Розвиток політичних партій України

Третій період становлення багатопартійності пов’язаний з парламентськими виборами 1998 р. — першими виборами за змішаною системою – мажоритарно-пропорційною, коли половину народних депутатів було обрано за партійними списками у загальнодержавному багатомандатному окрузі, а друга – на мажоритарній основі.

З націонал-радикальних партій у цих виборах брали участь КУН і УКРП у складі блоку “Національний фронт”, Державна Самостійність України і СНПУ в блоці “Менше слів” та УНА. Проте жодна з них не подолала обов’язковий 4-відсотковий бар’єр і не пройшла у ВР. Цей політичний напрям у парламенті був представлений лише чотирма депутатами, які перемогли в мажоритарних округах.

Серед націонал-демократичних партій у парламентських виборах РУХ, ПЗУ, ПРП, ХДПУ, РХП брали участь самостійно, а ще п’ять увійшли в різні блоки: УХДП, ХНС — у блок “Вперед, Україно! ”, УСДП — “Європейський вибір України”, УРП — “ Національний фронт”, а ДемПУ — у блок “ Народовладдя, економіка, порядок — НЕП”. Однак тільки РУХ і ПЗУ пройшли до парламенту, отримавши відповідно 9, 4% і 5, 4% голосів виборців. Порівняно з попереднім складом Верховної Ради НРУ збільшив своє представництво у парламенті більш ніж удвічі (з 22 до 46 депутатів). Але за партійними списками він отримав голосів виборців значно менше, ніж очікувалося.

Серйозних випробувань зазнав Рух на президентських виборах 1999 р. Внутріпартійні конфлікти, які точилися протягом кількох років, спалахнули з новою силою і переросли у відкритий розкол. Не зупинила його і передчасна трагічна смерть В. Чорновола в березні того ж року.

Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937— 1999) — політик і журналіст. Народився в с. Єрки Звенигородського району, тепер Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1960). Через власні переконання мав річну перерву в навчанні (1958), працював на Донбасі — тесля, слюсар, співробітник виїзної редакції газети. Отримавши університетський диплом із відзнакою, дістав призначення в редакцію молодіжних передач на Львівській студії телебачення. В 1960— 1964 рр. працював на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У 1965 р. — звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Довелось жити за рахунок випадкових заробітків: технік у Карпатській експедиції АНУ, інспектор з реклами Київкниготоргу, інспектор Львівського товариства охорони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп археологічної експедиції тощо. На Заході було видано його книжки “ Лихо з розуму” (1966), “ Правосуддя чи рецидиви терору” (1967). В 1970 - 1972 та 1987 - 1989 рр. видавав позацензурний “ Український вісник”. В 1967, 1972 та 1980 р. заарештовувався і засуджувався до різних строків ув’язнення за “ антирадянську агітацію та пропаганду”. В 1987 р. — організатор Української Гельсинської спілки. В 1990 — 1992 рр. — голова Львівської обласної ради народних депутатів. В 1991 р. — висунутий кандидатом у президенти України, посів друге місце (23, 27% голосів виборців). З березня 1992 р. — голова Народного Руху України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно — Герой України. Трагічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.

НРУ все-таки розколовся на Народний Рух України на чолі з колишнім міністром закордонних справ Г. Удовенком і Український Народний Рух під керівництвом екс-міністра охорони навколишнього середовища Ю. Костенка.

Багато разів керівництво обох рухів проголошувало наміри щодо об’єднання, сформування єдиного виборчого блоку, створення в парламенті єдиної фракції та об’єднання в один Рух. Але домовитися так і не вдалося, і на початку 2003 р. було змінено назву УНР на Українську Народну партію, а в травні того ж року НРУ очолив екс-міністр закордонних справ Б.Тарасюк.

Партія Зелених України на парламентських виборах за партійними списками зайняла четверте місце, оскільки їй вдалося створити виграшний “позапартійний” імідж і вдало зіграти на негативному ставленні населення до політики. Для багатьох виборців підтримка ПЗУ стала своєрідним актом протесту проти політики як керівництва країни, так і традиційних політичних партій (так зване “протестне голосування”).

Нищівна поразка УРП на парламентських виборах призвела до її об’єднання у 2002 р. з Українською народною партією “Собор”, а також до зміни назви – УРП “Собор” і партійного керівника – новим лідером став А. Матвієнко.

