Структура сучасної кредитно-грошової системи.

Гнучким і оперативним доповненням бюджетної політики є гро­шово-кредитна і валютна політика, з допомогою якої держава впливає на грошову масу, кредитні ставки, валютний курс, вели­чину банківських резервів.

Грошово-кредитну політику держави формує центральний банк, який має монопольне право на грошову емісію і здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки.

Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів держави, спрямованих на забезпечення економіки стабільною валютою, ре­гулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з ме­тою стимулювання економічного зростання та рівноваги платіжно­го балансу країни.

Здійснення грошово-кредитної політики вимагає розмежуван­ня її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль підпо­рядковується загальним стратегічним цілям соціально-економіч­ної політики держави. Тактичні цілі зводяться до забезпечення внутрішньої стабільності національної валюти. Вони повинні бути гнучкими і змінюватися відповідно до ситуації на ринку грошей.

Правовою основою грошово-кредитного регулювання в Україні є Конституція України, Закони України " Про банки і банківську діяльність" та " Про Національний банк України", інші норма­тивно-правові акти.

Банківська система країни має дворівневу структуру і склада­ється з центрального банку і інших банків.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України, основними завданнями якого є:

— створення нормальних умов для ефективного господарюван­ня в країні;

— захист і забезпечення стабільності національної валюти;

— розвиток банківської системи;

— забезпечення ефективних розрахунків між суб'єктами рин­кових відносин.

Національний банк України є підзвітним Президенту та Вер­ховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень.

Головним завданням грошово-кредитного і валютного регулю­вання є забезпечення відповідності грошової маси масі товарів і послуг, підтримка стійкої купівельної спрямованості грошей.

У кожній країні грошовий обіг є регульованим, тобто функціо­нує національна грошова система. В сучасних умовах вона міс­тить такі основні компоненти:

— найменування грошової одиниці;

— види державних грошових знаків (паперових, металевих), які мають платіжну силу;

— регламентацію безготівкового грошового обігу;

— державний апарат регулювання грошового обігу.

Сучасну грошову систему характеризують ознаки:

— основою грошової системи є паперові гроші;

— активний розвиток безготівкового обігу;

— скорочення обігу готівки;

— постійне зміцнення національної грошової одиниці;

— зростання ролі держави у стабілізації грошового обігу.

Держава здійснює грошове регулювання шляхом впливу на по­пит і пропозицію грошей.

Операційний попит на гроші залежить від рівня цін, обсягу національного продукту та швидкості обігу грошей. Попит на гроші як активи залежить від процентної ставки.

Процентна (відсоткова) ставка — це величина плати за кори­стування кредитними грошовими коштами. У ринковій економіці існує багато видів процентних ставок:

— процентні ставки на вклади;

— процентні ставки на векселі державної скарбниці;

— процентні ставки на довгострокові облігації державної по­зики;

— облікові процентні ставки;

— процентні ставки на заставні тощо.

Рівень різних процентних ставок неоднаковий і зумовлюється такими чинниками: строком надання позики, ризиком, податко­вим режимом., адміністративними витратами.

Кількість грошей, яка наявна у національній економіці на пев­ний момент часу, називається пропозицією грошей. Регулюван­ня пропозиції грошей називають монетарною або грошово-кредитною політикою.

Центральний банк країни змінює пропозицію грошей, викорис­товуючи норму резервування, облікову ставку, операції на від­критому ринку.

Норма резервування — це відсоток вкладів, який комерційні банки повинні тримати у центральному банку у вигляді обов'язко­вих резервів. Змінюючи норму резервування, центральний банк регулює пропозицію грошей. Якщо норма резервування зростає, то пропозиція грошей зменшується, що призводить до зростання процентних ставок.

Комерційні банки беруть гроші в позику в центральному бан­ку під певний процент. Процентна ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називається обліковою (дисконтною) ставкою або ставкою рефінансування. Підви­щення облікової ставки зменшує пропозицію грошей в економіці.

Операції на відкритому ринку здійснюються щодо купівлі-продажу центральним банком державних цінних паперів. Якщо центральний банк купує державні облігації на відкритому рин­ку, то кредитні ресурси комерційних банків збільшуються, а отже, збільшується пропозиція грошей.

Функціонування грошей у міжнародному обігу, в економічних відносинах громадян, фірм та урядів різних держав пов'язане з ва­лютою. Грошова одиниця кожної країни є її валютою.

Розрізняють вільно конвертовані, частково конвертовані та неконвертовані валюти.

Вільно конвертовані валюти без обмеження обмінюються на будь-які інші валюти.

