Природний та трудоресурсний потенціал УКРАЇНИ

8.1. Природно-ресурсний потенціал як економічна категорія. Основні напрями аналізу природно-ресурсного потенціалу.

8.2. Природні умови, їх вплив на формування територіальної структури суспільного виробництва.

8.3. Природні ресурси як частина продуктивних сил.

8.4. Типологія природно-ресурсного потенціалу та природно-ресурсні комплекси.

8.5. Економічна оцінка природних умов та ресурсів.

8.6. Трудоресурсний потенціал як економічна категорія.

8.7. Природний рух населення та регіональна різниця в розміщенні та динаміці трудових ресурсів.

8.8. Ринок праці: структура і динаміка.

8.9. Взаємозв’язок розміщення трудових ресурсів та розміщення виробництва. Розселення населення.

8.1. Природно-ресурсний потенціал як економічна категорія

Основні напрями аналізу природно-ресурсного потенціалу

Під категорією розуміють таку форму мислення, котра відображає певну частину закономірної цілісності світу, укладає комплекс емпіричних знань у систему, стаючи, таким чином, законом логічного синтезу. Потенціал - у широкому розумінні - це засоби, запаси, джерела, що можуть бути використані, приведені у дію, мобілізовані задля досягнення певної мети, реалізації плану, вирішення будь-якого завдання; можливості окремої особи, суспільства, держави. Категорія потенціалу тісно пов’язана із категорією потужності, а через неї - і з категорією продуктивності, як можливість виробляти ту чи іншу кількість продукції в певному часовому інтервалі. Продуктивність є основою суспільного і природного відтворення, а також і його необхідним елементом. Проходячи через процес праці, продукти природи втрачають первісний зв’язок із географічним середовищем і можуть бути використані у виробництві. Таким чином, природні ресурси набувають економічного змісту, можуть розглядатись не тільки як предмети праці, але і як засоби праці. Вони мають суспільну споживчу вартість не в потенції, а в дійсності. Природно-ресурсний потенціал тісно пов’язаний з певною територією. Його територіальна конкретність обумовлює його загальні і специфічні ознаки, надає йому якості системного утворення, певного цілого, що має практичне і теоретичне значення.

Таким чином, природно-ресурсний потенціал - це сукупна продуктивність природних ресурсів території як засобів виробництва та предметів споживання, що визначається як їх суспільна споживча вартість.

Природно-ресурсний потенціал території - об’єктивна реальність, котра характеризує дійсний стан природних ресурсів з одного боку та елементів, що відображають економічні відносини, з іншого. Саме в природно-ресурсному потенціалі більш за все акумулюється процес взаємодії природи і суспільства.

Найбільш істотними характеристиками природно-ресурсного потенціалу є:

- тісний координаційний і субординаційний зв’язок його окремих компонентів;

- особлива єдність компонентів у взаємодії «людина - суспільство - виробництво»;

- просторово-часова залежність природних ресурсів як елементів природно-ресурсного потенціалу.

Структурна організація природно-ресурсного потенціалу виявляє себе через взаємодію системоутворюючих відносин природних ресурсів. Визначають наступні види структури природно-ресурсного потенціалу:

- компонентну структуру, котра характеризує внутрішньовидові і міжвидові співвідношення природних ресурсів;

- функціональну структуру, котра відображає ранжування природних ресурсів за їх комплексоутворюючими можливостями і участю в територіальному поділі праці;

- територіальну структуру, котра є мірою внутрішньорайонного розміщення основних форм територіальної організації комплексів природних ресурсів;

- організаційну структуру, котра характеризує природні ресурси з точки зору самоорганізації та самовідтворення.

Природно-ресурсний потенціал території впливає на розвиток суспільного виробництва, а через нього на природу, тобто на самого себе. Маючи безпосередній зв’язок з підвищенням ефективності всього суспільного виробництва і задоволенням потреб людей, природно-ресурсний потенціал з боку природи є потенціалом всього подальшого суспільного розвитку.

Застосування діалектичного підходу до вивчення природно-ресурсного потенціалу дає змогу виявити найбільш істотні закономірності процесу його розвитку, пов’язавши їх з конкретними етапами історії і перспектив суспільного життя. Визначають три основні напрями аналізу природно-ресурсного потенціалу.

Перший напрям полягає у ретроспективному аналізі розвитку природно-ресурсного потенціалу, який виконують для визначення загальної продуктивності природних ресурсів території суспільно-територіальних комплексів за минулий час. Головною метою ретроспективного аналізу є визначення причин зменшення або збільшення сукупної продуктивності природних ресурсів. У процесі аналізу визначають вплив на природні ресурси технологічних процесів, їх використання, організації виробничої і невиробничої діяльності, матеріальних і нематеріальних витрат, інших факторів, що впливають на ефективність використання природно-ресурсного потенціалу.

Другий напрям дослідження природно-ресурсного потенціалу полягає в оперативному аналізі існуючих відомостей про стан природних ресурсів та ефективність їх використання за поточний рік. Особливою рисою такого аналізу є детальна оцінка розвитку всіх складових природно-ресурсного потенціалу. Результати такого аналізу є підґрунтям для формування і здійснення управлінських рішень щодо використання природних ресурсів. Головним призначенням оперативного аналізу природно-ресурсного потенціалу є науково обґрунтоване визначення сучасного рівня природно-ресурсного потенціалу. Третій напрям аналізу природно-ресурсного потенціалу полягає у визначенні перспективних тенденцій його розвитку. Ретроспективний, оперативний і перспективний аналізи формують разом системний аналіз природно-ресурсного потенціалу, який розглядає його як об’єктивно існуюче системне утворення, що виникає в процесі взаємодії суспільства і природи.

8.2. Природні умови, їх вплив на формування територіальної структури суспільного виробництва

Поняття природних умов необхідно розглядати у взаємозв’язку із тим чи іншим видом людської діяльності. Природні умови - це тіла і сили природи, які на даному етапі розвитку продуктивних сил істотні для життя і функціонування людського суспільства, але не беруть безпосередньої участі у матеріальних сферах виробничої і невиробничої діяльності людей. Головна ознака природних умов − збереження їхніх властивостей при використанні, у крайньому разі теоретично.

