Класифікація сучасних політичних партій України

Одним з головних напрямів політичної трансформації українського суспільства є перехід до багатопартійності. Правове оформлення багатопартійної системи стало можливе завдяки скасуванню у 1990 році статей 6-ї і 7-ї Конституції СРСР і Конституції України. З того часу політичні партії є обов’язковим елементом нового суспільства, важливим інститутом, без якого неможливе існування представницької демократії в країні. В Україні на початку 2008 року було зареєстровано майже 150 політичних партій різного політичного спрямування.

В політологічній та історичній літературі існує кілька класифікаційних моделей партій: їх поділяють за напрямами діяльності (екологічні, релігійні, патріотичні тощо); характером діяльності (помірковані, радикальні, екстремістські); за способом організації та методами роботи (демократичні, авторитарні, тоталітарні), за ідейно-політичним спрямуванням (праві або партії націонал-радикальної орієнтації, партії правового центру, національно-демократичні партії, центристські, ліберально-демократичні партії, партії лівого центру або партії соціал-демократичної спрямованості, ліві партії, соціалістичної, комуністичної орієнтації). Остання класифікація ідеологічно чітко відображує|виказують, висловлюють| альтернативність стратегічного і цивілізаційного вибору партій.

Праві (націонал-радикальні) партії. До них належать: Українська національна асамблея, Всеукраїнське об’єднання „Свобода” (до 2004 року – Соціал-національна партія України), Конгрес Українських Націоналістів, партія „Організація Українських Націоналістів” та інші. Об’єднує ці партії ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Це, по-перше, домінанта національного інтересу над будь-якими іншими, тобто особистими, соціальними, загальнолюдськими. Для націонал-радикалів першорядною й найвищою цінністю є українська нація. Звідси і їх основний постулат – “Нація над усе”. Зворотним боком почуття винятковості своєї нації в них є вороже ставлення до представників інших національностей, зокрема, антисемітизм та русофобія. По-друге, для націонал-радикалів пріоритетною є національна держава, де суб’єктом державності виступає автохтонний, корінний народ (“Україна – для українців”). Вони обстоюють ідею побудови національної держави за всяку ціну, навіть шляхом відмови від демократії і запровадження режиму національного авторитаризму, сильної диктаторської влади. Для них взагалі властиве скептичне ставлення до демократії. По-третє, для цих партій характерна віра у примат політики над економікою, коли політичні міркування вважаються вищими за економічну доцільність. І нарешті, націонал-радикалам іманентно притаманний експансіонізм. Ними володіє ідея створення Великої України, побудови національної держави в етнічних кордонах – Україна “від Сяну до Дону”.

У зовнішній політиці ультраправим притаманне різке антизахідництво і антисхідництво. Вони виступають за віддалення України від Росії, наполягають на виході з СНД, оскільки подальше перебування в цьому об’єднанні, на їх погляд, уповільнює процес державотворення, живить у Росії надію утримати Україну в орбіті власних інтересів. У ультраправих жевріє віра в “особливий шлях України”.

Ідеалом державного, національно-територіального устрою для них є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти федерально-земельного устрою, вільних економічних зон та автономії у будь-якому вигляді. Виняток робиться хіба що тільки для можливої національно-територіальної автономії кримських татар, та й те на противагу існуючої, на їх погляд, „проросійської” АРК.

Економічна платформа правих радикалів недостатньо розвинута, вона поєднує ідеї, які не є сумісними в реальній політиці — ідеї приватизації, лібералізму та державного патерналізму. Закликаючи до закриття кордонів, створення системи жорсткого митного контролю та відокремлення від російського ринку, вони підштовхують державу до економічного ізоляціонізму. Щодо проблем культури й освіти, то ультраправі партії, вважаючи себе єдиними захисниками народної культури, підтримують всебічне відродження української літератури, мови, вимагають звільнити український народ від сторонніх культурних впливів.

Правоцентристські (націонал-демократичні) партії. Найвпливовіші серед них: Народний Рух України, Українська Народна партія, Партія “Реформи і порядок”, Народний Союз „Наша Україна”, Українська республіканська партія, Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” та ін.

Ідеологічною засадою націонал-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою, це – демократичний або поміркований (освічений) націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним політичним балансом між інтересами нації та правами людини. Однак у реальній конфліктній ситуації більшість правоцентристських партій віддають перевагу суспільним інтересам, а не особистості, інтересам держави перед правами громадян і завжди роблять вибір на користь нації.

В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об’єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, відновлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу, поваги до сім’ї. Характерною рисою націонал-демократичних партій є надмірна увага до ідеології, культури, української мови і часто-густо нехтування суспільно-економічними реаліями. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.

У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами, виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках. Більшість націонал-демократичних партій виступає за інтегрування України в європейські структури та вступ до НАТО.

У державному будівництві підтримують ідею унітарно-централізованої держави, вбачаючи у федералізації України серйозну загрозу посилення сепаратизму і розпаду держави. Їх економічна платформа базується на визнанні недоторканності приватної власності як основи економічної незалежності та політичної свободи людини, вонапередбачає приватизацію державної власності, розвиток малого та середнього бізнесу.

Центристські (ліберально-демократичні) партії. Представлені Ліберальною партією України, Народно-Демократичною партією, Народною партією (до 2005 року – Аграрна партія України), Партією регіонів, Партією промисловців і підприємців України та ін.