Частково конвертовані валюти мають певні валютні обмежен­ня — заборону оплати імпорту деяких товарів іноземною валю­тою, концентрацію в руках держави іноземної валюти тощо.

Неконвертованими є валюти країн, які не обмінюють їх на грошові одиниці інших країн.

Пропорцію обміну валют називають валютним або обмінним курсом. У сучасних умовах валютні курси бувають фіксовані та плаваючі. Фіксовані діють на основі міждержавних угод, а плава­ючі складаються під впливом взаємодії попиту і пропозиції.

Для підтримання фіксованого курсу, покриття дефіциту пла­тіжного балансу використовують офіційні резерви іноземної ва­люти, знаряддя зовнішньоторговельної політики, валютний кон­троль.

Грошову політику формує центральний банк залежно від стану економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршуєть­ся — відбувається спад виробництва, зростає безробіття, банк ро­бить спробу збільшити грошову масу і кредит.

Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою грошо­вих агрегатів МО, МІ, М2, МЗ. Для визначення кількості грошей поза банками використовують агрегат МО. Для визначення кількості грошей як платіжного засобу (гроші поза банками + кошти на поточних рахунках у національній валюті) користують­ся агрегатом МІ. Для прогнозування рівня життя і розвитку еко­номіки використовують агрегат М2, який включає строкові кош­ти в національній валюті та валютні кошти. Для оцінки можли­востей розвитку економіки, її реформування користуються агре­гатом МЗ, який враховує кошти клієнтів у довірчому управлінні та цінні папери власного боргу банків.

Грошова маса — загальний обсяг купівельних і платіжних засобів, що обслуговують господарський оборот і належать при­ватним особам, підприємствам, державі.

Основними інструментами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів ре­фінансування, зміна обсягів обов'язкових банківських резервів.

На думку фахівців, у країнах з перехідною економікою необ­хідною умовою поступового неінфляційного зростання грошової маси є дотримання відсоткових ставок на рівні 7—17 % для кре­дитів і 5—9 % для депозитів. Це можливе лише за умови досяг­нення стабільних макроекономічних параметрів економіки і не­високої дисконтної ставки тривалий час.

Важливою умовою фінансової стабільності держави є станов­лення і регулювання фінансових ринків — грошового, фондового, валютного. Державне регулювання цих ринків спрямоване на за­хист національних інтересів держави та всіх учасників ринків. Воно передбачає комплекс заходів з ліцензування професійної діяльності на ринках, нагляд за діяльністю фінансових посередни­ків, моніторинг діяльності учасників фінансових ринків, вжиття заходів щодо запобігання і припинення порушення законодавства.

Періодичні фінансові кризи у країнах світу потребують відпо­відного регулювання з боку уряду і Національного банку України, яке зводиться до розробки антикризових заходів фінансової стабі­лізації. При цьому вживаються заходи з упорядкування операцій купівлі-продажу валюти, вводяться обмеження в оплаті валютою, посилюється контроль за діяльністю комерційних банків, що сприяє вимиванню валюти з банківської системи, уповільнює темпи девальвації гривні.

Практика запровадження валютного коридору гривні сприяє стабілізації офіційного валютного курсу, підтриманню прогнозованості ситуації.

Фінансова стабільність значною мірою досягається шляхом під­тримання ліквідності банківської системи, збільшення обсягів і по­ліпшення кредитного портфеля комерційних банків, їх орієнта­ції на обслуговування реального сектору економіки.

Суб'єкт грошово-кредитної політики

Центральний банк країни

Об'єкт грошово-кредитної політики

Пропозиція та попит на грошовому ринку

Центральний банк очолює банківську, регулює кредитну та грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію і здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.

Грошова система охоплює: обіг грошової маси (монет і паперових грошей); чеків, що створюються на основі депозитних вкладів у комерційних банках; інших фінансових документів та платіжних засобів.

Кредитна система пов'язана з операціями з використан­ня позичкового фонду грошових ресурсів, які стають тимчасово вільними у процесі обігу товарних та грошових засобів. Крім банків кредитні операції здійснюють страхові компанії, пенсійні фонди та інші фінансові установи.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України. Його основними цілями є:

— створення нормальних умов для ефективного функціонування суб'єктів економіки;

—захист і забезпечення стабільності гривні;

—розвиток і зміцнення банківської системи;

— забезпечення ефективних розрахунків між суб'єктами економіки.

Основні функції НБУ:

1) розробка і впровадження разом із урядом ефективної кредитно-грошової політики;

2) здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

3) здійснення міжбанківських розрахунків, в т. ч. і в міжнародних відносинах;

4) продаж кредитних ресурсів комбанкам, кредитування уряду;

5)регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та інших кредитних організацій;

6)здійснення валютного регулювання і забезпечення конвер-тованості національної валюти;

7)зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

8)управління державним боргом.

