Методи наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил 1 страница

9.1. Теорії просторової економіки.

9.2. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу.

9.3. Територіальні схеми розміщення окремих галузей народного господарства.

9.4. Діагностика розвитку продуктивних сил регіону.

9.5. Методи оцінки структурних зрушень.

9.6. Територіальний баланс: зміст та види.

9.7. Функціональна і галузева структура суспільного виробництва.

9.1. Теорії просторової економіки

Засновники теорії просторової економіки (у США її називають «регіональною наукою») розглядали економічний простір як ідеально рівну поверхню з рівномірно розташованими об’єктами народного господарства й населеними пунктами. Так легше було виявити просторові закономірності й визначити їх методами геометрії. Сьогодні у чистому вигляді теоретичне вчення німецької школи просторової економіки майже не застосовується, але засади аналізу території, зокрема облік транспортних витрат, зберігають свою актуальність.

Теорія «концентричних кілець» Тюнена. Німецький поміщик І. Тюнен, вивчаючи питання утворення ренти, вирішив виявити вплив міста-ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території, яка характеризується однаковою родючістю для всього обширу. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто – єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту – гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку. Місто розташоване у центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центра, тим більші транспортні витрати для ферм, які перебувають у центрі круга. Це впливає на загальні витрати фермерів, але щодо кожної культури неоднаково. Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств, були: віддаль від ферми до ринку; ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію; земельна рента. Для кожного різновиду сільськогосподарського виробництва є поріг, перевищення якого робить виробництво невигідним; він залежить від відстані до центра.

Шляхом емпіричних розрахунків І. Тюнен обґрунтував зональність сільськогосподарського виробництва залежно від відстані до центра (стосовно господарської ситуації початку XIX ст.). Він виокремив шість зон (рис. 9. 1), які «концентричними кільцями» розташовувалися довкола міста-ринку: овочеві культури й молочне тваринництво – найближча до центра зона, потім – лісівництво (що за тих часів було досить прибуткове), зернові культури, кормові культури, трипільна сівозміна, екстенсивне тваринництво. Найістотнішим у теорії І. Тюнена було запровадження до економічного аналізу поняття відстані. Треба зазначити, що коло наукових зацікавлень І. Тюнена було досить широке: він, зокрема, – один з засновників теорії граничної корисності.

Рис. 9. 1. «Концентричні кільця» за І. Тюненом

1 – місто-ринок; 2 – овочівництво й молочне тваринництво; 3 -лісове господарство; 4 – зернові культури; 5 – кормові культури; 6 – трипільна сівозміна; 7 -- екстенсивне тваринництво; R -відстань від центра

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась «концентричними кільцями». Для удосконалення першого варіанта своєї моделі І. Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та ін.

Схема розміщення виробництва, що її розробив І. Тюнен 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася через розвиток транспорту, виникнення нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.

Теорія «штандортів» А. Вебера. Якщо розглядати розташування джерел сировини й споживачів продукції у певних місцях виробництва, то можна знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальні. Таку точку А. Вебер вважав оптимальним місцем для розташування виробництва. За наявності двох пунктів сировини та одного пункту споживання він будував трикутник, усередині якого визначав вихідну точку (рис. 9. 2).

У пунктах A і C знаходяться джерела сировини, у пункті В - споживач готової продукції. Транспортні витрати не залежать від складу вантажу, а лише від його маси й відстані. У таких випадках маси вантажів можна уподібнити до сил і позначити їхні напрями (Rt, Rr Rо). Точка рівноваги Р₀ відшуковується за методом побудови паралелограма.

Розташування точки Р₀ є ідеальним, якщо враховувати лише сировину й споживача. Якщо ж з’являються нові фактори – наприклад, центр розміщення робочої сили, то точка Р₀ відповідно зміщуватиметься.

Рис. 9. 2. Теорія „штандортів” А. Вебера

Модель А. Вебера (1909) була визнана на той час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в І. Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.

Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від постачання і попиту.

«Система шестикутників» Крісталера-Льоша. Значно менше вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними.

Економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосередженими поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

В. Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шестикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і центральні місця нижчого рангу.

В. Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з’явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від І. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток. На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

Спираючись на ті ж самі принципи, що і Крісталлер, А. Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обґрунтуванням і кращим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначає мережею, яка складається з правильних шестикутників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Визначення системи центрів А.Льош зробив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.

Обоє німецькі вчені створили своє вчення у тридцяті роки XX ст. Попри деякі розбіжності, їхні погляди на просторові закономірності розміщення дуже близькі. В. Крісталлер висунув теорію «центральних місць». Центральне місце – це місто, яке забезпечує навколишній простір товарами й послугами. А. Льош розвинув цю ідею й створив загальну теорію просторової економіки.

Вихідною точкою в міркуваннях В. Крісталлера й А. Льоша є шестикутник як ідеальна комірка організації виробництва. Сутність міркувань полягає ось у чому. На ідеальній рівнині з рівномірним поділом сировинних ресурсів і населення формою ринку, що тяжіє до одиничного центра, буде круг. Інший центр утворює круг, третій - ще один тощо. Проте круги не є ідеальною формою заповнення економічного простору, бо, прилягаючи один до одного, вони створюють незаповнений простір. Набагато краще «пакуються» вписані у коло шестикутники. У системі шестикутників заповнюється увесь простір, тобто не залишається території поза ринковою зоною, як це трапляється у випадку з кругами (затемнена ділянка).

В. Крісталлер побудував систему шестикутників за принципом визначення рангів центральних міст – залежно від їхніх розмірів і функціонального призначення. У центрі системи – найбільше багатофункціональне місто; потім виділяються центри першого, другого, третього тощо порядків. В. Крісталлер виходив з припущення, що обслуговувана точка має знаходитися на відстані близько 1 години ходи (4 км); за цим він визначав розміри шестикутників.

Таким чином, В. Крісталлер створив ієрархію центральних місць за їхнім функціональним значенням і ступенем впливу на навколишній простір. З кожним щаблем зона впливу утричі більшає відносно попередньої, – від цього залежить і населення центра. В. Крісталлер виокремив сім рівнів впливу. Побудована за цим принципом мережа шестикутників укрила всю Південну Німеччину, і виявилося, що збіг реальної мережі поселень регіону з розрахунковою мережею досить великий.

9.2. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу

Картографічне моделювання є дуже зручним у дослідженнях природно-ресурсного потенціалу. Застосування даного методу дає змогу:

- дати загальну характеристику природно-ресурсного потенціалу;

- визначити комплексний характер ПРП;

- просумувати і проаналізувати ПРП за низкою показників ресурсного характеру;

- проаналізувати стан охорони і відтворення ПРП;

- відобразити природно-ресурсне районування території.

Картографічні моделі розкривають результати економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу, відображають співвідношення економічних ресурсів (природних) в компонентному, функціональному і територіальному аспектах, характеризують інтегральний природно-ресурсний потенціал, узагальнюють комплекс заходів, спрямованих на його охорону і відтворення, уточнюють територіальні поєднання природних ресурсів, природно-ресурсні комплекси та райони.

Виділяють наступні види карт природно-ресурсного потенціалу:

- розміщення і розвитку окремих компонентів ПРП (мінерального, водного, ґрунтового тощо);

- сумарні чи інтегральні карти ПРП (відтворюють розміщення і розвиток всіх компонентів ПРП);

- сукупні (охоплюють природні ресурси, трудові ресурси, мінеральні ресурси);

- функціональні (відтворюють взаємозв’язок між ПРП і людським суспільством).

Територіальну різноманітність ПРП відображають багатьма показниками, зокрема, обсягом (запасами) ресурсу, його внутрішнім складом, продуктивністю, забезпеченістю на особу населення (одиницю основних фондів), рівнем використання, господарчою освоєністю в цілому, питомою вагою ресурсу в інтегральному природно-ресурсному потенціалі, динамікою розвитку окремих параметрів ресурсу. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу дає змогу відкрити географічні закономірності, передумови розвитку сучасних і перспективних природно-ресурсних комплексів, а отже - спрямовувати їх розвиток. Можливість сумування кількісно і якісно різноманітних ресурсів в одному показнику сукупного природно-ресурсного потенціалу в процесі його картографування проявляє себе в територіально диференційованих показниках компонентної структури, що дає змогу вивчати сучасний рівень соціально-економічного розвитку території. Цікавою картографічною моделлю є картування ентропійної міри різноманітності ресурсів ():

, (9.1)

де n - кількість видів природних ресурсів;

P_i - питома вага ресурсу в сукупній продуктивності території.