Підсумки парламентських виборів 1998 р. підтвердили регіоналізацію розстановки політичних сил в країні, їх фактичний поділ на західний регіон, де перемогли праві сили, та східний і південний, які підтримали комуністів та соціалістів. Вибори засвідчили, що націонал-демократи не здатні були працювати на всьому етнічно неоднорідному просторі України. Продовжуючи орієнтуватися в основному на питання культури і мови, обминаючи повсякденні проблеми людей, вони значно звужували свою електоральну базу, уповільнювали процес формування загальнонаціонального статусу своїх організацій.

Не сприяли перемогам і постійні міжпартійні конфлікти. Так, напередодні виборів НРУ відмовився вступати до будь-яких блоків. Тому на лівому фланзі були три політичні сили, а на правому — десяток націонал-радикальних і національно-демократичних партій. У результаті праві “розтягли” і без того мало чисельний національно орієнтований електорат і цим допомогли лівим силам.

Парламентські вибори 1998 р. засвідчили, що найактуальнішою проблемою в Україні було формування політичного центризму, тобто становлення ліберально-демократичних партій. У виборах взяло участь десять центристських партій. З них — ЛПУ виступила в блоці з лівоцентристською Партією праці; МБР і конституційні демократи об’єдналися в блок „СЛОн”; Партія економічного відродження вступила в “НЕП”, а ЛДПУ — об’єдналась з правоцентристською УСДП у блок “ Європейський вибір України”. Однак у ВР потрапили тільки дві партії – НДП і “ Громада”.

Парламентські вибори висвітлили непросту ситуацію в НДП, яка, попри всі формальні переваги, здобула тільки 5% голосів виборців, зайнявши п’яте місце серед партій, які пройшли у ВР. Новим випробуванням для НДП стали президентські вибори 1999 р. Визначення свого кандидата на пост президента країни поставило її на межу розколу. Партія чітко поділилась на так звані номенклатурну і демократичну частини. Внаслідок внутріпартійної боротьби перемогу одержала номенклатурна частина, яка висунула кандидатуру Л.Кучми на другий президентський термін, незгодний з цим А. Матвієнко склав свої повноваження і разом з однодумцями залишив НДП. Новим лідером партії було обрано тодішнього прем’єр-міністра В. Пустовойтенка.

Єдиною з центристських партій, що вела передвиборну кампанію з позиції жорсткої критики дій влади, була “ Громада”. Хоча її опозиція була вимушеною, через те, що керівництво партії свого часу було викинуто з влади, суспільство, яке довго чекало на появу не комуністичної опозиції, підтримало партію на парламентських виборах (4, 7% голосів). Але викриття лідера партії П. Лазаренка у привласненні ним за часів перебування на чолі уряду значних коштів, його втеча з країни та арешт в США призвели до розпаду парламентської фракції “Громада” і розколу самої партії. Частина “громадівців” створила Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, яке очолила Ю. Тимошенко.

Певну роль у провалі на виборах ліберальних партій зіграла не сформованість їх соціальної бази. Надійною опорою лібералів є середній клас – заможні селяни, підприємці, висококваліфіковані робітники, високооплачувана інтелігенція, який в Україні тільки зароджувався. Проблемою залишалася і відсутність у них чіткої ідеологічної, програмної лінії та беззастережна підтримка політики президента.

Із шести партій соціал-демократичної спрямованості у ВР пройшла тільки СДПУ(о) (4, 02% голосів виборців). Потенційних прихильників ідеї соціал-демократії відштовхнула невідповідність між назвою партії, програмними принципами та персональним складом її партійного списку, до якого ввійшли чи не найбагатші люди країни. Відносну перемогу на парламентських виборах 1998 р. святкували партії соціалістичної та комуністичної спрямованості. З п’яти партій, що взяли у них участь, чотири пройшли у ВР. Лівих підтримали 37% виборців, їх представництво у Верховній раді зросло з 112 до 173 депутатів. На підставі цього політологи зробили висновок про деяке “полівіння” парламенту.

Лідером парламентських перегонів стала КПУ: за неї проголосувало 24, 6% виборців, її фракція зросла, порівняно з попередньою Верховною радою, з 91 до 123 депутатів. Традиційно за КПУ голосували жителі східних і південних регіонів країни. Несподіваним стало її лідерство у Вінницькій, Київській, Полтавській, Чернівецькій областях, місті Києві, тим більше — подолання 4-відсоткового бар’єра у Львівській області.

