Методи наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил 3 страница

Реалізація даного методу відбувається у послідовності:

- визначають загальну суму витрат по групі галузей, що аналізують. Витрати ресурсу мають бути конкретними і бути визначеними з урахуванням специфіки території. Витрати можуть бути сумарними чи частковими. Якщо аналізують часткові витрати, то обирають таку суму витрат, яка є найбільш вагомою для даної групи галузей. Найчастіше із часткових витрат обирають витрати на енергію та енергоносії; витрати капітальні; витрати на сировину та матеріали; витрати на оплату праці та транспортні витрати. Якщо для аналізу обирають сумарні витрати, то визначають усю сукупність витрат на виробництво та реалізацію продукції даної галузі;

- розраховують приведені витрати. Суму часткових або сумарних витрат приводять до:

- кількості зайнятих у даній галузі;

- обсягу виробленої продукції (у вартісній формі);

- галузі ранжують у відповідності із зростанням приведених витрат – таким чином формують районно-галузевий ряд. Найбільш сприятливими напрямами спеціалізації вважають ті, що відповідають галузям з першими позиціями у районно-галузевому ряду.

Інколи для формування районно-галузевого ряду використовують кілька часткових приведених витрат. Особливо часто це використовують, коли мова йде про гостродефіцитні види ресурсів, або коли величину ресурсів не можна виразити вартісно. У такому випадку районно-галузевий ряд формують із використанням бальної оцінки – у відповідності із кількістю балів, що їх набрала галузь. У бальній оцінці найбільшу кількість балів присвоюють галузі із найменшими частковими приведеними витратами ресурсу даного типу. Бали сумують для кожної галузі окремо за типами часткових витрат.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягає спрямованість теорій просторової економіки?

2. Розкрийте зміст положень теорії А. Вебера. У чому основні відмінності між цією теорією і теорією І. Тюнена?

3. Наведіть риси схожості між теоріями І. Тюнена і теорією Крісталлера-Льоша.

4. Що являє собою ентропійний критерій рівня різноманітності природно-ресурсного потенціалу?

5. Чому картографування ентропійного критерію рівня різноманітності природно-ресурсного потенціалу відносять до функціональних карт?

6. Охарактеризуйте послідовність складання схем розміщення окремих галузей народного господарства.

7. Які існують підходи у проведенні діагностики розвитку продуктивних сил на території регіону?

8. Назвіть базові показники оцінки структурних зрушень у розвитку продуктивних сил на території регіону.

9. У чому полягає зміст балансового методу в оцінці розміщення продуктивних сил? Назвіть основні види територіальних балансів.

10. Яким чином структурують економіку регіонів за видами економічної діяльності?

Тестове завдання 9

1. Теорія, за якою у ізольованій державі навколо єдиного центра (міста) концентричними кільцями розташовуються різні види сільськогосподарських виробництв:

а) енвайроменталізм;

б) теорія «концентричних кілець»;

в) теорія «штандартів»;

г) теорія Крісталлера-Льоша.

2. Скільки концентричних кілець сільськогосподарського виробництва розміщуються навколо єдиного центра (міста):

а) 3;

б) 6;

в) 9;

г)12.

3. Яка теорія описує принципи розміщення виробництва за аналогією із векторною взаємодією певних сил:

а) енвайроменталізм;

б) теорія «концентричних кілець»;

в) теорія «штандартів»;

г) теорія Крісталлера-Льоша.

4. Яку назву має теорія Крісталлера-Льоша:

а) енвайроменталізм;

б) теорія «концентричних кілець»;

в) теорія «штандартів»;

г) теорія «центральних місць».

5. За якою теорією оптимальні розміри ринкових зон визначають мережею, яка складається з правильних шестикутників:

а) теорія «центральних місць»;

б) теорія «концентричних кілець»;

в) теорія «штандартів»;

г) теорія кліматичних оптимумів.

6. Галузі, що визначають характерний напрям виробничого розвитку та місце регіону в територіальному поділі праці; спеціалізація, обумовлена природними особливостями території:

а) функціональна структура суспільного виробництва;

б) галузі спеціалізації;

в) паралельні галузі;

г) суміжні галузі.

7. Різниця виробленого та спожитого чистого продукту або національного доходу на території регіону:

а) платіжний баланс регіону;

б) зведений транспортний баланс;

в) сальдо регіонального ввезення-вивезення;

г) сальдо міжрегіонального балансу національного доходу.

8. Схеми, що охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, територіально-виробничих комплексів, адміністративних районів, міських поселень:

а) галузеві;

б) регіональні;

в) компонентні;

г) загальні.

