Політичне становище в незалежній Україні

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7 – 8 грудня 1991 р. на території Білорусі (на урядовій дачі у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Ати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, вона не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілком незалежними державами.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольному, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського “Ще не вмерли України і слава і воля...”. Текст гімну був затверджений 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. набув чинності закон “ Про громадянство України”, згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські. 7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила закон “ Про державний кордон”, а в грудні того ж року утворено Державний митний комітет України. Почалося формування прикордонної та митної служб держави.

На початку січня 1992 р. в Україні був започаткований обіг купонів багаторазового використання, а у вересні 1996 р. вони були замінені на національну валюту — гривню. Так відбувся перехід на власну грошову одиницю.

У серпні 1991 р. постановою Верховної Ради “ Про військові формування на Україні” їй були підпорядковані усі війська, розміщені на території республіки. У жовтні того ж року було затверджено концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Процес створення власної армії та флоту мав відбуватися шляхом поступового реформування військ Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, частин протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. У грудні 1991 р. був прийнятий Закон України “Про Збройні сили України”, в якому офіційно проголошувалося створення армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла “Військову доктрину України”. Вона мала чітко виражений оборонний характер, тому чисельність Збройних сил була скорочена. Якщо наприкінці 1991 р. особовий склад армії становив 726 тис. осіб, то наприкінці 1996 р. – 350 тис. Поряд зі Збройними силами були створені Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки та інші силові структури держави.

До серпня 1991 р. політичні партії та організації в Україні умовно поділялися на дві групи: комуністичну й антикомуністичну. Після перемоги сил демократії, проголошення незалежності України й розпаду СРСР блок антикомуністичних сил розпався, оскільки спільна мета, що їх об’єднувала, була досягнута, на передній план виступили суто партійні інтереси та завдання.

Наприкінці 2003 р. в Україні було зареєстровано більше 120 політичних партій та організацій. Їх кількість непостійна: активно відбуваються інтеграційні й дезінтеграційні процеси виникнення та розпаду партій і політичних груп. Розмаїття партій та організацій зумовлене незавершеністю процесу структуризації українського суспільства, гострою боротьбою всередині партій за лідерство, що часто призводить до розколів, виникнення регіональних партій тощо. Жодна з них й досі не змогла виробити і донести до суспільства консолідуючу загальнонаціональну ідею.

Політична ситуація в Україні у перші роки незалежності залишалася напруженою. Нова влада проголосила програмні орієнтири своєї політики: забезпечення народові достатку, прав і свобод; побудова соціально спрямованої економіки, що передбачає необхідність глибоких економічних реформ; роздержавлення та приватизація, забезпечення рівних умов господарювання всім його суб’єктам. Однак ейфорія щодо оперативного і кардинального вирішення суспільно-економічних проблем швидко минула. Передусім не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких народних мас. За грудень 1991 — квітень 1994 р. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні, але із запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти – болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат у центрі й на місцях почав давати збої.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на п’ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Таких поправок було майже 200.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну думу України – консультативний орган при Президентові. Утворення непередбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний спротив. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Думу було розформовано.

Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях. То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Проте у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Внутріполітичне життя України визначали розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова соціалістична економіка, незалежна – Україна чи відродження Союзу тощо. Усе це знижувало ефективність діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації відмінив державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах “ прозорих” кордонів від напливу покупців з Росії, довелося продублювати ці заходи. Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв’язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення. Уряд прем’єр-міністра В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем’єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами у народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване регулювання народним господарством, зокрема запровадити держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор. Проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища у народногосподарському комплексі країни прем’єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося запровадити спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, здійснити подвійне підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки їх реалізація звузила б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось би на віце-президента. До його повноважень мали належати видання указів із законодавчо неврегульованих економічних питань.

Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але й уряд не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні — надати Донбасу регіональну автономію, провести в країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг апогею 14— 15 червня. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

У цей час Верховна Рада прийняла постанову про референдум щодо довіри Президенту і вищому законодавчому органу держави. Завдяки цьому вдалося ослабити соціальне напруження і припинити страйк. Згодом рішення про референдум Верховна Рада відмінила, але у вересні 1993 р. постановила провести дострокові вибори в парламент навесні 1994 р. і вибори Президента — у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра був призначений Ю. Звягільський. У червні 1994 р. уряд знову очолив В. Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Вибори до Верховної Ради навесні 1994 р. відбулися за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об’єднань на виборах. На один депутатський мандат в середньому претендувало по 13 осіб. Тому передвиборча кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі. У першому турі виборів 27 березня 1994 р. було обрано тільки 49 депутатів, у другому ще 289. З 24 по 31 липня відбулися довибори у 59 зі 112 округів. За результатами виборів 25% місць здобула КПУ, 5, 9% – Рух, 5, 34% – СелПУ, 4, 15% – СПУ. Отримали місця в парламенті також представники Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Партії демократичного відродження України, Демократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичної партії України, Української консервативно-республіканської партії, Громадянського конгресу України. Безпартійних було – 221 депутат (55, 6%) з 397 обраних.

На виборах відчутної поразки зазнали пропрезидентські політичні сили. Майже третина виборців віддала свої голоси партіям лівої орієнтації. Невдала внутрішня політика попереднього керівництва країни зробила гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави.

У складі нової Верховної Ради нараховувалося дев’ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центристська, аграрна, групи “Реформи”, “Єдність”, “Державність”, міжрегіональна. Певна кількість народних депутатів залишилася поза фракціями і групами. З часом кількість, склад, назви депутатських груп змінювалися. На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О. Мороз.

У напруженій політичній боротьбі відбувалися президентські вибори влітку 1994 р., на яких балотувалося 11 претендентів — Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом Л. Скорик та В. Пинзеник зняли свої кандидатури; не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М. Рудь та І. Валеня. Кандидатами було зареєстровано 7 осіб. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і був призначений другий тур на 10 липня 1994 р., в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 14 млн. 660 тис. голосів (52%), а Л. Кравчук 12 млн. 100 тис. голосів (45%).

Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, народився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніпропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора, секретарем парткому, генеральним директором виробничого об’єднання “ Південний машинобудівний завод” у Дніпропетровську. В 1990 р. був обраний народним депутатом Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 року був прем’єр-міністром України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підприємців України, яка висунула його на посаду Президента. З 1994 р. — Президент України. У 1999 р. переобраний на посаду Президента на другий термін.

Конституційний процес та

особливості Конституції України 1996 р.

Прийняття Основного Закону України стало закономірним та логічним завершенням тривалого і надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, і відбувався у два етапи.

Перший етап: 1990—1993 рр. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридично завершеного проекту Конституції. Розпочався він із вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, після цього у червні 1991 р. вона була затверджена Верховною Радою. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р. Верховна Рада винесла на всенародне обговорення. За його результатами у жовтні 1993 р. Верховна Рада доручила Конституційній комісії допрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. Опублікуванням проекту завершився перший етап конституційного процесу.

Другий етап: 1994—1996 рр. Розпочався він 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л. Кучми і Голови Верховної Ради О. Мороза.

Основним на цьому етапі конституційного процесу було вироблення логічно і юридично завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до Конституції виникло ще два концептуально нових проекти, які відрізнялися не лише від проекту 1993 р., а й від багатьох принципових положень Декларації про державний суверенітет 1990 р. Дискусії точилися щодо форми державного управління (президентська чи парламентська республіка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту.

28 травня – 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносився проект Конституції, не прийнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутись до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).

28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, п’ятнадцяти розділів, у яких визначені права, свободи та обов’язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, органів місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України, зокрема й Автономної Республіки Крим; вказано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України і визначено перехідні положення, які регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачена Конституцією 1996 р.

У преамбулі проголошується, що Конституція прийнята Верховною Радою від імені українського народу і є результатом здійснення українською нацією права на самовизначення. У ній сформульовано завдання щодо забезпечення в Україні прав і свобод, зміцнення громадянської злагоди, розвитку соціальної та правової держави.

Перший розділ присвячений загальним засадам. Україна визначається як суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо через демократичні вибори, референдум, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

За формою державного правління й устрою Україна визначається як унітарна республіка, а українська мова проголошується державною. Одночасно в Україні гарантується вільний розвиток інших мов.

Вагоме значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що остаточно покінчено з пануванням однієї форми власності, одного політичною напряму, однієї ідеології.