Соціалістична і Селянська партії на виборах виступили в єдиному блоці “За правду, за народ, за Україну” і отримали 8, 5% голосів виборців. Найбільшу підтримку блок СПУ/СелПУ мав у центральній частині країни, а в Черкаській і Хмельницькій областях він обійшов навіть лідера виборів — КПУ. Подолала 4-відсотковий бар’єр і нечисленна ПСПУ, успіх якої було названо феноменом парламентських виборів 1998 р., а саму партію – “партією протесту”.

Зростання популярності комуністичних та соціалістичних сил в українському суспільстві було результатом масового соціального невдоволення людей, їх приваблювали обіцянки лівих максимально пом’якшити наслідки переходу до ринку. Крім того, саме ці партії монополізували гасла реставрації СРСР, запровадження двомовності, відзначення пам’ятних дат, пов’язаних з радянською історією, які ще ефективно спрацьовували на певному сегменті електорального поля. Зростанню впливу соціалістичних сил у суспільстві посприяло і певне розчарування діяльністю демократів.

У той же час на президентських виборах 1999 р. лівим силам не вдалося здобути перемогу. Програш лідера КПУ П. Симоненка у другому турі голосування призвів до відступу і певної деморалізації лівих – зменшилося представництво комуністів у Верховній Раді, була розформована фракція ПСПУ, стався саморозпуск фракції СелПу, поглибились внутрішні суперечності і розкол СПУ (її опозиція невдовзі створила нову партію – Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість”, лідером якої став І. Чиж).

Парламентські вибори 2002 р. суттєво змінили політичні конфігурації ВР. В новий парламент пройшли тільки 6 партій і блоків з 34, приймавших участь у виборах.

Вперше в пострадянській історії України переможцем у багатомандатному загальнодержавному окрузі став блок національно-демократичних сил “Наша Україна” (в нього ввійшли УНР, НРУ, ПРП, КУН, ЛПУ, партія “Солідарність” та інші) на чолі з В. Ющенком. Блок отримав 23, 57% голосів виборців. Порівнюючи з попередніми парламентськими виборами, коли спостерігалася досить стійка тенденція до падіння популярності національно-демократичних сил, у 2002 р. відбулося деяке “поправішання” виборців, праві досягли певного успіху. Але новостворений аморфний блок “Наша Україна” спромігся досягти значних результатів багато в чому завдяки сформованому у масовій свідомості іміджу його лідера – В. Ющенка як прогнозованого політика, розважливого реформатора нового типу.

Вперше в парламенті вдалося сформувати сталу і досить популярну правоцентристську коаліцію. Але попри успіх правих партій, регіональний розподіл голосів був нерівномірний. Блок одержав перемогу у 13 західних і центральних областях і місті Києві. Значно меншою була підтримка на сході і півдні України, а у Луганській, Донецькій областях та місті Севастополі “Наша Україна” навіть не дотягнула до 4%-го бар’єру.

Несподівано високим виявився результат виборного блоку Юлії Тимошенко – 7, 26% голосів. До його складу увійшли найстаріша національно-демократична партія – УРП, а також Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”. Партійний список блоку очолили такі відомі ультраправі і праві політики, як Л. Лук’яненко, С. Хмара, А. Шкіль. А сама Ю. Тимошенко під час виборчої кампанії зробила все, щоб навіть зовнішньо наблизитись до українського архетипу – “ а ля Леся Українка ХХ1 ст.” Успіх блоку, на той час найбільш радикальної антипрезидентської опозиції, був пов’язаний перш за все з об’єднанням навколо нього правого протестного електорату, насамперед, галичан.

Центристи, враховуючи уроки попередніх парламентських виборів, на цей раз створили потужний виборчий блок “За єдину Україну! ”, до якого ввійшли НДП, Партія регіонів, партія “Трудова Україна”, Аграрна партія і Партія промисловців і підприємців. Блок позиціонував себе на виборах як „партія влади”. Апологетика існуючої влади була використана як засіб впливу на громадську думку: виборчий блок очолили тодішні глава адміністрації президента В. Литвин і прем’єр-міністр А. Кінах. Влада за допомогою адміністративного ресурсу, державних важелів постійно тиснула на виборців. Ця політика мала не тільки сильні, але й слабкі сторони. Попри значні фінансові та адміністративні ресурси, засоби масового інформування спрямовані на його підтримку, пропрезидентський блок отримав лише 11, 77% голосів виборців. Він став першим лише в Донецькій і Сумській областях. Незважаючи на свою назву – “За єдину Україну! ”, блок в Західній Україні, а також, що було найбільш болісно для „партії влади”, у столиці, не подолав навіть 4% виборчого бар’єру.