9. , де НД – національний дохід, Ч – чисельність населення:

а) виробництво національного доходу на одну особу населення;

б) сукупний фонд споживання населення;

в) продуктивність суспільної праці;

г) національний дохід.

10. , де Пі –вартість послуг за видами послуг, наданих у регіоні; Бі – вартість матеріальних благ, спожитих населенням регіону; Ч – чисельність населення:

а) виробництво національного доходу на одну особу населення;

б) сукупний фонд споживання населення на одну особу населення;

в) продуктивність суспільної праці;

г) національний дохід.

11. Карти, на яких відображають розміщення природно-ресурсного потенціалу і його взаємодію з людським суспільством:

а) сукупні;

б) компонентні;

в) інтегральні;

г) функціональні.

12. , де М – матеріальні витрати; А – амортизаційні відрахування; З – заробітна плата, Ч – чисельність населення:

а) виробництво національного прибутку на 1 грн. поточних витрат;

б) сукупний фонд споживання населення на одну особу населення;

в) продуктивність суспільної праці;

г) національний дохід.

13. Який вид моделей розкриває результати економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу, відображає співвідношення економічних ресурсів (природних) у компонентному, функціональному і територіальному аспектах, характеризує інтегральний природно-ресурсний потенціал, узагальнює комплекс заходів, спрямованих на його охорону і відтворення, уточнює територіальні поєднання природних ресурсів, природно-ресурсні комплекси та райони:

а) система оптимізаційних моделей;

б) картографічні моделі;

в) балансові моделі;

г) районно-галузеві ряди.

14. , де НД – національний дохід, Чп – чисельність працюючих:

а) виробництво національного доходу на одну особу населення;

б) сукупний фонд споживання населення;

в) продуктивність суспільної праці;

г) виробництво національного прибутку на 1 грн. поточних витрат.

15. Зона радіусом у межах 1, 5-годинної доступності від центру міста; вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення; промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії:

а) зона формуючого впливу;

б) економічний центр;

в) зона тяжіння;

г) перший пояс зони тяжіння.

16. Галузі, які супроводжують одна одну при розміщенні, що пов’язані тісними виробничими зв’язками:

а) галузі спеціалізації;

б) суміжні галузі;

в) паралельні галузі;

г) енергоємні галузі.

ТЕМА 10

Економіка України як єдність

регіональних соціально-економічних систем

10.1. Соціальний розвиток у регіональному вимірі.

10.2. Форми соціалізації суспільства.

10.3. Державне управління соціальним розвитком регіонів.

10.1. Соціальний розвиток у регіональному вимірі

Суспільство – це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася на тій чи іншій території разом із відносинами між індивідами й соціальними спільностями, а також між самими соціальними спільностями. Становлення суспільства – дуже складний і тривалий процес, що здійснювався впродовж кількох мільйонів років. Воно перебуває в постійному русі, який загалом має прогресивний напрям. Зміни, що відбуваються при цьому в суспільстві, можуть бути еволюційними, тобто поступовими, а також революційними, у вигляді суспільних «вибухів», себто швидкими і якісними.

У науці існують два підходи в поглядах на розвиток суспільства – формаційний і цивілізаційний.

За формаційного підходу базою розвитку суспільства вважається суперечність між продуктивними силами й виробничими відносинами. Внаслідок суперечності виникає конфлікт, що вирішується заміною старих виробничих відносин новими (соціальною революцією). Саме так, за матеріалістичним розумінням, відбувався процес розвитку суспільства – від первіснообщинної формації до рабовласницької, феодальної, капіталістичної.

За цивілізаційного підходу суспільство – складноорганізована система, в якій у гармонійному зв’язку живуть і працюють усі її ланки (частини): економічна, політична, релігійна, військова та ін. Кожна ланка (частина) посідає певне місце в суспільстві й виконує окрему функцію. Щоб суспільство існувало, воно мусить вирішувати певні функціональні проблеми. До найважливіших із них належать адаптація, досягнення мети, інтеграція, відтворення структури. Адаптацію, тобто пристосування до зовнішнього середовища, забезпечує економіка; досягнення мети – політична підсистема; інтеграцію (підтримання безконфліктних взаємовідносин між елементами суспільства) – правові інститути; відтворення структури, що передбачає збереження усталених моделей взаємодії людей різних статусів, – система вірувань, моралі, етики та інших соціально-культурних елементів.

За цивілізаційного підходу до розвитку суспільства вважається, що вказані вище його елементи (підсистеми) забезпечують гармонійний розвиток, попереджають соціальні конфлікти, сприяють стабільності. Зміни, що відбуваються при цьому, мають поступовий, еволюційний, а не революційний характер.

