Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Допомога дітям, котрі постраждали від сімейного насильства
Перший контакт із дитиною, котра постраждала від насильства в сім’ї або стала свідком насильства, надзвичайно важливий. Загальним принципом бесіди з дитиною – жертвою насильства є отримання повного обсягу інформації впродовж спонтанної розповіді дитини (але, зрозуміло, що можливості вчителя тут обмежені). Корисну інформацію під час бесіди може надавати зовнішня поведінка дитини та її батьків, їх міміка, жести, інтонації. Водночас слід пам’ятати, що встановлення довірчого контакту з дитиною і ретельне з’ясування сімейної ситуації потребує довгого часу та спеціальної підготовки, а тому покладається на працівників відповідальних соціальних служб. Надання їм первинної інформації щодо стану справ у родині є важливим завданням педагога, а тому необхідні відомості мають бути зібрані якомога ретельніше (зокрема і шляхом бесіди з дитиною та її сім’єю, якщо це можливо). Отже, основна увага вчителя має бути спрямована на спостереження за дитиною та її станом, а також на те, щоб заспокоїти дитину та якомога швидше передати інформацію про неї до соціальних служб. Якщо з’являється потреба поставити дитині певні запитання, вчитель має пам’ятати, що успіх бесіди з нею залежить від правильного розуміння рівня її розвитку. Складність запитань має відповідати інтелектуальному рівню дитини та її життєвому досвіду. Слід пам’ятати, що діти (особливо молодшого віку) надають, здебільшого, правдиву інформацію, та їх свідчення є достовірними. Особливу увагу треба звернути на складність виявлення обставин та ознак сексуального насильства, але при підозрі щодо наявності статевих зловживань огляд та опитування треба проводити дуже обережно й делікатно. Умовою успішної роботи є довіра дитини до педагога, створення ним сприятливої психологічної атмосфери, хоч установлення близькості з постраждалою дитиною – складне завдання. Зазвичай, дитина не просить допомоги, і це ставить її в залежне становище щодо дорослих людей, насамперед членів власної родини. Спільна робота з фахівцем може сприйматися дитиною як вступ до ще одного „таємного зв’язку”, сприяти формуванню опору до цієї взаємодії та виникненню страхів, оскільки життєвий досвід навчив дитину розглядати стосунки з дорослими крізь призму небезпеки або загрози. Крім того, протидія контакту з фахівцем може бути обумовлена відтворенням у пам’яті дитини негативних почуттів і переживань. Водночас вступ учителя або шкільного психолога в контакт із дитиною дозволяє сфокусувати увагу всіх членів родини на особистості дитини; сформувати їх мотиваційну готовність до подальшої спільної роботи з корекції внутрішньосімейних стосунків і психологічної реабілітації дитини (особливої значущості цей момент набуває в умовах, коли дитина зазнала сексуальних зловживань). Слід також зазначити, що намагання виявити повну картину сімейного насильства передбачає реалізацію низки психокорекційних заходів, спрямованих на зменшення рівня травматизації дитини та відновлення її психічного стану. Основним завданням на першому етапі взаємодії з дитиною є формування відчуття психологічної безпеки не лише через систему юридичних гарантій, але й на рівні самовідчуття. Первинна бесіда з дитиною, побудована на м’якій, недирективній взаємодії, має допомогти фахівцю відповісти на такі запитання: 1. Які негативні прояви наявні в поведінці дитини, і наскільки вони небезпечні для неї та її оточення? 2. На якому рівні розвитку знаходиться дитина, які її ресурси? Наскільки терміново вона потребує реабілітації, наскільки глибоким має бути втручання? 3. Що в родині заважатиме заходам, спрямованим на допомогу дитині? Які можливості є в сім’ї для зниження рівня насильства щодо дитини? 4. Чи готові члени родини взяти участь у процесі психологічної реабілітації дитини та сімейних взаємин? 5. Яким чином можна залучити заклади освіти (школу, дитячий садок), охорони здоров’я, органи та служби у справах неповнолітніх, кризові центри та служби психологічної підтримки, родичів дитини до участі в реабілітаційній роботі? Коли дитина розповідає про насильство щодо неї: 1. Поставтеся до дитини серйозно, покажіть, що ви їй повністю вірите. 2. Залишайтеся спокійними (незважаючи на те, що саме та якими словами розповідає дитина, адже вона через відсутність словникового запасу може застосовувати нецензурну лайку та жаргонізми, які чує від батьків чи інших родичів). 