У будь-яких конкретних обставинах ці умови можуть прискорити чи затримати розвиток господарства, сприяти формуванню тих чи інших видів діяльності, чи гальмувати їх розвиток. Прямий вплив природні умови здійснюють на галузі господарства, спеціалізація яких безпосередньо пов’язана із багатством ґрунтів, кліматом, водним режимом (сільське господарство, лісове господарство, видобувна промисловість, комунальне господарство). Похідний вплив природні умови здійснюють на інші види економічної діяльності.

У характеристиці природних умов розрізняють наступні позиції:

- географічне положення країни, розмір її території, ступінь освоєння території;

- геологічна будова і рельєф, структура яких визначає основні напрями розвитку промисловості та специфіку виробничої інфраструктури;

- клімат, що спричиняє значний вплив на формування спеціалізації сільського господарства та його ефективність та специфічність інших галузей виробництва;

- річкова та озерна мережа, що забезпечує водопостачання наземних пунктів і промислових виробництв, визначає проблемні аспекти функціонування комунального господарства і будівництва;

- зональна диференціація навколишнього середовища, визначена вищезгаданими факторами. Саме зональна диференціація навколишнього середовища впливає на рівень різноманітності та ступінь спеціалізації галузевого виробництва на різних територіях.

Вплив рельєфу місцевості позначається на сільському господарстві, на транспорті та на рекреаційному господарстві (естетичні форми рельєфу, туризм, альпінізм).

Геологічна будова літосфери впливає на умови залягання шарів корисних копалин, їхню обводненість, запаси корисного компонента. Від цього, в свою чергу, залежить ефективність видобутку мінеральних ресурсів.

Значення географічного положення полягає у формуванні цілого комплексу умов господарювання, напрямків і характеру економічних зв'язків, транспортних витрат тощо.

Чітку межу між природними ресурсами та умовами встановити досить важко. Одні й ті самі природні об’єкти в одних випадках розглядаються як ресурси, в інших − як умови. Так, наприклад, водоймища, водотоки, моря й океани для морського транспорту є умовою. Атмосферне повітря слід розглядати як загальну умову. Водночас вода та повітря є об’єктами переробки в різних галузях промисловості, тобто виступають як ресурси. Сонячне випромінювання є умовою життя на Землі, але в геліоенергетичних пристроях воно також перетворюється на ресурс.

8.3. Природні ресурси як частина продуктивних сил

Природні ресурси - тіла та сили природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності. Природні ресурси - це та природна база, спираючись на яку розвивається національне господарство країни.

Класифікація природних ресурсів має велике значення в практичній діяльності.

Наука про ресурсокористування припускає багато варіантів класифікацій, у залежності від того, з якої точки зору розглядаються ресурси, з якою метою здійснюється їхня систематизація. Більшість схем можна об’єднати у три групи:

- за принципом вичерпаності та відновлюваності ресурсу;

- за генетичною ознакою ресурсу;

- за економічним призначенням ресурсу.

За принципом вичерпаності та відновлюваності ресурси поділяються на вичерпні та невичерпні, які в свою чергу, поділяються на відновлювані та невідновлювані.

До невичерпних ресурсів належать сонячна радіація, енергія морських припливів та відпливів, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, атмосферне повітря, вода. В останньому випадку йдеться про всю водну оболонку Землі – гідросферу. В окремих випадках вода може бути вичерпана, озеро може висохнути, річка обміліти, яке-небудь водоймище можна забруднитися до такого стану, що вода в ньому перестане бути ресурсом.

Вичерпні ресурси характеризуються закінченістю запасів або можливістю їхнього повного знищення. Ці ресурси, в залежності від генетичного походження, можуть відновлюватися або бути повністю вичерпаними в процесі природокористування.

Відновлювані ресурси – це майже всі біологічні ресурси природного середовища, за винятком видового складу. Якщо вид тварини або рослини зникає з лиця Землі, він вже не відновлюється ніколи. Слід мати на увазі, що до відновлюваних природних ресурсів належить рослинний та тваринний світ в їхньому природному стані. Традиційно ґрунт також вважається відновлюваним ресурсом, хоча деякі вчені це заперечують. Справа в тому, що порушений ґрунтовий шар самовідновлюється повільно (іноді до 5 тисяч років), і це не сумісно з темпами розвитку економіки й життя людського покоління.

Невідновлювані ресурси – мінеральні ресурси (крім самородної солі озер і заток), енергія річок (річка може обміліти й зникнути), простір життя (внаслідок екологічної катастрофи регіон може вже не повернути свій первісний вигляд).

Іноді в цьому варіанті класифікації виділяють ще замінні й незамінні ресурси. Замінні ресурси мають альтернативу. Наприклад, органічне паливо може бути замінене енергією Сонця, падаючої води, вітру, ядерним паливом. Незамінні ресурси альтернативи не мають (вид тварини або рослини).

Класифікація за генетичною ознакою ресурсу базується на поділі ресурсів за місцем їхнього розташування, джерелом формування. Найзручніше розташувати ресурси за сферами географічної оболонки (включаючи найближчий космос).

Космічні ресурси - це сонячне випромінювання й сила тяжіння Місяця, що викликає припливну хвилю. Сонячне випромінювання як ресурс (а не умова) використовується поки що обмежено. Енергія приливів та відпливів також поки що має обмежене використання.

Ресурсами атмосфери є компоненти, що найчастіше використовуються в народному господарстві: повітря в цілому (для технологічних цілей), кисень та азот. Зокрема, з азоту повітря за однією з технологій одержують азотну кислоту.

Ресурси гідросфери - води Світового океану, річок, озер, льодовиків, боліт, підземних джерел. За об’ємом більша частка вод припадає на Світовий океан – 96%, підземні води складають 2%, льодовики – також близько 2%; на поверхневі води материків (річки, озера, болота) припадає лише 0, 02%.

