання та перевірку первинних документів, облік розрахунків з працівниками, угрупування інформації в розрізах, необхідних для керівництва підрозділом тощо).

Організаційна структура, чисельність бухгалтерії визначається з врахуванням загальної чисельності персоналу, обсягу облікових робіт, масштабів господарської діяльності підприємства, вимог, що пред’являються до якості та раціональності самого обліку. Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 26.09.2003р. за № 269 розроблені та затверджені Міжгалузеві нормативи чисельності працівників бухгалтерського обліку.

На невеликих за обсягами діяльності підприємствах функції ведення бухгалтерського обліку розподіляються між виконавцями, як правило, за предметною ознакою: кожен виконавець здійснює весь комплекс робіт на певній ділянці обліку (облік матеріальних цінностей, облік виробничих витрат тощо). Усі працівники бухгалтерської служби підпорядковуються головному бухгалтеру.

На великих та середніх підприємствах у складі бухгалтерської служби передбачається низка підрозділів (відділи, сектори). Вони, як правило, виділяються також за предметною ознакою. У середині цих підрозділів робота може розподілятися між виконавцями за лінійною (коли працівник обслуговує цілком, який-небудь виробничий підрозділ) або функціональною (коли працівник виконує певну групу операцій) ознакою.

Складовою облікової політики підприємства є визначення насамперед конкретних обов’язків кожного працівника бухгалтерії підприємства та посадових інструкцій, в яких деталізовано облікові процедури, які окреслені сутністю його сегмента в цілісному циклі опрацювання документів і реєстрів бухгалтерського обліку та складання й подання фінансової звітності користувачам.

Для забезпечення належної достовірності облікових та звітних даних, а також з метою раціонального використання ресурсів на підприємстві створюється система внутрішньовиробничого контролю. Під час її організації слід знайти розумний компроміс між бажанням максимально понизити ймовірність розкрадань та допущення помилок, і витратами на організацію та функціонування такої системи.

Внутрішній контроль на підприємстві може проводити ревізійна комісія, відділ внутрішнього аудиту або конкретний працівник. Якщо на підприємстві немає служби контролю, то всю відповідальність слід рівномірно розподілити між працівниками.

Елементами системи внутрішнього контролю є:

- відокремлення функцій бухгалтерського обліку від господарської діяльності – один і той самий працівник не повинен брати участь у господарських операціях і водночас вести їх облік;

- максимальне розділення функцій ведення бухгалтерського обліку;

- встановлення відповідальності кожного працівника;

- визначення кола осіб, які мають право підпису документів з витрачання ТМЦ, видачі коштів тощо;

- організація дієвої системи зберігання цінностей;

- проведення раптових ревізій (перевірок);

- постійне навчання та підвищення кваліфікації облікових працівників.

Успішна робота системи внутрішнього контролю багато в чому залежить від кваліфікації працівників, навчання та підготовки кадрів, системи найму, мотивації персоналу.

До складу організаційного аспекту облікової політики підприємства треба віднести також вибір підсистеми управлінського й податкового обліку, а також форм їх ведення з урахуванням конкретних особливостей цієї звітності.

Таким чином, організаційний аспект облікової політики сприяє раціональній організації облікового процесу на підприємстві.

Облікова політика підприємства хоча і охоплює всі сторони обліку (методичні, технічні і організаційні), обов'язково буде відрізнятися на різних підприємствах, оскільки наведені елементи методичного, технічного і організаційного аспектів облікової політики не є вичерпаними. Підприємство має право розширити їх, доповнюючи іншими елементами.

Підприємство при формуванні власної облікової політики може взяти за основу наступні складові (елементи) облікової політики. При цьому кожне підприємство має вибирати ті елементи облікової політики, які відповідають особливостям його діяльності.

2. Фактори впливу на облікову політику підприємства

При формуванні облікової політики одним із головних завдань є зосередження уваги на виділенні тих факторів, які суттєво впливають на функціонування господарчої системи. Для точнішого виявлення ролі окремих факторів їх згруповують за відповідними ознаками. Класифікація в має суттєве значення, оскільки вона значною мірою визначає методологію, обсяг і зміст облікової політики.

На вибір облікової політики підприємства впливають ряд факторів, які можуть бути згруповані за різними класифікаційними ознаками: за місцем виникнення, за часом дії, за змістом тощо.

За місцем виникнення:

· зовнішні стосовно підприємства фактори:

- розвиненість ринкової інфраструктури, кон’юнктура ринку, перспективи його розвитку;

- система оподаткування (звільнення від окремих податків, ставки податків, пільги щодо оподаткування прибутку),

- інфляційні процеси;

- господарська ситуація (стан господарського, бухгалтерського та податкового законодавства та перспективи його зміни.)