Конституція проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і забезпечення її прав є головним обов’язком держави. У розділі “ Права і свободи та обов’язки людини і громадянина” накреслено систему особистих, соціально-економічних, політичних прав людини. Зокрема, у соціально-економічній сфері громадянам надаються права на працю, страйк, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров’я тощо. Право приватної власності проголошується непорушним. Конституція передбачає свободу об’єднань у різні політичні утворення, участь в управлінні державними справами, у виборах, референдумі, право проводити збори, мітинги, демонстрації, закріплюється право на свободу світогляду і віросповідання.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України – Верховної Ради, що обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Зі складу депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови. Вони керують роботою Верховної Ради.

Головна функція Верховної Ради – прийняття законів. Видаючи закони і приймаючи постанови, вона не має права втручатися у сферу діяльності інших гілок влади. Окрім законодавчої роботи, Верховна Рада здійснює також установчі та контролюючі функції, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

Загальні засади щодо правового статусу Президента України виписані в окремому розділі Конституції. Президент є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох термінів поспіль.

Конституція наділяє Президента значними повноваженнями в здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики держави. Президент представляє державу на міжнародній арені, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, визначені Конституцією; призначає третину складу Конституційного Суду України, присвоює вищі військові звання, дипломатичні ранги та інші звання і чини, призначає за поданням прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. За згодою Верховної Ради Президент призначає прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає і звільняє Генерального прокурора України, Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного майна, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, має право скасовувати постанови і розпорядження уряду. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України. Він підписує закони, прийняті Верховною Радою, і має право вето щодо них із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту. Президент здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією.

До системи органів виконавчої влади, згідно з Конституцією, належать: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі.

Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Він розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики у соціально-культурній сфері (праці, зайнятості населення, соціальному захисті, освіті, науці, культурі та ін.). Кабінет Міністрів забезпечує розробку і виконання державного бюджету, виконує інші повноваження, визначені Конституцією, законами й указами Президента.

Конституція застерігає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Конституція гарантує незалежність і недоторканність суддів.

Конституційний Суд — єдиний орган, який має право офіційного тлумачення Конституції України та законів республіки. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, які визнані такими, що суперечать Конституції, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.

Місцеве самоврядування, за Конституцією, здійснюється безпосередньо громадами через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад міст, селищ і сіл представляють районні та обласні ради. Склад ради села, селища або міста обирається мешканцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Конституція набула чинності з дня її прийняття – 28 червня 1996 р. З’явилась можливість на конституційному фундаменті за допомогою передбачених Основним Законом засобів і на основі його принципів завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Саме в цьому і полягає історичне значення нової Конституції.

Вибори до Верховної Ради 1998 р.

29 березня 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Народних депутатів обирали на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно із законом “Про вибори народних депутатів України” мало бути обрано 450 депутатів, з них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

На депутатські місця претендували 30 політичних партій і виборчих блоків, але тільки 8 з них подолали 4-відсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них: Компартія України – 84 мандати; Народний Рух – 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ – 29; Партія зелених – 19; НДП – 17; Громада – 16; ПСПУ – 14; СДПУ(о) – 14. Решту місць отримали депутати, обрані в одномандатних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — “Лівий центр”; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об’єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об’єднання “Громада”; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін.

Жодна із політичних сил не отримала необхідної більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на цю посаду був обраний О. Ткаченко — один з лідерів СелПУ.

Вибори Президента України 1999 р.

Восени 1999 р. закінчився п’ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми, і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори.

На цей час Україна утвердилася як повноправна учасниця міжнародного співтовариства, вдалося зупинити гіперінфляцію і запровадити в обіг власну національну валюту — гривню, призупинити падіння виробництва, загальмувати економічну кризу. Однак в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався добробут трудящих, гальмувалися необхідні реформи. Восени 1999 р. перед Україною були два можливі шляхи розвитку: або йти шляхом соціально-економічних реформ, стати справді європейською країною, спрямувавши на це всі зусилля й ресурси, або бути відкинутою назад і потрапити на узбіччя історичного процесу.

За цих умов у певної частини громадян, особливо старшого віку, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил, розгорнувши під час передвиборної кампанії бурхливу пропаганду. Політична боротьба набула особливої гостроти. На посаду Президента претендувало 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук, Ю. Костенко та ін.). У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36, 49% голосів виборців, лідер комуністів П. Симоненко – 22, 24%; лідер соціалістів О. Мороз – 11, 29%; лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко – 10, 97%; Є. Марчук – 8, 13 %, решта претендентів набрала значно менше голосів.

Отже, в другий тур голосування вийшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Переміг 14 листопада 1999 р. Л. Кучма, за якого віддали голоси 56, 25% виборців, за П. Симоненка – 37, 8%.

