Методи наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил 9 страница

Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ. ГУАМ як консультативний форум був заснований 10 жовтня 1997 р., як об’єднання ГУАМ – 7 червня 2001 р. з підписанням Ялтинської Хартії у рамках Самміту глав держав ГУАМ. У травні 2006 р. у ході Київського самміту ГУАМ глави держав підписали Статут Організації. Головними цілями ГУАМ визначено утвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права й поваги до прав людини; забезпечення сталого економічного розвитку країн-членів; зміцнення міжнародної та регіональної безпеки і стабільності, а також розширення економічного й гуманітарного співробітництва.

Україна є ініціатором співпраці в рамках ГУАМ, продовжує брати провідну роль у процесі розвитку організації. В рамках ГУАМ діє Парламентська Асамблея та Ділова рада ГУАМ. Практична реалізація конкретних завдань на пріоритетних напрямах, у тому числі створення зони вільної торгівлі між державами-учасницями об’єднання, співпраця у прикордонній та митній сферах тощо, здійснюється в рамках багатосторонніх угод. Функціонує віртуальний центр ГУАМ із боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, розповсюдженням наркотиків та іншими небезпечними видами злочинів (Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна).

Розвиток співпраці в рамках ГУАМ належить до пріоритетних напрямів регіональної політики України. Завданнями найближчої перспективи є забезпечення повноцінного функціонування зони цільної торгівлі в рамках ГУАМ, реалізація спільних інфраструктурних проектів, можливе створення миротворчого підрозділу ГУАМ.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ). Одна з найстаріших європейських регіональних ініціатив, започаткована в 1989 р. під назвою «Квадрагонале» (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах і сприяння на цій основі зміцненню стабільності і регіональної безпеки в регіоні. Зараз до складу угрупування входить 18 держав – Австрія, Албанія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Чорногорія, Словаччина, Словенія та Україна (3 травня 1996 р

Україна бере участь разом з іншими країнами-сусідами та країнами партнерами України в процесах регіонального співробітництва в регіоні Центральної та Південно-Східної Європи, практичної можливості обміну досвідом інтеграції до європейських структур, участі в програмах обміну «ноу-хау». Доступ до обмеженої допомоги для реалізації невеликих проектів, запропонованих українськими інституціями. ЦЄІ переживає складний період, пов’язаний із недостатністю фінансових ресурсів та небажанням великих країн-членів ЄС (передусім, Італії) продовжувати брати на себе левову частку фінансових зобов’язань Ініціативи. З січня 2007 р. започатковано процес реформування ЦЄІ, метою якого є підвищення інституційної спроможності та ефективності її діяльності. Передбачається скорочення кількості робочих груп, оптимізація напрямів роботи, пошук додаткових джерел фінансування за рахунок збільшення внеску країн-членів ЄС, які є членами ЦЄІ. В рамках співфінансування з ЄБРР великих проектів (головним чином у сфері розбудови інфраструктури), фінансування проектів технічного співробітництва і програм розвитку практичною віддачею від участі України в ЦЄІ стало отримання коштів для реалізації проектів у рамках Ініціативи на суму приблизно 1 млн. євро.

Незважаючи на очевидне надання переваги з боку ЄС іншим європейським регіональним форматам співпраці ЦЄІ й надалі залишатиметься важливим регіональним форматом, участь у якому України сприятиме формуванню її європейської ідентичності, активізації галузевої співпраці, реалізації її прагнення наблизитись до критеріїв членства в європейських структурах. Канал контактів для ділової та політико-регіональної співпраці між західними і центрально-східноєвропейськими державами.

