Розв'язання і регулювання конфлікту.

Розв’язання конфлікту: шляхи, засоби та технології.

План.

1.Розв'язання і регулювання конфлікту.

2.Діагностика у ході розв'язання конфлікту.

3.Стратегії виходу з конфлікту: моделі і стилі.

4.Технології, засоби і методи врегулювання конфліктів.

5.Технології консенсусу і компромісу.

6. Технології конфліктного медіаторингу.

Розв'язання і регулювання конфлікту.

В системі уп­равлінських підходів та впливів стосовно конфлікту центральне місце посідає його розв'язання, адже далеко не всі конфлікти можна попередити, тому дуже важливо володіти методологією і технікою ви­ходу із конфліктних станів.

Кінцевий етап у динаміці конфлікту традиційно визначають як розв'язання, хоча серед інших форм закінчення конфлікту ще вка­зують на врегулювання, загасання, усунення, скасування і перерос­тання в інше протиборство (що було вже розглянуто раніше).

Але перш за все розв'язання конфлікту нас цікавить як спільна діяльність його учасників, спрямована на припинення протидії та вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Розв'язання конфлікту передбачає зацікавленість та активність обох сторін щодо поліпшен­ня умов, у яких вони взаємодіють, та усунення причин конфлікту. Нерідко розв'язання конфлікту ґрунтується на зміні відносин опо­нентів між собою чи щодо об'єкта конфлікту. Отже, розв'язання конфлікту вимагає певних змін від самих протидіючих сторін (або ж однієї із них), корелювання їх позицій і вимог, що відстоювались у конфлікті.

Регулювання є окремою формою розв'язання конфліктів, яку вирізнює те, що в усуненні суперечностей між опонентами бере участь третя сторона, її задіяння можливо як за згодою конфліктантів, так і без неї. Регулювання конфлікту можна виз­начити як усвідомлені дії керуючого суб'єкта з метою пом'якшен­ня, послаблення боротьби чи переведення гострих стосунків в інше річище, або на інший рівень відносин. Отже, проблема регулю­вання конфлікту — це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини та перетворення на суспільне при­пустимі форми розвитку і розв'язання. Конфлікт, що регулюється, є контрольованим конфліктом, а відтак, передбачуваним. По­тенційні елементи регулювання присутні в будь-якому конфліктно­му процесі, якщо він певним чином вбудований у механізми соціального управління. Управління конфліктом шляхом регулю­вання об'єктивно надає цьому процесу форми, здатні забезпечи­ти мінімізацію неминучих економічних, соціальних, політичних і моральних втрат.

Процес регулювання має такі необхідні етапи:

1) початкова дія — це виявлення і визнання конфлікту як ре­альності. Зафіксувати конфлікт як дійсний факт — не просте завдан­ня, адже часто його прагнуть приховати як небажане явище;

2) об'єктивна аналітика конфлікту, яка є важливішою теоре­тичною передумовою для практичних дій;

3) інституціоналізація, під час якої визначаються правила і нор­ми функціонування. Завдяки їй забезпечується розвиток конфлікту в формах і межах, сприятливих для даної суспільної системи, та га­рантується передбачуваність конфліктного процесу;

4) легітимізація конфлікту передбачає визнання опонентами встановлених норм і правил взаємодії та додержання їх. Крім того, суспільство починає розцінювати даний конфлікт як допустимий, отже, здійснюється його інтеграція в усталену систему громадсько­го порядку;

5) створюється можливість раціоналізувати стихійний процес конфлікту в організований, що запобігає проявам агресивності та руйнівним наслідкам.

Усунення конфлікту слід відрізняти від розв'язання. Під першим розуміють такий зовнішній вплив на боротьбу, в резуль­таті якого ліквідуються головні структурні елементи конфлікту. Та­ка технологія впливу на конфлікт є доцільною за умов окремих си­туацій, що потребують швидких і рішучих дій щодо силового розве­дення сторін. Йдеться про загрозу агресії чи фізичного насильства, загибелі людей, знищення цінних об'єктів, ситуацію дефіциту часу або матеріальних можливостей.

Усунення конфлікту здійснюється за допомогою таких засобів:

- примусове вилучення із конфлікту одного із опонентів (пере­ведення в іншій відділ, філіал, відрядження, звільнення з роботи);

- обмеження чи абсолютне виключення можливої взаємодії опо­нентів протягом тривалого часу (відправлення в довгострокове відря­дження тощо);

- усунення об'єкта конфлікту (тієї матеріальної речі, цінності, через яку виник спір);

- скасування дефіциту, що відрізняв об'єкт конфлікту (тобто ко­жен з опонентів одержує можливість задовольнити свою потребу в бажаному об'єкті).

