Обмеженість пропозиції земельних ресурсів. Диференціальна земельна рента.

Сільське господарство належить до тієї сфери економіки, яка прямо пов'язана з виробництвом продуктів харчування — головною умовою життя безпосередніх вироб­ників і всього населення. Разом із тим, воно виступає сировинною базою для легкої, харчової та інших галузей промисловості.

Сільське господарство, як галузь матеріального виробництва, має цілий ряд особли­востей природно-економічного, економічного і соціально-економічного характеру.

В аграр­ному виробництві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного ха­рактеру завжди переплітався з природним. Тому раціональне управління в цій галузі потребує знань і вмілого використання не тільки економічних законів, а й законів при­роди. Тісний взаємозв'язок економічних процесів з природними й зумовлює значний вплив останніх на результати господарської діяльності, що впливає на темпи відтворення.

Звідси можливість різкіших коливань темпів нагромадження порівняно з іншими галузями. Якщо в промисловості людина повністю може впливати на процеси вироб­ництва, то в сільському господарстві така можливість обмежена, адже тут об'єктом діяль­ності людини є живі організми: рослини і тварини; біологічні процеси їх протікають за певними законами природи і об'єктивно вимагають пристосування всього ритму виробництва до ритму природи: до природного проходження виробничого процесу.

У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисло­вості. Це пояснюється тим, що предмети праці знаходяться під впливом природних процесів, протікання яких вимагає певного часу. При цьому процес праці перериваєть­ся на час, необхідний для протікання біологічних процесів в предметах праці. Напри­клад, час виробництва озимої пшениці становить 10 міс, а робочий період — місяць. Процес праці переривається в проміжках між сівбою, внесенням добрив, весняним боро­нуванням і збором урожаю. Звідси повільний оборот капіталу, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.

Велика різниця між часом виробництва і робочим періодом зумовлює таку особ­ливість, як сезонність виробництва і використання трудових ресурсів і техніки. У певних межах її можна згладжувати виготовленням інших продуктів, які мають неодна­ковий час виробництва і робочий період. Йдеться про таке відтворення та організацію виробництва, що поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промис­ли залежно від економічних і природних умов.

На відтворення в аграрному секторі економіки суттєво впливає родючість землі. В сільському господарстві земля є головним засобом виробництва, при правильному використанні вона постійно відновлює свою родючість, більше того, якісно поліпшується.

В результаті різниці в природних умовах, насамперед різної родючості землі, на відміну від інших галузей праця однакової кваліфікації та фондоозброєності в сільському гос­подарстві дає різні результати, тобто продуктивність праці визначається тут передусім продуктивністю природних факторів.

Отже, за інших рівних умов темпи відтворення в сільському господарстві залежать від природи і родючості землі. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити розвитком продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підви­щення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впрова­дження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землероб­ства тощо.

Маючи таку властивість, як родючість, земля безпосередньо впливає на ре­зультативність виробництва, а та обставина, що вона підвищується, передбачає підвищен­ня темпів відтворення.

Родючість ґрунтів, природні та біологічні процеси справляють значний вплив на спеціалізацію виробництва, на поєднання окремих галузей сільського господарства.

Опти­мальне поєднання їх характеризується відповідною технологією виробництва і, як наслі­док, визначеним набором засобів і предметів праці. У зв'язку з цим напрям капітальних і виробничих витрат у господарствах різної спеціалізації неоднаковий. Через це однією з найважливіших особливостей відтворення в аграрному секторі економіки є те, що формування виробничого потенціалу цієї галузі здійснюється відповідно до природних і економічних умов, неоднорідність яких, наприклад, в Україні характерна не лише для ґрунтово-кліматичних зон Полісся, Лісостепу, Степу, а й для окремих областей і районів.

Для кожного господарства відповідно до спеціалізації важливо встановити таку струк­туру засобів виробництва, яка б забезпечувала найбільший вихід валової та товарної продукції при низькій собівартості.

Визначення оптимального поєднання основних і допоміжних галузей, промислових підприємств і промислів вимагає формування відповідного виробничого потенціалу на основі досягнень науково-технічного прогресу з метою підвищення ефективності його функціонування, що передбачає в сільському господарстві не просто використання тех­ніки, а й створення системи машин.

Остання повинна враховувати можливості й специ­фіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу макси­мального використання робочих машин, агрегатів транспортних засобів.

Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критич­ні строки з тим, щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, наприклад, несвоєчасної оранки, боронування або затримки під час посіву чи збирання врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більш висока насиченість його засобами виробництва, більш висока фондо- і енергоозброєність праці.