Вишеградська четвірка (В-4). Діяльність В-4 було започатковано у 1991 р. як координаційного механізму узгодження дій, спільного просування і взаємної підтримки Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. У 2000 р. Україна висловила намір приєднатися до співпраці в рамках формату В-4, що об’єднує природних країн-сусідів та найближчих партнерів України в регіоні Центрально-Східної Європи. Метою залучення України до співпраці в рамках В-4 є набуття європейської ідентичності з країнами Центрально-Східної Європи, які є членами ЄС і НАТО, їх допомоги в якості лобістів прагнень України набути членство у зазначених структурах, а також практичний обмін досвідом їхньої інтеграції в ЄС і НАТО.

Країни В-4 в політичному плані повністю підтримують стратегічний курс України на вступ до ЄС і НАТО, виступають лобістами українських інтересів на міжнародній арені. Започаткований формат взаємодії «В-4+Україна» наразі обмежується контактами на рівні міністрів закордонних справ, співпраця на міжвідомчому рівні (за виключенням військово-політичного напряму) є досить обмеженою. Дієвою є допомога з боку В-4 у стипендіальній програмі навчання українських студентів в університетах країн В-4.

Незважаючи на певний дрейф В-4 у напрямку активізації допомогти країнам Західних Балкан та залучення на їх основі по формату Австрії та Словенії В-4 є важливим політичним механізмом для подальшого просування євроінтеграційних прагнень України. Зокрема, враховуючи відсутність у В-4 реальних фінансових і економічних важелів для просування економічних проектів, пріоритетним для України є продовження контактів у військово-політичній сфері, спрямованих на запозичення досвіду реформування сектору безпеки.

Процес Дунайського співробітництва (ПДС). Ініціатива щодо започаткування ПДС належала Австрії та Румунії. ПДС був започаткований із підписанням спільної декларації в травні 2002 р. країнами Дунайського водного басейну (Австрія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Сербія, Чехія, Словаччина, Німеччина, Угорщина, Молдова, Румунія та Україна) з метою співпраці в сфері навігації, економічного розвитку, захисту навколишнього середовища, розвитку туризму та культурних обмінів. З огляду на необхідність забезпечення власних національних інтересів на Дунаї Україна залучається до процесів розвитку співпраці в Придунав’ї в усіх форматах.

До цього часу динаміка розвитку ПДС була досить уповільненою, що пояснювалось активністю інших аналогічних форматів співпраці на Дунаї, передусім Дунайської Комісії. Однак з огляду па ускладнення, які виникли з переглядом Белградської Конвенції, а також у зв’язку з переформатуванням та реорганізацією спеціалізованих регіональних організацій у регіоні Центральної та Південно-Східної Європи, ПДС набуває нової актуальності та розглядається як політико-економічний засіб реалізації євроінтеграційних прагнень та ділових інтересів країн регіону (в тому числі і України).

В останні роки стає очевидним все більша підтримка ПДС з боку Брюсселя. Україна, яка прагне до вступу в ЄС, почала ширше залучатись до вироблення нової стратегії діяльності ПДС, який потенційно може стати провідним форматом економічної співпраці всіх придунайських країн.

Південно-східноєвропейський процес співробітництва (ППС). Перший розвиток ППС було здійснено у ході зустрічі лідерів країн ПСЄ у Софії у 1996 р., а остаточно формалізовано підписанням Бухарестської Хартії про добросусідські відносини, стабільність, безпеку та співробітництво в ПСЄ (2000 р.). ППС позиціонується як єдиний справжній регіональний процес взаємодії в регіоні ПСЄ, сформований власне країнами-учасницями, без сторонньої участі. Учасниками ППС є Болгарія, Сербія, Македонія, Хорватія, Албанія, Греція, Чорногорія, Румунія, Молдова та Туреччина. До останнього часу ППС був досить аморфним неінституціоналізованим утворенням, співпраця в рамках якого обмежувалась політичними контактами лідерів та міністрів закордонних справ країн-учасниць. Головування в ППС здійснюється на ротаційному принципі та переходить від країн до країн на річній основі.

