Методи наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил 8 страница

Поява на світовій арені ТНК та невпинне зростання їхньої технологічної і фінансової потужностей об’єктивно спричинили необхідність врахування чинника транснаціоналізації господарських відносин під час розробки стратегії національного розвитку. Транс націоналізація істотно змінила політичну карту світу, виникло нове геополітичне поле, на якому національні економіки реалізують свої стратегічні цілі. Це поле має чітко окреслені міжнародні та економічні межі, які відображають національні інтереси, стратегічні альянси, інтеграційні та дезінтеграційні зрушення, контури економічних угрупувань.

Усе це дає синергетичний ефект, який полягає в тому, що результативність суспільного виробництва в масштабах світової системи виявляється вищою, ніж сума його результатів в межах автономно функціонуючих національних господарських комплексів, що входять в цю систему. Поєднання галузевої і географічної диверсифікації створює можливість максимального використання економії на масштабі виробництва, економії за рахунок стандартизації, багатофункціонального використання факторів виробництва, а також за рахунок згладжування наслідків кон’юнктурної зміни попиту, динаміки заробітної плати, змін валютних курсів і т. ін. У результаті відбувається виробничо-технологічне зближення і переплетення національних економік, у тому числі і організаційно-управлінське, переміщення кордонів обміну товарами і послугами з міжнаціонального рівня до міжфірмового, міжкорпораційного обміну. Термін «міжнародний поділ праці» відображає вже не тільки і не стільки процес суспільного поділу праці між націями, скільки міжфірмовий (міжкорпораційний) поділ праці, а також поділ виробничих функцій всередині корпорацій, що виходять за національні кордони.

Для повного поділу праці характерним є розвиток зв`язків як внутрішніх для транснаціональних корпорацій. Головним завданням ТНК є не “максимізація прибутку”, а “максимізація ринку”, що веде до формування глобальної мережі виробництва та збуту. ТНК активно взаємодіють з національними та транснаціональними економічними центрами, створюють спільні підприємства. Так, з 1977 р. майже половину прямих інвестицій американські фірми здійснюють у формі спільних підприємств. ТНК є вигідним з точки зору оперативності управління капіталом для інвестора. Крім того, у більшості країн для підприємств з спільним капіталом передбачається широке коло пільг порівняно з вітчизняними підприємствами.

У ряді галузей сформувалася глобальна монополія на виробництво з боку найбільших ТНК. Це стосується хімічної, електротехнічної промисловості, виробництва електрогенеруючого обладнання, засобів транспорту та зв`язку, приладобудування.

Тим самим закладаються основи технологічної єдності світової економіки, формується вища форма міжнародного подіту праці – міжнародний технологічний поділ праці (МТПП).

МТПП є своєрідним синтезом, симбіозом, зрощенням міжнаціонального і міжфірмового поділу праці. Міжнародний технологічний поділ праці – продукт одночасно і науково-технічної революції, і процесу глобалізації, один з їх проявів у зовнішньоекономічній сфері. Спеціалізація окремих фірм і країн на постійному генеруванні новітніх наукових, технічних, технологічних ідей, рішень, прийомів праці і т. ін., поступове зрощення науки з виробництвом не тільки за територіальною, виробничо-кооперативною ознаками, але й на базі розтягання технологічних ланцюгів і винесення їхніх ланок за національні рамки становлять основу міжнародного технологічного поділу праці. Тільки світогосподарське середовище з його найвищою концентрацією виробничого, наукового і організаційного потенціалів здатне налагодити чітку роботу конвеєра з втілення в життя новітніх технічних ідей – від замовлення на генерацію необхідних ідей до їх втілення в матеріально-речовинну оболонку.

