Соціальні конфлікти як предмет аналізу мислителів Середньовіччя, Нового часу та періоду становлення буржуазних відносин.

Конфліктологічні теорії, що склалися у більш пізні періоди, спи­раються на закономірності та категорії соціального життя — це особливий стиль соціологічного мислення, який вирізняє підхід до суспільства не тільки через консенсунс і збалансованість взаємних інтересів, а й через боротьбу різних сил, груп, напрямків, внаслідок чого формуються певні соціальні відносини і структури.

В епоху Середньовіччя підґрунтям конфліктів вважалася про­тилежність між тілесним та духовним у людині, між двома «гра­дами» — небесним та земним. У творах найбільш відомих пред­ставників релігійно-філософської думки Августина Блаженного та Фоми Аквінського стверджувалося, що намагання поєднати ці конфліктуючі протилежності рівносильне великому гріху — єресі. Тобто стверджувалася ідея «асиметричного» ставлення до проти­лежних позицій і надання переваги духовному та небесному за всіх обставин. Запеклими конфліктами у цей час виступили су­тички християнського та мусульманського світів, війська яких з перемінним успіхом намагалися досягти своїх цілей. Разом з тим епоха Середньовіччя залишила нам у спадок приклади замирен­ня збройних конфліктів шляхом встановлення певного терміну «Божого перемир'я», яке починалося з двох днів на тиждень, а Далі тривало декілька місяців.

Флорентійський політичний діяч і мислитель, політолог і зна­вець військової справи Нікколо Макіавеллі вважав конфлікт уні­версальним станом суспільства, який утворювався внаслідок зіпсованої людської природи та намагання окремих груп людей до безперервного збагачення, водночас він вбачав у конфліктах не тільки негативний, але й позитивний бік. Велику роль у вченні Макіавеллі щодо боротьби (конфлікту) мали матеріальні інтере­си як рушійна сила людських вчинків.

У Новий час, пов'язаний з переможною ходою капіталістич­ного способу життєдіяльності, увагу мислителів привернули со­ціальні конфлікти, які з необхідністю супроводжували динаміку суспільства. В цей період з різким осудом соціальних зіткнень і збройних конфліктів виступали такі відомі гуманісти, як Т.Мор, Е. Роттердамський, Ф.Рабле.

Глибоке проникнення у соціальну природу війн і конфліктів характерно для Е.Роттердамського (1469—1536). Він не лише зазначав, що " війна солодка для тих, хто її не знає", а й вказував на наявність власної логіки конфлікту, що розпочався, який розростається подібно до ланцюгової ре­акції, втягуючи у орбіту свого впливу нові соціальні групи і країни. " Війна породжує війну, — писав він, — із невеликої стає величезною із одної — подвоєною, із розпочатої жарто­ма — дійсною і кровопролитною. Коли в одному місті вини­кає це воєнне безумство, воно розростається далі, переки­дається не тільки на ближні країни, а й досягає найбільш віддалених куточків" [6, 11]. Е. Роттердамський звертав увагу на складність примирення позицій сторін у конфлікті навіть у тому випадку, якщо обидві стоять на єдиних ідеологічних позиціях. " Найбільшим абсурдом є те, що Христос присутній в обох ворогуючих таборах, неначе сам з собою веде боротьбу".(політологічні обрії)

Ф. Бекон — філософ і державний службовець (лорд -хранитель печатки), мабуть, вперше в історії піддав ґрунтовному аналізові систему соціальних причин всередині країни та висло­вив думку щодо зростання народонаселення як причини міжна­родних конфліктів, а також спробував описати ознаки, які свідчать про нарощування напруги і внутрішньодержавних конфліктів. Такими ознаками є «пасквілі і крамольні розмови, якщо вони часті і сміливі, а також неправдиві чутки, які ганьблять уряд, якщо вони часто виникають і залюбки підхоплюються».'

Серед засобів, які можуть зменшити конфліктність всередині країни, Бекон надавав перевагу матеріальним засобам, даруван­ня народу певних вольностей, а також можливості подавати скарги та у будь-який спосіб проявляти незадоволення народу.

Надзвичайно важливим для осягнення курсу теорії перего­ворів є розмірковування Бекона щодо ставлення до партнерів по переговорах, висловлених в есе «Про переговори»: «Якщо вам на­лежить працювати з будь-якою людиною, то ви повинні розпіз­нати: або її характер та пристрасті — щоб нею командувати; або слабкості та недоліки — щоб налякати її; або близьких їй людей — щоб керувати нею. Коли ви маєте справу з розумними людьми, слід вникати у промови, які вони ведуть. Говорити слід якомога менше — якраз те, чого вони менше за все чекають. Коли ви веде­те складні переговори (виділено - нами), не намагайтеся сіяти та робити жнива одночасно; поступово підготовляйте грунт, і пло­ди дозріють».

