Сучасні конфліктологічні вчення західноєвропейських та американських науковців.

Сучасні конфліктологічні вчення складалися з середини XX століття, коли різко збільшилася кількість міжнародних конфліктів, а конфлікти всередині організацій почали визначати ефективність її діяльності. Однією з характерних рис сучасної за­хідної конфліктології є наявність багатьох шкіл та напрямків. Се­ред останніх значну евристичну та практичну цінність мають такі напрямки:

• психологічні напрямки дослідження конфліктів;

• соціологічний та політологічний напрямки конфліктології;

· функціональні теорії;

· загальні теорії конфліктів.

Психоаналітичний підхід, пов'язаний з іменами З.Фройда, Е.Фромма, К.Хорні, К.Лоренца. Відомо, що теорія ролі несвідо­мого З.Фройда трактується сьогодні вельми широко і застосо­вується майже у всіх науках, які вивчають проблемну людську поведінку. У контексті конфліктології відзначимо, що великий австрійський лікар, психіатр, мислитель займався, перш за все, проблемами внутрішньоособистісних конфліктів, корені яких, на його думку, були у сфері несвідомого, в яку витіснялося відбиття реальних конфліктів, де постраждала особистість.

Лоренц, лауреат Нобелівської премії, вперше в історії світо­вої науки висунув думку щодо природного походження агресив­ності людей та обґрунтував, що причини конфліктів випливають з біологічних підвалин агресивності людини, яка до того ж підси­люється у натовпі. Агресивність є постійним станом усіх представ­ників тваринного світу, до яких він відносив і людей, а тому меха­нізми агресивної поведінки людей та тварин схожі. Тим самим стимулювалися дослідження й у галузі етноконфліктології, досяг­нення яких можна використовувати в соціальних науках при по­ясненні механізмів агресивності груп людей.

Американський психолог К. Левін (1890-1947) досліджував проблеми групової поведінки та зробив висновок, що конфліктність підвищується під час втрати рівноваги між люди­ною та середовищем, а, крім того, неадекватна поведінка лідера групи також є одним із джерел конфлікту. Замирення конфліктів Левін пропонував шукати на шляху зміни структури взаємодії людей у групі. Він визначив конфлікт «як ситуацію, в якій на суб'єкта одночасно діють протилежно спрямовані сили однако­вої величини».1 Вченим було виділено чотири типи конфліктних ситуацій:

- конфлікт «прагнення-прагнення» - це конфлікт між рівно­сильними прагненнями суб'єкта заволодіти обома привабливи­ми об'єктами;

— конфлікт «уникнення - уникнення» відбувається, коли суб'єкту доводиться обирати одну з двох однаково неприємних перспектив;

- конфлікт (амбівалентності) «прагнення - уникнення» ви­никає у разі дії на суб'єкт одночасного приваблення і відштовху­вання при спрямуванні на якийсь об'єкт;

— конфлікт «подвійного прагнення - уникнення» характе­ризується наявністю ситуації вибору між двома цілями, кожна з яких має як приємні, так і неприємні сторони, наприклад, по­трібно обрати одну з двох професійних перспектив, кожна з яких має позитивні і негативні аспекти.

Соціальний психолог Я.Морено розробив теорію соціометрії, згідно із якою міжособистісні контакти визначаються емоційним відношенням двох сторін, їх симпатіями та антипатіями, тому всі конфлікти - від міжособистісних до міжнародних — можна вирі­шити шляхом перестановки людей у системі взаємодії таким чи­ном, щоб забезпечити їхні емоційні вподобання, тобто узгодити взаємні емоційні почуття. Так звана «соціометрична революція» мала б забезпечити безконфліктне співіснування різних осіб і сторін у суспільстві.

У рамках західного психологічного підходу останнім часом формується і напрямок дослідження переговорного процесу як ча­стини конфліктної взаємодії. Теорія переговорного процесу утворюється як галузь знання у загальному напрямку прикладної психології, де ключовим питанням є вияв структури умов, що сприяють прийняттю рішення перейти від конфліктів до перего­ворів, а також з'ясування психологічних чинників знаходження пошуку взаємно корисних угод, рішень, які задовольняють обидві сторони переговорного процесу.