3. Заспокойте і підтримайте дитину словами: „Добре, що ти мені сказала(в)”, „Ти правильно зробила(в)”, „Ти в цьому не винна (не винний)”, „Не ти одна (один) потрапила(в) у таку ситуацію, це трапляється і з іншими дітьми”, „Буваютьтакі секрети, які не можна зберігати, якщо тобі зробили погано. Я хочу допомогти”, „Мені треба переказати іншим людям (соціальному працівнику, психологу) інформацію про те, що сталося, вони захочуть поставити тобі кілька запитань”, „Вони допоможуть зробити так, щоб ти відчувала(в) себе в безпеці”. 4. Не думайте, що дитина обов’язково ненавидить свого кривдника або сердиться на нього. Батьки залишаються для неї батьками незалежно від того, як вони поводяться з дитиною, вона продовжує їх любити й боїться зашкодити їм своїми словами чи діями. 5. Терпляче відповідайте на запитання та розвіюйте тривоги дитини. 6. Стежте затим, щоб не давати обіцянок, які ви не зможете виконати (наприклад: „Твоя мама не засмутиться”, „З тим, хто тебе скривдив, нічого не зроблять”). Розмовляючи з дитиною, яка зазнала зловживань від інших членів родини: 1. Проводьте бесіду наодинці. 2. Ставте прямі запитання у м’якій формі (наприклад: „Чи правильно я розумію, що тобі зробили боляче? Розкажи, будь ласка, як саме це сталося. Покажи, де в тебе болить”, „Мені здається, що тобі не вистачає їжі. Чи я правий/права? ”). 3. Слухайте, не виносячи суджень (наприклад, не слід переривати дитину, яка описує, що сталося, за допомогою брудної лайки, – можливо, вона не знає інших слів для опису ситуації). 4. Надайте інформацію про місцеві служби допомоги (якщо це відповідає віку дитини або родичам, які зацікавлені у розв’язанні ситуації) та якомога швидше передайте відомості щодо інциденту насильства. 5. Скажіть дитині, що насильство в сім’ї повторюватиметься, але вона вже зробила перший і дуже важливий крок для його подолання. 6. Скажіть дитині, яка зазнала насильства, що ви її підтримуєте, і що вона не винна в тому, що трапилося. Фахівець, спілкуючись із дитиною, не має права: · бути нетерплячим і перебивати її; · робити поспішні висновки; · намагатися завершити думки дитини, її висловлювання; · втрачати зоровий контакт із дитиною; · жестами та рухами тіла демонструвати неуважність; · відповідати недоречно; · змінювати предмет розмови; · залякувати дитину (зокрема тим, що її родичів буде суворо покарано); · критикувати дитину або глузувати з неї. Слід зазначити, що вже дворічні діти можуть досить точно розповісти про події, які відбулися, а трирічні діти здатні давати адекватні свідчення в суді. Загалом, діти будь-якого віку можуть розповідати про те, що вони знають, якщо ставити їм запитання у зрозумілій для них формі. Ці факти створюють підґрунтя для побудови бесіди з дитиною: 1. Соціальний педагог або шкільний психолог не „допитує” дитину. 2. Ставлячи запитання, слід ураховувати, що для маленьких дітей дуже складно стежити за двома (або більше) думками й темами. 3. Діти й дорослі розмовляють „різними мовами”, отже, необхідно вибрати доступну для дитини форму діалогу. Наприклад, маленькі діти не розуміють метафор і застосовують усі слова у прямому значенні. Загалом, діти не здатні давати „дорослі” пояснення щодо особистих переживань. 4. Слід пам’ятати, що суперечливість у розповідях дітей є нормальною. Крім того, дитина не завжди зізнається, що не розуміє поставленого запитання. Необхідно також враховувати, що вміння відтворювати тексти „напам’ять” не означає, що дитина розуміє, що саме вона відтворює. 5. Необхідно враховувати, що реакція дітей на запитання не завжди є відповіддю. Це відбувається, коли відповідь не несе в собі потрібної інформації, або коли дитина розуміє запитання інакше, ніж гадає дорослий. Для успішної первинної бесіди з дітьми молодшого віку потрібно: 1. Назвати себе. 2. Домовитися з дитиною про правила бесіди та переконатися, що вона їх зрозуміла: „Якщо я не зрозумію твоєї відповіді, я запитаю тебе кілька разів”, „Скажи мені, якщо не зрозумієш запитання”, „Скажи мені, якщо не знаєш відповіді”, „Поправ мене, якщо я неправильно тебе зрозумію”. 3. Визначити рівень розвитку дитини та її здатність розуміти запитання: запитати в дитини: день тижня, місяць або інші прості речі, що покажуть, наскільки дитина орієнтується в навколишньому світі; попросити дитину перерахувати її улюблені кольори та показати предмети відповідного кольору в кабінеті; попросити назвати предмети, більші, ніж... (менші, ніж...). 