Вода є ресурсом, якщо вона використовується в технологічних цілях. Наприклад, для одержання кисню й водню, виділення мінеральних солей, виробництва електроенергії. Водні ресурси складаються з поверхневих вод (річки, озера), підземних вод, капілярних вод та атмосферної вологи. Вода як природний ресурс має подвійний характер. З одного боку, вона є невичерпним ресурсом, з іншого - окремі її джерела можуть бути вичерпані або виведені з користування. Зростання споживання води призвело до її локального дефіциту практично у всіх розвинутих регіонах. Основними напрямами використання водних ресурсів є водопостачання, гідроенергетика, штучне зрошення. Окремим важливим комплексом ресурсів є ресурси Світового океану.

Ресурси літосфери – це мінеральні ресурси, земельні ресурси, тепло Землі (що передається через літосферу). Це найбільш різноманітні мінеральні ресурси, тому на їхній детальній класифікації слід зупинитися докладніше. Мінеральні ресурси поділяються на такі класи:

- паливно-енергетичні: нафта, природний газ, вугілля, горючі сланці, торф, уранові руди;

- руди чорних металів – залізна, марганцева, титанова руди; руди кольорових металів – мідна руда, боксити, свинцево-цинкові руди та ін.; руди благородних металів – золото, срібло, платина тощо;

- гірничо-хімічна сировина: фосфорити, апатити, кухонна та калійна солі, сірка, мірабіліт, самосадна сода;

- природні будівельні матеріали: вапняк, мармур, пісок, гіпс, граніт;

- дорогоцінне й напівдорогоцінне каміння: алмаз, гранат, смарагд та ін.;

- гідромінеральні ресурси: мінералізовані й термальні води. За іншими класифікаціями цей вид ресурсів відносять до гідроресурсів.

Земельні ресурси трактуються двояко: як вся територія земної суші, придатна до будь-якої господарської діяльності і як сільськогосподарські угіддя. У другому випадку кажуть ще про земельно-ґрунтові ресурси.

Весь земельний фонд (без Антарктиди) становить 13 млрд. га. Непродуктивні землі (льодовики, яруги, пустелі) становлять 15% фонду. З решти земельного фонду 34% припадає на сільськогосподарські угіддя, у тому числі рілля – 11%, луки та пасовиська – 23%. Земельний фонд України складає 60 млн. га, з них у сільськогосподарському обігу знаходиться 79% земель, що означає високе господарське освоєння території. Сільськогосподарські ресурси включають в себе складний комплекс елементів природного ландшафту, ґрунтів, рельєфу, клімату, рослинності, що використовуються чи можуть бути використані для землеробства та тваринництва. Даний вид ресурсів є відновлюваним, може використовуватися (за відповідних умов) безперервно. Основною властивістю або характеристикою сільськогосподарських ресурсів є їх біологічна продуктивність або родючість. Особливе значення мають ґрунтові сільськогосподарські ресурси, які поділяють на ріллю, сіножаті та пасовиська.

Ресурси біосфери представлені природною рослинністю, дикими (промисловими) тваринами, рибами, молюсками та ін. Крім них жива речовина біосфери складається також із сільськогосподарських рослин, худоби, птиці. Людина й деякі істоти, що не використовуються у господарстві (більша частина видів комах тощо), не належать до природних ресурсів. Рослинні та тваринні ресурси у своїй різноманітності складають комплекс ресурсів, що визначають не лише сучасну, а й майбутню біологічну продуктивність території. Даний вид ресурсів є відновлюваним, що дає змогу не тільки регулювати їх використання, а й відтворювати їх. Рослинні та тваринні ресурси мають багатоцільове економічне призначення.

Класифікація за економічним призначенням ресурсу базується на використанні ресурсу у сферах народного господарства.

До енергетичних ресурсів належать органічне паливо, ядерне паливо, гідроенергія, сонячна, вітрова енергія та ін.

Ресурси для виробництва конструкційних матеріалів – руди чорних та кольорових металів, будівельні матеріали, деревина, технологічна вода.

Ресурси хімічної промисловості вирізняються великим різноманіттям. Це фосфорити й апатити, калійні й кухонні солі, самосадна сода, сірка, багато інших матеріалів, азот та кисень повітря. В хімічній промисловості використовуються також вугілля, нафта й газ. Традиційно входять до першої групи ресурсів деревина, яка входить до другої групи, а також технологічна вода.

Ресурси сільського, лісового, рибного господарства. Це земельні ресурси, вода для зрошування, природна рослинність та тваринний світ лісів, а також інших угідь (саван, нерозораних степів та ін.). До цієї групи належать і біологічні ресурси Світового океану, річок, озер, що використовуються в народному господарстві.

Рекреаційні ресурси в широкому розумінні цього поняття включають в себе також і умови: сонячне випромінювання, кліматичний режим, повітря, ландшафти. До власних ресурсів належать мінеральні й термальні води, лікувальні грязі, води морів, річок та озер, території пляжів, курортів, туристичних баз, спортивно-мисливські угіддя.

Територіальні ресурси включають землі несільськогосподарського призначення, які можуть бути використані для будівництва доріг, під забудову житлових та виробничих об’єктів. Сюди ж належить і водна поверхня, що використовується як транспортний засіб (акваторія). Хоча економіка природокористування розглядає їх як природні умови.

Неважко помітити, що схема класифікації ресурсів за економічним призначенням має дещо умовний характер. Так, водні, земельні та деякі інші ресурси використовуються в різних галузях народного господарства, їх не можна віднести до якої-небудь однієї групи. Проте така класифікація необхідна з точки зору господарського використання.

Так, наприклад, земельні ресурси, що використовуються у сільському господарстві, характеризуються одними параметрами, а міська територія – іншими. Ці параметри можуть бути непорівнянними. Лісові ресурси розрізняються у залежності від характеру їхнього використання: джерела деревини, мисливські угіддя, рекреаційні об'єкти. До якості води, що йде на питні потреби, висуваються одні вимоги; до тої, що йде на зрошення – інші, а до тої, що використовується в технологічних цілях –треті. Тому кожна з трьох систем класифікації має бути врахована при економічній оцінці ресурсу.

Існує друга система класифікації природних ресурсів за економічним призначенням, відповідно до якої всі ресурси поділяють на ресурси матеріального виробництва (ресурси промисловості та ресурси сільського господарства) і ресурси невиробничої сфери (ресурси прямого споживання та ресурси непрямого використання).