У цілому психологічний напрямок у конфліктології та теорії ве­дення переговорів може бути охарактеризований як дослідження внутрішнього механізму поведінки людей у складних (проблем­них) ситуаціях безвідносно до зовнішніх умов конфліктної пове­дінки чи врахування посередницьких дій при проведенні перего­ворів.(цюрупа)

Функціональна теорія конфлікту. Одним із яскравих представ­ників функціональної теорії, яка належить до вищезгаданого со­ціологічного напрямку, є німецький соціолог Георг Зіммель, який у 1908 році оприлюднив свої погляди в «Соціології». Саме йому належить термін «соціологія конфлікту». Згідно із ученням Зіммеля конфлікт постає універсальним соціальним явищем, яке надає гармонійності у стосунках між групами чи прошарками всіх суспільств. Абсолютна гармонія у суспільстві неможлива, або за таких умов суспільство є нежиттєздатним. Крім того, конфлікт суттєво впливає на внутрішню структуру групи, полегшуючи про­цес консолідації її членів у результаті конфліктної взаємодії. Не­тривалі й неглибокі конфлікти дозволяють індивідам позбавити­ся від прихованого всередині, у своєму внутрішньому світі почут­тя ворожості та роздратування. У випадку двохстороннього конфлікту взаємодія сторін є більш жорсткою та прямолінійною, але введення третьої сторони відкриває можливість для багатоп­ланових відносин, зокрема для формування тимчасових об'єднань (коаліцій), становлення групової солідарності. Таким чином, вка­зує Зіммель, конфлікт виконує необхідні для гармонійного роз­витку функції, боротьба згуртовує членів конфліктуючих сторін, тому конфлікти можуть виникати під каталізуючим впливом соц­іальної групи чи навіть держави, яким конфлікт вважається доцільним.Так, у випадку війни в суспільстві посилюється тенден­ція до збереження централізованих структур управління та ієрар­хічних відносин, а у випадку відсутності війни простежується тен­денція в діяльності політичних структур якось знайти супротивни­ка. Крім того, конфлікт Зіммелем розглядався вже на мікрорівні, а не тільки на макрорівні.

Таким чином, смисл функціональної теорії конфлікту поля­гав у визнанні останнього не тільки нормальним явищем соціаль­ного буття, спеціальним станом суспільних відносин, але й таким, що пособляє розвитку суспільства. Його позитивні функції спри­яли соціальному прогресу на макрорівні, тобто на рівні держав, слугували згуртуванню групи на мікрорівні.

У першій половині XX століття в теорії конфліктів затверд­жувався структурно-функціональний підхід. Цей підхід базувався на даних прикладних соціальних досліджень щодо умов виник­нення конфліктів у малих групах та на рівні відносин між індиві­дами в них. Одним із завдань вважалося знаходження конкрет­них методик розв'язання конфліктів у виробничих колективах. Американський соціолог Толкотт Парсонс у роботі «Структура соціальної дії» характеризував конфлікт як причину дезорганізації суспільного життя, як соціальну аномалію і вважав, що проблема конфлікту зачіпає питання соціальної рівноваги та структурної диференціації суспільства.

Соціальна дія у Т. Парсонса розгорталася на 4-х рівнях: на рівні біологічного організму, особистості, соціальної системи, культури. На кожному з рівнів виникають зони напруженості і конфлікти. Помітним внеском у теорію конфліктології стали ви­сновки Т.Парсонса щодо колізій: «внутрішні мотивації - цінності суспільства», «власний інтерес - колективний інтерес», «індиві­дуальність — колектив», «намір-вчинок», які переростають у більш масштабні конфлікти. На рівні соціальної системи напруженість викликається дисбалансом між структурними елементами систе­ми, а стабілізуючу роль та роль замирення конфліктів виконують такі інститути, як: релігія, звичаї, правові установи. З історичним розвитком суспільство «стає більш адаптивним», легше перено­сить наслідки соціальних конфліктів, само виробляє механізми запобігання конфліктам і тому тих виникає менше. Головна лінія критики теорії Парсонса йшла на порівнянні його теорії й фактів проблемності життя, яке свідчило про зростання рівня конфліктності, на що ми і вказували в першій лекції. Все більше спеціалі­сти схилялися до конфліктної моделі суспільства.

Теорія «позитивно-функціонального конфлікту» складалася під впливом робіт Льюіса Козера, Ральфа Дарендорфа, Джона Рекса. У 1956 році побачила світ книга Л.Козера, в якій американський соціолог і конфліктолог відзначив, що конфлікт не є соціальною патологією, а навпаки - забезпечує стабільність соціальних си­стем. Козер стверджував, що у будь-якій соціальній системі мож­на виявити відсутність рівноваги, внутрішню напруженість, не­реалізовані конфліктні інтереси, які у суспільствах з гнучкою, ела­стичною структурою породжують зміни, що, у свою чергу, підвищують адаптивні можливості системи до несприятливих зовнішніх умов та сприяють її інтеграції. Гнучка соціальна систе­ма володіє механізмом об'єднання сторін, які до того були ізо­льованими та апатичними, що допускає уникнення внутрішньої нестабільності. Суспільства з негнучкою, жорсткою системою прагнуть всіляко придушити конфлікти, а саме це й підсилює не­безпеку соціальних потрясінь. Для каналізації (тобто спрямуван­ня суспільної дії) громадського незадоволення такі суспільства використовують соціальні інститути, які виконують роль «запо­біжних клапанів для випускання пари». Гострота конфліктів і є одним із показників гнучкості чи жорсткості системи, тобто свідчить про необхідність змін останньої.