З огляду на трансформацію Пакту стабільності та створення Регіональної ради співробітництва очікується, що ППС має стати основною політичною платформою для подальшої взаємодії країн регіону ПСЄ. У цьому зв’язку постає питання залучення України до співпраці в рамках ППС (в якості спостерігача), що дасть змогу брати участь у процесах реформування та подальшого наближення країн-учасниць до стандартів членства в ЄС.

Пакт стабільності для Південно-Східної Європи (ПС ПСЄ), Започаткований у 1999 р. з метою зміцнення стабільності та створення передумов для економічного відродження регіону Західних Балкан після розпаду СФРЮ та військових дій. Учасниками є всі балканські країни та провідні країни-донори.

Як значний контрибутор у забезпечення стабільності та безпеки на Балканах, Україна розглядає свою участь у Пакті стабільності (в якості спостерігача) як додатковий елемент для збереження свого впливу в регіоні Західних Балкан. Станом на сьогодні вважається, що Пакт стабільності фактично виконав свою первинну функцію, забезпечивши збереження стабільності та створивши передумови для економічного відродження та поступової інтеграції балканських країн в ЄС.

У відповідності до ухвалених рішень Пакт стабільності буде трансформовано в нову регіональну структуру – Регіональну раду співробітництва з секретаріатом у м. Сараєво, яка фактично координуватиме діяльність інших регіональних форматів співпраці.

Рада держав Балтійського моря (РДБМ). Діяльність РДБМ було започатковано на початку 90-х рр. з метою більшої координації регіональної співпраці країн балтійського моря. Членами РДБМ є Фінляндія, Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Латвія, Питва, Естонія, Німеччина, Польща, Росія, а також Європейська Комісія. Кілька країн мають статус спостерігача, Україна (з 1999 р.) у тому числі.

Метою участі України в діяльності РДБМ є забезпечення підтримки євроінтеграційних прагнень нашої держави шляхом залучення українських представників до діяльності Робочих органів РДБМ, а також забезпечення підтримки з боку Скандинавських країн та країн Балтії процесів подальшої демократизації українського суспільства, розбудови ділових контактів і співробітництва.

Україна на постійній основі бере участь в щорічних політичних консультаціях Комітету старших посадових осіб РДБМ з країнами-спостерігачами, бере активну участь в роботі РДБМ з питань ядерної безпеки та РДБМ з питань протидії торгівлі людьми. Водночас, потенціал від можливості участі у роботі РДБМ з економічних питань та транспорту, що представляє найбільший інтерес з точки зору реалізації транзитного потенціалу України, використовується недостатньо.

Ініціатива з питань співробітництва в Південно-Східній Європі (SЕСІ). Ініціатива з питань співробітництва в ПСЄ була започаткована в 1996 р. в Женеві з метою сприяння залученню Європейської економічної комісії ООН для зміцнення економічної співпраці в регіоні ПСЄ. Учасниками ініціативи є Албанія, Болгарія, БІГ, Угорщина, Хорватія, Словенія, Молдова, Румунія, Туреччина. Основна діяльність Ініціативи спрямована на регіональне економічне співробітництво, сприяння торгівлі та покращенню транспортної інфраструктури (включаючи облаштування пунктів перетину кордонів), а також протидію організованій злочинності.

Україна бере участь (в якості спостерігача) у діяльності Регіонального центру SЕСІ з протидії транскордонним злочинам (м. Бухарест). Координацію практичної участі нашої держави в Регіональному центрі здійснює МВС. Напрями діяльності – протидія і боротьба з організованою злочинністю, торгівлею людьми та розповсюдженням наркотиків, боротьба зі злочинами у фінансовій сфері.

Спільнота Демократичного Вибору (СДВ). СДВ була започаткована у грудні 2005 року як спільна ініціатива України та Грузії. Мета – відкритий та широкий діалог між країнами регіонів Чорного, Балтійського та Каспійського морів на тему демократії, стабільності та розвитку. Розвиток СДВ передбачає проведення на постійній основі зустрічей форумів, круглих столів, конференцій між країнами Балто-Чорноморського-Каспійського регіону, які поділяють бачення «нової Європи і демократичні цілі», щоб об’єднати зусилля з метою перетворити регіон на простір демократії, стабільності і безпеки, цілковито інтегрувати його в Європу. Першими кроками, як декларує ППС, повинно стати зміцнення верховенства права в згаданих регіонах для забезпечення сталого стабільного демократичного розвитку.