Політична ситуація в Україні в 2000 –

на початку 2002 р.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими силами дещо вщухла; центр її перемістився у Верховну Раду. В січні 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп право-центристського спрямування та позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади, насамперед Президентом. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями лівої частини керівництва Верховної Ради.

З 21 січня по 1 лютого 2000 року парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутати більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів лівих фракцій у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановила відкликати з посад Голову Верховної Ради О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинюка.

Після кількох днів консультацій, 1 лютого 2000 р., Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща, його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. Ліві зазнали ще однієї поразки. Створення депутатської більшості у Верховній Раді, яка задекларувала прагнення співпрацювати у порозумінні, злагоді, взаємовимогливості та взаємодовір’ї з Президентом та його адміністрацією, прем’єр-міністром і його Кабінетом, вселяло оптимізм. Дуже важливо було не збочити з обраного шляху, поставити на чільне місце національно-державницькі інтереси, підтримати ще не до кінця втрачену віру людей у справедливість і можливість повною мірою реалізувати свої здібності заради поліпшення життя у всіх сферах (духовній, культурній, матеріальній тощо), зміцнення віками омріяної незалежної України.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всенародною ініціативою щодо таких питань:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканності?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

Щодо першого питання “за” проголосувало 84, 69% громадян, другого – 89%, третього – 89, 91%, четвертого – 81, 68% тих, хто взяв участь у голосуванні. Усього в референдумі взяло участь 81, 15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референдуму мають обов’язкову силу, і Верховна Рада була зобов’язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Однак процес імплементації (реалізації) результатів референдуму не був впроваджений у життя. А з 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся так званий “касетний скандал”, котрий відволік увагу народних депутатів від багатьох важливих законотворчих питань. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента України з високопосадовими особами. Ситуація в парламенті знову загострилася, ліві сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, викликати політичну кризу в країні. Але масової підтримки в українському суспільстві ці дії не знайшли. На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Уряд В. Ющенка пішов у відставку. Новим прем’єр-міністром був обраний А. Кінах.

Наприкінці 2001 р. народні обранці відправили у відставку першого заступника Голови Верховної Ради В.Медведчука. Розгорівся новий політичний скандал. Політична ситуація у Верховній Раді напередодні парламентських виборів 2002 р. загострилася.

Вибори до Верховної Ради 2002 р.

Вибори 2002 р. відбувалися в дуже гострій політичній боротьбі. За депутатські мандати боролися 33 політичні блоки та партії – від крайніх лівих до крайніх правих. Але лідерами передвиборних перегонів були – правоцентристський блок партій “Наша Україна” на чолі з В.Ющенком, КПУ (лідер П.Симоненко) і центристський блок “За єдину Україну! ”, очолений В.Литвином. Вибори відбувалися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою: 225 депутатів за списками від політичних блоків і партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому округу, а 225 депутатів обиралися в одномандатних виборчих округах.

За партійними списками блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, куди ввійшли Народний Рух України, Український Народний Рух, партія “Реформи і порядок”, партія “Християнсько-Народний Союз”, партія “Солідарність”, партія “Вперед, Україно! ”, Молодіжна партія України, Республіканська Християнська партія, Конгрес Українських Націоналістів, Ліберальна партія України, одержав 23, 57% голосів і 70 депутатських мандатів.

Комуністична партія України одержала 19, 98% голосів і 59 мандатів.

Блок “За єдину Україну! ”, куди входили Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців України, Партія регіонів, партія “Трудова Україна”, отримав 11, 77% голосів і 35 мандатів.

Блок Юлії Тимошенко, куди ввійшли Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, Українська народна партія, “Собор”, Українська республіканська партія, Українська соціал-демократична партія, отримав 7, 26% голосів і 22 мандата.

Соціалістична партія України (лідер О.Мороз) одержала 6, 87% голосів і 20 мандатів.

Соціал-демократична партія (об’єднана) отримала 6, 27% голосів і 19 депутатських мандатів.

Разом це склало 225 мандатів від багатомандатного загальнодержавного виборчого округу.

Враховуючи вибори по одномандатних (мажоритарних) виборчих округах, в новообраній Верховній Раді станом на 15 травня 2002 р. були утворені такі фракції: “Єдина Україна” – 175 місць, “Наша Україна” – 119 місць, КПУ – 63 місця, СДПУ(о) – 31 місце, Блок Юлії Тимошенко – 23 місця, СПУ – 22 місця і 14 депутатів були позафракційними. Всього було обрано 447 депутатів із 450. На перше місце вийшла фракція “Єдина Україна”.