8.4. Типологія природно-ресурсного потенціалу та природно-ресурсні комплекси

У філософії типологізацію розглядають як метод наукового пізнання, в основі якого лежить вирізнення систем об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі чи типу, і, як результат, формують типологізовані описи. При типологізації природно-ресурсних потенціалів визначають різноманітність структури видів природних ресурсів території і наголошується про керівну роль у цьому процесі окремих видів ресурсів та їх продуктивності. Типологію природно-ресурсного потенціалу можна сформувати за допомогою таблиці (таблиця 8.1).

Таблиця 8.1. Форма типологізованого опису природно-ресурсних потенціалів

Наприклад, природно-ресурсний потенціал областей України має наступну типологію (таблиця 8.2):

Таблиця 8.2. Типологія природно-ресурсного потенціалу областей України

Закінчення таблиці 8.2

Вивчення компонентної, функціональної, територіальної структур є передумовою визначення їх різноманітності і кількісного значення. Це дає змогу поєднати території з однотиповим природно-ресурсним потенціалом у природно-ресурсні комплекси, тобто вибудувати ієрархічну систему природно-ресурсних утворень.

Вирізняють наступні ієрархічні рівні природно-ресурсних комплексів:

- елементарний ПРК - характеризується об’єднанням природних ресурсів, сформованим внаслідок їх комплексного використання, охорони і відтворення навколо двох-трьох природокористувачів;

- мікрорайонний ПРК - комплекс декількох високоефективних елементарних ПРК з двома і більше досить великими родовищами корисних копалин, що є базою розвитку промислового пункту та (чи) сільськогосподарського району;

- ПРК низового ресурсного району концентрує багато видів природних ресурсів з високим потенціалом, що виступає основою формування промислового вузла або сільськогосподарського району;

- ПРК обласного регіону - поєднання більшості природних умов і ресурсів території, значний потенціал якої використовують десятки або сотні природо користувачів, є передумовою утворення промислового центру або обласного сільськогосподарського району;

- регіональний ПРК - характеризується складною єдністю (генетичною та господарською) природних ресурсів на певній цілісній території, розвиток якої лягає в основу територіально-виробничих і суспільно-виробничих комплексів, які складають матеріально-технічну базу економічних регіонів країни;

- ПРК країни - найбільш високоорганізована таксономічна одиниця ПРК.

8.5. Економічна оцінка природних умов та ресурсів

Однією із найбільш розвинутих теорій оцінки природно-ресурсного потенціалу стала витратна теорія, засновником якої є академік С. Г. Струмілін. Грошову оцінку природних ресурсів пропонувалось визначати згідно з витратами на освоєння і підтримку об’єктивного природокористування у стані, придатному для експлуатації. При цьому збереглися деякі вихідні пункти попередньої концепції – загальнонародна власність на природні ресурси, безмежність природних багатств. Загальні положення цієї теорії конкретизувались у процесі її застосування до окремих видів природних ресурсів з урахуванням тільки одноцільового призначення.

Основний недолік витратної концепції полягає в тому, що кращі ділянки (одиничні ресурси), які потребують на освоєння та експлуатацію менших витрат, мали в абсолютному виразі меншу оцінку, ніж гірші, які потребують більших витрат для застосування. Крім об’єктивних недоліків слід відзначити суб’єктивні фактори, які впливають на оцінку: якість роботи колективу, організаційний рівень тощо. Введення критерію оцінки, що припускає вибір кращих ділянок при мінімумі витрат, не дозволяє в жодному випадку враховувати обмеженість та дефіцитність ресурсів.

Витратна теорія оцінки природних ресурсів отримала широке розповсюдження в практичних розрахунках. До цього часу в деяких випадках оцінки природних ресурсів визначаються на основі витрат на освоєння. Слід зазначити, що вони відіграють певну роль при розробці стратегії природокористування, однак не можуть служити базою порівняльної оцінки природних ресурсів. Єдиний випадок, коли можна використати витратний механізм при виборі варіантів експлуатації однорідних ресурсів - ідентичність натуральних характеристик їх як природних об’єктів.

На противагу витратній в економічній літературі з’явилася результатна теорія оцінки природних ресурсів, яка має декілька різновидів.

Згідно з одним з них як оцінку об’єкта природокористування слід розглядати валовий випуск продукції, що одержують завдяки його експлуатації. Згідно з іншим – від валового продукту пропонувалося віднімати поточні витрати. Найбільше розповсюдження згадана концепція набула при оцінці земельних угідь, хоча може бути застосована і для інших природних об’єктів.

Результатна концепція характеризується недоліками, властивими витратній концепції: більш низькі абсолютні показники кращих ділянок та суб’єктивні фактори. Безперечно, що кращі ділянки, які потребують менших витрат на виробництво певної маси продукції за рахунок родючості ґрунту, забезпечать одержання продукції за більш низькою собівартістю.

Загальний недолік усіх різновидів результатної теорії – розгляд об’єкта, який оцінюється, у відриві від інших сфер господарювання, що не дає можливості бачити альтернативність застосування ресурсів. Наголос робиться на аналізі показників, які відносяться до кожного конкретного об’єкта. Допустимий лише вибір варіантів використання однорідних ресурсів з різними об’ємними характеристиками одержуваного продукту за рівних витрат.

Інший підхід реалізовано у рентній теорії оцінки природних ресурсів. Вона відображає, з одного боку, результати експлуатації природного ресурсу, з іншого –витрати, які дозволяють сформувати ефект.

Основні умови для формування рентних оцінок – це обмеженість ресурсів та наявність конкретних власників ресурсів і територій. Обмеженість проявляється в декількох формах, а саме:

- кількість, якість, відновлюваність і територіальний розподіл ресурсів;

- ефективність з точки зору залучення в господарський обіг (технічна, технологічна і економічна) у кожний конкретний період часу;

- наявність більш як одного споживача на кожний конкретний елемент природно-ресурсного потенціалу території.

При експлуатації природних об'єктів крім звичайного (середньогалузевого) додатково створюється ще й доповнений додатковий продукт, який у грошовому вираженні називається диференціальним прибутком.