Рівень різноманітності визначає ступінь спеціалізації регіону та тому є показником доцільного напряму використання природних ресурсів. Так, наприклад, при високому значенні Н на даній території неможливо створити спеціалізований господарчий комплекс.

9.3. Територіальні схеми розміщення окремих галузей народного господарства

Територіальний аналіз виконується на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні − це Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС).

Схеми поділяються на загальні (генеральні), галузеві й регіональні. Загальні схеми відображають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі усієї країни. Основне призначення загальних схем полягає в тому, щоб дати глибокий аналіз розвитку різних галузей суспільного виробництва в регіональному розрізі, визначити позитивні і негативні тенденції в економіці країни, що складаються, і в кожному з її районів і обґрунтувати пропозиції по ефективному розвитку національного господарства і його територіальній структурі в довгостроковій перспективі. У зв’язку з цим генеральні схеми розвитку і розміщення продуктивних сил країни являють собою комплексний науково обґрунтований прогноз територіальної структури господарства, що включає визначення найбільш ефективних територіальних пропорцій матеріального виробництва в тісній ув’язці з ресурсною базою – трудовими, мінерально-сировинними, паливно-енергетичними, лісовими, земельними, водними ресурсами, діючими основними виробничими і невиробничими фондами.

Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства.

Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, територіально-виробничих комплексів, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми й проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію; в Україні, наприклад, такою територією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування − це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає важливий індикативний матеріал для прийняття рішень на різних рівнях: від підприємця – до керівника виконавчих органів країни.

Схема районного планування − це оцінка території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва й функціонування об’єкта. Проекти районного планування конкретизують реалізацію можливостей, зазначених у схемах.

Аналіз території має починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними й соціальними параметрами. Особлива увага приділяється визначенню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв’язку з цим виконується розрахунок вантажо- і пасажиропотоків між центрами тяжіння й периферією. Довкола центрів тяжіння формуються три концентричні пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.

Перший пояс – це приміська зона радіусом у межах 1, 5-годинної доступності від центру міста; вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення; промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але у низці випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися «поближче до природи». У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.

Зона формуючого впливу має радіус доступності 2− 3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м’ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватися рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або з рекреаційною метою (особливо у вихідні дні) – з міста.

Зона економічного впливу має радіус доступності 3–4 години й більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки й вантажопотоки виробничого призначення.

Потім визначаються зони поза господарським тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського господарства, розлогі курортні райони. У цих зонах головна увага приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.

Функціональне зонування території дає можливість визначити ділянки, найбільш придатні для промислового й житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої й соціальної інфраструктур. Зонування полегшує визначення можливостей комплексоутворення, налагодження вигідних внутрішньорегіональних господарських зв’язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.

Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.

Аналіз природно-ресурсного потенціалу території включає вивчення геологічної будови й корисних копалин, гідрологічних і гідрогеологічних умов (поверхневі й підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів, ступінь членованості поверхні тощо), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.

Аналіз демографічного потенціалу полягає у вивченні сучасної чисельності населення й трудових ресурсів та прогнозу їхньої чисельності на перспективу. Аналізується статево-вікова структура населення, фахова, освітня й культурна структура трудових ресурсів, а також купівельна спроможність населення, традиційні навички, ціннісні орієнтації (перевага матеріальних і духовних цінностей) тощо. Демографічний аналіз передбачає також визначення демографічної місткості території, яка визначає граничну кількість мешканців, що може бути розселена тут за даного соціально-економічного рівня розвитку.

Економічний аналіз території передбачає визначення варіантів спеціалізації регіону, доцільності спорудження тих або інших об’єктів. Повинні враховуватись можливості кооперування, комбінування й концентрації виробництва. Важливе значення має аналіз стану виробничої й соціальної інфраструктур, особливо транспортної системи, системи енергопостачання.

