Знання про природу конфліктів у давньому світі та античному суспільстві.

ЛЕКЦІЯ 2

Історія становлення та розвитку конфліктологічних знань

2.1. Становлення знань про природу конфліктів у давньому світі та античному суспільстві.

2.2. Соціальні конфлікти як предмет аналізу мислителів Середньовіччя, Нового часу та періоду становлення буржуазних відносин.

2.3. Сучасні конфліктологічні вчення західноєвропейських та американських науковців.

Історія кожної науки є не тільки повчальним елементом для сучасників, але й несе функцію розкриття історичної зміни уяв­лень окремих людей і суспільства щодо свого предмета, конкрет­ного змісту науки, актуальних проблем. У більшості навчальних видань з конфліктології історія становлення наукових поглядів на проблеми конфліктів не диференційована від філософських та політичних аспектів, тому наше завдання полягає у висвітленні історичного становлення власне конфліктологічного знання.

Конфліктологія має кілька рівнів накопичених і систематизова­них знань:

перший рівень — загальнотеоретичний, висвітлює питання діалектичних законів розвитку суспільства, його суперечного функціонування;

другий рівень — це теорії, які з'ясовують особливості і типи конфліктів, розглядають різні форми їх втілення у реальному житті, вивчають механізми їх динаміки;

третій рівень — становить емпіричну основу конфліктології, це конкретно-прикладні дослідження політичних процесів та явищ. Вони включають інструментальне опрацювання робочих понять, ме­тодики діагностики соціальної напруги, соціально-політичні та пра­вові технології регулювання конфлікту, узагальнення на емпірично­му рівні, конкретно-соціологічні дослідження в галузі конфлікту.

Знання про природу конфліктів у давньому світі та античному суспільстві.

У первісних суспільствах, як нам відомо, примітивне знання існувало у нерозвиненому до поділу на галузі вигляді як «знання про все існуюче». Джерелом конфліктів у первісному суспільстві виступали нерозділені, контрастуючі явища людського буття про­тилежної спрямованості: «конкретний вчинок» - «ритуал»; «при­родне для людини» — «набуте у власному досвіді»; «життя» — «смерть»; «табу» — «потяг до чуттєвості», які ставили перед особою сувору альтернативу вибору: «або-або». У свідомості первіс­ної людини були відсутні принципи поєднання цих протилежно­стей, ідеї згладжування гостроти протиріччя та інші думки сто­совно зниження рівня конфліктності відносин між родом та ок­ремим його представником.

Конфлікт між людьми у межах первісного роду розв'язувався на основі пріоритету інтересів цілого (роду, племені), а особисті інтереси окремого представника до уваги не бралися. Суперечка між людиною та родом нерідко вирішувалася шляхом остракіз­му, вигнанням першої за межі родової спільноти, що дорівнюва­ло смерті. У деяких народів півночі приречений до вигнання сідав у човен та виїжджав у море, щоб не повернутися назад.

Конфлікти між різними родами, племенами вирішувалися переважно збройною боротьбою, тому особливо вшановувалися боги, які дарували перемогу у збройному конфлікті - індійський бог-войовник Індра, грецькі Арес і Афіна, скандинавські боги Одін і Тор. Поряд із збройним вирішенням конфліктів у первісній культурі розв'язання конфліктів формувалися й інші, так звані «Ігрові» способи вирішення. Відомі дослідники первісної культу­ри Є.Тайлор, Й. Гейзінга вказували на роль випробування сили, кмітливості, хоробрості, вміння терпіти, перемога у яких ототож­нювалася з перемогою у конфлікті. «Сам виграш як такий є для архаїчного розуму доказом істини і правоти», — писав Й.Гейзін­га. Тайлор, у свою чергу, вказував, що ігри, жеребкування у пер­вісних культурах були далекі від сучасного ставлення до них з точ­ки зору теорії вірогідності. Індуси вирішували свої суперечки, ки­даючи жереб перед храмом та закликаючи богів: «Вияви нам свою справедливість! Вкажи на невинного!»

Позитивним аспектом такого шляху вирішення конфліктних ситуацій було те, що випробування носили відкритий характер, велися за правилами, які визнавалися всіма, конфлікт не зазна­вав небезпечної ескалації, локалізувався у просторі і часі, не ви­кликав кровопролиття і жертв. Цікаво, що вирішення конфліктів шляхом двобою, як інституйованої форми первісного випробу­вання, тривало аж до XX століття, — вказує Й.Гейзінга у розділі вищезгаданої книги «Війна і гра». Негативною стороною силового вирішення конфлікту було припущення звичайності, буден­ності загибелі однієї з конфліктуючих сторін, визнання переваги сили над іншими доказами своєї справедливості.

Поряд із силовим вирішенням конфліктів, яке має певну ло­гіку, існували і позараціональні способи знаходження правоти одного з конфліктуючих — жеребкування, азартна гра, гадання.(Цюрупа)

Проблема конфлікту зародилась у межах світової наукової дум­ки в античну епоху в зв'язку з потребою виявити причини соціаль­ної диференціації та розподілу суспільства на верстви. Не відрізняючи зміст правового від соціального, політичного і етичного, античні мислителі стверд­жували, що держава, право і справедливість — це різні сторони дер­жавного спілкування, прагнення до якого закладено в усіх людях від природи. Поділ людей на тих, хто володарює, та підлеглих — це за­кон природи. Отже, конфлікт являє собою бунт людини проти природи та усталеного суспільства.