- інвестиційний клімат;

- взаємини з фінансовими структурами;

- форми та системи розрахунків з покупцями та постачальниками;

- система звітності перед власниками, а також іншими користувачами фінансової інформації;

- попит на продукцію;

- тощо.

· внутрішні стосовно підприємства фактори

- організаційно-правова форма та форма власності (державна, приватна, колективна, ПрАТ, ТзОВ, ВАТ, ЗАТ, виробничий кооператив);

- галузь або вид діяльності − промисловість, будівництво, торгівля, транспорт тощо;

- технологічні особливості виробництва (промислові підприємства), особливості організації постачання та збуту;

- обсяги виробництва (кількість господарських операцій, обсяги продажу тощо);

- ступінь свободи дій в умовах переходу до ринку − можливість самостійного прийняття рішень з питань ціноутворення, вибору партнерів;

- система матеріальної зацікавленості працівників в ефективності роботи підприємства та матеріальної відповідальності за виконання своїх обов’язків;

- наявність матеріальної бази для ведення облікових робіт (забезпеченість комп’ютерною технікою, іншими засобами оргтехніки, програмно-методичне забезпечення тощо);

- рівень кваліфікації облікових кадрів;

- ініціативність та економічна сміливість, підприємливість керівників;

- система інформаційного забезпечення підприємства (за напрямами необхідними для його ефективної діяльності);

- поточні та довгострокові цілі підприємництва (залучення кредитних ресурсів, здійснення інвестиційних програм тощо);

- стратегія фінансово-господарського розвитку (цілі й задачі економічного розвитку підприємства на довгострокову та поточну перспективу, очікувані напрями вкладення інвестицій, тактичні підходи до вирішення перспективних завдань);

- організаційна структура управління та наявність відокремлених структурних підроз­ділів, дочірніх підприємств тощо;

За часом дії:

· поточні фактори – підвищення рентабельності виробництва, зниження витрат, покращення розрахункової дисципліни тощо

· перспективні – стратегія фінансово-господарського розвитку підприємства, очікувані напрями вкладення інвестицій, тактичні підходи до вирішення перспективних завдань тощо.

За змістом:

· виробничо-організаційні – галузева приналежність, вид діяльності, організаційно-правова форма тощо;

· фінансово-економічні – обсяги виробництва, фондовіддача, обсяги інвестицій, продуктивність праці тощо

Отже, головним при визначенні класифікаційних ознак є взаємодія факторів таких загальних ознак як зовнішнє та внутрішнє середовище.

Традиційно у зовнішньому та внутрішньому середовищі виділяють наступні групи факторів: економічні, технологічні або технічні, організаційні, політичні, правові, соціальні, екологічні.

У складі організаційних факторів виділяють галузеву структуру економіки, види виробництва, організаційно-правові форми, наявність та стан ринкової інфраструктури та інші.

Саме приналежність до відповідної галузі економіки або виду діяльності дозволяє окреслити ряд притаманних тій чи іншій галузі економіки особливостей, які визначають порядок формування облікової політики.

ТЕМА 7

ПРИНЦИПИ, МЕТОДИ ТА ПРОЦЕДУРИ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ У ОБЛІКОВІЙ ПОЛІТИЦІ ПІДПРИЄМСТВА

1. Принципи побудови облікової політики підприємств, установ та організацій:

а) принципи бухгалтерського обліку

б) загальнонаукові принципи побудови облікової політики

2. Методи в обліковій політиці:

а) загальнонаукові методичні прийоми

б) конкретно-емпіричні методичні прийоми

в) елементи методу бухгалтерського обліку

г) методичні складові облікової політики

3. Процедури облікової політики.

1. Принципи побудови облікової політики підприємств, установ та організацій.

Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначає облікову політику як сукупність принципів, методів і процедур, які використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності. Таким чином, зміст облікової політики становлять три складові, які по-різному реалізуються на різних рівнях регулювання облікової політики.

а) принципи бухгалтерського обліку

Згідно з п. 23 П(С)БО 1, підприємство повинне висвітлювати обрану облікову політику шляхом опису:

1) принципів оцінки статей звітності;

2) методів обліку щодо окремих статей звітності.