Чорноморський форум діалогу та партнерства. Ініціатива Румунії, була започаткована в червні 2006 р. у розвиток української ініціативи щодо створення СДВ та об’єднує Причорноморські країни. Мета – заснування неінституціоналізованого політичного діалогу країн Чорноморського регіону для зміцнення регіональної співпраці, створення сприятливих умов для економічного процвітання країн регіону. З огляду на існування кількох регіональних структур, які співпрацюють у цій сфері (зокрема, ОЧЕС), діяльність у рамках ЧФДП здійснюється на постійній основі, шляхом проведення під егідою ЧФДП симпозіумів, семінарів, метою яких є обговорення та пошук шляхів вирішення спільних проблем, які постають перед країнами регіону.

Українські експерти періодично беруть участь у заходах, які організовуються під егідою ЧФДП. Завдяки набування членства Румунії в ЄС, ЧФДП планомірно позиціонується румунською стороною в якості нової Чорноморської регіональної ініціативи, здатної роботи внесок у реалізацію нової стратегії ЄС відносно Чорноморського регіону.

12.6. Вплив світової фінансової кризи на продуктивні сили України

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток людства в останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна складова пов’язана насамперед з джерелами, факторами, формами господарського поступу Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу інтелектуальні й фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг тощо. Зростають міжнародна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутно підвищилася роль ТНК у світогосподарських процесах, загострилася глобальна конкуренція, з’явилися системи глобального стратегічного менеджменту.

Однією з найголовніших рис глобалізації є зростаюча взаємозалежність економік різних країн, все більша цілісність і єдність світового господарства, в основі якого – посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів.

Значною мірою внаслідок процесів глобалізації виникла і світова фінансова криза, яка розпочалася в 2007 р. і переросла у фінансово-економічну. Під економічною кризою тривалий час розуміли, передусім, циклічну кризу перевиробництва, що періодично охоплювала економіку країн, і це цілком природно, оскільки саме дані кризи проявлялись найбільш сильно. Але суть криз глибша. У основі економічних криз лежать кризи виробничих відносин і обумовлені ними загальні кризи продуктивних сил. В процесі розвитку продуктивних сил ефективність існуючих виробничих відносин поступово, але неухильно падає, що веде до загальної кризи розвитку продуктивних сил, при якому розширене відтворення поступово наближається до простого (у найбільш гострих випадках до звуженого), якість вироблюваних товарів стабілізується, стабілізується рівень суспільної продуктивності праці. Відповідно до даної динаміки ефективність суспільного виробництва в цілому послідовно знижується. Загальну кризу розвитку продуктивних сил можна визначити як такий їх стан, при якому в протягом низки років (десятиліть) продуктивність праці в суспільстві залишається незмінною або зростає невисокими темпами, фондовіддача, як правило, знижується, що веде до загального падіння рентабельності суспільного виробництва. У сучасних умовах такі кризи можуть тривати декілька десятків років.

Першопричиною кризи 2008 р. стали переважно проблеми структурної незбалансованості світової економіки, функціонування окремих фінансових інституцій і недостатній рівень контрольованості грошових активів. Проблеми функціонування фінансових структур були значною мірою пов’язані з фінансовими спекуляціями, які каталізують розвиток фінансових ринків. Фінансові спекуляції розглядалися як спосіб отримання прибутку на основі різниці цінових коливань вартості фінансових і матеріальних активів без утворення нової (доданої) вартості в їх кругообігу, коли формується ілюзія вартості у відриві від дійсної економічної реальності цін. Фінансові спекуляції зумовлюють циклічні зміни стану ринків і мають вияв у переоцінці біржових товарів, цінних паперів, валюти, нерухомості. Спекулятивний капітал вкладається в короткотермінові й портфельні активи, а його міграція у вигляді «гарячих грошей» призводить до виникнення спокуси отримання більш високого прибутку на зовнішніх ринках порівняно з внутрішніми.

