Попередження суїциду та насильства у сім'ї

У дев’яти випадках із десяти суїцидальна спроба – це не бажання вкоротити собі віку, а крик про допомогу.

Г.Отто

Загальні стратегії, що пропагують позитивну поведінку та подолання труднощів і проблем:

1. Якщо можете, ігноруйте негативну поведінку дитини та концентруйте увагу на позитивних рисах. Діти потребують уваги. Відзначаючи позитивні риси, ви спонукаєте дітей виявляти їх якомога частіше.

2. Мотивуйте позитивну поведінку нагородами. Це можуть бути лише ваша увага або доброзичливі слова.

3. Критикуйте поведінку, а не людину. Наприклад: „Битися неможна, тому що...”, – а не „Ти поганий, тому що б’єшся”.

Діти, які зазнали насильства, вже мають низьку самооцінку та хиткі цінності. Коли ми вважаємо причиною зовнішні обставини, це допомагає дитині відокремлювати себе від них, а відтак і змінювати свою поведінку на краще.

4. Створюйте умови для навчання. Наприклад: „Ти розбив чашку. Будь-ласка, не неси наступного разу стільки чашок, адже ти бачиш, що їх легко розбити”.

Спонукайте дитину зрозуміти, що вона може помилятися, і це не загрожуватиме вашим стосункам із нею, вони не припиняться через те, що сталося.

5. Будьте твердими. Діти мають почуватися в безпеці; частково ця безпека створюється знанням „правил”.

6. Уникайте конфліктних ситуацій. Краще запобігти конфлікту, аніж вирішувати його.

7. Чітко наголошуйте, чого ви очікуєте від поведінки дитини, та що станеться, якщо вона щось зробить не так. Не думайте, що діти телепатично розуміють, чого ви хочете від них. Чітко пояснюйте свої бажання і вимоги. Наприклад, не кажіть „не роби безладу”, а поясніть, що саме ви називаєте безладом.

8. Використовуйте позитивне мовлення. Наприклад: замість „Не став туди чашку” скажіть „Постав чашку на стіл, а не на тумбочку”. Таке спілкування дозволяє дитині взаємодіяти у позитивному середовищі, що підвищує її самооцінку.

9. Будьте справедливими і давайте дітям розповідати свої історії. Діти часто почуваються жертвами і безсилими, вони мають упевнитися в можливості стосунків із людьми, які їх не експлуатують.

10. Вмотивовуйте позитивну поведінку дітей позитивними словами. Помічайте речі, які діти виконують добре. Позитивна реакція на сильні сторони дитини підвищує її самооцінку.

11. Дозволяйте дитині брати на себе відповідальність за інших. Це підвищує значущість досягнень дитини та її самооцінку.

12. Стимулюйте почуття самоконтролю. Робіть це через надання дитині змоги обирати та приймати рішення, хоча не завжди доречно залишати за дитиною останнє слово. Це посилює почуття відповідальності за своє життя та зменшує безпомічність і вразливість. У такий спосіб дитина зрозуміє, що вона може отримати те, що потрібно, без „загравань”.

13. Слухайте дитину та співчувайте її почуттям і думкам, які дитина висловлює (або які, на вашу думку, вона переживає), навіть якщо не згодні з ними. Це дозволяє дитині зрозуміти, що ви цікавитеся її життям, що ви справедливі, що їй не потрібно „загравати”, щоб бути почутою або отримати те, чого прагне.

14. Наблизьте дитину до себе, виведіть її з небезпечної ситуації. Хоча відсторонення від дитини на певний час може мати позитивний вплив, однією з проблем використання цього методу є те, що ним можна посилити відчуття ізольованості та відторгнення. Краще наблизьте дитину до себе, а не відштовхуйте її, виводячи з небезпечної ситуації. Наприклад, якщо виникла бійка, краще запропонувати дитині піти разом із вами, аніж відсилати її за чимось.

15. Не перебільшуйте з покараннями. Запитайте себе (тільки чесно!): якби ви були дитиною, чи здалося б вам таке покарання справедливим?

16. Виходьте зі складних ситуацій з гумором. Зауважте: жарти не мають доходити до висміювання або приниження дитини.

17. Вибачайтеся. Якщо ви помилилися, якщо це доречно, то поясніть, чому ви повелися саме так. Це показує дитині, що помилятися – нормально, що на помилках потрібно вчитися. Така поведінка сприятиме встановленню довіри і поваги.

Щорічну акцію „16 днів проти насильства” ініціював Перший всесвітній інститут жіночого лідерства 1991 року. Це відзначення зв’язку між насильством стосовно жінок та правами людини. Дати проведення акції символічно наголошують на цьому зв’язку: 25 листопада – Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок (згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, 1981 p.); 10 грудня – Міжнародний день захисту прав людини, коли народи всього світу святкують прийняття у 1948 році „Загальної декларації прав людини”.