За результатами природно-ресурсного та економічного аналізів дається інтегральна оцінка території, її сутність полягає у визначенні оптимального варіанта використання території для подальшого розвитку й розміщення виробництва й сфери послуг. Інтегральна оцінка містить висновок про найбільш раціональне використання природних і трудових ресурсів, про доцільність і ефективність розміщення галузей у регіоні, визначає у загальних рисах обсяг виробництва, напрям вантажопотоків, прогнозує соціальний та екологічний розвиток регіону.

Після аналізу й оцінки території розробляються конкретні рішення про її використання. Питання про використання території узгоджується з місцевими органами влади, у віданні яких вона перебуває.

На цій заключній стадії визначається характер режиму використання тих або інших ділянок території. Наприклад, виділяються ділянки й зони, на яких промислове будівництво недоцільне з екологічних міркувань.

Здійснюється вибір площі для великого промислового та іншого будівництва. Визначається напрямок виробничих комунікацій, інженерної інфраструктури. Розраховуються обсяги потрібних поставок на підприємства регіону сировини, палива та електроенергії як із місцевих ресурсів, так і з інших регіонів. Робиться розрахунок потрібного контингенту працівників для підприємств. Визначаються кількість, розмір і місця розташування об’єктів культури, побутового обслуговування, масового відпочинку. Існують спеціальні нормативи для розрахунку необхідної кількості місць у школах, дитячих садках, ліжко-місць у лікарнях, кількості відвідувань на рік поліклінік, театрів, музеїв тощо – залежно від чисельності населення.

Районне планування розробляють спеціалісти з розміщення продуктивних сил, урбанологи, містобудівники. За умов ринку планування − це глибоко аргументований висновок про доцільність використання території з тією чи іншою метою, тобто своєрідний індикативний план. Підприємець може (хоча й не зобов’язаний) використовувати рекомендації планувальників у своїй господарській діяльності. Районне планування має велику цінність для регіональних органів влади у їхній оперативній роботі з управління територією та особливо для визначення перспектив соціально-економічного розвитку регіону.

Реалізація районного планування дає змогу здійснити найбільш ефективне господарське використання території – як для регіону в цілому, так і у масштабі окремого об’єкта народного господарства.

При прогнозуванні та корекції розвитку території, як правило, користуються двома способами розгляду проблем її господарства. З одного боку, територію регіону розглядають як частину господарчого комплексу країни, отже її розвиток насамперед узгоджують з потребами національного господарства. Оскільки регулювання та моделювання розвитку всього господарчого комплексу в масштабі національного господарства досить складне, то моделюють розвиток певної галузі – утворюються галузеві моделі.

З іншого боку, господарство території є складним цілісним утворенням, тому моделюють його розвиток як відносно цілісного господарчого утворення – будують територіально-комплексні моделі. Оскільки ці два типи моделей побудовані на різних засадах, то вони суттєво відрізняються одна від одної. Щоб побудувати узгоджену модель, яка б враховувала обидва підходи, застосовують систему оптимізаційних моделей.

Формування системи оптимізаційних моделей відбувається у послідовності:

- одну із запропонованих моделей обирають як базову, іншу – як допоміжну;

- складають кілька проміжних моделей, які є перехідними від базової до допоміжної;

- аналізують характеристики проміжних моделей та результати їх втілення та обирають найвигіднішу з них.

Обрана модель є комплексною територіально-галузевою. В цілому процес формування територіально-галузевої моделі має вигляд (рис. 9. 3):

Рис. 9. 3. Процес формування комплексної територіально-галузевої моделі.

Сукупність галузевої моделі, територіально-комплексної моделі, проміжних моделей і комплексної територіально-галузевої моделі утворюють систему оптимізаційних моделей.

З використанням системи оптимізаційних моделей будують:

- глобально-оптимальну територіальну модель – загальногалузеву модель господарства країни;

- локальні галузеві моделі – моделі розміщення на території країни виробництв за окремими галузями;

- моделі розвитку територіальних господарчих комплексів.