Відо­мий античний філософ-діалектик Геракліт (530-470 рр. до н.е.) намагався пов'язати свої міркування про війни і соціальні конфлікти з загальною системою поглядів на природу всесвіту, світобудову. Для нього все підлягає вічному колообігу і взаємо­перетворенню, в тому числі і соціальні норми співжиття. У світі все народжується в результаті сутичок, вважав Геракліт. Єди­ний всезагальний закон, пануючий у космосі, - це " війна -батько всього і цар всього. Одних вона визначила бути богами, а інших — людьми, одних вона зробила рабами, інших — вільними" [4, 89].

Ці слова Геракліта — одна із перших спроб раціонально об­грунтувати позитивну роль боротьби в процесі суспільного роз­витку. Соціальні конфлікти тут постають у новій якості, як ат­ рибут суспільного життя, неодмінна, обов'язкова умова суспільного розвитку.(політичні обрії)

Геракліту заперечував відомий історик і знавець військової справи Геродот, за яким універсальність конфліктів у суспільстві знімалася свідомим розумінням людьми негативних наслідків війн та міжусобних чвар. Він стверджував, що «ніхто не настільки не­розсудливий, щоб надавати перевагу війні перед миром. Під час війни батьки хоронять дітей, а під час миру - діти батьків». У по­дальшому Епікур розвиватиме цю думку і вкаже, що негативні, руйнівні наслідки війн та конфліктів між спільнотами мимоволі примусять людей жити в умовах миру.

Демокрит із Абдер зверне увагу на збройні конфлікти внут­рішнього та зовнішнього типу і проголосить, що «міжусобна війна— зло для обох сторін, це однакове лихо для переможців і перемо­жених». Заслугою Демокрита слід визнати виявлення ним еконо­мічного підґрунтя збройних конфліктів. (цюрупа)

Його супротивник за філософськими уподобаннями Платон (характерним є конфлікт між цими давньогрецькими мислителями — Платон скупив та наказав спалити твори Демокрита, тому їх дійшло до нас небага­то) розрізняв конфлікти між грецькими спільнотами та конфлік­ти між греками і варварами. Тому й збройна боротьба у Платона мала два значення - війна («полемос») між греками й варварами та «домашня сварка» («стадіз») як різновид громадянської війни. Утворі «Закони», написаному в зрілому віці, Платон вважав, що боротьба між греками має вестися за правилами (за законом), а до боротьби з варварами ніякі цивілізовані правила не застосову­ються. Платон писав: «Те, що люди називають миром, - це тільки ім'я, насправді ж від природи існує довічна непримиренна бороть­ба між державами».(цюрупа)

Таким чином, антична традиція, зокрема Аристотель, підкрес­лює громадські засади людини та її здатність до співпраці з іншими людьми. У праці «Політика» Аристотель виділив дві головні причи­ни соціальних суперечок і джерел конфлікту.

По-перше, це майнова нерівність людей;

по-друге, нерівність одержання пошани, що сприяє зростанню корисливості і гонористості, а іноді призводить до пере­родження суспільного ладу. Крім того, давні мислителі називали се­ред причин, що сприяють появі соціальної конфліктності, такі, як нахабність, страх, презирство, надмірне підвищення, підступи, зне­важливе ставлення, принижування, несхожість характерів.(харків) Аристотель висловив низку думок щодо ролі конфліктів у житті людей. Він вчив, що джерело конфліктів — у відмінностях між людьми, причинами конфліктності є порушення справедли­вості у розподілі власності та почестей, але конфліктне зіткнення водночас примушує їх змінюватися і ставати більш справедливи­ми і поміркованими. Зокрема знаменитий мислитель писав: «Пев­но і всякого роду відмінність породжує розбрат. Може бути, найсильніше чвари ці зумовлює відмінність між доброчесністю та розбещеністю, між багатством та бідністю, а потім йдуть і інші більш-менш вагомі причини».

Конфлікти у владних колах викликалися, на думку Аристотеля, жадобою до поживи посадових осіб. Якщо ці чинники вважа­лися Аристотелем природними, то інші причини конфліктності несли на собі відбиття суб'єктивності — зверхність, ненависть, не­помірне самопіднесення посадовців а з іншого боку — необереж­не ставлення до інших, дрібні приниження, відмінність характерів.

Відзначимо, що приблизно в цей самий час на Сході форму­валася думка щодо знаходження «золотої середини» між прагнен­нями конфліктуючих сторін (Конфуцій), встановлення гармонії між вимогами ритуалу «лі» та реальною поведінкою. Якщо корот­ко охарактеризувати далекосхідну конфліктологічну думку, то лейтмотивом ідей Конфуція, Сунь-Цзи і Лао-Цзи є порада уник­нення відкритої боротьби, поступливість, відмова від погорди, скромність та чемність, некваплива поважність у спілкуванні. Якщо ж справа дійшла до боротьби, то слід розуміти її як взаємо­дію та, пізнаючи супротивника, пізнавати й себе. (цюрупа)

ВИСНОВОК: у античних суспільствах виникають перші нау­кові здогадки щодо ролі конфліктів у соціальному середовищі, визнання матеріальних та особистісних причин виникнення, але суб'єкт конфлікту ще був невиразний, а поняття динаміки і струк­тури конфлікту не розглядалося взагалі. Нерідко конфлікт ото­тожнювався з боротьбою сил космічного масштабу та вважався у суспільстві неминучим.