Диференціальна рента – надлишковий чистий прибуток, який має фіксований характер і одержується при використанні природних ресурсів та умов різної якості. Природною умовою утворення ренти служать відмінності в якості землі та її обмеженість. Джерелом – тільки праця. Розрізняють такі форми ренти:

Диференціальна рента І – додатковий прибуток, одержаний на кращих за якістю та місцезнаходженням ділянках при рівновеликих вкладеннях капіталу. Вона пов'язана з природною родючістю землі. Слід відзначити суттєвий момент – тільки поєднання властивостей землі з капіталом дає можливість одержати диференціальну ренту.

Диференціальна рента II – додатковий прибуток, який одержується на однакових за якістю ділянках за рахунок додаткових вкладень капіталу. Відмінності розміру доданого капіталу викликає одержання додаткових рентних прибутків, відмінних від прибутків на капітал. При оптимальних вкладеннях капіталу на одній і тій самій ділянці землі можна одержати максимальну ренту, в тому числі й на гіршому.

Монопольна рента – додатковий прибуток, який одержується при експлуатації ділянок з винятковими властивостями, залежить від платоспроможного попиту споживачів. Може бути одержана не тільки за рахунок виробництва рідкісних сільськогосподарських продуктів. Як відомо, деякі зони міст також мають унікальні властивості. Наприклад, центральні частини для обладнання офісів – престижно, реклама – обличчя фірми; унікальні рекреаційні ресурси.

Абсолютна рента – отримується за рахунок більш низького рівня органічної будови капіталу в сільському господарстві.

Під економічною оцінкою природно-ресурсного потенціалу слід розуміти кількісну і якісну характеристики природних ресурсів та умов, як чинників економіки регіону, що відображають суспільну цінність природних благ.

Одним з початкових пунктів розвитку різних форм власності, орендних відносин, приватизації є економічна оцінка природних ресурсів та умов і система показників економічного регулювання взаємодії виробництва і середовища, що формується на її основі.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу як знаряддя економічного регулювання взаємодії виробництва та оточуючого природного середовища в регіоні виконує такі функції:

- облік природних ресурсів та умов;

- вибір варіантів використання ресурсів та умов.

Облікова функція пов’язана не тільки з кількісними, якісними та вартісними характеристиками природних благ, що оцінюються як національне багатство. Суттєве значення при виконанні цієї функції має група якісних характеристик, які визначають конкретні умови функціонування потенційних споживачів ресурсів.

Вибір варіантів раціонального використання ресурсів та умов проводиться в межах окремого регіону для ранжування або визначення переваги в експлуатації за споживачами. Основний інструмент при здійсненні вибору – порівняння економічних показників діяльності об'єктів або використання ресурсів.

Для оцінки природних благ економічна наука пропонує дві основні системи показників: натуральні та вартісні.

Перша група – натуральні показники та натуральні оцінки, що будуються на їхній основі. Натуральні показники включають кількісні та якісні характеристики досліджуваних об’єктів. Кількісна оцінка відображає обсяги ресурсу – площу і запас лісонасаджень, запаси мінеральних ресурсів, ресурс річкового стоку, земельну площу тощо. Якісна оцінка фіксує його властивості – калорійність палива, вміст гумусу в ґрунті, питому вагу деревини, вміст корисного компонента в руді тощо, а також характеристики, пов’язані з місцем розташування: транспортні магістралі, споживачі, поєднання ресурсів для переробки тощо.

У практичній діяльності використовуються відносні якісні показники – бони та бали.

Бонітування ґрунтів – це порівняльна оцінка ґрунтової родючості, яка виражається через показники (шкали) придатності їх до вирощування сільськогосподарських культур. Оцінка якості ґрунту дасться у відносних величинах – балах за замкненими 100-бальними шкалами. За 100 балів береться еталонний ґрунт для кожної культури.

Друга група показників включає вартісні характеристики природно-ресурсного потенціалу і є його економічною оцінкою у точному визначенні поняття. Формуються вони з урахуванням кількісних і, особливо, якісних характеристик ресурсу. Вартісна оцінка має: грошовий вираз, що дозволяє ввести природно-ресурсну складову в систему економічних показників та розрахунків. Найбільш повні характеристики елементів природно-ресурсного потенціалу повинні бути представлені в кадастрах природних ресурсів. У різний час розроблені або розроблялися кадастри родовищ корисних копалин СРСР, де були зосереджені найважливіші результуючі показники їхньої геолого-економічної оцінки, встановлені параметри кондицій та підраховані за ними балансові і позабалансові запаси. Атлантичний НДІ рибного господарства та океанографії розробляв кадастр біологічних ресурсів Атлантичного океану. Здійснювались зусилля з розробки кадастру мінеральних ресурсів Світового океану. Був підготовлений кадастр лісових ресурсів.

Однак найбільше відповідав би вимогам економічної оцінки Державний земельний кадастр, в якому зосереджені достовірні необхідні відомості про природне, господарське та правове положення земель: дані реєстрації землекористувачів; обліку кількості і якості земель; бонітування ґрунтів та їхньої економічної оцінки. Державний земельний кадастр служить цілям організації ефективного використання земель та їхньої охорони, планування народного господарства, розміщення та спеціалізації сільськогосподарського виробництва, меліорації земель та хімізації сільського господарства, а також здійснення інших народногосподарських заходів, пов’язаних з використанням земель.

Зміна економічних відносин вимагала певного удосконалення кадастрової оцінки земель для встановлення податку або орендної плати за землю, а також ціни землі.

Облік кількості земель ведеться з урахуванням власників землі та землекористувачів, у тому числі орендаторів. При цьому виділяється:

- земля в межах населених пунктів;

- земля за межами населених пунктів;

- земля за категоріями;

- земля за формами власності;

- зрошувані та осушувані землі;

- землі, надані в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди;

- землі оподатковувані та землі, що не оподатковуються. Віднесення земель до певної категорії регулюється «Земельним кодексом України».

Для обґрунтовування вартісних характеристик земель виділено критерії формування економічних оцінок.

Економічна оцінка сільськогосподарських угідь проводиться за їхньою продуктивністю, окупністю витрат та диференційним прибутком.