Становлення процесів глобалізації тісно пов`язане з розвитком нових форм світогосподарських зв’язків. При одиничному поділі праці переважають товарні зв’язки, коли готова продукція з одних регіонів світу транспортувалася в інші. При частковому поділі праці зв`язки між регіонами світу стають товарно-фінансовими. Центральною і домінуючою формою зовнішньоекономічних зв’язків є зовнішня торгівля – історично перша, традиційна та найбільш розвинута форма міжнародних економічних відносин. Вона відіграє роль найважливішої відтворювальної ланки у системі: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Зовнішня торгівля пов’язує розподіл із споживанням, а отже, виробництво зі споживанням. Важливість даного елемента зовнішньоекономічної стратегії відзначав ще Дж. Сакс: «...економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодній країні не вдавалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи». Розвиток асоціацій та концернів обумовлює розширення інвестиційної діяльності у світовому масштабі. Проте кінцевим результатом діяльності для інвестора є прибуток від інвестиційної діяльності, що обумовлює спрямування фінансових потоків у групу країн з високим рівнем розвитку та надійності економіки. Водночас саме в таких країнах вартість ряду ресурсів (а серед них і робочої сили) надзвичайно висока. Основними інвесторами виступають США, Великобританія, Японія та Франція. Основними дебіторами виступають також саме ці країни. На внутрішній обмін капіталом у групі наведених країн припадає 2/3 всього світового об`єму інвестицій. Отже дана форма світогосподарських зв’язків не є ефективною для повного поділу праці, який розвивається у теперішній час.

Виникла нова форма господарчих зв’язків – дематеріалізована. Частково такою формою можна вважати фінансові зв’язки. Проте останнім часом наукоємні технології набули такого розвитку, що обмін інформацією має силу товарного обміну. Внаслідок цього виникає зворотній процес міграції виробництв з країн з дешевою робочою силою до країн, де рівень кваліфікації та освіченості працівників досить високий. Це приводить до збільшення міграції працівників з бідних регіонів світу до багатих. Процес економічної міграції останнім часом набув також глобального характеру.

Отже, для світогосподарських зв`язків початку XXI ст характерні: підтримання товарних та товарно-фінансових зв’язків на сталому рівні; розвиток системи господарчих зв’язків у межах транснаціональних корпорацій; дематеріалізація господарських зв’язків; розширення економічної міграції робочої сили.

12.2. Соціально-економічна типологія країн

Після руйнування штучного поділу світу на на соціалістичну та капіталістичну системи більш очевидною стала складність структури, багатошаровість господарчих міжнародних утворень. В теперішній час вирізняють три основні групи країн за рівнем їх економічного розвитку.

Першу групу країн являють собою країни постіндустріального розвитку. Основний валовий продукт в цих країнах створюється за рахунок складних технологічних галузей, послуг та інформаційних технологій. Експлуатація природних ресурсів території відзначається надзвичайно високою продуктивністю, екологічне становище за відсутності галузей важкої індустрії поліпшується, вартість робочої сили у галузях спеціалізації висока. У цій групі вирізняють підгрупи:

- власне захід (США та Західна Європа). Ця група країн у другій половині XX ст. характеризується найбільший рівень інтеграції на глобальному та місцевому рівнях, лідерство в процесах глобалізації, надзвичайно висока концентрація високотехнологічних виробництв.

- далекосхідна група на чолі з Японією. Лише починає формувати структури постіндустріального суспільства та інтеграції у світове господарство. Інтеграція має частковий характер, оскільки ряд країн минули фазу індустріального розвитку, галузева структура господарств недорозвинута.

Друга група країн сформована країнами індустріального розвитку. Основний валовий продукт створюється у галузях важкої індустрії, продукція якої передається на споживання в країни постіндустріального розвитку та споживається самостійно. Експлуатація природних ресурсів низькопродуктивна, екологічне становище погіршується, вартість робочої сили у галузях спеціалізації трохи більша від середньої по промисловості. Поділяється на підгрупи:

- східна Європа та Росія. Для даної підгрупи характерний значний розвиток промисловості, переважно важкої. Галузева структура господарства, як правило, рівномірна. Господарство країни має самодостатній характер. Інтеграція у світове господарство незначна, має вузькогалузевий характер.