Але невисокий рівень підтримки пропрезидентських партій у багатомандатному загальнодержавному окрузі був пом’якшений результатами виборів в одномандатних округах, де влада, спираючись на адміністративний ресурс, підконтрольні ЗМІ і великий капітал, забезпечила абсолютну перемогу кандидатів від пропрезидентського блоку. Це дозволило блоку “За єдину Україну! ” стати лідером парламентських перегонів 2002 р. і створити у ВР хоч ситуативну, несталу, але пропрезидентську більшість.

Суттєвими недоліками центристських партій, які незмінно відбивалися на результатах виборів, залишились відсутність виразного ідеологічного обличчя (відомий прийом Л. Кучми і партій цього спектру – під час перегонів|чинити| робити ставку на лівий (проросійський) електорат сходу і півдня України, а потім проводити прозахідну політику, політику дистанціювання від Росії), їх зв’язок з так званими кланами та пропрезидентська орієнтація. Для виборів 2002 р. ставлення до чинної влади було чи не визначальним.

Особливість цих виборчих перегонів полягала ще й в тому, що блоки та партії з підкреслено неполітичним змістом, як-то “Жінки за майбутнє”, ПЗУ, “Команда озимого покоління”, не зважаючи на вдало використані рекламні кампанії, постійні апеляції до найважливіших соціальних проблем суспільства, не подолали 4%-й бар’єр. Вибори показали, що українське суспільство стало більш стійким щодо пропагандистських маніпуляцій влади, популістських заяв політичних партій.

Ще одна пропрезидентська партія – СДПУ(о), завдяки масштабній і продуманій PR-кампанії, під гаслами вдосконалення суспільства і влади за соціал-демократичним взірцем, зменшення податкового тягаря, повноцінного розвитку зв’язків з Росією і підвищення статусу російської мови, отримала більше голосів, ніж у попередньому виборчому циклі (6, 27%), головним чином за рахунок виборців півдня і сходу України.

В лівому таборі парламентські вибори 2002 р. позначилися жорсткою конкуренцією і їхнім дедалі більшим роз’єднанням. Ліві сили напередодні виборів не досягли консолідування і в парламентській кампанії брали участь окремо одна від одної.

КПУ заради перемоги наважилась на найсуттєвіші зміни у своїй програмі. Перейшла від вимоги відновлення влади Рад до гасла перетворення України на парламентсько-президентську республіку і від створення нового союзу народів СНД до рівноправного союзу народів суверенних держав. Але комуністи вперше за десять років фінішували не першими, а другими – з 19, 98% голосів виборців. КПУ відмовили знову в політичній довірі в Західній Україні і вперше істотно зменшилась її електоральна підтримка на півночі країни. Перемогли вони традиційно в дев’яти областях півдня і сходу.

Головною несподіванкою парламентських виборів став високий результат СПУ (6, 87%). Соціалісти, продовжуючи постійний дрейф від лівих позицій у напрямку до лівого центру, на цей раз виступили під гаслом “За чесну і порядну владу”. Об’єднавшись навколо О. Мороза, який на виборах уособлював непримиренного борця проти існуючої влади, СПУ досить успішно виступила передусім у Центральній Україні, навіть випередивши комуністів у Полтавській області.

Особливість парламентських виборів 2002 р. полягала в тому, що, попри далі тяжку суспільно-політичну ситуацію в країні, вперше в історії незалежної України комуністи не отримали найчисельнішу фракцію у ВР. Вперше не була представлена в новому складі парламенту ПСПУ. Однією з причин того, що “лівого ренесансу” в Україні не відбулося, була непримиренна боротьба між лівими на спільному електоральному полі, результатом чого стало розтягування голосів прихильників. На відміну від Росії комуністи України в особі СПУ і ПСПУ отримали досить сильних партнерів-конкурентів, що істотно послаблювало кожну з них. До того ж уперше на виборах у КПУ були два прямі конкуренти – КПУ (оновлена) та Комуністична партія робітників і селян. Хоча обидві партії були швидше віртуальними політичними проектами, аніж реально діючими, вони все ж таки відтягнули відповідно 1, 3% і 0, 41% голосів від електорату КПУ.