Економічна оцінка земель населених пунктів проводиться в розрізі зон економічної оцінки їхніх територій з урахуванням місця розташування ділянок відносно центрів суспільного обслуговування, магістральних, інженерно-транспортних мереж, а також архітектурно-ландшафтного та історико-культурного значення територій, їхнього функціонального призначення.

Економічна оцінка земель лісового фонду проводиться на основі нормативів економічного ефекту від водоохоронних, кліматорегулюючих та інших корисних властивостей лісів, а також їхнього лісосировинного значення.

Економічна оцінка земель водного фонду здійснюється за їхнім місцем розташування, якісним складом та кількістю води водного об’єкта, його екологічним значенням, а також соціально-економічними умовами використання. При оцінці земель водного фонду враховується також їхня продуктивність.

Економічна оцінка інших земель сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення здійснюється за їхнім місцем розташування, екологічним значенням, інженерним облаштуванням території, соціально-економічними умовами використання.

8.6. Трудоресурсний потенціал як економічна категорія

Населення - це сукупність людей, які живуть на певній території. Якість населення характеризують три взаємопов’язані та взаємозумовлені аспекти:

- відтворювальний потенціал населення, який характеризує здатність даного, історично конкретного населення до самовідтворення, тобто стійкого розширеного «природного» відновлення поколінь, а також те, що ця здатність реалізується насправді;

- дієвий потенціал населення, який характеризує здатність населення залучати предметно-речові фактори соціальної життєдіяльності, насамперед, елементи продуктивних сил, а також змінювати їх відповідно до змінних потреб усього населення, спільностей, що утворюють його, й окремих індивідів. Центральним і визначальним ядром дієвого потенціалу є трудовий потенціал населення, що розглядається як потенціальна сукупна спроможність до праці, яку має працездатне населення за даних умов;

- система соціального управління відтворенням населення, яка характеризує здатність населення до ефективного узгодження та взаємоузгодження розвитку відтворювального й дієвого потенціалів. Цей аспект відображає наявність ефективного механізму узгодження відтворення фізичного буття населення та його суттєвих сил, здібностей і потреб.

Узяті разом, ці компоненти в цілому можуть бути названі життєвим потенціалом населення.

Трудові ресурси – частина населення країни, яка має необхідні фізичні й духовні здібності, загальноосвітні й професійні знання для роботи в народному господарстві. Трудові ресурси – не типові в системі управління ресурсами. Одна із причин того, чому трудові ресурси є особливими, полягає в тому, що головним елементом системи управління трудовими ресурсами є людина праці, власник робочої сили, володар трудового потенціалу. Відомо, що людина формує й використовує свою здатність до праці на різних стадіях життєвого циклу. У процесі свого розвитку як суб’єкта праці людина проходить ряд стадій: стадія, що передує грі (від народження до 3 років), засвоєння функцій сприйняття, руху, мови, найпростіших правил поведінки і моральних оцінок, які слугують основою подальшого розвитку й залучення людини до праці; стадія гри (від 3 до 6-8 років) – на цю стадію припадає усвідомлення «основних смислів» людської діяльності, ознайомлення з конкретними професіями; на стадії опанування навчальною діяльністю (від 6-8 до11-12 років) інтенсивно розвиваються функції самоконтролю, самоаналізу, здібності планувати свою діяльність; стадія оптації (від 11-12 до 14-18 років) – це стадія свідомого і відповідального планування і вибору професійного шляху; стадія адепта (від 14-18 до 17-27) пов’язана з професійною підготовкою; стадія професійної реалізації – це етап трудової діяльності; післятрудова стадія – стадія спаду, зниження професійної і соціальної активності.

Чисельність трудових ресурсів характеризує масу живої праці, яку має суспільство для задоволення своїх потреб. Чисельність працездатного населення визначається загальною чисельністю населення, його віковим і статевим складом (чим більше жінок, дітей і людей похилого віку, тим нижча питома вага працездатного населення), чисельністю підлітків та осіб пенсійного віку, які працюють, межами працездатного віку, встановленого в даній країні. Регіональні відмінності у співвідношеннях працездатного й непрацездатного населення залежать від вікової структури, яка, у свою чергу, визначається типом відтворення населення.

До трудових ресурсів в Україні належать працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років і жінки від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного віку, які беруть участь у суспільному виробництві. До економічно неактивного населення міжнародна статистика відносить усіх, хто, незалежно від віку, не входить до категорії економічно активного населення.

З трудовими ресурсами тісно пов’язане поняття «робоча сила». Йдеться про здатність людини до праці, тобто сукупність її фізичних та інтелектуальних здібностей, що їх вона застосовує в процесі виробництва. Робоча сила – це дієві трудові ресурси.

Відтворення робочої сили включає виробництво, розподіл, споживання та обмін. Фаза виробництва – це кількісне і якісне формування робочої сили – відновлення, збереження й розвиток життєвих сил працівника, заміна вибулих і приріст чисельності працездатних, набуття й розвиток знань і вмінь, необхідних для трудової діяльності. Фаза розподілу – процес розміщення учасників суспільного виробництва за його галузевими й територіальними одиницями, залучення їх у виробничий процес на певних робочих місцях. Фаза споживання (використання) – структура зайнятості, організація використання робочої сили у виробництві й витрата індивідуальної робочої сили в процесі праці. Фаза обміну – купівля-продаж робочої сили, що є товаром.

У комплексному аналізі ролі людських ресурсів в економічному розвитку важливу роль відіграє економічно активне населення, до якого належать ті, хто зайнятий суспільно корисною діяльністю, яка приносить їм прибуток. Відповідно до рекомендацій ООН до цієї категорії належать не тільки фактичні працівники, а й безробітні, які шукають роботу.

Поняття «економічно активне населення» і «робоча сила» вживаються як синоніми. Показники економічно активного населення, розраховані для певних вікових груп, називаються трудовою активністю населення. Вона істотно коливається по країнах і регіонах залежно від рівня соціально-економічного розвитку.

Важливе значення в аналізі економічно активного населення мають віково-статева, професійна, освітньо-кваліфікаційна структури.

Трудовий потенціал країни визначає чисельність трудових ресурсів та їхній якісний склад за статтю, віком, освітою та професійною підготовленістю, їхньою рухомістю, станом здоров’я тощо.