Грошово-кредитна політика — діяльність держави, спря­мована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною на­ціональною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.

Особливості застосування грошово-кредитних інструменті

— справляє опосередкований та загальний вплив на економії

—характеризує державну економічну політику як монетаристську;

—передбачає розрив у часі між їх використанням та досягненням ефекту;

—є найдійовішим за умов надзвичайно пожвавленої, " перегрітої" економіки.

Емісія грошей — забезпечення економіки засобами обіг платежу, нагромадження, а також покриття дефіциту державного бюджету.

Виважені ін'єкції грошових коштів сприяють пожвавлення економіки; скорочення грошових ін'єкцій гальмує " перегрів економіки, стримує зростання цін.

Проведення облікової політики — встановлення цент­ральним банком ставки облікового відсотка. Це ставка, за якою центральний банк країни продає кредитні ресурси комерційним банкам, які у свою чергу під позичковий відсоток надають кре­дити суб'єктам економіки. Розмір облікової ставки встановлюєть­ся державою залежно від господарської кон'юнктури та цілей економічної політики.

Зміна облікової ставки має спрямовуватися на реалізацію цілей ДРЕ. Так, стійка тенденція до зниження облікової ставки цен­трального банку для комерційних банків та підприємців означає:

- спрямування курсу економічної політики на стимулювання ділової активності;

—очікування інших інструментів у ДРЕ, які сприяють підви­щенню ділової активності;

—необхідність коригування власних планів стосовно інвестиції, закупівель, збуту, зайнятості.

З підвищенням облікової ставки варто очікувати протилеж­них процесів.

Зміна облікової ставки:

- Впливає на співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу.Підвищення облікової ставки (політика дорогих грошей) знижує попит на кредити, гальмує господарську активність.

- Зниження облікової ставки (полі­тика дешевих грошей) стимулює попит на кредити та пожвавлення господарської активності.

Кількісні обмеження кредиту. Ставляться такі самі цілі, що й при зміні облікової ставки, але застосовуються адміністративні методи; невиконання умов призводить до банкрутства комер­ційного банку, штрафів, заморожування коштів.

Встановлення розмірів обов'язкових резервів для комер­ційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних банків (їхніх активів) у вигляді резервів на спеці­альному рахунку в центральному банку країни. Мета цього захо­ду — захист інтересів кредиторів і вкладників (їхнє страхування), боротьба з інфляцією, контроль ціни національної грошової оди­ниці (шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси).

Купуючи цінні папери у суб'єктів економіки, держава ніби надає їм кредит і таким чином збільшує кількість грошей в обороті, що стимулює економічну активність.

Обов'язкові мінімальні резерви комерційних банків

Не допускають кризи неплатежів, є мінімальною гарантією стабільності банківської системи

Компенсують дрібні й середні внески вкладників

Підтримують резерви центрального банку

Продаж (випуск) цінних паперів, який здійснюється централь­ним банком через державні позики у фізичних чи юридичних осіб, обмежує вільні гроші (стримує економічну діяльність). У випадку, коли держава викуповує свої боргові зобов'язання, об­сяг грошей в обігу зростає. Таким чином держава регулює обся­ги грошових засобів в обороті й економічну діяльність.

З 1994 року Україна використовує цей інструмент — випус­кає державні облігації внутрішньої державної позики (ОВДП).

Регулювання діяльності кредитних організацій (регулююча роль) НБУ передбачає:

— реєстрацію кредитних організацій, видачу ліцензій на бан­ківську діяльність;

— встановлення єдиних правил проведення банківських операцій, ведення бухгалтерського обліку і статистичної звітності;

-— визначення порядку формування обов'язкових резервних фондів;

— встановлення обов'язкових економічних нормативів діяльності кредитних організацій (мінімального розміру уставного капіталу, власних засобів, мінімального чи максимального розмірів
ризику тощо);

— регулювання ризику та ліквідності банківських операцій.

В процесі реалізації національного про­дукту; дотримання паритетності цін між галузями, секторами еко­номіки; забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін.

Як мають поєднуватися знаряддя стабілізаційної політики — фіскальні й монетарні? На це запитання немає простої відповіді. Оптимальне поєднання фіскальних і монетарних інструментів є нелегким завданням економічної політики, яке ускладнюється в умовах зростання відкритості національної економіки.