У фінансовому секторі світова фінансово-економічна криза зумовила зростання інфляції, цін на промислові та продовольчі товари, тарифів на житлово-комунальні послуги, зниження керованості вітчизняною фінансовою системою з боку уряду. Виникла проблема погашення державного боргу через значні перешкоди за його рефінансування. Підвищився ризик невиконання взятих зобов’язань приватними структурами, що може несприятливо вплинути на всю державну систему фінансів, дестабілізувати її. Посилилось коливання курсу національної грошової одиниці, що призвело до зростання рівня невпевненості фізичних і юридичних осіб до неї як надійного джерела розрахунку та накопичень. За оцінками міжнародних рейтингових агентств знизився рейтинг України. Зменшився рівень прибутковості значної частини фінансових установ України. Зменшилась активність фінансових установ держави (банків, страхових компаній, посередницьких структур). Було втрачено частину внутрішнього ринку внаслідок зменшення кількості клієнтів банківських установ держави через недотримання принципів угод між банками та вкладниками. Посилились тенденції відтоку капіталу за межі держави.

У реальному секторі економіки відбулось зниження рівня можливостей з боку держави щодо підтримки роботи вітчизняного промислового комплексу та скоротились обсяги державного фінансування програм розвитку галузей виробництва. Втрачено окремі позиції вітчизняними промисловими підприємствами як на внутрішньому, так і зовнішніх ринках. Зменшились темпи зростання виробництва промислової продукції для значної кількості підприємств. Окремі підприємства, діяльність яких найбільшою мірою залежала від впливу зовнішніх процесів, було закрито. Знизились обсяги експортних поставок з боку промислових підприємств держави. Відбулись занепад окремих територіальних формувань, підприємства яких є місто утворювальними, переорієнтація діяльності підприємств на випуск нових видів продукції, зниження технологічного потенціалу та скорочення чисельності працюючих.

Однак, кожна криза має дуалістичний характер – окрім негативного, вона спричинює і позитивний ефект. До позитивних наслідків світової фінансово-економічної кризи можна віднести: зміцнення і оптимізацію функціонування структур реального і фінансового секторів, які пройшли через кризу; звільнення ринку від установ зі слабкими позиціями; активізація використання ресурсів внутрішнього походження; зростання орієнтації на внутрішній ринок; зміна структури тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Які форми розвитку територіального поділу праці властиві міжнародному поділу праці?

2. У чому полягають основні відмінності міжнародного поділу праці від міжнародного технологічного поділу праці?

3. Які форми міжнародних світогосподарчих зв’язків домінують у теперішній час?

4. У яких міжнародних регіональних організаціях і ініціативах Україна приймає участь і на яких засадах?

5. Які переваги містять окремі вектори спрямованості міжнародної економічної діяльності України?

6. У чому полягають основні відмінності між окремими соціально-економічними типами країн?

7. Яким чином пов’язані між собою процеси регіоналізації та глобалізації?

8. У чому полягають основні позитивні і негативні наслідки глобалізації?

Тестове завдання 12

1. Основний валовий продукт в цих країнах створюється у видобувній промисловості чи в сільському господарстві (для острівних країн – у туризмі). Власна експлуатація природних ресурсів майже не проводиться. Вартість власної робочої сили незначна. Екологічне становище фактично не змінюється:

а) країни до індустріального розвитку;

б) група маргінальних країн;

в) країни постіндустріального розвитку;

г) країни індустріального розвитку.