4. Ознайомити дитину з темою бесіди, уникаючи слів на кшталт „тяжкий”, „страшний”, „насильство”, „напад” тощо, які можуть створити певні настанови. 5. Домовитися з дитиною, що вона говоритиме правду: визначити, чи розуміє дитина відмінність між правдою та брехнею. Навести кілька прикладів та попросити дитину визначити, де була правда, а де брехня (наприклад: „Ти – дівчинка. Це правда? ”, або „Якщо я скажу, що в тебе вісім рук, це буде правда чи брехня? ”); взяти в дитини письмове зобов’язання говорити правду; сказати, що зараз ви почнете ставити різні запитання, і нагадати про домовленості. 6. Визначити характеристики побутового життя дитини, поставивши їй такі запитання: „Як тебе звуть, скільки тобі років, коли в тебе день народження”, „Де ти живеш? ”, „Хто живе разом із тобою? ”, „Який твій дім? Хто в якій кімнаті живе? ”, „Що ти сьогодні снідала? А вчора? Яка їжа тобі подобається найбільше? ”, „В якій школі ти вчишся (який дитсадок відвідуєш)? ”, „Як звуть твою вчительку (виховательку)? ”, „Що тобі подобається у школі найбільше? Чому? ”, „Чи є в тебе найкращий друг? Розкажи про нього? ”. 7. Перейти до вільної бесіди. М’яко попросити дитину розповісти про те, що трапилося: „Розкажи мені все, що знаєш про...”, або „Я чула (чув), що з тобою щось трапилося. Розкажи мені про це...”. 8. Заохочуйте дитину говорити, застосовуючи коментарі з відкритою кінцівкою на кшталт „І тоді...”, або „Розкажи мені докладніше...”. Уточнюйте інформацію про найважливіші події, якщо вони здаються неймовірними або неможливими: де саме стався інцидент насильства, в який час доби („на вулиці було темно чи ні? ”); як давно це сталося; як часто відбуваються такі ситуації („Коли це відбулося востаннє? А до того? А після того? ”); що робила доросла людина, що робила сама дитина. 9. Опитування родичів і сусідів має проводитися на тих же засадах, що й бесіда з дитиною, оскільки для них розмови про ситуацію насильства теж зазвичай є досить важкими. Це пов’язано з тим, що родичі часто не хочуть „виносити бруд із хати”, бояться подальшої відповідальності, втрати якихось благ, розголошення інформації, а тому намагаються применшити серйозність того, що сталося. При встановленні обставин сімейного насильства: · не піддавайтеся так званому „першому враженню”; · детально досліджуйте ситуацію; · дотримуйтеся дистанції щодо винуватця подій і не вступайте з ним (нею) у дискусію; · не заперечуйте факт наявності насильства (навіть якщо вам здається, що дитина перебільшує проблему або викликає у вас недовіру чи відразу); · не висловлювайте підтримки чи згоди, якщо постраждала дитина стверджує, нібито вона сама винна в тому, що сталося; · підкреслюйте, що ніхто не заслуговує на таке поводження, і що дитина вже зробила перший крок для зміни ситуації на краще; · не применшуйте серйозність інциденту; · зберігайте спокійний і безоцінювальний спосіб поведінки; · співчувайте постраждалій дитині, віддавайте належне її почуттям; · надавайте інформацію щодо притулків та інших місцевих осередків, де можна отримати юридичну та психологічну допомогу. Недотримання зазначених правил може серйозно зменшити можливості вирішення проблеми сімейного насильства щодо дитини та навіть зашкодити їй. Учителю необхідно пам’ятати, що: 1. Жоден сигнал щодо насильства в сім’ї не можна сприймати легковажно, навіть якщо він надходить від дитини. 2. Кожне втручання має індивідуальний характер. Ні в якому разі не можна переносити на конкретний випадок висновки, зроблені вами або вашими колегами у схожій, на вашу думку, ситуації сімейного насильства. 3. При спілкуванні з постраждалими необхідно враховувати, що діти перебувають, як правило, у стані сильного емоційного збудження (або пригніченості) внаслідок пережитої загрози та психічного перенапруження. 4. Спосіб ведення розмови має сприяти заспокоєнню та підтримці тих, хто постраждав. 5. Дитина, як правило, не здатна оцінити ситуацію і рідко називає пережите саме насильством. 6. Кривдник дуже часто видається спокійною, врівноваженою людиною, котра не розуміє, чого від неї хоче вчитель. Зовні це виглядає досить вигідно. 7. Винуватець часто покладає відповідальність за скоєне на жертву, мовляв, сама напросилася, довго дошкуляла йому, і він (вона) в якийсь момент просто втратив контроль, не стримався(лася). 8. Винуватець обіцяє зробити все, що тільки побажають члени сім’ї та шкільні фахівці, аби лише останні відмовилися від втручання.
|