Але ліва тенденція в Україні все ще залишилася потужною. Ліві мали досить чітку ідеологічну базу, досвідчені партійні кадри, стабільний і активний електорат. Їхні гасла були привабливими для значних прошарків населення, ностальгуючих за радянськими часами, глибоко обурених злиденністю свого буття і егоїзмом нового правлячого класу. Опорою лівих сил, як і раніше, були промислово і політично потужні – схід і південь України.

Різко змінили хід політичного розвитку в країні п|посібник|резидентські вибори 2004 року. |поміняЗа всю пострадянську історію України ще не було виборів більш унікальних як по загостренню політичних пристрастей і спробам масового маніпулювання громадською думкою, так і по очікуванням|чеканнях| громадян, суспільних сил щодо кардинальних змін в країні.|із| |особовою|

Особливостями цієї президентської кампанії стала рекордна кількість кандидатів від різних політичних сил і самовисуванців – 24 претенденти, і несподівано низька результативність лівих сил. У першому турі виборів (31 жовтня) всі кандидати від лівих партій (П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко) здобули|отримали| підтримку трохи|ледве| більше 12% виборців. Тоді як на попередніх президентських виборах ця цифра складала 44%. Найбільшу кількість голосів отримали|отримали| два кандидати – В. Ющенко (39, 87%) і В. Янукович (39, 32%). Другий тур (21 листопада) приніс перемогу В. Януковичу (49, 46%), а В. Ющенко одержав|отримав| – 46, 61% голосів виборців.

В. Януковича підтримали схід і південь України, а В. Ющенка – центральні, північні і західні регіони. Вибори 2004 р. тим самим в черговий раз|у черговий раз| продемонстрували цінністні розколи в українській масовій свідомості, соціокультурне і національно-політичне відчуження мешканців|мешканців| різних частин|часток| країни, міжрегіональне розмежування щодо пріоритетів зовнішньої і внутрішньої політики країни.

|обвинувачення| Звинувачення в масовій фальсифікації виборів, які були оприлюднені після|потім| оголошення підсумків другого туру голосування, вилилися в найпотужнішу політичну кризу. Суттю її стало протистояння, з однієї сторони, немічної|старіючої| влади, з іншої, опозиції, що мала могутню підтримку в парламенті, солідну фінансову базу, симпатії столичної інтелігенції, значний потенціал міського протесту, а також націоналізм середнього класу, війну малого|мілкого| і середнього бізнесу проти|супроти| олігархів, помножені на моральну і фінансову підтримку Заходу.

Політична криза листопада-грудня 2004 р., суспільний|громадський| протест набули риси||межі| акції масової громадянської непокори, які продовжувалися|тривали| більше двох тижнів, і отримали|отримали| назву „помаранчевої революції”.

Політологи виділяють |такі| наступні риси|межі|, властиві типовим моделям „кольорових революцій”. По-перше, втома виборців від старої влади і |воління| бажання змін|перерв, перемін|, незадоволеність |невдоволення| значної частини|частки| населення соціально-економічною і політичною ситуацією в країні; по-друге, слабкість і корумпованість політичної влади, її відчуженість від суспільства|товариства|; по-третє, серйозний розкол у лавах|лавах, низках| правлячої елітної групи, що виключає її солідарні дії у разі|в разі| виникнення серйозної загрози|погрози|; по-четверте, момент виборів (єдиний шанс опозиції полягає в глибокому |незворотному, безповоротному| розколі влади, який може трапитися |лише| у зв'язку з виборами); по-п'яте, подальші|наступні| звинувачення|обвинувачення| в масових фальсифікаціях виборів як гарантований привід|прийменник| для народного підйому; по-шосте, наявність в країні впливової політичної сили, готової запропонувати суспільству|товариству| переконливу (нехай|нехай| насправді і уявну) альтернативу, а також досить|достатньо| „розкрученого” харизматичного лідера, здатного|здібного| втілити|уособити| цю альтернативу.

Гостра криза, що виникла |внаслідок| внаслідок невизнання опозицією підсумків проведеного 21 листопада 2004 р. другого туру президентських виборів, |заставила| змусила парламентаріїв|парламентарів| піти на компроміс і прийняти (8 грудня) „в пакеті” рішення|розв'язання, вирішення, розв'язування| про | переголосування другого туру і початок конституційної реформи, яка повинна була стати своєрідним політичним страхуванням для програвшої| сторони.

26 грудня третій тур приніс перемогу В. Ющенку – 51, 99%, В. Янукович заручився підтримкою 44, 2% виборців. 23 січня 2005 року на В. Ющенка були покладені повноваження президента України.