2. Головними цілями цієї міжнародної ініціативи є утвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права й поваги до прав людини; забезпечення сталого економічного розвитку країн-членів; зміцнення міжнародної та регіональної безпеки і стабільності, а також розширення економічного й гуманітарного співробітництва:

а) організація за демократію та економічний розвиток (ГУАМ);

б) центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ);

в) організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС);

г) процес Дунайського співробітництва (ПДС).

3. Територія спеціалізується на виробництві товарів певної групи, пов`язаному з функціонуванням однієї чи групи галузей. Ця форма територіального поділу праці виникає, коли на території будуються в основному підприємства однієї галузі чи групи галузей:

а) територіальний поділ праці;

б) одиничний територіальний поділ праці;

в) міжнародний територіальний поділ праці;

г) частковий територіальний поділ праці.

4. Основний валовий продукт створюється у галузях важкої індустрії, продукція якої передається на споживання в країни постіндустріального розвитку та споживається самостійно. Експлуатація природних ресурсів низькопродуктивна, екологічне становище погіршується, вартість робочої сили у галузях спеціалізації трохи більша від середньої по промисловості:

а) країни початкового індустріального розвитку;

б) країни постіндустріального розвитку;

в) країни до індустріального розвитку;

г) країни індустріального розвитку.

5. Процес поступального формування спільного ринкового та відтворювального простору географічне, історично та культурно споріднених країн, який супроводжується уніфікацією умов торговельно-економічної діяльності, зниженням та скасуванням взаємних обмежень з метою підвищення економічної ефективності та розв’язання глобально-конкурентних завдань:

а) регіоналізація;

б) глоблізація;

в) конвергенція;

г) міжнародний територіальний поділ праці.

6. Форма світогосподарчих зв’язків, пов’язана з інтернаціоналізацією виробництва, яке передбачає встановлення стійких виробничих зв’язків між фірмами різних країн на основі поглиблення спеціалізації та кооперування:

а) створення транснаціональних корпорацій;

б) міжнародний обмін робочою силою;

в) міжнародні інвестиції;

г) міжнародний технологічний поділ праці.

7. Основний валовий продукт в цих країнах створюється за рахунок складних технологічних галузей, послуг та інформаційних технологій. Експлуатація природних ресурсів території відзначається надзвичайно високою продуктивністю, екологічне становище за відсутності галузей важкої індустрії поліпшується, вартість робочої сили у галузях спеціалізації висока:

а) країни постіндустріального розвитку;

б) країни до індустріального розвитку;

в) країни індустріального розвитку;

г) група маргінальних країн.

8. Історично перша, традиційна та найбільш розвинута форма міжнародних економічних відносин:

а) міжнародний технологічний поділ праці;

б) міжнародний обмін робочою силою;

в) міжнародний обмін інвестиціями;

г) міжнародна торгівля.

9. До негативних наслідків світової фінансово-економічної кризи можна віднести:

а) зміцнення і оптимізацію функціонування структур реального і фінансового секторів, які пройшли через кризу;

б) зниження рівня можливостей з боку держави щодо підтримки роботи вітчизняного промислового комплексу та скоротились обсяги державного фінансування програм розвитку галузей виробництва;

в) активізація використання ресурсів внутрішнього походження;

г) звільнення ринку від установ зі слабкими позиціями.

10. Поділ праці, який виникає всередині одного виробництва (підприємства), та при якому декілька територій поділяють між собою технологічний ланцюжок виробництва продукції таким чином, щоб на кожному його етапі зменшити собівартість продукції:

а) територіальний поділ праці;

б) частковий територіальний поділ праці;

в) одиничний територіальний поділ праці;

г) повний територіальний поділ праці.

11. До позитивних наслідків світової фінансово-економічної кризи можна віднести:

а) зниження рівня можливостей з боку держави щодо підтримки роботи вітчизняного промислового комплексу та скоротились обсяги державного фінансування програм розвитку галузей виробництва;

б) втрата окремих позицій вітчизняними промисловими підприємствами як на внутрішньому, так і зовнішніх ринках;

в) занепад окремих територіальних формувань, підприємства яких є місто утворювальними;

г) звільнення ринку від установ зі слабкими позиціями.