Велика різниця між результатами голосування за партійними списками та по мажоритарних округах, на думку спостерігачів, свідчить про застосування адмінресурсу під час обрання депутатів-мажоритарників.

Прикметно, що вибори до Верховної Ради у березні 2002 р. розвіяли міф про велику популярність комуністів. Їхній показник на виборах 2002 р. набагато менший, ніж на виборах 1998 р.

Не пройшла в парламент ПСПУ, не зважаючи на яскраву ліву риторику лідера цієї партії Н.Вітренко.

Також не випадковою була нищівна поразка Російського блоку та ЗУБРа (за союз України, Білорусії та Росії), що свідчить про несприйняття українським народом нав’язуваних ззовні ідей про статус російської мови як офіційної, утворення союзу України, Білорусії та Росії, реанімації СРСР тощо.

Вибори 2002 р. засвідчили про реальний зсув українського суспільства вправо і поразку лівих партій.

Політична ситуація в Україні

в травні 2002 – лютому 2004 р.

15 травня 2002 р. розпочала роботу перша сесія Верховної Ради України четвертого скликання. Основний зміст політичного процесу на першій сесії полягав у спробах створення парламентської більшості в тій чи іншій конфігурації із можливим домінуванням у такій більшості пропрезидентських або опозиційних політичних сил. Метою створення більшості було проведення з її допомогою відповідної внутрішньої і зовнішньої політики.

Опозиційним до президента силам (“Нашій Україні”, КПУ, СПУ, Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) не вдалося ефективно виконувати взяті на себе домовленості щодо солідарного голосування по висунутим кандидатурам на посаду Голови Верховної Ради в силу різнорідності цих сил.

Водночас мобілізація практично всіх депутатів-мажоритарників, які були обрані не від опозиційних блоків і партій, тиск на окремих депутатів від “Нашої України” допомогли пропрезидентським силам зібрати в парламенті необхідну мінімальну кількість – 226 голосів для обрання їхнього кандидата на посаду спікера.

В результаті Головою Верховної Ради 28 травня 2002 р. було обрано колишнього голову Адміністрації Президента, лідера фракції “Єдина Україна” В.Литвина.

Здобувши перемогу під час виборів спікера, пропрезидентські сили пішли на поступки опозиції під час обрання голів парламентських комітетів та їх заступників.

В Адміністрації Президента, яку очолив один із лідерів СДПУ(о) В.Медведчук, було підготовлено документ, який мав назву “Угода про створення постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді четвертого скликання”. Відповідно до проекту цієї угоди, пропонувалося створити постійно діючу більшість на основі підтримки концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр., визначених у посланні Президента України Л.Кучми до Верховної Ради “Європейський вибір”. Проте, до кінця першої сесії парламенту угоду про постійно діючу парламентську більшість не підписали навіть всі члени фракції “Єдина Україна”. В результаті незгод 20 червня 2002 р. фракція “Єдина Україна” розпалася на сім нових депутатських фракцій і груп.

Загалом за підсумками першої сесії (на 15 липня 2002 р.) розподіл політичних сил у парламенті мав вже такий вигляд: “Наша Україна” – 110 місць, КПУ – 63, Партія промисловців і підприємців України і “Трудова Україна” – 40, “Регіони України” – 36, СДПУ(о) – 33, БЮТ – 23, СПУ – 21, НДП – 17, депутатські групи “Демократичні ініціативи” – 18, “Європейський вибір” – 18, “Народовладдя” – 17, фракція “Аграрії України” – 16, група “Народний вибір” – 15. Надалі розподіл місць у фракціях і групах неодноразово змінювався.

Таким чином, основними політичними підсумками першої сесії Верховної Ради четвертого скликання стали: невдача відразу сформувати стабільну парламентську більшість; вдале для пропрезидентських сил використання ситуативної більшості для обрання керівництва Верховної Ради; неспроможність опозиції, через ідеологічну розбіжність, сформувати власну парламентську більшість, розпад фракції “Єдина Україна” через протилежні інтереси різних груп і депутатів всередині фракції. Ситуація у Верховній Раді знову зайшла в глухий кут.