- країни початкового індустріального розвитку. Ряд країн Латинської Америки, Африки, Індія та Китай. Розвинута, в основному, індустрія обслуговуючих та переробних галузей, відбувається активне становлення важкої індустрії. Інтеграція господарства в світове має частковий характер, в основному за рахунок споживання імпорту сільськогосподарської продукції та продукції легкої промисловості. Останнім часом частина з цих країн виходять із стадії початкового індустріального розвитку.

Третя група країн представлена країнами доіндустріального розвитку. Основний валовий продукт створюється у видобувній промисловості чи в сільському господарстві (для острівних країн – у туризмі). Власна експлуатація природних ресурсів майже не проводиться. Вартість власної робочої сили незначна. Екологічне становище фактично не змінюється. Поділяється на підгрупи:

- сировинні додатки. Група багатих країн, що характеризуються участю у неоколоніальному поділі світу. Основні фінансові ресурси країни отримують за рахунок корисних копалин. Для них характерною є асиметрична інтеграція у світове господарство.

- група маргінальних країн. Аграрні країни, що знаходяться на рівні колоніального розподілу праці. Належать країни Центральної Африки, деякі країни Центральної Америки, острівні держави.

12.3. Глобалізація у сучасних світових інтеграційних процесах

Розвиток процесів інтернаціоналізації у другій половині XX століття виявив ще ряд своїх особливостей: провідними формами інтернаціоналізації стали глобалізація та регіоналізм. Вибудувався специфічний ланцюжок формування економічної єдності світу – від пошуку можливостей співробітництва – до взаємної адаптації, від взаємовигідних контактів – до інтеграції зусиль, від обміну – до взаємопроникнення – від взаємопроникнення до формування єдиного ринкового та навіть соціального простору. Отож, як форма інтернаціоналізації, глобалізація є процесом поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності шляхом зниження та скасування країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку транснаціональних господарських структур, натомість регіоналізація являє собою процес поступального формування спільного ринкового та відтворювального простору географічне, історично та культурно споріднених країн, який супроводжується уніфікацією умов торговельно-економічної діяльності, зниженням та скасуванням взаємних обмежень з метою підвищення економічної ефективності та розв’язання глобально-конкурентних завдань.

Поняття глобалізації було введено в обіг порівняно недавно: активно його почали використовувати з 80-х рр. Проте, вже на зламі століть воно не тільки впевнено увійшло до наукової та соціально-політичної лексики, але й набуло надзвичайного поширення. Причиною тому стали чинники об’єктивного характеру. Процес глобалізації розвивається стрімко, як кількісно, так і якісно. Ще у 1970-х рр. економісти звернули увагу на найцікавіше явище в міжнародному економічному житті. Зазначалося, що, починаючи з 1950-х рр., стало особливо помітне випереджаюче зростання міжнародного товарообігу порівняно з динамікою світового виробництва. Глобалізація процесів розвитку суспільства представляє собою явище вирівнювання розвитку національних економік та утворення з сукупності національних економік системного утворення – світової економіки.

Національні економіки більшості країн починають розвиватися в одному напрямку. Це пов’язано з тенденцією підтримання найбільш ефективного напрямку розвитку. Тобто, переважного розвитку набувають саме ті сектори економіки, ефективність функціонування яких уже доведена в національних економіках. Водночас, оскільки економіка країн постіндустріального розвитку працює більш продуктивно, то при утворенні нових виробництв в інших країнах розвиваються такі виробництва, які стоять на початку технологічних ланцюжків. Галузева структура виробництва у світовому масштабі стає більш уніфікованою, проте фінансові переваги від галузевої спеціалізації світової економіки отримують, в основному, розвинуті країни.

Потреба більш ефективного використання природних ресурсів приводить до розвитку повного поділу праці, а отже зміцнюються світогосподарчі зв’язки між країнами. Форми таких зв’язків стають все більш різноманітними. Політична незалежність держав заміщується економічною взаємозалежністю. До глобалізації приводить також наявність глобальних проблем, що змушують розвиватися світову економіку в одному напрямку.