Отже, первинною складовою облікової політики є принципи, які відповідно до Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначаються як «базові концепції, які кладуться в основу відображення в обліку і звітності господарської діяльності» суб’єкта господарювання. У п. 3 П(С)БО 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» подано таке визначення принципу бухгалтерського обліку: це правило, яким слід керуватися у процесі вимірювання, оцінки та реєстрації господарських операцій і під час відображення їх результатів у фінансовій звітності.

Принципи регулюються на загальнодержавному рівні облікової політики. Вони єдині й обов’язкові до використання усіма суб’єктами підприємницької діяльності.

Задекларована вітчизняна система принципів являє собою поєднання трьох груп фундаментальних уявлень про функціонування бухгалтерського обліку (рис 7.1).

Рис. 7.1. Система принципів бухгалтерського обліку України

Як видно, по-перше, це умови функціонування облікової системи, що визначаються «господарським оточенням» суб’єкта господарювання. По-друге, це рекомендації, що виступають надбудовою умов облікового процесу. І, по-третє, це обмеження щодо раніше наведених рекомендацій.

Принципи ведення бухгалтерського обліку регламентуються Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Розглянемо кожний із зазначених принципів та визначимо його вплив на підсистему бухгалтерського обліку.

Принцип автономності вимагає розглядати кожне підприємство як юридичну особу, відокремлену від її власників, у зв’язку з чим особисте майно та зобов’язання власників не повинні відображатися у фінансовій звітності. Мова йде про відокремленість фінансових та матеріальних ресурсів підприємства, установи чи організації як самостійної одиниці від аналогічних об’єктів власності керівників, працівників та інших організацій. Звідси випливає, що фінансово-майновий стан апарату керівництва установи не може змінюватись за рахунок несанкціонованих змін активів підприємства чи установи. Отож, зазначений принцип не тільки є умовою бухгалтерського обліку, а й забезпечує дотримання фінансової дисципліни та збереження засобів господарювання.

Згідно з цим принципом підприємство трактується як самостійний суб’єкт господарювання, що відокремлений від власника підприємства та інших підприємств, Підприємства розглядаються як відокремлені об’єкти обліку, тобто майно й зобов’язання підприємства обліковувати окремо від майна та зобов’язань власників та інших підприємств.

Принцип безперервності (діяльності, що триває) випливає з реальності подальшої діяльності підприємства (установи) впродовж розумного періоду, якщо немає свідчень про протилежне, а також передумов для її ліквідації найближчим часом. Суть його полягає в тому, що оцінка активів і зобов’язань підприємства здійснюється на основі припущення, що його діяльність буде тривати надалі. Отже, припускається, що підприємство не має ні наміру, ні необхідності ліквідувати або суттєво скоротити масштаби своєї діяльності. Ліквідація підприємства впливає на методику оцінки активів, на класифікацію активів (зокрема, за умови ліквідації підприємства втрачає сенс їх поділ на поточні та довгострокові). Так, замість того, щоб оцінювати їх як потенційне джерело доходу, у випадку ліквідації підприємства всі активи оцінюються за ліквідаційною вартістю, тобто за оціночною ціною їх реалізації на ринку в цей момент.

Цей принцип є основою для включення до балансу статей необоротних активів та товарно-матеріальних цінностей за їхньою фактичною собівартістю, а не за ринковою ціною (під час реалізації) активів та зобов’язань чи залишковою вартістю необоротних активів (коли йдеться про безкоштовну передачу в межах міністерства, відомства, управління) у разі ліквідації.

Такий принцип дає змогу логічно і послідовно реалізувати концепції збереження і збільшення капіталу, визначити єдиний підхід до політики амортизації. Послідовне дотримання принципу повною мірою сприяє забезпеченню контролю за реальним фінансовим зростанням капіталу. Цей принцип є умовою для відтворення принципу-рекомендації історичної собівартості.

Принцип періодичності передбачає, що господарська діяльність підприємства, установи чи організації умовно може бути поділена на періоди з метою складання фінансової звітності. Він зумовлений необхідністю регулярного надання користувачам інформації про результати діяльності і практичною неможливістю та недоцільністю підведення підсумків за весь період діяльності підприємства – з моменту його заснування до ліквідації.

Щодо підприємств чи установ, як і інших суб’єктів господарювання, головним звітним періодом є календарний рік. Проміжні облікові періоди визначаються: кварталами; місяцями. Звітність за такими періодами складається наростаючим підсумком із початку звітного року. Зазначений поділ на періоди потребує визначення механізму його реалізації на первинному та поточному етапах бухгалтерського обліку, а отже, і рекомендацій у вигляді принципу нарахування та відповідності доходів і витрат.