24 серпня 2002 р. Президент Л.Кучма у зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності зініціював загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Президент зазначив, що в Україні “має бути коаліційний уряд, який спирається на парламентську більшість”, а “парламентська більшість формує уряд і несе відповідальність за його роботу”. Президент визнав за необхідність перетворити Україну із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.

У відповідь опозиція (“Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) 16 вересня 2002 р. провела Всеукраїнські народні збори “Повстань, Україно! ”, спрямовані на відставку Президента Л.Кучми. В акції прийняли участь за офіційними даними до 30 тис. чол., а за даними опозиції – до 100 тис. Опозиціонери спробували силоміць вийти в ефір через Національне телебачення і зайняли частину приміщення Адміністрації Президента. Одночасно, силові структури в ніч з 16 на 17 вересня знесли наметове містечко опозиції в центрі Києва і затримали активістів акції громадського протесту “Повстань, Україно! ”. Політична ситуація в країні знову загострилася. Але акції опозиції 16 і 24 вересня 2002 р. показали і слабість, і різношерстість опозиції. В опозиції цілком очевидно не вистачало сили для здійснення державного перевороту.

27 вересня 2002 р. у Верховній Раді представники дев’яти фракцій (колишньої “Єдиної України”) і СДПУ(о) та ряду позафракційних депутатів (разом 231 депутат) оголосили заяву про утворення парламентської більшості та готовність взяти на себе відповідальність за законотворчу діяльність парламенту і утворення коаліційного уряду відповідно до пропозицій Президента Л.Кучми. Як йшлося в преамбулі угоди про створення постійно діючої парламентської більшості, народні депутати об’єднуються, “підтримуючи ініціативи Президента України щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління, курс на європейську інтеграцію та поглиблення відносин з Росією, подальшу трансформацію суспільства шляхом ринкових та демократичних перетворень”. 8 жовтня 2002 р. Голова Верховної Ради України В.Литвин оголосив про створення постійно діючої парламентської більшості у складі 231 депутата. Стабільна парламентська більшість була необхідною передумовою формування коаліційного уряду з чіткою програмою дій.

У відповідь, 12 жовтня 2002 р. на Європейській площі у Києві опозиція (“Наша Україна”, СПУ, КПУ, БЮТ, УНА-УНСО) та інші провели “Народний трибунал” над Л.Кучмою. За оцінками правоохоронних органів, в ньому взяли участь 8-12 тис. осіб, а за даними опозиції – майже 30 тис. Рішення “Народного трибуналу” опозиціонери дали до Генеральної прокуратури України, але прокуратура відхилила це рішення як необгрунтоване.

16 листопада 2002 р. Президент Л.Кучма підписав указ про відставку уряду А.Кінаха і направив до Верховної Ради подання про отримання згоди на призначення Прем’єр-міністром В.Януковича.

21 листопада 2002 р. 234 голосами “за” народні депутати підтримали пропозицію Президента про обрання на посаду Прем’єр-міністра В.Януковича (до цього – Голови Донецької облдержадміністрації). Був створений коаліційний уряд України, очолений В.Януковичем.

У коаліційному уряді В.Януковича основні портфелі дісталися Партії регіонів, СДПУ(о) та Трудовій Україні. В уряд увійшли також представники Аграрної партії України, НДП, “Народовладдя” та “Демократичних ініціатив”, тобто представники колишньої фракції “Єдина Україна”. Коаліційний уряд взяв на себе відповідальність за стан справ у державі.

21 листопада 2002 р. Верховна Рада у другому читанні схвалила проект Державного бюджету на 2003 р. Це перший великий успіх щойно створеної парламентської більшості. При відсутності постійно діючої парламентської більшості проект бюджету держави ніколи вчасно не приймався і завжди це питання затягували, завдаючи країні великої економічної шкоди.

У грудні 2002 р. була підписана політична угода між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів. Таким чином була забезпечена єдність дій парламентської більшості, уряду і Президента. Верховна Рада підтримала Програму дій Кабінету Міністрів В.Януковича. Це дуже позитивно відбилося на діяльності уряду в 2003 р.

6 березня 2003 р. Президент України Л.Кучма виступив із зверненням до народу з нагоди підписання указу про внесення на всенародне обговорення проекту закону України “Про внесення змін до Конституції України”. У ньому Л.Кучма наголосив на необхідності політичної реформи. А саме: на переході до принципово нової для України політичної системи – парламентсько-президентської. Л.Кучма наголосив, що президентсько-парламентська система, закладена в Конституції 1996 р., забезпечила в перші роки незалежності стабільність у суспільстві та державі. Але там був також закладений механізм протистояння законодавчої і виконавчої влади. Потрібно це протистояння усунути.