Ідейно-теоретичною засадою цих партій є лібералізм, найвищим та універсальним виявом якого є свобода особистості. Для лібералів людина — більша цінність, ніж держава, нація, клас і партія. Держава існує заради своїх громадян, а не навпаки. Матеріальною основою особистої свободи вони визнають приватну власність. Ліберали послідовно обстоюють принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, як противагу небезпечному зосередженню влади в одному політичному центрі. Будучи активними противниками монополізації в економіці й політиці, виступають за обмеження влади держави, її втручання в економіку, за невтручання в суспільне та приватне життя громадян. Економіка у системі їх поглядів займає більше місця, аніж політика. Ліберально-демократичні партії підтримують ідею побудови вільного демократичного громадянського суспільства, правової держави.

У зовнішній політиці надають перевагу принципу багатовекторності (балансу у відносинах з різними державами з урахуванням національних інтересів). Стратегічним завданням зовнішньої політики України вони вважають повномасштабну інтеграцію в Європейський Союз. Росію розглядають стратегічним партнером України і виступають за тісні добросусідські відносини. Ідеальною формою державного устрою для центристів є парламентсько-президентська республіка з ефективною законодавчою, виконавчою, судовою владою та широким регіональним самоврядуванням. І нарешті, більшість з них визнають державною мовою тільки українську, але деякі з них (зокрема, Партія регіонів) – виступають за надання російській мові статусу регіональної або другої державної мови.

В основі економічної платформи центристів — ідея прискореної ринкової трансформації економіки, спрямованої на побудову багатоукладної економіки, що базується на приватній власності, не ігноруючи в перехідний період державного сектора, а також регулюючої ролі держави. Приватизацію вважають вирішальною умовою радикального оздоровлення і подальшого розвитку економіки, підтримують розвиток фермерства, малого і середнього бізнесу, виступають за оптимізацію податкової та фінансової політики.

Лівоцентристські (соціал-демократичні) партії. Найвідоміші серед них - Соціал-демократична партія України (об’єднана), Слов’янська партія (стара назва - Громадянський конгрес України), партія „Трудова Україна”, партія „Союз Лівих Сил” та ін.

Ідеологічні засади цих партій випливають із соціал-демократичних цінностей та ідеалів: визнання людини, її прав і свобод найвищим пріоритетом; соціальна справедливість (рівність людей в правах і можливостях), солідарність як відображення спільності людства і співчуття жертвам несправедливості. Соціал-демократи є послідовними прихильниками політичної, економічної та соціальної демократії. Необхідною передумовою політичної демократії вбачають побудову демократичної правової держави і громадянського суспільства з широким регіональним самоврядуванням і децентралізованою структурою влади. Основою економічної демократії вважають співіснування різних форм власності, а засадами соціальної демократії — високу соціальну захищеність населення.

У зовнішній політиці виступають як за участь України в процесах європейської інтеграції, так і за зміцнення СНД, стратегічне партнерство з Росією. Деякі з них (зокрема, Слов’янська партія) підтримують інтеграцію слов’янських народів СНД, вступ України до міждержавного союзу з Білоруссю та Росією.

Україна, на їхній погляд, повинна бути парламентсько-президентською республікою з широким місцевим самоврядуванням, економічною і фінансовою самостійністю регіонів (Слов’янська партія є прихильником федерально-земельного устрою України), наполягають на наданні російській мові статусу другої державної, а мовам інших етнічних груп в місцях їх компактного проживання — статусу офіційної.

Економічна програма соціал-демократичних партій спрямована на створення держави з розвинутою ринковою економікою. Вони відстоюють активну державну соціальну політику, тісний зв’язок реформ з соціальними гарантіями для населення, підтримують посилення ролі держави в економіці, поєднання ринку з державним регулюванням.

Ліві (соціалістичні та комуністичні) партії. Цю групу становлять: Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України та ін. Їхньою ідейно-теоретичною засадою є модифікований марксизм-ленінізм. Соціалізм вважають суспільством соціальної справедливості й рівності всіх у благополуччі, ще одна перевага якого — повновладдя трудящих. Матеріальну основу соціалізму вбачають у переважанні суспільних, колективних форм власності.

У зовнішній політиці дотримуються курсу на зміцнення СНД. КПУ схиляється до інтеграції з Росією на зразок Європейського Союзу, ПСПУ виступає за оновлений СРСР, а СПУ відстоює державницькі позиції. Відомим став вислів голови СПУ О. Мороза: “У тих, хто не шкодує про розпад СРСР, - немає серця, а в тих, хто виступає за його відновлення - немає розуму”. Ліві виступають проти вступу України до НАТО. У державному будівництві віддають перевагу владі рад і підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, за виключенням СПУ, вони також виступають за визнання в Україні двомовності та надання російській мові статусу державної чи офіційної.

Економічна платформа соціалістичних і комуністичних партій базується на визнанні багатоукладної, регульованої, ринкової, соціально-орієнтованої економіки. Українські ліві сьогодні визнають ринкову економіку, вважаючи тільки, що ринок повинен бути цивілізованим, суспільна і колективна власність — пріоритетною, державний сектор економіки — вирішальним, приватна власність — трудовою, а не спекулятивною та експлуататорською. Вони не сприймають радикальну земельну реформу, перетворення землі на товар, вважаючи пріоритетною в сільському господарстві колективну форму власності й господарювання. Оптимальною, на їхній погляд, була б передача землі у колективне, фермерське та особисте користування з правом успадкування.

Партії і моделі політичного самовизначення України