Принцип єдиного грошового вимірника, ґрунтується на вимірюванні та узагальненні всіх операцій підприємства під час формування його фінансової звітності в єдиній грошовій одиниці. Він передбачає, що національна грошова одиниця є головним вимірником у системі первинного та підсумкового обліку і єдиним на заключному етапі – під час складання звітності. Звідси випливає, що саме національна грошова одиниця є відповідною базою для оцінювання й аналізу в бухгалтерському обліку.

Він визначається необхідністю вимірювання фактів та явищ господарської діяльності, що поряд з процесами виявлення, реєстрації, узагальнення, передавання інформації, становить сутність бухгалтерського обліку. Принцип єдиного грошового вимірника є обов’язковим лише для фінансового обліку і не заперечує використання інших вимірників у аналітичному обліку.

Зазначений принцип не тільки вказує на умову валюти бухгалтерського обліку, а й наголошує на превалюванні грошового вимірника над трудовим, використовуваним в обліку виробітку та робочого часу працівників, а також над натуральним, який застосовується для отримання показників товарно-матеріальних цінностей підприємств та установ у натуральному виразі (маса, міра, обсяг, кількість і т. ін.). І справді, якщо об’єкт не набув грошового вираження, його не можна включити до облікової сукупності. До того ж, і це випливає з попереднього, об’єктом бухгалтерського обліку стає, таким чином, вартісний, а не натуральний рух цінностей, що особливо важливо в обліку необоротних активів, запасів, матеріалів, медикаментів, продуктів харчування та інших товарно-матеріальних цінностей.

До групи принципів-рекомендацій належить принцип історичної собівартості, відповідно до якого підприємства чи установи показують свої активи за фактичною собівартістю. Дію зазначеного принципу закріплено кількома нормативними актами, згідно з якими необоротні активи та інші товарно-матеріальні цінності організацій обліковуються за своєю первісною вартістю – вартістю придбання, спорудження та виготовлення. Зауважимо, що на відміну від аналогічного принципу, застосовуваного в міжнародній практиці, у вітчизняному обліку підприємств чи установ до історичної собівартості не включаються видатки на транспортування, налагодження та пуск відповідно необоротних активів та інших товарно-матеріальних цінностей. Перелічені видатки, а також видатки з капітального ремонту, відносяться на фактичні видатки установи чи організації.

Отже, принцип історичної (фактичної) собівартості стосується формування оцінки, яка суттєво впливає на показники фінансової звітності. Він передбачає використання як основної оцінки активів під час формування показників фінансової звітності вартості їх виробництва та придбання. Цей принцип визначає пріоритетність цього виду оцінки, що не заперечує застосування інших методів оцінки, які допускаються чинними П(С)БО.

Однак попри всі наведені аргументи на користь зазначеного принципу його дія на практиці в певний момент припиняється. Це явище в обліковій практиці України відоме як дооцінювання. Оскільки в основу розглядуваного принципу покладено припущення про відносну стабільність грошової одиниці, використовуваної в обліку, можна стверджувати, що значні її коливання ставлять під сумнів реалізацію принципу собівартості. Втім, штучне завищення первісної вартості як однієї сторони балансового рівняння – активів, так і другої – капіталу і зобов’язань, не тільки не поліпшує фінансового становища підприємств, установ і організацій, але й призводить до деякої фальсифікації інформації про фінансовий стан підприємства, установи.

Принцип нарахування та відповідності доходів і витрат передбачає необхідність порівняння доходів звітного періоду з витратами, здійсненими для отримання цих доходів, для визначення фінансового результату. Відповідно до принципу нарахування доходи і витрати визначаються на той момент, коли вони здійснені або виникли (а не тоді, коли були отримані або виплачені гроші), і відображаються у фінансових звітах тих періодів, до яких вони належать.

Тобто, доходи записуються тоді, коли вони нараховані, а не за умови наявності грошових коштів, а витрат – тоді, коли вони сталися. При цьому грошові кошти можуть бути ще не сплачені. Цей принцип визначає вибір періоду для реєстрації витрат, тобто у звітному періоді відбиваються видатки, які сприяли отриманню доходів звітного періоду.

Фінансові звіти, підготовлені з урахуванням принципу нарахування, інформують користувачів не тільки про здійснені операції, що включають оплату і надходження грошових коштів, а й про зобов’язання заплатити грошові кошти в майбутньому та про грошові ресурси, які мають бути отримані в майбутньому. Така звітність містить різноманітну інформацію про минулі факти господарського життя та про інші події, що особливо важливо для прийняття обґрунтованих управлінських рішень.