Глобалізація економічного життя, згідно закономірностей міжнародного поділу праці та завдяки розширенню національної спеціалізації, має об’єктивними наслідками збільшення сукупного світового виробництва та зростання ефективності господарських механізмів, які постають об’єктами інтеграції. Це можна пояснити тим, що фізичне розширення господарського простору дає змогу оптимізувати процеси відтворення, краще використати наявні економічні ресурси.

Ключовий інструмент глобалізації – лібералізація не є гарантією рівномірного розподілу вигод від співробітництва, який би задовольняв усіх його учасників. Більше того, навіть сам факт збільшення валових обсягів світового виробництва не означає покращення економічного стану кожної з країн, які беруть участь в інтеграційному процесі. Причиною непропорційного розподілу досягнутого приросту та інтеграційних переваг є, передусім, стихія ринку та дія законів конкуренції. Адже згідно цих природних законів, у лібералізації світогосподарських зв’язків та в прийнятті відповідних заходів зовнішньоекономічного регулювання з боку окремих країнах заінтересовані провідні економічно розвинуті держави з висококонкурентними виробничими системами, а також держави, які спромоглися забезпечити розвиток ефективних експортоорієнтованих галузей. Країни ж з неконкурентним виробництвом, а також ті, які з неекономічних, зокрема з політичних причин, утримуються від лібералізації зовнішньо економічних відносин, прагнуть зберегти ті або інші тарифні та нетарифні обмеження, захищаючи власний ринок та національні галузі.

Подібні обмеження глобалізації, а також те, що культурно-історично, економічно або етнічні близькі нації відчувають природні потяги до взаємного наближення, зумовлюють тенденції економічної регіоналізації. Причому, найбільшу активність в цьому від ношенні проявляють саме провідні країни світу, які ж тільки мають подібні соціально-економічні механізми та інститути державного устрою, але й відзначаються стабільністю політичних систем, здатністю узгоджував інколи суперечливі інтереси.

Початкові етапи регіоналізації пов’язані із взаємним наданням національних режимів торгівлі та запровадженням спеціальних режимів взаємної торгівлі між країнами, які входять до блокових структур. Ці заходи знижують торгові бар’єри і можуть використовувати як інструменти уніфікації та повної лібералізації співробітництва.

Регіоналізація виступає формою глобалізації, оскільки сприяє скасуванню обмежень торгівлі та інших форм міжнародної економічної діяльності. Але ж вона певною мірою і суперечить їй, оскільки створює нові кордони та обмеження на рух товарів, грошово-капітальних ресурсів та робочої сили. Згідно деяких оцінок, майбутнє світу визначатимуть не сучасні глобалізаційні тенденції, а саме регіоналізм, який приведе до того, що весь світ постане поділеним на декілька потужних регіональних утворень.

Регіональна економічна інтеграція, як правило, відповідає географічному поділу світу на регіони та субрегіони, охоплюючи певні сегменти останніх. Розвиток процесів міжнародної кооперації у формі регіоналізації приводить до якісних змін в організації безпосередньо процесу виробництва, уявлень про характер та кордони національних господарських механізмів. Так, багатовікова еволюція економічного співробітництва в Європі від простого обміну між різнонаціональними кооперантами до щільної інтеграції останніх десятиріч у рамках Європейського Союзу, привела до нового типу міжнаціональних економічних зв’язків, нового уявлення про макрорівень загально структурного регулювання та, навіть, нового рівня суб’єктності міжнародної кооперації виробництва, що репрезентує сама багатонаціональна система ЄС. Останнє ж, в свою чергу, є об’єктивною передумовою подальшого розвитку міжнародної кооперації.

До однієї з найважливіших проблем регіоналізації належить протистояння “північ-південь”, яке ще має назву протистояння між християнством та мусульманським світом. Протистояння є результатом саме негативних сторін глобалізації і посилює її. Розшарування між доходами багатих країн та бідних внаслідок процесів глобалізації збільшується внаслідок зростання чисельності населення. Процес зростання чисельності населення в останні роки набув вибухоподібного характеру та характеризується нерівномірністю по регіонах світу. Посилена експлуатація природних ресурсів приводить до їх швидкого вичерпання та до погіршення екологічного становища. Погіршене екологічне становище та висока щільність населення сприяють розповсюдженню біологічних та соціальних хвороб. Перераховані явища мають інтернаціональний характер. З точки зору економіки наявність глобальних проблем зменшує фінансову ефективність функціонування економіки, а отже приводить до зменшення продуктивності використання природних ресурсів.

