Організаційний прогрес як узагальнюючий фактор використання організаційних, економічних і соціальних нововведень, його об’єкти і напрямки

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку та підвищення ефективності виробництва. С уть організаційного прогресу полягає в удосконаленні існуючих та застосуванні нових методів і форм організації виробництва та праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють його від науково-технічного прогресу:

– по-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростання продуктивності (ефективності) виробництва, а організаційний прогрес забезпечує реалізацію створюваних НТП потенційних можливостей інтенсифікації виробничо-трудових процесів;

– по-друге, створення і впровадження нової техніки й технології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів приводять до зниження трудомісткості їхнього виготовлення, а вдосконалення організації виробництва і праці дає змогу зменшити втрати робочого часу і простої устаткування;

– по-третє, практична реалізація окремих напрямків НТП постійно пов’язана із великими затратами суспільної праці, матеріальних і фінансових ресурсів, тоді як здійснення заходів організаційного характеру в багатьох випадках не потребує нових витрат (іноді – незначних додаткових ресурсів).

Основними напрямками реалізації організаційного прогресу є:

1. Організація виробництва – певним чином упорядкована й скоординована в часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого процесу (працівників, знарядь і предметів праці); вона охоплює всі ланки виробництва (від робочого місця на окремому підприємстві до групи підприємств однієї або різних галузей виробничої сфери). Розрізняють локальні (ізольовані) та суспільні форми організації виробництва:

– л окальні форми організації виробництва пов’язані з одиничним поділом праці і включають: поділ й інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства; кооперування окремих виробничих ланок – дільниць, цехів; раціональне поєднання всіх елементів процесу виробництва в межах дільниці, цеху і підприємства в цілому;

– суспільні форми організації виробництва виникають і розвиваються внаслідок загального та часткового поділу праці. До них належать: концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в межах галузі; спеціалізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей народного господарства, конверсія виробництва; комбінування різногалузевого виробництва, диверсифікація підприємств; розміщення (територіальна організація) підприємств.

2. Організація праці, яка є складовою частиною організації виробництва і визначає технологію інтегрування окремих працівників у комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати матеріальні блага й духовні цінності. Під організацією праці розуміють певне сполучення працівників у часі і просторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов певної технології та організації виробництва. Поєднання учасників трудового процесу в часі забезпечується різними формами поділу й кооперації праці, організацією обслуговування робочих місць, встановленням раціональних режимів праці. Просторове сполучення працівників на виробництві знаходить втілення в різних формах побудови бригад та інших виробничих ланок підприємства, у варіантному закріпленні персоналу за відповідними робочими місцями тощо.

3. Функціонування елементів господарського механізму, тобто системи управління, планування, фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення і науково-технічного обслуговування виробництва тощо.

Залежно від місця прийняття і реалізації організаційних рішень, масштабності їхнього впливу на проміжні та кінцеві результати діяльності людей можна виокремити два напрямки організаційного прогресу – загальносистемний і внутрішньовиробничий. Загальносистемний організаційний прогрес здійснюється в межах об’єднань підприємств, комбінатів, галузей, регіонів, національної економіки в цілому. Локальний організаційний прогрес здійснюється на підприємствах і в свою чергу сприяє підвищенню організаційного рівня діяльності більших і складніших виробничо-господарських систем.

Сучасними тенденціями організаційного прогресу є:

– прискорення темпів розвитку суспільних форм організації виробництва (деконцентрації, кооперування, конверсії, диверсифікації);

– посилення безперервності та гнучкості виробництва завдяки широкому застосуванню автоматичних роторних ліній, робототехнічних комплексів і гнучких виробничих систем, що уможливлюють зведення до мінімуму втрат часу й ресурсів, підвищення продуктивності праці, значне прискорення оновлення продукції;

– розвиток колективної (бригадної) форми організації та оплати праці;

– формування нових типів суспільної комбінації виробництва, науки та споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів тощо;

– удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств, їх перехід на ринкові відносини з державою й іншими контрагентами, що посилює відповідальність за результати діяльності, конкурентоспроможність на світовому й національному ринках, фінансову стійкість і прибутковість;

– активізація людського чинника через здійснення такої кадрової політики, котра відповідає сучасним вимогам правильного підбору керівників усіх рівнів, підвищенню їхньої компетентності, ділового рівня й відповідальності; а також вимогам дальшого розвитку демократії в управлінні виробництвом та забезпечення належної організованості й виконавчої дисципліни.