Л.Кучма вказав, що парламентсько-президентська модель політичної системи найбільш поширена у демократичних країнах Європи. Саме за цієї моделі виборці обирають до парламенту депутатів від тієї або іншої партії. Ці фракції формують більшість. Більшість формує уряд. Більшість і уряд і є стрижнем, серцевиною влади за рахунок надання їм додаткових повноважень. Президент залишався гарантом конституційних прав і свобод громадян, незалежності та територіальної цілісності держави, Верховним Головнокомандувачем та представником держави на міжнародній арені. Президент мав право достроково розпускати парламент в трьох випадках: коли депутати були неспроможні протягом визначеного Конституцією часу сформувати парламентську більшість; якщо більшість неспроможна сформувати уряд; коли парламент не може прийняти державний бюджет на наступний рік.

Л.Кучма запропонував нову структуру Верховної Ради, а саме – розподіл парламенту на дві палати. Одна мала формуватися від партій та блоків, що перемогли на виборах за пропорційною системою. Друга – на основі рівного представництва всіх регіонів для забезпечення надійного представництва територій України.

Загальну чисельність Верховної Ради Л.Кучма запропонував зменшити і нагадав, що запровадження двопалатного парламенту і зменшення депутатського корпусу – відповідають волевиявленню громадян під час Всеукраїнського референдуму у квітні 2000 р. Вибори всіх рівнів мали відбуватись протягом одного року – на один термін – п’ять років.

Опозиція на звернення Л.Кучми відповіла демонстрацією протесту. У Києві в березні 2003 р. в акціях протесту взяли участь кілька десятків тисяч чоловік. Опозиція (“Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) відкинула президентський законопроект і висловилася за негайну відставку Л.Кучми і дострокові вибори Президента.

В.Винниченко 16 жовтня 1917 р. занотував з приводу подібного несприйняття політичних реформ: “О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом, одчаєм, люттю і сміхом доводиться тягти те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки”.

Політична боротьба навколо політичної реформи в Україні відбувалася в 2003 р. з винятковою гостротою. В ході всенародного обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 6 березня 2003 р. Л.Кучма відмовився від ідеї двопалатного парламенту, прийняття закону на всенародному референдумі і згодився зберегти у Верховній Раді попередню кількість депутатів – 450.

З вказаними поправками 19 червня 2003 р. Л.Кучма вніс проект конституційних змін на розгляд парламенту, а парламентська більшість 4 липня 2003 р. направила цей законопроект на експертизу до Конституційного Суду України. Та 23 серпня 2003 р. Президент Л.Кучма направив до Верховної Ради листа з проханням відкликати його проект змін до Конституції, поданий 19 червня.

Натомість 4 вересня 2003 р. народні депутати С.Гавриш, Р.Богатирьова, К.Ващук, Л.Кравчук, П.Симоненко та інші (всього 233 депутати) внесли свій проект Закону України про внесення змін до Конституції України. Головні ідеї цього проекту: склад Верховної Ради залишається без змін – 450 депутатів; строк повноваження Верховної Ради – 5 років; у Верховній Раді за результатами виборів формується парламентська більшість, яка вносить пропозиції Президенту щодо Прем’єр-міністра, формує склад Кабінету Міністрів і є відповідальною за його діяльність; повноваження Президента, всенародно обраного восени 2004 р., припиняються восени 2006 р.; надалі (з 2006 р.) Президент України обирається не всенародно, а Верховною Радою строком на п’ять років; Верховна Рада в 2006 р. обирається в багатомандатному загальному виборчому окрузі лише за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій і виборних блоків, тобто на засадах пропорційної системи.

9 вересня 2003 р. цей законопроект про зміни до Конституції був направлений до Конституційного Суду України. У пресі він отримав назву законопроект Медведчука-Симоненка.

У грудні 2003 р. Конституційна комісія Верховної Ради рекомендувала внести названий законопроект, як і два інших, що пройшли експертизу Конституційного Суду України, на голосування в парламенті.

24 грудня 2003 р. 276 депутатів Верховної Ради від парламентської більшості і фракції комуністів схвалили законопроект Медведчука-Симоненка про внесення змін до Конституції, який серед іншого передбачав вибори у 2006 р. Президента парламентом. Але через пошкодження депутатами від опозиційних фракцій системи “Рада” у сесійній залі Верховної Ради, 276 депутатів голосували за законопроект простим підняттям рук.