12.4. Зовнішньоекономічна діяльність України

Вибір основних напрямків міжнародної співпраці України не можливий без їх визначення та аналізу можливостей та перспективності співпраці з можливими геоекономічними та геополітичними центрами світу. Необхідно відзначити, що уява про те, що серединне географічне, а не геоекономічне положення України є необхідною та достатньою умовою для успішної інтеграції в європейську економіку була довгий час прикриттям відсутності розробленої інтеграційної концепції. Поява ідеї про багатовекторність інтеграції України також сприяла очікувальній позиції країни. Безперечно, неможливо приймати непродуманих концепцій розвитку, особливо в сфері міжнародної інтеграції, але відсутність власних пріоритетів та стратегій розвитку у світі, який постійно змінюється може призвести до двох наслідків: або пріоритети інтеграції будуть нав’язані країні іншим більш сильним партнером, або інтерес до даної країни впаде з боку можливих партнерів, що призведе до певної ізоляції країни від інтеграційних процесів.

Розробку власної концепції інтеграції України, і це є очевидним, необхідно вести визначивши не лише географічні пріоритети, а і секторальні пріоритети розвитку економіки. При чому, визначення примату географічного партнерства чи секторального суттєво впливатиме на основні напрями розробки та впровадження інтеграційної стратегії. Необхідно також відзначити, що серединне положення України, що дозволяє розглядати її певним чином як транзитну державу, яка пов’язує Захід та Схід, Північ та Південь, на сьогоднішній день є скоріше конкурентними недоліком, ніж конкурентною перевагою. Уява про важливість та необхідність використання території України як важливого транспортного вузла, породило хибну уяву про те, що боротьба між основними учасниками світової економіки за право впливу над даною територією дозволить Україні скористатися такою сприятливою ситуацією.

Необхідно відразу ж зазначити, що багатовекторна інтеграція країни – це неможливий процес. В більшості випадків мова йде про різнонаправленість економічного співробітництва в географічному аспекті. Крім того, що членство в одному регіональному інтеграційному об’єднанні найбільш вірогідно буде суперечити обов’язкам, які приймає на себе країна в іншому регіональному об’єднанні, оскільки основною метою створення таких об’єднань є посилення конкурентних позицій на світовому ринку країн-учасниць. Таким чином конкуренція, яка ведеться між окремими регіональними інтеграційними об’єднаннями на світовому ринку не сприяє можливості створення багатовекторної інтеграційної стратегії. В той же час необхідно зауважити, що успішна співпраця на основі виваженої стратегії інтеграційних пріоритетів як з різними інтеграційними об’єднаннями, так і з окремими країнами буде відігравати неабияку роль у реалізації стратегічних інтеграційних ініціатив. Розвиваючи свій економічний потенціал, успішно реалізуючи його на світовому ринку, отримуючи конкурентні переваги на конкретних ринках – такій країні вже буде що запропонувати тому інтеграційному об’єднанню приєднання до якого вона з самого початку ставила собі за мету.

Багатовекторно орієнтована зовнішньоекономічна політика України в основному зосереджується на двох основних напрямках: це співпраця з ЄС та інтеграційні процеси з Росією. Не можна не відзначити, що в Україні склалася така ситуація, коли пріоритетний вектор розвитку визначається скоріше не економічними так перспективними чинниками, а радше політичними факторами. В той же час можна виділити чотири основні напрями або вектори розвитку співпраці України з суб’єктами світової економіки.