Поєднання фіскального і монетарного інструментарію передовсім залежить від загального стану національної економіки. Якщо, наприклад, економіка країни перебуває у фазі спаду, то фіскальні й моне­тарні інструменти можна використовувати для її оздоровлення. У цьому разі уряд, збільшуючи грошову масу або дефіцит державного бюджету (а найчастіше поєднуючи обидва заходи), розширює сукуп­ний попит, що стимулює зростання національної економіки.

Правильне поєднання фіскальних і монетарних інструментів дає змогу впливати не лише на обсяг національного виробництва, а й на його структуру. Змінюючи склад податків, державні видатки, рівень облікової ставки чи резервні вимоги, уряд може змінити частку ВВП, що йде на споживання, інвестиції або чистий експорт.

Розглянемо приклад використання фіскально-монетарного інст­рументарію для досягнення певної макроекономічної мети. Припус­тімо, що уряд хоче прискорити темпи економічного зростання в умо­вах низького рівня національних заощаджень. Для цього йому потрібно підвищити рівень заощаджень, що збільшить інвестиції, а отже й ви­робничі потужності національної економіки. Вищого рівня інвесту­вання можна досягти через зменшення особистого споживання. Який же інструментарій застосувати для виконання такого завдан­ня?

Уряд може використати стримувальну фіскальну політику: під­вищити прибутковий податок із громадян і скоротити трансферні платежі. Ці заходи зменшать використовуваний дохід, а відтак і спо­живання. Водночас центральний банк проводить стимулювальну монетарну політику, яка знижує процентні ставки і збільшує обсяг інвестицій. Припустімо, що уряд не змінює обсяг державних видат­ків на закупівлю товарів і послуг. Таке використання інструмента­рію фіскальної й монетарної політики стимулюватиме інвести­ційний процес унаслідок збільшення національних заощаджень (податкові надходження збільшилися, а державні видатки не зміни­лися, а отже збільшилися державні заощадження).

Однак проблема оптимального поєднання фіскальних і монетар­них інструментів для досягнення певних макроекономічних за­вдань, як уже зазначалося, нині ускладнюється внаслідок зростання відкритості національної економіки. Економіка кожної країни чут­лива до непрогнозованих міжнародних збурень сукупного попиту, які можуть змінити рівень її ВВП і нейтралізувати заходи фіскальної чи монетарної політики.

Припустімо, що економіка країни перебуває у фазі циклічного спаду. Уряд намагається стимулювати збільшення сукупного попиту та обсягу національного виробництва через зниження податків і збільшення державних видатків, тобто проводить активну фіскальну стимулювальну політику. Тепер припустімо, що в економіці основ­них торговельних партнерів країни несподівано почалося бурхливе піднесення. Імпорт цих країн із даної держави зростає. Чистий екс­порт країни також зростає, сукупний попит збільшується, і його крива переміщується вправо. Ця країна зазнає інфляції попиту. Як­би заздалегідь було відомо, що вітчизняний чистий експорт швидко збільшуватиметься, то уряд країни міг би проводити менш стимулю­вальну фіскальну політику. Отже, ширше залучення економіки краї­ни у світову економіку поруч із вигодами від спеціалізації й торгівлі, про які мова йтиме в наступній темі, спричиняє і ускладнення, по­в'язані із взаємозалежністю національних економік.

Нехай уряд певної країни проводить стимулювальну фіскальну політику, котра, як відомо, збільшує попит на гроші і підвищує про­центні ставки. Ця політика супроводжуватиметься припливом іно­земного фінансового капіталу і поцінуванням національної валюти. В результаті чистий експорт країни зменшуватиметься і стимулювальні впливи фіскальної політики частково буде нейтралізовано. Нав­паки, стримувальна фіскальна політика країни знижує внутрішні процентні ставки, її валюта знецінюється, а чистий експорт збільшу­ється. Зростання чистого експорту частково нейтралізуватиме дію стримувальної фіскальної політики. Таким чином, відкритість еконо­міки впливає на результативність фіскальної політики, що ускладнює досягнення оптимальної взаємодії монетарних і фіскальних інструмен­тів стабілізаційної політики.

Взаємозалежність економік різних країн ускладнює також про­ведення монетарної політики та досягнення її оптимальної взаємодії і фіскальною політикою. У відкритій економіці стимулювальна мо­нетарна політика знижуватиме внутрішню процентну ставку, що спричинятиме знецінення національної валюти. В результаті екс­порт країни збільшуватиметься, а імпорт зменшуватиметься, тобто сукупний попит і обсяг національного виробництва зростатимуть.