Та перспективи схвалення Верховною Радою в цілому змін до Конституції залежало від того, чи за це проголошує конституційна більшість, тобто щонайменше 300 депутатів.

Опозиційні фракції у Верховній Раді – “Наша Україна”, СПУ та БЮТ заявили, що голосування про внесення змін до Конституції 24 грудня 2003 р. незаконне, оскільки були порушені процедури голосування. Опозиційні депутати наполягали на збереженні права народу обирати Президента та і більшість громадян України за результатами соціологічних опитувань на початку 2004 р. висловлювались за всенародні вибори Президента. Міжнародна громадськість теж не схвалювала спосіб голосування у Верховній Раді 24 грудня 2003 р.

Внаслідок такого розвитку подій 3 лютого 2004 р. Верховна Рада відмінила своє попереднє рішення від 24 грудня 2003 р. про вибори Президента парламентом. За це проголосувала конституційна більшість – 304 депутати. А 9 лютого 2004 р. Л.Кучма заявив, що він не збирається висувати свою кандидатуру на президентських виборах восени 2004 р., хоч Конституційний Суд України 30 грудня 2003 р. надав йому таке право.

18 лютого 2004 р. представники парламентської більшості підписали угоду про створення демократичної коаліції для проведення конституційної реформи і висунення єдиного кандидата на майбутніх президентських виборах восени 2004 р. Політична боротьба в Україні вступила в нову фазу.

Серпневі події 1991 р. призвели до паралічу союзного центру, розпаду КПРС, відкрили вдруге впродовж ХХ ст. можливість для здобуття незалежності Україною. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі абсолютна більшість українського народу підтримала цей доленосний Акт. Україна стала самостійною державою. В Україні перемогла антикомуністична, демократична, національно-визвольна революція. На відміну від 1917-1918 рр., на цей раз революція була безкровною. СРСР розпався. Українську державу визнали практично всі країни світу. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. У друге десятиріччя своєї незалежності країна вступила як демократична, миролюбна і без’ядерна держава.

За 1991 – 2003 рр. Україна подолала великий і нелегкий шлях: пройшла через страшну економічну кризу, руйнацію соціальної інфраструктури, втрату ціннісних орієнтирів.

Але водночас за ці роки було сформовано державність, створено інститути влади, було реорганізовано економіку. Україна створила свою грошову систему, власну армію, структури правопорядку. Сьогодні незалежність України не є темою для дискусій.

Українська держава завоювала міжнародний авторитет, вона активно інтегрується в Європейські та Євроатлантичні структури, одночасно розвиваючи гарні стосунки з сусідами, насамперед з Росією.

Усі ці роки Україна лишалась осередком громадянського миру, уникала гострих громадянських конфліктів.

У ХХ столітті Україна здобувала незалежність двічі: в 1918 і 1991 роках. Обидві дати тісно пов’язані між собою, і цю обставину треба підкреслити з притиском, інакше ми не осмислимо з належною повнотою сучасне становище.

Вихована Кремлем українська політична еліта не втратила у 1991 р. влади, оскільки підхопити її було нікому. Але еліті треба було визначатися, під якими прапорами будувати незалежну державу. І тоді виявилося – в українському суспільстві немає альтернативи ідейній спадщині УНР. Фізично винищене за перші два десятиліття більшовицького терору покоління будівничих першої в ХХ ст. демократичної української державності ідейно відродилося в нині сущих поколіннях. Теперішня українська державність має радянські корені, оскільки інших в 1991 р. не існувало, але спирається на ідейні засади УНР.

Запитання. Завдання.

1. Чи можна події, що відбулися в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст., вважати антикомуністичною, демократичною, національно-визвольною революцією?

2. Назвіть основні принципи і завдання внутрішньої та зовнішньої політики незалежної України.

3. Які причини зумовили прийняття нової Конституції України?

4. Які основні проблеми внутрішньополітичного життя в Україні не вдалося вирішити на початок 2004 р.?

5. Які причини зумовили розпочати конституційну (політичну) реформу в Україні в 2003-2004 рр.?

6. Які атрибути незалежної України має Україна? Чому виникли труднощі з їх утвердженням?

7. Чому застосування державної (української) мови так важко вирішується в незалежній Україні?