Першим вектором, як основним пріоритетом, що постійно визнається не лише науковцями, але і політиками, які вже безпосередньо формують зовнішньоекономічну політику є співпраця з ЄС. Основні цілі, принципи та механізми співпраці ЄС з Україною у сфері зовнішньої торгівлі сформульовані у низці одно- та двосторонніх документів Союзу. Вони охоплюють як сферу економічних перетворень у цілому, так й конкретні питання розвитку конкуренції. „Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України” (1999) визначає: основні напрями підтримки процесу економічних перетворень в Україні. Зокрема, ЄС зобов’язується підтримувати зусилля України зі створення середовища, сприятливого для ділової діяльності, та підтримуватиме Україну в здійсненні соціально-економічних реформ. ЄС закликає: Україну усталити макроекономічні підходи, спрямовані на забезпечення цінової стабільності, оздоровлення державних фінансів та стабільного стану поточного балансу; посилити заходи, спрямовані на побудову функціонуючої ринкової економіки шляхом сильніших структурних економічних та адміністративних реформ.

Другим вектором є співпраця з країнами колишнього СРСР. Даний вектор повинен охоплювати не лише подальший розвиток співпраці з Росією, але і з іншими країнами.

Третім вектором є подальший розвиток співпраці з США, як з світовим лідером. Даний вектор повинен забезпечити Україні підтримку розвитку її геоекономічної стратегії, в тому числі і інтенсифікацію співробітництва з країнами інших регіонів. Зокрема мова йде про посилення економічної співпраці з країнами Близького та Середнього Сходу. На сьогодні США є домінуючою країною в даному регіоні як і економічному, так і політичному контексті.

Четвертим напрямком можна вважати співпрацю з Китаєм. Необхідно відзначити, що посилення ролі Китаю серед далекосхідних країн та зміцнення їх позиції у світовому масштабі, інтенсифікація регіональних інтеграційних процесів вже навколо Китаю –дають змогу стверджувати, що реальним лідером в регіоні стає КНР, а не Японія. Хоча остання ще і вважається лідером світової економіки, проте поступається роллю інтегратора далекосхідних країн. Саме потенційна роль могутнього лідера, а також тривалі стосунки з КНР визначають необхідність подальшої співпраці саме з даною країною, а згодом і збільшення економічної співпраці з іншими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Окремо необхідно виділити такий напрям економічної співпраці як країни Латинської Америки. Хоча виділення даного напряму регіональної економічної співпраці як пріоритетного не має під собою суттєвих економічних передумов через невелику питому вагу країн даного регіону у загальній структурі експорту/імпорту та.міжнародних інвестицій, проте економічний потенціал даних країн дає підстави наголошувати на економічній доцільності такої співпраці.

Головною метою створення СОТ є поступове знижений рівня протекціонізму у торговельних відносинах країн членів, зниження митних тарифів, формування системи торговельних відносин, яка б дала змогу уникати торговельних конфліктів. Проте політика протекціонізму як здійснювалася, так і здійснюється всіма країнами світу. Історичний досвід переконує в необхідності застосування державами інструментів протекціонізму, допоки їм не вдасться досягти лідируючих позицій у міжнародній торгівлі. Так, свого часу, її схвалювали і Великобританії: (до середини XIX ст.), і США (до початку XX ст.) та інші провідні, на сьогодні, країни світу. До політики вільної торгівлі країни частково переходять лише тоді, коли здобувають значні конкурентні переваги на світових ринках. Нині, світові фінансові організації га розвинуті країни нав’язують країнам, що розвиваються, всупереч вимогам їх економічної безпеки, безпрецедентно лібералізований режим зовнішньої торгівлі, який в умовах кризи внутрішніх ринків відкладає на невизначений термін повноцінну участь країн у світовому поділі праці.