12. Поділ праці, який виникає всередині галузі спеціалізації та при якому продукція обробляється до певного рівня на одній території і доводиться до рівня споживання на іншій території:

а) міжнародний поділ праці;

б) територіальний поділ праці;

в) повний територіальний поділ праці;

г) частковий територіальний поділ праці.

13. Спеціалізація окремих фірм і країн на постійному генеруванні новітніх наукових, технічних, технологічних ідей, рішень, прийомів праці і т. ін., поступове зрощення науки з виробництвом не тільки за територіальною, виробничо-кооперативною ознаками, але й на базі розтягання технологічних ланцюгів і винесення їхніх ланок за національні рамки:

а) міжнародний поділ праці;

б) міжнародний технологічний поділ праці;

в) повний територіальний поділ праці;

г) частковий територіальний поділ праці.

14. Організація міжнародного співробітництва, яка основною метою ставить зміцнення економічного співробітництва в Чорноморському регіоні, реалізацію конкретних проектів в економічній сфері транспорту для забезпечення сталого зростання економіки країн Причорномор’я:

а) організація за демократію та економічний розвиток (ГУАМ);

б) центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ);

в) організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС);

г) процес Дунайського співробітництва (ПДС).

15. Процес поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності шляхом зниження та скасування країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку транснаціональних господарських структур:

а) регіоналізація;

б) глобалізація;

в) індустріалізація;

г) міжнародний територіальний поділ праці.

ТЕМА 13

Наукові засади

раціонального природокористування

13.1. Зміст і форми природокористування.

13.2. Поняття екологічної безпеки.

13.3. Типи екологічних уражень і катастроф.

13.1. Зміст і форми природокористування

Сфера взаємодії суспільства і природи підрозділяється на три групи відносин: природокористування, охорона навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Під природокористуванням у широкому сенсі розуміється використання людиною навколишнього природного середовища з метою задоволення економічних, екологічних, соціальних і інших потреб. Під охороною навколишнього природного середовища розуміється система заходів, спрямованих на збереження, поліпшення й оздоровлення природного середовища, запобігання та усунення шкідливих наслідків господарської й іншої діяльності. У свою чергу забезпечення екологічної безпеки являє собою систему заходів, що спрямовані на захист життєво важливих інтересів людини від несприятливого впливу навколишнього середовища в результаті господарської чи іншої діяльності. На відміну від охорони навколишнього природного середовища, де безпосереднім об’єктом є окремі екологічні системи (природні комплекси), об'єктом заходів забезпечення екологічної безпеки є людина, її генетичний фонд, економічні, екологічні і духовні інтереси.

Природокористування – це сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходи щодо його збереження. Воно розглядається й як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу, і як сукупність продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, пов’язаних із первинним присвоєнням, використанням і відтворенням людиною об’єктів навколишнього природного середовища для задоволення своїх потреб, і як використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства, і як сукупний вплив людини на географічну оболонку Землі. До компонентів природокористування входять: ресурсоспоживання (видобуток ресурсів, ресурсокористування); конструктивне перетворення (комплексні програми перетворення природного середовища, поліпшення окремих властивостей ресурсів середовища (меліорація, збагачення, захист від стихійних явищ, ліквідація наслідків господарської діяльності); відтворення природних ресурсів (відтворення відновлюваних ресурсів, створення умов для відтворення відновлюваних ресурсів); охорона середовища проживання й природних ресурсів (зменшення негативного впливу виробництва й споживання, власне охорона ландшафту, збереження генетичної різноманітності біосфери); управління й моніторинг (інвентаризація, контроль і спостереження, регулювання стану ресурсів і природного середовища, управління процесами природокористування).