У зв'язку з тим, що відтворення в аграрному секторі економіки обумовлене природ­ними процесами, роботи технологічного циклу з вирощування сільськогосподарських культур і догляду за тваринами розподілені протягом усього року з інтервалами, які визначаються природою, причому природні фактори значно коригують календарні плани проведення сільськогосподарських робіт. Тому, щоб забезпечити своєчасне проведення сільськогосподарських робіт, необхідно пристосувати ритм виробництва до ритму при­роди.

Так, якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій впли­ває на затримку виготовлення продукту, то в сільському господарстві це призводить до прямих значних втрат втіленої в неї праці, а це позначається на результативності функціо­нування підприємств та можливостях нагромадження.

Особливістю відтворення в аграрному секторі економіки є те, що частина продукту виробництва може бути використана безпосередньо для розширення виробництва як його умови, не набуваючи товарної форми. Частина продукту може ввійти в наступно­му періоді як засіб виробництва, також не набуваючи товарної форми.

Це зумовлено тим, що виготовлений продукт, у тому числі й додатковий, не відрізняється за своєю споживною вартістю від засобів виробництва, які функціонують у процесі виробництва, що визначається характером споживної вартості: входить вона у виробництво як його умова в певному підприємстві, якому належить, чи буде реалізована. У зв'язку з тим нагромадження і розширене відтворення збігаються.

Можливість більш високих темпів відтворення в сільськогосподарському вироб­ництві випливає з особливостей його матеріальної природи. При відповідному роз­витку біологічних наук і промисловості продуктивність сільського господарства зроста­тиме відносно швидше, ніж у промисловості, оскільки в сільському господарстві поряд з людиною об'єктивно діють сили природи. Вміле використання їх на основі сучасної науково-технічної революції є одним з важливих напрямів соціально-економічного про­гресу суспільства.

Обмеженість земельного фонду сільськогосподарського призначення і зростаючі потреби в продуктах харчування обумовлюють необхідність тільки інтенсивного типу відтворення. Тим більше, що землі сільськогосподарського призначення постійно ско­рочуються. Ось чому інтенсифікація сільськогосподарського виробництва є безальтернативним перспективним напрямом його розвитку.

Виходячи з цього в процесі відтворення фонд нагромадження використовується для розширення виробництва інтенсивним шляхом, додатковими вкладеннями на оди­ницю земельної площі живої праці та капіталу. Проте здійснення цих витрат можливе лише на основі науково-технічного прогресу. Останній тісно пов'язаний з процесом нагромадження.

Додаткові вкладення праці й капіталу передбачають зміну технологічних способів виробництва, нову техніку і технологію. Щоб збільшити в значних розмірах капітал, необхідно винайти нові машини, нові системи рільництва, нові способи утримання худоби тощо, тобто головним для визначення економічної природи додаткових (по­слідовних) вкладень у землю є не кількісна їх сторона, а якісна, тобто не тільки те, які розміри засобів виробництва і праці вкладені в землю, а за яких умов ці вкладення здійснюються, з якими технічними, технологічними й організаційними цілями.

Усього цього може бути досягнуто разом зі змінами у всіх складових технологічного способу виробництва, тобто не тільки за рахунок розвитку продуктивних сил, а й змін в органі­заційно-економічних відносинах.

У свою чергу, зміни в технологічному способі вироб­ництва об'єктивно створюють передумови для змін у соціально-економічних відноси­нах, які, у свою чергу, справляють вплив на розвиток техніко-технологічного прогресу в сільському господарстві.

Особливості відтворення в аграрному секторі економіки визначаються тим, що тех­нічний прогрес не обмежується рамками машинної техніки. Рослини і тварини висту­пають як предмети праці і знаряддя праці, а земля є головним засобом виробництва.

Тому одним з найважливіших напрямів розвитку цієї галузі є виведення високовро­жайних культур і високопродуктивних тварин, впровадження у виробництво заходів, які забезпечують підвищення родючості землі, що становить сутність агротехнічного і зоотехнічного прогресу.

Підвищення технічної забезпеченості сільськогосподарського виробництва в поєднанні з використанням високоврожайних культур і високопродуктивних тварин є основою запровадження прогресивної технології виробництва. Ці напрями технічного прогресу мають тісний взаємозв'язок.

Якість сільськогосподарських робіт визначається доскона­лістю техніки, що впливає на врожайність культур і продуктивність тварин. У свою чергу, нові, якісніші та врожайніші сорти культур вимагають досконаліших і ефектив­ніших машин, які слід використовувати в процесі виробництва.

Ця відповідність забез­печує максимальний ефект прогресивної технології виробництва, що є основою швидких і сталих темпів відтворення.