Залежно від форм діяльності, взаємовідносин між людьми виникають і функціонують різні інститути: економічні – власність, гроші, банки, господарські об’єднання, що забезпечують усю сукупність виробничих зв’язків у суспільстві; політичні й соціальні – держава, партії, суд, армія, установи соціального захисту й т. ін. До своєрідних соціальних інститутів суспільства належать також сім’я, освіта й виховання, охорона здоров’я, право тощо, взаємодія яких дає йому можливість функціонування та розвитку.

Кожне суспільство має свою структуру. Її складають групи людей, які утворюють певні соціальні угруповання (за родом діяльності – вчителі, учні, робітники, фермери тощо; за віковим чи статевим станом – чоловіки, жінки, діти, підлітки, люди середнього, похилого віку тощо). Такі групи утворюють соціальні спільності.

Соціальна спільність – це сукупність людей, які мають спільні соціальні ознаки: соціальні зв’язки, ціннісні орієнтації, традиції, погляди. Соціальні спільності існують не ізольовано, а перебувають між собою в певних взаємозв’язках, у своїй діяльності залежать одна від одної. Сукупність усіх спільностей, що взаємодіють між собою, утворює соціальну структуру. В різних країнах, залежно від їхнього соціально-економічного розвитку, соціальні структури помітно різняться. Соціальна структура також дуже змінюється в часі.

Соціальна складова суспільства в широкому сенсі визначається сукупністю відносин щодо задоволення соціальних потреб населення. У вузькому розумінні до соціальної складової відносять сфери діяльності, пов’язані із наданням соціальних послуг, так звану сферу обслуговування населення.

Сфера обслуговування населення – це сфера суспільної діяльності, в якій здійснюється виробництво послуг, доведення їх до споживачів, а також обслуговування процесу споживання для задоволення потреб населення. Сфера послуг становить сукупність галузей народного господарства, продукція яких має вид послуг.

Класифікація видів суспільного обслуговування здійснюється зокрема за функціональною ознакою. Під цим кутом зору можна виокремити такі види послуг: торгівля й громадське харчування; транспорт і зв’язок з обслуговування населення; житлово-комунальне господарство; побутове обслуговування; охорона здоров’я; рекреаційне обслуговування; народна освіта, культура, мистецтво; кредитування й страхування, апарат управління тощо.

Кожен із наведених видів послуг включає чимало підвидів, конкретних послуг і підприємств, їхнє групування можливе за соціальною значущістю (соціально-побутові й соціально-культурні), ступенем стабільності (стаціонарні, тимчасові, пересувні), періодичністю (повсякденні, періодичні та епізодичні), за характером поширення (масові та унікальні) й т. ін.

Роль сфери обслуговування в процесі суспільного виробництва й відтворення визначається тим, що, по-перше, без сфери обслуговування неможливий сам процес виробництва й відтворення; по-друге, розвиток сфери сприяє збільшенню вільного часу людини і, по-третє, забезпечує матеріальні потреби людей, духовні блага й соціальні послуги.

До функцій сфери обслуговування належать:

- виховання молодого покоління й підготовка до суспільно корисної праці (освіта, вища освіта);

- збільшення тривалості періоду працездатності в осіб старшого віку і зниження втрат робочого часу через тимчасову непрацездатність (охорона здоров’я, фізична культура);

- запобігання зниженню продуктивності праці впродовж робочого дня (громадське харчування, пасажирський транспорт);

- забезпечення умов для відпочинку працівників, підвищення їхнього культурного рівня (житлове господарство, культура, мистецтво);

- збільшення абсолютної чисельності працівників у суспільному виробництві за рахунок вивільнення жінок із домашнього господарства (дитячі дошкільні заклади).

Сферу обслуговування можна розглядати як соціально-економічну систему. Система, звичайно, розуміється як сукупність, комплекс певним чином взаємопов’язаних і дієвих елементів які складають єдине ціле. Проте сфера обслуговування, на перший погляд, уявляється набором, сумою різних за призначенням видів обслуговування, тобто не цілісною, а просто сумарною системою, в якій елементи або види обслуговування, мало пов’язані або взагалі не пов’язані між собою, виконують тільки їм властиві функції. Але результатом їхніх функціонування та взаємодії є якісно новий склад, властивість суб’єкта обслуговування – людини, яка інтегрує в собі елементи даної сфери. Саме на цій підставі сферу обслуговування можна вважати цілісною системою, а не механічною сумою її складників – видів обслуговування.