Сучасник Бекона, інший великий мислитель із Великої Британії Т.Гоббс обгрунтував в основному своєму творі «Левіафані» концепцію «Війни всіх проти всіх» як природного стану суспіль­ства. При нерівності здібностей та можливостей людей вони праг­нуть рівності у бажаннях та намаганнях володіти тим, чим володіють і інші, що і є важливою причиною конфліктів. Серед інших причин конфліктів Гоббс виділив суперництво, недовіру, праг­нення слави. Одним з виходів з цієї проблемної ситуації Гоббс вважав регулятивну функцію держави. У подальшій історії конфліктологічних учень ідеї Томаса Гоббса втіляться у вчення, згідно із якими демократичні держави мають значний регулятивний потенціал у порівнянні з тоталітарними, в яких конфлікти носять насильницький характер. Заслуговує також поцінування ідея Т. Гоббса для замирення конфліктів вести людей від надії до надії з метою спрямування їхньої енергії у майбутнє.(цюрупа)

Великий німецький філософ і мислитель Георг Гегель голов­ну причину соціальних конфліктів всередині держави вбачав у бо­ротьбі між полюсами «накопиченого багатства» та «прив'язаного до труду класу», а причиною міждержавних конфліктів вважав суперечку між державами як «суверенними індивідуальностями». У зв'язку з тим, указував Гегель у «Філософії права», що між дер­жавами на міжнародній арені відсутній суддя (претор) або інша третя сила, нерідко ця суперечка переростає у війну. Гегель вва­жав, що міждержавні конфлікти є проявом їх самостійності та су­веренності, тому вирішення таких конфліктів має проводитися на основі міжнародного права і моралі.

Відомим соціальним дарвіністом США на рубежі ХІХ-ХХ ст. був Вільям Самнер (1840-1910). Переконання, що боротьба за існування є безперечним фактором прогресу, приводило його до висновку, що в цій боротьбі гинуть найслабші, найгірші пред­ставники роду людського. Якраз переможці — а в Америці того часу - це промисловці, ділові люди, банкіри, які добилися знач­них успіхів, — є справжніми творцями всезагальних цінностей і просто найкращими людьми. Вони — закономірний продукт при­родної селекції, і нема підстав протистояти їм на догоду штучній рівності. Тому В.Самнер був категорично проти будь-якого втручання держави в суспільне життя, будь-яких соціальних ре­форм і виступав з різкою критикою соціалістичних ідей, вважа­ючи, що соціалізм — це виклик фактам. Суспільні процеси не можуть і не повинні контролюватися людьми, а сама ідея про свідоме поліпшення світу — абсурдна. За всієї консервативності цих поглядів В.Самнер вніс політичний позитивний вклад у соціологічну науку. Спираючись на широкий історико-етнографічний матеріал, він поклав початок соціологічному вивчен­ню норм соціальної поведінки, внутрішньогрупових і міжгрупових відносин. Велике значення для дослідження конфліктів мав відзначений ним зв'язок міжгрупового конфлікту з внутрішньою єдністю груп.

Нові мотиви у теоретичному аналізі конфлікту з'являються у творчості представника соціального дарвінізму, соціолога і юриста Людвига Гумпловича (1838-1909). Визначаючи, що всесвітня історія - це постійна боротьба рас за існування, він виводить сутність расових відмінностей не із біології, а із особ­ливостей культури. Особлива раса - це особливий тип культури. Тому джерела конфліктів слід шукати не тільки в природі людини, а і в соціальних феноменах різних за своїм типом куль­тур. Звідси і конфлікт може набувати різного забарвлення - від жорстокого побоїща до парламентських дебатів - відповідаючи особливим потребам конкретних соціальних форм життя.

На думку Гумпловича, конфлікти не є єдиним важливим соціальним процесом. Не менш важливим є процес соціально­го єднання, на основі якого виникають більш широкі соціальні спільності, держави. Але конфлікт і тут відіграє вирішальну роль, оскільки соціальні групи об'єднуються якраз у результаті конфлікту. Єдність нових укладів стає можливим як результат боротьби між окремими групами.

Погляди Гумпловича на природу соціального конфлікту можна звести до трьох основних тез.

1. Конфлікти є сутністю історичного процесу; у них різний характер, але всі вони є фактором прогресу.

2. Диференціація суспільства на панівних і підлеглих - яви­ще вічне. Таким же, очевидно, є і конфлікт, який з цього вип­ливає.

3. Конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню широких об'єднань.

У марксистській конфліктологічній концепції другої поло­вини XIX- першої половини XX століття, яка склалася під впли­вом учень К.Маркса та В.І.Леніна, соціальний конфлікт поставав безкомпромісним зіткненням між полярно протилежними пози­ціями антагоністичних класів: рабами та рабовласниками, фео­далами та селянами, буржуа і пролетарями. Вершиною розвитку соціального конфлікту була соціальна революція, в результаті якої віджилий клас поступався місцем владі нового, прогресивного класу. Вся історія людства поставала непримиренною боротьбою протилежних класів, а всі інші є лише блідим віддзеркаленням основного протиріччя. На міжнародній арені зіткнення (конфлікт) капіталістичної системи з соціалістичною неминуче мало привести до перемоги соціалістичної системи.

Виходячи із загальної марксистської концепції соціального розвитку через боротьбу протилежностей, сформулюємо деякі положення, що мають безпосередню причетність до конфліктології:

І. Чим більш нерівномірно розподілені матеріальні ресурси, тим глибший конфлікт між соціальними класами, які відрізня­ються саме різним ставленням до матеріальних ресурсів;

2. Глибина соціального конфлікту залежить від ступеня усві­домлення своїх інтересів у суспільному розвитку;

3. Чим сильніша поляризація груп у суспільстві, тим більш непримиренним є соціальний конфлікт;

4. У конфліктній взаємодії засновниками марксизму недостат­ня увага приділялась формам поведінки і психології сторін. Дії останніх начебто повністю залежали від соціальної позиції, а не від соціально-психологічних та соціокультурних чинників.(цюрупа)

ВИСНОВОК: в епоху панування буржуазних відносин мис­лителі головну увагу приділяли конфліктам між великими група­ми людей — соціальними класами, суспільними прошарками, а також між державами. Високий запал конфліктної взаємодії ви­пливав з протилежності та непримиренності позицій цих вели­ких суб'єктів, а розв'язання конфліктів було віднесене до преро­гатив держави.