Разом із тим, як випливає з викладеного вище, відповідно до економічних законів взаємозв'язку продуктивних сил і економічних виробничих відносин особливості сільсько­го господарства як сфери прикладання праці й капіталу виявляються не тільки в техніко-технологічній основі виробництва й організаційно-економічних відносинах у ньому. Це яскраво виявляється перш за все в земельній ренті.

Земельна рента — це ціна, сплачувана землевласнику (або дохід, одержуваний ним) за надання в користування товаровиробнику (на правах оренди або в іншій формі) сільськогосподарських земель. Землевласник безпосередньо створює й одержує ренту, якщо він сам або із застосуванням найманої праці обробляє належну йому землю.

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додатко­вого продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі.

Крім ренти як плати за користування землею, орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця.

Земельна рента виникла з появою земельної власності. Різним ступеням розвитку відносин земельної власності відповідають різноманітні види земельної ренти, з яких у міру цього розвитку, зумовленого, в свою чергу, розвитком продуктивних сил і ринкових відносин, виділялися відробіткова, продуктова й грошова ренти.

Якщо перші два види ренти в основному є надбанням історії і тепер їхнє поширення обмежене (перш за все в країнах, що розвиваються), то грошова земельна рента є вищим її проявом, характер­ним для розвинутої системи ринкових відносин.

Скрізь і всюди земельна рента входить у вартість, а відповідно і в ціну товару. Додатковий дохід створюється завдяки використанню землі та інших органічних при­родних ресурсів і належить власнику цих ресурсів.

Основна форма земельної ренти в сільськогосподарському виробництві — дифе­ренціальна рента, що виникає на землях більш високої якості й зручно розташованих щодо ринків збуту, а також завдяки додатковим вкладенням капіталу в землю.

Як уже зазначалося, в сільському господарстві в процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв'язку з цим у сільському господарстві, крім суспільних факторів, слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти.

Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

При цьому необхідно підкреслити, що якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам.

Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.

Незалежно від форми власності на землю утворюється диференціальна рента.

Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії — результат існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утво­рення диференціальної ренти.

Першою природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у при­родній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації продукції).

Розвиток науки і техніки, широке використання їх досяг­нень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях.

Другою природною умовою утворення диференціальної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі.

Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому в господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за ро­дючістю і місцезнаходженням.

Економічним джерелом утворення диференціальної ренти є праця, продуктивніша в господарствах, які працюють у кращих умовах щодо родючості земель та їхнього місцезнаходження.

Звернемо при цьому увагу на те, що в сільському господарстві (і це є його специфікою) до кращих належать і середні умови, оскільки в зв'язку з природним фактором тепер і в найближчому майбутньому неможливо забезпечити задоволення потреб суспільства в продукції сільського господарства тільки з найкращих і середніх земель, тільки кращими й середніми умовами виробництва.

У промисловості, наприклад, можна забезпечити задоволення суспільних потреб без використання гірших на даний час умов, і підприємства, що працюють у таких умовах, розоряються, банкрутують, їхнє місце займають кращі й середні.

Монополія на землю як об'єкт господарювання в умовах обмеженості кращих і середніх земель не дає змоги зробити цього в сільському господар­стві. Сама ж вона витікає з природних умов ведення сучасного сільського господарства.

Господарства, які користуються кращими землями, мають більше продукції з оди­ниці земельної площі й одержують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового продукту в дифе­ренціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вар­тості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається середніми витратами суспільно необ­хідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю і місцезнаходжен­ням землях при середньому рівні організації виробництва.

Господарства, які розташо­вані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогоспо­дарської продукції, проте реалізують її за цінами, які визначаються вартістю на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.

За своєю природою диференціальна рента схожа до надлишкового доходу, додатко­вого до звичайного, середнього доходу в промисловості, який одержують підприємства, що працюють у кращих умовах.

Але в промисловості таке явище для конкретних підприємств лише тимчасове. Решта підтягаються до таких умов або розоряються в процесі конкуренції.

Кращі умови стають середніми, і надлишковий дохід, який одержу­вали певні підприємства, у них зникає, але може з'явитися в інших або знову на тих же підприємствах. Таким чином, у промисловості надлишковий дохід — тимчасове явище для конкретних підприємств.

У сільському господарстві додатковий дохід із кращих умов, до яких належать і середні, є більш-менш постійним, що перетворюється в ренту, яка присвоюється власни­ком землі.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти — першу і другу.

Перша диференціальна рента є додатковим чистим доходом, який одержують у результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях.

Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю.

Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифі­кацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Госпо­дарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторський дохід.

Що є спільного для першої та другої диференціальної ренти?

По-перше, причина утворення — монополія на землю як на об'єкт господарювання.

По-друге, основа виникнення — відмінності в родючості землі.

Взаємозв'язок диференціальної першої і другої рент полягає в тому, що вони засно­вані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга — з економічною родючістю ґрунтів. Друга диференціальна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.

Із викладеного вище можна зробити такі висновки:

а) існують загальні природні умови утворення диференціальної ренти, пов'язані з обмеженістю землі, різницею в її родючості й місцезнаходженні;

б) можливості одержання диференціальної ренти II, обмежені у зв'язку з дією закону спадаючої продуктивності додаткових вкладень на даному рівні розвитку техніки і технології;

в) наявність монополії на землю як на об'єкт господарювання є причиною перетворення додаткового прибутку в диференціальну ренту.

У кількісному відношенні диференціальна рента зростає від гірших земель до се­редніх і кращих або від менш продуктивних додаткових вкладень до більш продуктив­них за умови, що ринкова ціна на продукти сільського господарства визначається затра­тами на гірших землях або при менш ефективних додаткових вкладенннях має суспіль­ний попит і збут на ринку.

У цьому разі диференціальна рента І на гірших або віддале­них від ринку збуту землях буде дорівнювати нулю.

За панування приватної власності на землю і дії міжгалузевої конкуренції, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших.

Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює більш високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Абсо­лютна рента — це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва.

Більш висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевшої робочої сили, більш швидкого обороту коштів, економії на постійному капіталі та ін.

Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розви­нутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала, проте причина виникнення абсолютної ренти — монополія приватної власності на землю — залишається.

Ось чому слід брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише закріплює цю високу норму прибутку і примушує реалізову­вати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Отже, абсолютну ренту породжує не низька будова землеробського капіталу, а моно­полія приватної власності на землю, яка не дає можливості конкуренції вирівняти при­буток з низькопобудованого капіталу шляхом свободи переливу.

Для переливу капіта­лу в сільське господарство необхідно платити абсолютну ренту, яка враховується в ціні сільськогосподарської продукції.

У практиці сучасних ринкових країн підвищення органічної будови капіталу в землеробстві зумовлює зменшення абсолютної ренти, проте зростання загального розміру функціонуючого капіталу сприяє збільшенню її.

Приватна власність на землю й необхідність виплати ренти за всі землі, що викори­стовуються, можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна на сільськогосподарську продукцію вища від її вартості. Така трансформація абсо­лютної ренти знімає всі питання дискусії про неї в сучасних умовах.

Крім диференціальної та абсолютної ренти, в сільському господарстві існує монополь­на земельна рента. Справа в тому, що обмеженість землі при монополії будь-якої земельної власності й монополії на землю як на об'єкт господарювання веде до того, що певні види продукції сільського господарства, тим більш виробленої в особливих кліматичних умовах, реалізуються за монопольними цінами.

Надлишок прибутку понад середній рівень і утво­рює монопольну ренту, яку присвоює власник земельних ділянок, що перебувають у цих умовах. Тут, крім вартості відповідних продуктів, що визначається трудовими затратами, споживач платить і за більш високу суспільну корисність цих продуктів.

Монопольна рента — ринкова категорія, зумовлена специфічним проявом законо­мірностей ринку сільськогосподарського виробництва у винятково сприятливих умо­вах.

Ця форма ренти утворюється в умовах високого попиту на продукти землеробства, які дають змогу власникам землі монопольно встановлювати вищі ціни реалізації своєї продукції. З цього погляду монопольна рента тимчасово може утворюватися і в інших галузях економіки, а не тільки в сільському господарстві.

Таким чином, у ринковій економіці, якою б мірою вона не підлягала державному регу­люванню, існують об'єктивні передумови утворення земельної ренти: диференціальної, монопольної, а також абсолютної.

Фактори й умови виникнення додаткового прибутку (надприбутку) і перетворення його в земельну ренту пов'язані з особливими умовами відтворення в сільському господарстві, перш за все з обмеженістю земельних ресурсів, придатних для сільськогосподарських потреб, і різницею їх щодо родючості й розташування.

З рентою пов'язана ціна землі. Вона визначається як капіталізована рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власникові той самий дохід, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк. Ціна на землю залежить від розміру земельної ренти і позикового відсотка.

Науково-технічний прогрес і підвищення інтенсивності сільського господарства зумов­люють необхідність додаткових вкладень у землеробство, що призвело до зростання диференціальної ренти і відповідно до зростання цін на землю.