Системність сфери обслуговування зумовлена її певною цільовою функцією, тобто задоволенням різноманітних потреб людини. Вирішальною системоутворюючою властивістю є цілісність, тобто єдність частин, їх взаємозв’язок, взаємодія і взаємозумовленість. Хоч би якою була природа послуг, вони становлять єдність, зумовлену метою їхнього функціонування.

10.2. Форми соціалізації суспільства

Формування й розвиток регіональної економіки неможливі без участі людини, її потенціалу, фізичних, розумових, творчих здібностей. З одного боку, регіональна соціальна політика є інструментом впливу на людську активність, з іншого – результатом розвитку людських інтересів та потреб. При цьому трудовий потенціал суспільства, регіону, колективу, особистості – це ті можливості, які можуть бути мобілізовані й приведені у дію в процесі праці і які визначають фізичні межі трудового потенціалу на будь-якому рівні, зміст трудового потенціалу; всі його енергетичні можливості зосереджені у соціальній парадигмі, культурні, релігійні, інтелект, матеріальні потреби, зокрема оплата праці, характер розподільчих відносин, соціальні гарантії, гарантії захисту старості, а також національні відносини, рівень демократичності влади, політичних організацій формують середовище соціально-трудового потенціалу, всі складові тісно взаємодіють, весь світ становить матеріальну і духовну єдність, тому соціально-трудовий потенціал є категорією відтворення.

Соціальна структура – це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) та виконують певні соціальні функції (ролі). Ці індивіди об’єднуються на підставі статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура відображає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, ролі, верстви, групи тощо, вказуючи на різне становище людей у відношенні одне до одного за численними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою, зі своїми підсистемами і зв’язками. Зміст соціалізації економіки охоплює багато процесів, з яких зазвичай відзначають такі: вирівнювання доходів, усунення крайнощів; залучення працівників до управління їх працею, соціальне партнерство; зміна ставлення до власності; подолання характеру найманої праці; розвиток соціальної захищеності працівників та соціальної відповідальності на всіх рівнях організації; зростання різноманітності форм власності; скорочення питомої ваги приватної і капіталістичної власності; зростання частки Держбюджету в розподілі ВВП.

Вирізняють наступні форми соціалізації суспільства (табл.10.1).

Таблиця 10.1. Форми соціалізації економіки

Закінчення таблиці 10.1

Основним об’єктом національних інтересів передових країн світу є людина як головна продуктивна суспільна сила. А можливості людини визначаються насамперед рівнем) її життя.

Рівень життя – це система кількісних і якісних показників загального споживання населенням природних, матеріальних і духовних благ, ступінь задоволення потреб у цих благах на даному етапі розвитку суспільного виробництва й виробничих відносин. Рівень життя відображає добробут населення й характеризується обсягом реальних доходів на одну особу населення, рівнем і структурою споживання товарів та послуг, рівнем і динамікою цін на основні предмети споживання й види послуг, тривалістю робочого й вільного часу, можливістю рекреації, житловими умовами й послугами природного середовища, рівнем освіти, медичного обслуговування, здоров’я, середньою тривалістю життя, а також можливістю задоволення інших потреб людини.

Великий перелік показників, які визначають рівень життя населення, можна умовно розділити на три групи: показники здоров’я; показники кваліфікації; показники споживання населенням товарів і послуг. Усі три елементи рівня життя населення суттєво залежать від середовища перебування людини, будь-які зміни у матеріальному виробництві призводять до зміни цих складових. Важливим показником, що відображає на макрорівні ступінь матеріального забезпечення населення, його здоров’я й освіченість, є індекс людського розвитку. Зараз цей показник починає виступати як найвищий критерій результативності державного управління

У найбільш узагальненому вигляді людський розвиток визначається нині як процес зростання людських можливостей в інтересах людини і власними силами людини, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості, здоровим довкіллям. Основною метою розвитку є стале зростання якості життя всього населення.

10.3. Державне управління соціальним розвитком регіонів

Держава повинна відігравати вирішальну роль у запобіганні депресивних станів економіки країни та її регіонів. Її завдання полягають у регулюванні процесів міжрегіонального перерозподілу доходів, зосередженні грошових і інших ресурсів з метою активної дії на ринкові процеси в регіонах. До набору методів державного управління соціально-економічними процесами регіону повинні входити стимулювання господарської діяльності, підтримка необхідних фінансово-економічних пропорцій, проведення фінансово-кредитних заходів, розподіл соціальних витрат. Об’єктом державного регулювання також є активізація спонукальних мотивів і стимулів підприємницької діяльності.