Ефективне застосування управлінського регулювання конфлік­ту, особливо на стадії раціоналізації відносин, здатне підштовхнути сторони (чи одну з них) навіть до сприйняття не дуже вигідних про­позицій, але таких, що ведуть до припинення протиборства.

Слід відзначити, що в ході регулювання конфлікту певний ефект може дати поступове його послаблення шляхом переведення в інше річище взаємодії або на інший рівень стосунків. Широко використо­вується також метод послаблення гострих конфліктних стосунків че­рез переорієнтацію обох сторін на зовнішню загрозу чи ворога (так­тика пошуку «спільного супротивника»).

Цікавий аспект у регулюванні конфліктів, який стосується пев­них заходів щодо структурування конфліктуючих груп, виокремив А. Чуміков. Це дозволяє змінити «силовий потенціал» елементів конфлікту, і визначити ієрархію в структурі суспільних зв'язків1. Крім того, шляхом структурування конфліктуючих груп виявляються ре­альний стан і взаємовідношення інтересів, зокрема спільних чи пріоритетних, що надає можливість на цих засадах знайти платфор­му для згоди і співробітництва.

Розв'язання конфлікту як цілеспрямована дія з управління ним може бути оцінена через ступінь вирішеності конфліктної пробле­ми. Американський конфліктолог М. Дойч головним критерієм ус­пішного розв'язання конфлікту вважає задоволення сторін його ре­зультатами. Деякі вітчизняні конфліктологи називають показника­ми конструктивного розв'язання конфлікту ступінь вирішеності (усу­нення) суперечності, яка лежала у підґрунті конфлікту, та перемогу в боротьбі того із опонентів, що був правий. З цим слід погодитись, адже чим повніше знята конфліктна суперечність, тим більше шансів для нормалізації відносин між учасниками і менше ймовірність пе­реростання конфлікту в нове протиборство. Перемога ж правої сто­рони у конфлікті — це утвердження істини, справедливості, спри­яння оптимізації соціально-психологічного клімату в колективі (групі, організації). Водночас слід пам'ятати, що у неправої сторони теж є свої інтереси, які не слід ігнорувати взагалі; доцільно спробувати у ході розв'язання конфлікту хоча б частково переорієнтувати моти­вацію неправого опонента, це може запобігти у подальшому конфліктним зіткненням.

Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів мають психологічну природу, оскільки вони відображують специфіку поведінки та взаємодії опонентів. Серед них:

1) припинення конфліктної взаємодії: доки сторони вживати­муть будь-яких заходів (в тому числі насильницьких) одна проти од­ної, про розв'язання конфлікту не може бути й мови;

2) пошук близьких за змістом або спільних точок стикання в си­стемі цілей та інтересів опонентів: якщо сторони бажають розв'язати конфлікт, їм слід зосередитися на інтересах, а не на особі опонента;

3) зниження рівня негативних емоцій та інтенсивність гострих

реакцій, які переживаються стосовно опонента;

4) припинення вбачати в особі опонента «ворога», «супротив­ника»; адже проблему, через яку виник конфлікт, краще вирішувати разом, поєднавши зусилля;

5) об'єктивне обговорення проблеми, виявлення сутності конфлікту та виокремлення головних суперечностей: підвищує шан­си конструктивного розв'язання конфліктної проблеми;

6) урахування статусів (посадового становища) сторін конфлікту. Сторона, що посідає нижче становище, повинна усвідомлювати межі поступок, на які піде більш високостатусний опонент: адже занадто радикальні вимоги спровокують сильну сторону до відновлення конфліктного протиборства;

7) правильний вибір оптимальної стратегії розв'язання конфлікту (детальніше про це йдеться далі).

Нарешті, успіх конструктивного розв'язання конфліктів зале­жить від множини інших чинників, які здебільшого носять об'єктив­ний характер. Це організаційні, історичні, юридичні, економічні чин­ники, наявність часу та фактор своєчасності, участь у розв'язанні конфлікту третьої сторони, рівновага сил (ресурсів) конфліктантів, культурний чинник, єдність базових цінностей опонентів, наявність досвіду та добрих стосунків, що мали місце напередодні конфлікту.