Сучасний етап функціонування СОТ характеризується формуванням потужних торгівельно-політичних блоків та загостренням конкуренції між ними, що викликає нові протиріччя, які ставлять під загрозу весь механізм функціонуванні організації. СОТ перетворюється в інструмент завойовування промислово розвинутими країнами нових ринків. Ці країни захищають інтереси національного бізнесу, популяризуючи відкритість національних економік. Країни Заходу діють прагматичне: у випадку власної зацікавленості, вони лібералізують ринки, а коли необхідно забезпечити доступ власних товарів на іноземні ринки, вони вимагають усунути торговельні бар’єри. Звичайно, країни-лідери також йдуть на певні поступки: знижують середній рівень своїх митних тарифів, обмежують використання нетарифних заходів, але роблять це вкрай вибірково. Зокрема, вони особливо захищають своє сільське господарство і легку промисловість, які є стратегічними статтями експорту для країн, що розвиваються. Так, імпортне мито на сільськогосподарські товари в США, Канаді, ЄС та Японії досягає 100-300 %. Щорічно протекціоністські заходи з боку розвинутих країн завдають збитків країнам, що розвиваються на 100 млрд. доларів США.

12.5. Участь України у міжнародних регіональних організаціях

Україна після отримання незалежності і створення самостійної держави почала поступово все ширше приймати участь у різних міжнародних регіональних форматах співпраці та наполегливо залучатись до створення і участі в діяльності різних міжнародних регіональних організаціях. На даний момент Україна вже є ініціативним та впливовим гравцем у різних регіональних форматах міжнародної співпраці.

До найбільш впливових можна віднести наступні організації та ініціативи:

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС); Організація за демократію та економічний розвиток (ГУАМ); Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ); Вишеградська Четвірка (В-4); Процес Дунайського співробітництва (ПДС); Південно-східноєвропейський процес (ППС); Пакт стабільності для ІІівденно-Східної Європи (ПС ПСЄ); Рада держав Балтійського моря (РДБМ); Ініціатива з питань співробітництва в Південно-Східній Європі (SЕСІ); Спільнота Демократичного Вибору (СДБ); Чорноморський форум діалогу та партнерства. Крім того, Україна приймає участь у регіональних ініціативах військово-політичного спрямування.

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) було започатковане в червні 1992 р. підписанням Стамбульської декларації. З набуттям 1 травня 1999 р. чинності Статуту ОЧЕС ця структура набула статусу повноцінної міжурядової регіональної організації, до якої входять: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія і Чорногорія (з квітня 2004 р.), Туреччина та Україна. Створені та активно діють такі інституції, що стосуються ЧЕС: Парламентська Асамблея (ПАЧЕС), Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР), ділова рада (ДР ЧЕС) та Міжнародний центр чорноморських досліджень (МЦЧД).

Як одна з держав засновниць ОЧЕС, Україна вбачає мету своєї участі в ОЧЕС через зміцнення економічного співробітництва в Чорноморському регіоні, реалізацію конкретних проектів в економічній сфері транспорту для забезпечення сталого зростання економіки країн Причорномор’я.

ОЧЕС є найбільш представницьким розвиненим форматом регіонального співробітництва в Чорноморському регіоні, участь у якому беруть усі причорноморські держави, а також низка країн суміжних регіонів Південного Кавказу та Балкан. Наявність низки спеціалізованих механізмів ОЧЕС (ПА ОЧЕС, ЧБТР, ДР, ЧЕС) дає змогу позиціонувати ОЧЕС у якості ефективного інструменту для розвитку підприємництва та співпраці в економічній сфері. Разом з тим, домінування національних інтересів окремих впливових країн-членів ОЧЕС інколи ускладнюють процес прийняття політичних рішень у рамках ОЧЕС. Серед найбільш вагомих проектів, запропонованих до реалізації в рамках ОЧЕС, слід відзначити проект будівництва кільцевої автомагістралі навколо Чорного моря.

ОЧЕС є важливим інструментом для зміцнення Україною статусу однієї з провідних держав Чорноморського регіону. Головування України в ОЧЕС у другій половині 2007 р. дало змогу посилити вплив на визначення пріоритетів діяльності ОЧЕС та ухвалення у її форматі рішень із питань, що безпосередньо стосуються зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів нашої держави. В контексті зміцнення впливу ЄС у Чорноморському регіоні ОЧЕС може стати дієвим механізмом реалізації євроінтеграційного курсу України шляхом посилення діалогу з ЄС та його переведення у практичну площину імплементації відповідних європейських інструментів у рамках Чорноморської регіональної політики.