Необхідність управління соціально-економічними процесами багато в чому обумовлена недосконалістю ринкового механізму і його нездатністю вирішувати сучасні проблеми розвитку як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. Однією з головних проблем управління в умовах ринкової економіки є створення системи громадського контролю над бізнесом, включаючи контроль на внутрішньофірмовому, регіональному і загальнодержавному рівнях. У цю систему входять контроль за діяльністю корпорацій, державний вплив на механізми конкуренції і ціноутворення на товарних ринках фінансовому ринку, ринку праці тощо.

Нова система форм і методів управління соціально-економічними процесами регіону повинна відповідати наступним критеріям: бути демократичною, спрямованою на досягнення бажаних результатів; мати достатню силу впливу; бути ефективною і не знижувати ефективності регульованих процесів; використовувати систему соціально-психологічних мотивацій; бути досить простою для розуміння; ґрунтуватися на практичному досвіді; бути адаптивною; враховувати довготривалі інтереси; стимулювати інноваційний розвиток. Унаслідок посилення ролі соціальних, екологічних і політичних чинників у розвитку сучасної економіки формується велика різноманітність інститутів, що беруть участь в управлінні соціально-економічними процесами регіону.

Відомо, що регіон як частина країни, відмінна від інших територій за географічними, соціально-економічними, демографічними, національно-культурними та іншими ознаками, виступає центральною ланкою економічного зростання. В Україні міжрегіональні розбіжності демографічних показників, величини безробіття, стану здоров'я, освіченості, грошових доходів та інших індикаторів рівня життя населення досягають кількох разів, що ускладнює формування єдиного соціального простору і реформування системи соціальної політики. Загальні положення формування і проведення соціальної політики мають потребу в регіональній адаптації. Це обумовлюється об’єктивно наявними соціально-економічними відмінностями регіонів.

Регіональна соціальна політика являє собою діяльність органів регіональної влади, і виступає як складова частина політики держави, метою якої є зведення до мінімуму соціально-економічної нерівності територій (регіонів) у складі даної держави. Суб’єктами регіональної соціальної політики є центральна і територіальні (регіональні) органи влади.

При цьому розрізняють регіональну соціальну політику і соціальну політику в регіоні. Регіональна соціальна політика – це комплекс заходів, спрямованих на соціальний розвиток регіонів і здійснюваних суб’єктами соціальної політики, що представляють національну державну владу, центральні громадські об’єднання й організації. Вони розробляють програми соціально-економічного розвитку територій, організовують контроль виконання законів, указів, розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України по реалізації соціальної політики держави, контролю виконання державних соціальних програм у регіоні.

Якщо регіональна соціальна політика формується в центрі, то соціальна політика в регіоні розробляється регіональними органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, підприємствами й іншими регіональними суб’єктами соціальної політики. Незважаючи на їхні відмінності, обидві вони проводяться в регіоні. Значне місце у формуванні і реалізації соціальної політики в регіоні належить органам державної влади, що мають сферу спільного ведення по соціальних питаннях на національному і регіональному рівнях. У їхньому спільному веденні знаходяться загальні питання виховання, освіти, культури, спорту, координація питань охорони здоров’я, захисту родини, материнства, батьківства і дитинства, соціального захисту і соціального забезпечення.

Соціальні питання, не віднесені до повноважень центральних органів державної влади, належать до ведення регіональних органів державної влади. Останні розробляють і реалізують регіональну соціальну політику, регіональні соціальні програми, приймають законодавчі і нормативні акти по соціальній політиці, здійснюваної в регіонах, організовують надання соціальної допомоги бідним родинам і одиноким громадянам.

Органи державної влади за рахунок регіональних бюджетів можуть підвищувати мінімальні соціальні гарантії, установлені на національному рівні, створювати умови для благодійної діяльності в соціальній сфері і соціальній політиці. Вони фінансують об’єкти соціальної інфраструктури, що знаходяться в їхньому веденні.

Там, де є реальна рівновідповідальність територіальних і центральних суб’єктів регіональної соціальної політики, центрами практичної соціальної політики стають саме території, у той час як загальнодержавний центр виступає в ролі гаранта, координатора й арбітра цієї територіальної практики. Отже, це посилює значення і роль регіональної (територіальної) соціальної політики. З її ефективною організацією пов’язана сама можливість створення в суспільстві системи самоврядування.

Неефективна регіональна соціальна політика означає, що територіальні адміністрації погано справляються з роллю суб’єктів управління, паралізуючи механізми самоврядування, що складається як факт появи, замість одного, багатьох суб’єктів управлінської функції – територій і центру. Тут виникає актуальна проблема ефективної організації регіональної соціальної політики, що залежить від якості територіальних управлінських кадрів та їх професіоналізму.