Для життєдіяльності людини необхідні засоби для існування, їх людина одержує за допомогою праці. Зайнятість певним видом діяльності – необхідна умова існування людини в суспільстві. Зайнятість з огляду на економічні позиції суспільства – це діяльність працездатного населення заради створення суспільного продукту або національного прибутку, це надання всім, хто бажає і здатний трудитися в суспільному виробництві, можливості працювати. Зайнятість, характеризуючи забезпечення населення робочими місцями й працею, визначається рівнем та особливостями соціально-економічного розвитку.

Розподіл зайнятого населення за сферами застосування праці відображає структуру народного господарства й рівень розвитку окремих галузей. Це також опосередкований показник ефективності використання трудових ресурсів. Зайнятість у містах або сільських поселеннях – один з основних показників їхньої функціональної структури.

Під впливом демографічних процесів, що відбуваються в країні, трудоресурсний потенціал може скорочуватись або зростати. Демографічними факторами формування трудових ресурсів є інтенсивність відтворення населення, що залежить від рівня народжуваності, оскільки чим вищий цей рівень, тим швидше зростають трудові ресурси, а також від міграційних процесів, тобто залежно від співвідношення кількості приїжджаючих і від’їжджаючих збільшуються або зменшуються трудові ресурси.

8.7. Природний рух населення та регіональна різниця в розміщенні та динаміці трудових ресурсів

Найважливішою ознакою, властивою населенню взагалі, вважають його постійне відновлення через безперервну зміну поколінь, яку називають природним рухом населення.

Характер та напрями цього руху визначають за допомогою коефіцієнтів:

- коефіцієнт смертності (кількість померлих на тисячу жителів);

- коефіцієнт народжуваності (кількість народжених на тисячу жителів);

- коефіцієнт природного приросту (коефіцієнт народжуваності мінус коефіцієнт смертності);

- середня тривалість життя.

Природний рух населення визначає структуру (вікову, статеву) трудових ресурсів даної території. У віковій структурі населення визначають наступні вікові групи: від народження і до 6 років; від 6 років до 17 років; від 17 років до 23(25)років; від 23(25) років до 55(60) років; старші за 55 (60) років.

За кілька останніх десятиліть погляди щодо вікової структури населення значно змінилися. Зокрема, раніше верхнею межею зрілого віку населення вважалося 55 років для чоловіків та 50 років для жінок, то з часом такі межі підвищились до 60 і 55 років, відповідно. У сучасних дослідженнях наводяться нові граничні значення зрілого віку – 65 років для обох статей. Лише за цією межею настає такий віковий період, в який більшість людей втрачає працездатність.

На основі узагальнення результатів досліджень вікової періодизації людини, сучасними віковими межами працездатності переважної частини населення можна вважати 15-65 років. Звичайно, існують відхилення від рекомендованих меж – віковий ценз працездатності може диференціюватися за видами професійної діяльності, за потребами розвитку економіки окремих регіонів (як відомо, в окремих країнах віковий ценз прийняття на роботу значно менший, зокрема в Індії та Китаї – 12 років, що крім економічних мотивів відображає також ментальне ставлення суспільства до представників молодших та старших вікових груп до праці).

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 1998 р. вона була на сьомому місці після Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність населення України складає нині близько 46 млн. осіб.

Загальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993 р. і донині чисельність населення України щорічно зменшується. На початку 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1990 р., а до 2008 р. зменшилась на 14 %.(рис. 8.1).

Рис.8.1. Динаміка чисельності населення України, тис. осіб

Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку.

Для демографічної ситуації України в період переходу до ринкових відносин характерним є падіння народжуваності, зростання смертності та зменшення міграційного сальдо. У 1991 р. смертність в Україні вперше перевищила народжуваність, а з 1993 р. почалося зниження абсолютної чисельності населення, а через рік сальдо зовнішніх міграцій стало негативним. Із 1991 р. наявне населення України зменшилося майже на 5, 6 млн. осіб.

Упродовж 2006 р. чисельність наявного населення України продовжувала зменшуватись. Обсяг скорочення склав 283, 5 тис. осіб, а кількість жителів країни на 1 січня 2007 р. становила 46646, 0 тис. осіб. Інтенсивність скорочення населення у 2006 р. становила 6, 1 особи на 1000 жителів і була значно нижче не тільки рівня 2005 р. (7, 5 %), але й найменшою за попередні 13 років. Загальне скорочення населення України у 2006 р. відбувалося виключно за рахунок природного скорочення – 297, 7 тис. осіб, при відносно незначному міграційному прирості у розмірі 14, 2 тис. осіб.

На вікову структуру населення значно впливають статева структура та національні соціокультурні особливості населення. В Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою основної нації – українців. За даними останнього перепису населення, українці становили понад 70 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території України мешкають понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни – понад 20 % усього населення країни. Друге місце за чисельністю після росіян займають жителі єврейської національності. Потім білоруси, чисельність яких перевищує 400 тис. осіб, молдавани (понад 250 тис. осіб), болгари (близько 250 тис. осіб), угорці (150 тис. осіб), румуни (100 тис. осіб), поляки (250 тис. осіб). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Саме вікова структура населення визначає потенціал суспільного виробництва в сучасний період і в майбутньому. Наприклад, висока питома вага п’ятої вікової групи свідчить про додаткове навантаження на суспільне виробництво. Довгострокова тенденція до збільшення питомої ваги цієї вікової групи і невелике значення коефіцієнта природного приросту свідчить про можливі майбутні труднощі щодо забезпечення суспільних вимог населення. Аналіз природної динаміки населення дає змогу робити прогноз про розвиток споживчого ринку і майбутні матеріальні, соціальні та культурні потреби населення.

Природний рух населення відбувається за чітко визначеними законами таким чином, що врешті-решт структура населення стабілізується. Визначають кілька фаз такої стабілізації:

- коефіцієнт смертності і коефіцієнт народжуваності знижуються, але таким чином, що коефіцієнт природного приросту зростає, отже, збільшується загальна кількість населення;

- зниження коефіцієнта народжуваності йде більш швидкими темпами, ніж зниження коефіцієнта смертності, отже, чисельність населення зростає, але більш повільно і через певний час стабілізується;

- коефіцієнт смертності дещо підвищується, а коефіцієнт народжуваності зменшується таким чином, що досягається просте відтворення населення;

- коефіцієнт смертності і коефіцієнт народжуваності вирівнюються, структура населення стабілізується.