У цей 16-денний період відбуваються й інші важливі для демократичної спільноти дати: 1 грудня – Міжнародний день боротьби зі СНІДом, 3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями, 5 грудня – Міжнародний день волонтера, 6 грудня – річниця інциденту в Монреалі (6 грудня 1989 р. – у Монреальському університеті 25-річний чоловік відкрив стрілянину з автомата, внаслідок чого загинуло 14 жінок, 13 поранено). Перед тим, як застрелитися, він залишив передсмертного листа, в якому виступив проти фемінізму. Загиблі стали символом несправедливості щодо жінок. 1991 року уряд Канади оголосив 6 грудня Національними днем пам’яті і боротьби з насильством над жінками.

У ці 16 днів усі, хто поділяє ідею боротьби з насильством щодо жінок, на знак підтримки приколюють до одягу бузковий бейджик із білою стрічкою.

Під час розмови з жертвою насильства необхідно заспокоїти її, для цього потрібно:

· співбесіду з жертвою насильства проводити наодинці;

· не уникати погляду жертви;

· дати зрозуміти жертві насильства, що ви маєте досвід у вирішенні таких проблем;

· не переривати розповіді, посилаючись на брак часу;

· запевнити жертву насильства в конфіденційності бесіди;

· ставити запитання так, щоб на них можна було дати декілька варіантів відповідей;

· ставити прості, прямі запитання, що не містять критичних або суб’єктивних суджень;

· не заперечувати факту насильства;

· не висловлювати підтримки, якщо жертва говорить, що „сама винна”;

· не применшувати серйозності насильства;

· зберігати спокійну й неосудливу манеру поведінки;

· співчувати жертві насильства, віддавати належне її почуттям;

· підкреслити, що ніхто не заслуговує на таке поводження, що жертва вже сама зробила перший крок для зміни ситуації на краще; допомогти їй скласти план підтримання власної безпеки, одразу записати її на прийом до психолога, домовитися про зустріч із дільничним міліціонером.

Надати жертві насильства моральну підтримку, застосовуючи, наприклад, такі фрази:

— Насильство в сім’ї – це злочин.

— Ви не самотні, допомога – поруч.

— Вас захищає Закон. Ви варті кращого ставлення.

— Ви можете контролювати тільки власні дії.

— Усі мають право на вільне від насильства життя.

— Я розумію, що ви говорите правду.

При спілкуванні з жертвою насильства потрібно:

1. Виявляти повагу і розуміння, адже рішення про виклик міліції є спробою протистояти агресивності кривдника, на таке йдуть у ситуації крайньої небезпеки.

2. Звертати увагу на всі сигнали, що можуть свідчити про застосування насильства, наприклад, на сліди побиття, ознаки переляку, жаху, тремтіння рук або навіть усього тіла, емоційну неврівноваженість, роздратування, плач, апатію.

3. Переконати жертву в тому, що ви тут, аби допомогти їй.

4. Уважно вислухати розповідь про інцидент.

5. Чітко назвати те, що відбулося, насильством. Дуже важливо, щоб жертва дізналася, що все, пережите нею, є насильством, а не певним конфліктом, який можна розв’язати, змусивши винуватця пообіцяти виправитися. Відзначити, що насильство в сім’ї вважається серйозною проблемою і часто має ознаки злочину.

6. Запевнити, що ніхто не має права застосовувати насильство до інших людей, і що виправдати насильство нічим не можна.

7. Переконати жертву, що вона не винна в тому, що сталося. За насильство відповідає той, хто його чинить. Варто зважати на те, що жертву домашнього насильства упродовж багатьох років піддавали специфічній психічній „обробці”, мета якої – переконати жертву в тому, що насильство в сім’ї – це її провина, що на краще вона не заслуговує, бо „робить усе не так”.

8. Забезпечити жертву конкретною, краще друкованою інформацією про те, де та яку допомогу вона може отримати, залишаючи їй на власний розсуд прийняти рішення щодо того, коли і в який спосіб шукати допомоги. Слід переконати жертву: що швидше вона це зробить, то раніше буде покладено край її стражданням. Обов’язково потрібно наголосити на існуванні різних шляхів отримання допомоги.

Під час розмови з жертвою насильства не можна:

1. Виявляти нетерплячість, роздратування.

2. Обтяжувати її відповідальністю зате, що трапилося.

3. Ставати на бік винуватця насильства.

4. Легковажно ставитися до факту вчинення насильства.

5. Виявляти сумнів у правдивості свідчень жертви.

6. Умовляти жертву насильства примиритися із ситуацією.

7. Умовляти її змінити поведінку як гарантію припинення насильства; відмовляти в допомозі до моменту подання заяви про злочин; говорити, що вона мусить сама собі зарадити у цій ситуації; покладати на неї відповідальність за подальшу долю винуватця після встановлення факту насильства, наприклад: „Через вас він матиме проблеми; він може потрапити до в’язниці”.