9.4. Діагностика розвитку продуктивних сил регіону

Для характеристики рівня розвитку економіки регіонів та його ефективності використовуються узагальнюючі показники розміщення продуктивних сил, що мають синтетичний характер. Вони визначають ступінь використання економічного потенціалу господарського комплексу, а також відображають якісну характеристику всієї економічної діяльності регіону, включаючи невиробничу сферу, їхні розрахунки використовуються для визначення структури суспільного виробництва, участі галузей регіону у створенні національного прибутку, джерел нагромадження та капітальних вкладень. Отже, під рівнем економічного розвитку регіону розуміють рівень розвитку продуктивних сил та рівень добробуту населення регіону. Узагальнюючі характеристики розвитку регіону дають такі показники:

- виробництво національного доходу на одну особу населення:

, (9.1)

де НД_ч – національний дохід на одну особу населення;

НД – національний дохід;

Ч – чисельність населення;

- продуктивність суспільної праці

, (9.2)

де Ч_п – чисельність працюючих;

- сукупний фонд споживання населенням регіону матеріальних благ та послуг на одну особу населення:

, (9.3)

де П_і –вартість послуг за видами послуг, наданих в регіоні;

Б_і – вартість матеріальних благ, спожитих населенням регіону;

- виробництво національного прибутку на 1 грн. поточних витрат

, (9.4)

де М – матеріальні витрати;

А – амортизаційні відрахування;

З – заробітна плата.

Обсяг виробництва національного доходу в регіоні характеризує кінцевий результат відтворювального процесу, а також його ресурсний потенціал для розв’язання соціальних задач. Тому для порівняння рівнів економічного розвитку регіонів використовуються показники виробництва національного доходу на одну особу населення та на одного зайнятого у матеріальному виробництві.

Формування регіонального валового національного продукту та національного прибутку має особливості. Вони полягають у тому, що величина та структура виробленого валового продукту та відтворених ресурсів не збігаються. Не збігаються за величиною вироблений та спожитий кінцевий продукт, національний дохід. Це пояснюється тим, що регіон має самостійний цикл відтворення. Великі регіони мають таку самостійність за рахунок ресурсів власного виробництва. Тим часом у низових регіонах до кінця не вирішуються відтворювальні процеси, вони тісно взаємопов’язані з іншими регіонами, функціонують у межах єдиного народногосподарського комплексу як його складові. Вони можуть виробляти більше або менше продукції та послуг, ніж споживати: балансується ж цей процес у межах всього народногосподарського комплексу країни.

Важливість здійснення діагностики й прогнозування продуктивних сил регіону обумовлена кількома факторами. По-перше, виявлення проблем розвитку продуктивних сил регіону дасть можливість розробити низку заходів, спрямованих на підвищення рівня і якості життя населення в його межах. По-друге, актуальність вивчення продуктивних сил регіону визначається необхідністю перетворення його в конкурентоспроможну регіональну суспільну систему, здатну забезпечити собі соціально-економічне зростання з метою підвищення добробуту населення. По-третє, вміле здійснення діагностики й прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил регіону стане підґрунтям для розв’язання завдань щодо зміцнення України на міжнародній арені як незалежної держави.

Діагностика розвитку продуктивних сил регіону – це виявлення деформацій та відхилень у їх розвитку на конкретну дату від еталонних показників стану продуктивних сил цього регіону, які мали б бути досягнуті на цю дату, та окреслення і оцінка проблем, пов’язаних із виникненням, наявністю і подоланням виявлених деформацій та відхилень.

Серед завдань економічної діагностики зазначають: оцінку стану господарської системи (підприємства) за умови обмеженої інформації; оцінку режиму функціонування, його ефективності і на цій підставі – стабільності роботи підприємства; визначення можливих варіантів економічної динаміки, що склалася, виходячи із структури зв’язків між показниками, які характеризують діяльність підприємства; оцінку можливих наслідків управлінських рішень з огляду на ефективність діяльності. Таким чином, економічна діагностика розглядається як комплексне дослідження, різноманітне за своїми завданнями та місцем у системі управління.

На основі врахування мети здійснення діагностики виділені різні види соціально-економічної діагностики продуктивних сил регіону.