Природний рух населення в різних регіонах має свої особливості. Його різноманітність визначають такі фактори, як статева та вікова структура населення, побутові та культурні традиції, економічний розвиток території, екологічний стан навколишнього середовища.

8.8. Ринок праці: структура і динаміка

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів; особливий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення робочої сили до економічної системи. Він характеризує форми й методи погодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов'язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Для оцінки національного ринку праці використовують такі поняття:

- працездатне населення – всі, хто за віком і станом здоров'я здатні працювати на підприємствах або в установах;

- пропозиція праці – частина населення, готова працювати на умовах постійної зайнятості через наймання;

- зайняті через наймання – працюючі, які одержали роботу за наймом;

- не зайняті за наймом – фактичний запас найманої праці, в тому числі офіційно зареєстровані як безробітні;

- потенційний запас найманої праці – особи, які самостійно забезпечують себе роботою; підприємці; особи, зайняті творчою діяльністю; члени кооперативів; фермери; особи, які живуть на прибутки від власності.

Слід розрізняти поняття «незайнятість населення» та «безробіття». В розвинених країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, зареєстрованих в урядових службах зайнятості, які шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне й циклічне безробіття. Фрикційне безробіття спричинюється постійним рухом населення: з одного регіону в інший; від професії до професії; з одного стану життя – в інший (наприклад, навчання-робота-пенсія). Воно пов’язане з пошуками або очікуванням роботи в найближчому майбутньому. Структурне безробіття виникає під впливом науково-технічного прогресу та змін у структурі споживчого попиту, що ведуть до масштабних структурних перетворень економіки: закриття застарілих підприємств, зменшення випуску продукції окремих галузей, перехід до ресурсозберігаючих технологій тощо. Циклічне безробіття зумовлюється спадом, тобто фазою економічного циклу, що характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари й послуги, недостатністю сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного й структурного безробіття утворює природний рівень безробіття. Природне безробіття не є фіксованою величиною й залежить від багатьох факторів. Воно може становити 4-6 %.

Систему трудових відносин, що виникають на ринку робочої сили, не можна звужувати до відносин купівлі-продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили розкривають також спосіб поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграційних процесів населення, в тому числі й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції тощо.

Елементами інфраструктури ринку є: сфера регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) й компенсацій (допомоги з безробіття тощо); служба зайнятості й працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки та перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації та спілки працедавців тощо.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить більше ніж 55% всього її населення. Найнижча частка населення працездатного віку спостерігається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52 % загальної чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високоурбанізованих та індустріально розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57 %.

8.9. Взаємозв’язок розміщення трудових ресурсів та розміщення виробництва. Розселення населення

Під розселенням розуміють розміщення населення на території й форми його територіальної організації у вигляді системи населених місць із їхніми взаємовідносинами. Розселення виражає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і наслідок цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розселення населення слід розглядати як інтегральну частину територіальної структури господарства. Система розселення – частина великої регульованої системи виробництва і розселення. Виділити розселення в «чистому вигляді» зі складових частин територіальної структури господарської діяльності неможливо через взаємопроникнення розселення і територіальної організації виробництва. Розселення, що виникає на певній містоутворюючій функціональній базі, згодом стає важливим чинником територіальної організації виробництва.

Первинний елемент розселення й форма територіальної організації населення в архітектурі, містобудуванні та землевпорядкуванні називається населеним місцем, в економіці й соціології – населеним пунктом, у географії населення – поселенням. Під населеним пунктом розуміється концентрація в певному місці людей, житлових будинків, виробничих споруд, об'єктів сфери обслуговування й територія з антропогенними природними ландшафтами.

Протягом усього історичного розвитку людства форми розселення постійно змінювалися, що зумовлювалося потребою захисту від ворогів, зміною форм і систем суспільного виробництва, науково-технічним прогресом тощо. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна виділити такі головні й найпоширеніші його форми:

- дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір’ями-садибами, яке безпосередньо наближає людей до місць прикладання праці, – земельні ділянки, ліси, мисливські угіддя тощо;

- дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення в більшості країн світу;

- міста як найважливіша форма розселення міського населення;

- промислові поселення, які не досягли рівня міст (порівняно малі центри виробництва). Найуніверсальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом таких поселень є зосередження гірничо-промислового населення;

- поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості);

- розселення кочових народів, коли постійних населених пунктів зазвичай немає.

Зазначені форми розселення в дійсності утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуються до нових умов і вимог життя.

Розміщення населення. Україна належить до держав з високою щільністю населення. Майже 68 % її населення мешкає в міській місцевості. Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням близько 50 тис. жителів), середніх (50-100 тис. жителів), великих (100-250 тис. жителів), крупних (250-500 тис. жителів) та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

Питання для самоконтролю:

1. В чому полягає відмінність понять природних ресурсів та природних умов?

2. Назвіть основні елементи категорії труд ресурсного потенціалу. Порівняйте категорії трудоресурсного потенціалу і природно-ресурсного потенціалу.

3. Охарактеризуйте основні елементи категорії природно-ресурсного потенціалу.

4. У чому полягає відмінність між природно ресурсним потенціалом та природно-ресурсним комплексом?

5. Які є системи класифікації природних ресурсів?

6. Охарактеризуйте зміст концепцій економічної оцінки природних умов та ресурсів.

7. Види рент від використання природних ресурсів.

8. Охарактеризуйте показники природного руху населення.

9. Опишіть зміст процесів, що відбуваються під час становлення сталої вікової структури населення.

10 Які показники характеризують стан ринку праці?

11. Що являють собою системи розселення населення? Який тип розселення населення властивий Україні?

Тестове завдання 8.1

1. Структура природно-ресурсного потенціалу, яка відображає ранжування природних ресурсів за їх комплексоутворюючими можливостями і участю в територіальному поділі праці:

а) функціональна;

б) організаційна;

в) територіальна;

г) компонентна.

2. Природн