Становлення багатопартійної системи

Другий період розвитку партій (з грудня 1991 р. до кінця 1997 року) умовно називають етапом становлення багатопартійної системи.

У політичних партіях, які багато зробили для досягнення незалежності України, пробудження національної самосвідомості та духовного відродження держави, після референдуму та виборів першого президента (грудень 1991 р.) почалися процеси ідейних розбіжностей і розколів. 1992 р. став кризовим для багатьох партій національно-демократичного спрямування. У НРУ розпочалася гостра полеміка (лютий — березень 1992 р.) щодо ставлення до президента Л. Кравчука та перспектив Руху, яка мало не призвела до розколу організації. Одне його крило (Павличко, Драч, Горинь) вважало, що вибори першого президента повинні покласти край політичній боротьбі та розпочати об’єднання навколо Л. Кравчука як символу незалежності, гаранта державності, підтримати його діяльність. На їх переконання, НРУ повинний був залишитися суспільно-політичним рухом на багатопартійних засадах. Тоді як В. Чорновіл та його прибічники вимагали залишитися в опозиції до Л. Кравчука, та реорганізувати НРУ в партію.

Після непростих переговорів сторони досягли компромісу. НРУ обрав трьох співголів (Чорновіла, Драча, Гориня), об’єднавши обидві течії, і залишився опозиційним громадсько-політичним рухом, що однак не виключало вибіркової підтримки дій президента. Майже відразу після з’їзду про свій вихід з НРУ заявила Республіканська партія, а згодом і Демократична партія.

Почалася криза Руху, яка завершила його життєвий цикл у тому вигляді, в якому він задумувався. Багатьох учасників Руху на перших порах єднала мета, яка полягала у знищенні тоталітарної системи. Оптимальною формою, здатною об’єднати людей з різними політичними поглядами (від радикалів до лібералів), згуртувати різноманітні політичні угруповання, була потужна позапартійна організація фронтівського типу. Після реалізації цієї мети більшість учасників розійшлася по різних партіях і громадських організаціях. Свою роль у розколі НРУ відіграли й амбіції його лідерів. Наприкінці 1992 р. розпочався процес трансформації НРУ в партію, який завершився у грудні 1995 р. Саме тоді, на своєму IV з’їзді, НРУ проголосив себе політичною партією.

У травні 1992 р. стався перший розкол в Українській республіканській партії. Заступник її голови С. Хмара зі своїми прихильниками не погодилися з курсом партії на підтримку президента Л. Кравчука та припинення політичної боротьби, виступаючи за непримиренну опозицію владі. Вони вийшли з УРП і створили Українську консервативну республіканську партію (УКРП). VI з’їзд УРП у 1995 р. констатував, що партія перебуває в глибокій кризі, й оголосив кардинальну зміну курсу (перехід в опозицію до президента Л. Кучми та кабінету міністрів). УРП заявила, що бере на себе лідерство в правій опозиції.

Така корекція партійної тактики влаштовувала далеко не всіх, і навесні 1997 р. в УРП відбувся другий розкол – на радикальних та поміркованих республіканців. З партії були виключені помірковані республіканці – почесний голова М. Горинь та інші активісти, які стояли у витоків створення УРП. Тоді ж вони ініціювали створення Республіканської християнської партії (РХП). Внаслідок неодноразових розколів і розходжень виникло декілька партій християнського напряму – Християнсько-демократична партія України, Республіканська християнська партія, Християнсько-Демократичний союз, Християнсько-ліберальна партія України, але всі вони були нечисленними і невпливовими в суспільстві.

Це був період не тільки гучних партійних розколів і внутріпартійних розходжень, але й виникнення нових організацій. У 1992 р. було створено ще три націоналістичні партії — Конгрес українських націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНвУ) та Українська національно-консервативна партія (УНКП). Базувалися вони здебільшого у Галичині, їх осередки на сході та півдні країни були слабкими, невпливовими.

Наприкінці 1993 р. було організовано Всеукраїнське об’єднання “Громада”. Спершу воно уникало публічної політики, будучи нечисленною і політично непомітною силою. Активізація “Громади” відбулась у 1997 р. з приходом в партію команди тодішнього прем’єр-міністра України П. Лазаренка.

Наприкінці 1994 р. виникла партія „Міжрегіональний блок реформ” (МБР), яку очолив В. Гриньов. На початку 1996 р. була створена Народно-Демократична партія (НДП), яка стала претендувати на роль впливової центристської сили країни. До складу НДП увійшли тодішній прем’єр-міністр В. Пустовойтенко, кілька членів кабінету міністрів, чиновники з адміністрації президента, багато народних депутатів України, впливові політики та підприємці. Першим головою партії було обрано народного депутата А. Матвієнка. У 1999 р. напередодні президентських виборів НДП очолив В. Пустовойтенко.

Протягом 1996 р. виникло ще кілька партійних організацій. З ініціативи державних урядовців, голів облдержадміністрацій та деяких народних депутатів наприкінці року була створена Аграрна партія України (АПУ), головою якої стала народний депутат К. Ващук (з 2004 року партію очолив тодішній голова ВР В. Литвин). МБР, НДП, АПУ відносилися до партій “адміністративного походження”, тобто до тих, які виникли за сприяння виконавчої влади, очолювалися представниками її центральних та місцевих органів і розраховували на використання в своїй діяльності адміністративного ресурсу.

У тому ж році на політичну арену вийшла Соціал-демократична партія України (об’єднана), яка виникла внаслідок розколу СДПУ. Першим її головою став екс-міністр юстиції В. Онопенко. Паралельно продовжувала існувати СДПУ на чолі з Ю. Буздуганом. Певний час СДПУ(о) залишалась нечисленною і непомітною в Україні. Однак, коли в 1997 р. до партії ввійшли люди з великими капіталами, а її партійний список очолили Л. Кравчук і Є. Марчук, одразу ж зріс кількісний склад і впливовість партії. Новим лідером СДПУ(о) став В. Медведчук, а сама партія згодом отримала неофіційний статус “партії влади”.

На лівому фланзі політичного спектра в жовтні 1993 р. з’явилась нова політична сила — Комуністична партія України (КПУ). Після її відновлення відбулося масове поповнення її за рахунок тих, хто знайшов тимчасовий притулок у СПУ. КПУ швидко перетворилася на одну з наймасовіших партій України.

В СПУ у зв’язку з орієнтацією на соціал-демократизацію виник розкол, внаслідок якого народні депутати Верховної Ради Н. Вітренко і В. Марченко невдовзі створили ліворадикальну партію — Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ). Швидкі темпи її утворення і популярність серед виборців тоді пояснювались як харизмою її лідера – Н. Вітренко, її енергією, демагогією і популізмом “Жириновського у спідниці” (так її охрестили в пресі), так і негласною підтримкою партії виконавчою владою з метою розколу лівого руху.

На другому етапі розвитку партійної системи більшість політичних партій залишалася мало чисельними, з аморфними організаційними структурами, без чітких програм. За рівнем інституціоналізації вони часто були протопартіями, а за своїм потенціалом і впливом на суспільство та владу уподібнювалися до груп тиску або гуртків за інтересами. В політології це явище отримало назву “дрібнопартійність”.