Розвиваючи ідеї Г.Зіммеля, Льюіс Козер вважав, що не може бути соціальних груп без конфліктних відносин, які розумілися ним як боротьба за матеріальні і духовні цінності та високий со­ціальний статус, за владу. Таким чином, у Козера конфлікт по­ставав неоднозначним явищем, що і створює напругу, і несе функ­цію її розрядки.

Позитивні функції конфліктного протиборства згідно з тео­рією функціонально-позитивного конфлікту полягали у такому:

1. Конфлікт розряджав напружені стосунки і надавав вихід негативним емоціям, зберігаючи основні функціональні зв'язки між конфліктуючими сторонами.

2.У процесі конфліктної взаємодії сторони краще пізнавали і себе, і одна одну, у цьому полягала «тестуюча» функція конфлік­ту, тобто перевірки внутрішнього світу людей;

3. Конфлікт стимулював позитивні соціальні зрушення, появу нових суспільних порядків, нових соціальних норм і відносин.

Козер вказував, що для конструктивного завершення конфлікту важливим є наявність встановлених правил, які дозволять визначити взаємне співвідношення протиборних сил. Якщо ці1 правила визнаються справедливими обома сторонами, то конфлікт постає видом змагальної гри, а виграш є очевидним для переможця й переможеного. Правила боротьби дозволяють уник­нути виснажливої для обох сторін неприпиненої боротьби та більш конкретно сформулювати вимоги-умови переможця до переможеного. На думку соціолога конфлікту, важ­ливою для завершення конфліктної взаємодії є наявність символів перемоги і поразки, які сприймаються обома супротивниками. Зауважимо, що правила ведення проблемної взаємодії все ж таки затвердилися радше у переговорному процесі, ніж у конфлікті, який нерідко ведеться з огляду лише на перемогу.

Р. Дарендорф розробив так звану діалектичну теорію кон­флікту, згідно із якою найсерйознішим випробуванням для су­часності є конфлікт між включеними у суспільство добробуту за­можними прошарками та тими, хто залишився поза ним (еміг­ранти, безробітні, національні меншими). На відміну від класових конфліктів, які досліджував К.Маркс, що поляризують суспільст­во, ці та інші конфлікти є конфліктами груп інтересів, а суспільст­во зацікавлене у тому, щоб зберегти свою цілісність шляхом гар­монійного поєднання протилежних позицій, обумовлених інте­ресами. Суспільство проявляє особливу зацікавленість до тих конфліктів, які не вириваються зовні, і намагається управляти соціальними процесами «через конфлікти». У сучасних умовах, вважає Дарендорф, існують великі можливості для регулювання конфліктів, серед яких особливої уваги заслуговують такі:

1. Визнання наявності конфлікту та сприяння їх формально­му виявленню. Для цього мають бути створені соціальні, технічні і політичні умови, зокрема, свобода об'єднань громадян та сво­бода волевиявлення.

2. Слід досягти певного рівня організованості конфлікту. Чим більш організовані конфліктуючі сторони, тим легше їм досягти угоди та виконувати досягнуті контракти.

3. Конфліктуючі сторони повинні домовити ся щодо прийнят­тя певних правил, дотримання яких забезпечує рівність сторін та баланс інтересів.

4. Контрагентам важливо чітко сформулювати свою позицію: чим більш дифузними, тобто маловираженими, не концентрова­ними є протилежні інтереси, тим малоімовірнішими варіантами є досягнення згоди.

Те, що конфлікти в різних сферах суспільства можуть наша­ровуватися один на один, є чинником посилення інтенсивності кожного з окремих конфліктів, але в демократичному суспільстві припускається наявність великої кількості ненасильницьких конфліктів у найрізноманітніших сферах буття і діяльності. То­талітарне суспільство, одним з різновидів якого є соціалістична держава, прагне приховувати конфлікти. Таким чином, у боротьбі демократії з тоталітаризмом питання припустимості конфліктів усередині кожного з них є центральним.