На відміну від стимулювальної фіскальної політики, яка зменшує чистий експорт, що послаблює її впливи на національну економіку, стимулювальна монетарна політика збільшує чистий експорт, що під­силює внутрішню монетарну політику країни. Стримувальна фіскаль­на політика збільшує чистий експорт, що послаблює її обмежувальні впливи на національну економіку. І навпаки, стримувальна монетарна фіскальна політика.

політика підвищує процентні ставки і курс національної валюти. Це зменшує чистий експорт і сукупний попит, що підсилює обмежувальні впливи внутрішньої монетарної політики на національну економіку.

Монетарна політика впливає також на торговельний і платіжний баланси країни. Припустімо, що країна має великий дефіцит торго­вельного балансу, тобто її імпорт значно перевищує експорт, цьому випадку можна сказати, що країна " живе не по кишені' Проведення стимулювальної монетарної політики знижуватиме міжнародну вартість її валюти, що збільшуватиме експорт і зменшу­ватиме імпорт. Отже, стимулювальна монетарна політика, яка спря­мована на підвищення темпів економічного зростання і зменшення без­робіття, водночас зменшуватиме дефіцит торговельного балансу поліпшуватиме стан платіжного балансу країни. Якби ця країна мала активне сальдо торговельного балансу, то стимулювальна монетарна політика збільшувала б його.

Припустімо тепер, що країна має великий дефіцит торговельного балансу і проводить стримувальну монетарну політику для зниження темпів інфляції. Ця політика підвищуватиме процентну ставку і курс національної валюти, що скорочуватиме чистий експорт і збільшува­тиме дефіцит торговельного балансу. Отже, стримувальна монетарна політика, яка спрямована на боротьбу з інфляцією, суперечить коригу­ванню дефіциту торговельного балансу. Якби ця країна мала надлишок торговельного балансу, то стримувальна монетарна політика зменшу­вала б його розміри. Загалом використання монетарної політики для до­сягнення економічної стабільності всередині країни може суперечити до­сягненню рівноваги у її зовнішньоекономічних відносинах. Отже, відкрита економіка створює додаткові труднощі для творців економічної по­літики й оптимального поєднання фіскальних і монетарних інстру­ментів.

Наприкінці 1970-х років представники школи економіки пропозиції висунули тезу про те, що фіскальна політика — особливо зміни подат­ків — може змінювати сукупну пропозицію. Припустімо, що в націо­нальній економіці рівноважний обсяг виробництва становить Q₁, а рівноважний рівень цін — Р₁ (рис. 2). Нехай за обсягу виробництва Q₁ рівень безробіття надто високий. Щоб підвищити рівень зайнятості, уряд удається до стимулювальної фіскальної політики у формі знижен­ня податків, що перемістить криву сукупного попиту в положення AD₂. Це переміщення збільшує реальний ВВП до Q₂, а рівень цін зросте до Р₂.

Прихильники концепції економіки пропозиції вважають, що зменшен­ня податків перемістить вправо і криву сукупної пропозиції. Логіка цього твердження така. Зниження податків індукує стимули до праці, заоща­джень, інвестування і підприємницької діяльності. Нижчі податкові ставки на доходи громадян збільшать післяподаткову заробітну плату і поліпшать стимули до праці. У багатьох людей виникнуть стимули пра­цювати більше і скоротити відпустку. Зниження податків збільшить використовуваний дохід, що, своєю чергою, збільшить заощадження домогосподарств, а це розширюватиме інвестиції та капітал країни. Тому зростатимуть її виробничі потуж­ності та обсяг національного виробни­цтва. Зниження податкових ставок сти­мулюватиме підприємницьку діяльність. Підприємці більше ризикуватимуть своїм капіталом, упроваджуючи нові технології та продукти, щоб одержати більшу післяподаткову винагороду.

Завдяки всім цим взаємозв'язкам і взаємовпливам зниження податків, на думку прихильників економіки про­позиції, переміщуватиме криву сукуп­ної пропозиції вправо в положення АS₂ на рис. 2. Це означає зниження ін­фляції та зростання реального ВВП. До речі, під впливом представників цієї економічної течії в 1980-х роках у США були знижені податки для стимулювання сукупної пропозиції.

Більшість економістів нині вважають, що основні постулати концепції економіки пропозиції не підтверджуються з огляду на ре­зультати зниження податків у США. Прихильники економіки про­позиції передбачали, що нижчі податкові ставки індукуватимуть стимули домогосподарств і ділових підприємств до заощаджень і що рівень національних заощаджень зростатиме. Проте коли податки у США знизилися, рівень заощаджень також знизився. Крім того, по­літика стимулювання пропозиції не привела до глибоких змін у функціонуванні економіки.