Основні види та інструменти державного регулювання економіки

Вивчаючи зміст теми, слід з'ясувати сутність та значущість: державного програмування економіки. Економічне програмуван-ф ня — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулювання*'економіки. Основними формами програмування є: розробка і ре­алізація національних та цільових комплексних програм. Держав­на національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтуючий характер, що дає змо­гу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продук­ції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності.

Держава активно використовує регулювання податкових ста­вок та їх диференціацію. Так, у період спаду і подальшої депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на при­буток корпорацій, у результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з'являється стимул до розширення виробництва. Отже, в даному разі низькі податки відіграють роль «каталізаторів» еко­номічного зростання.

Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли настає «перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що здатне викликати кризу, держава різко підвищує по­даткові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або принаймні послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між сукупним пропонуванням і су­купним попитом у країні. У такому разі високі податки відігра­ють роль «вбудованих стабілізаторів» економічного зростання.

У повоєнний період держава широко використовує у своїй ді­яльності регулювання грошової маси. Найважливішим органом регулювання ринкової економіки є центральний (національний) банк країни, незалежний від президента, парламенту та уряду. Головна функція центрального банку — регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримка тим самим твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є найважливішою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку має циклічний харак­тер. У період, коли в народному господарстві відчувається неста­ча грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує відсоткову ставку по кредитах, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збіль­шуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх мож­ливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультипліка­тор поточних рахунків), а отже, і здатність комерційних банків

надавати дешеві кредити. Така політика дістала назву політики «дешевих грошей».

Навпаки, у період загострення інфляції центральний банк під­вищує резервну норму, відсотки по кредитах комерційним бан­кам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежу­ється їх здатність надавати кредити, підвищуються відсоткові ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим рівня інфляції. Така політика дістала назву політики «дорогих грошей».

Слід також звернути увагу на значення регулювання відсотко­вих ставок кредитів комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збільшення підприємницького прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а тому стиму­лює зростання виробництва.

Навпаки, підвищення відсоткових ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва. Зниження відсоткових ставок досягається шляхом помірної інфляції (до 6 % на рік), тобто шля­хом випуску в обіг зайвої маси грошей. У результаті пропозиція грошей перевищує попит на грошовий капітал, відсоток знижує­ться, чистий прибуток зростає. Отже, з'являється стимул до інве­стицій і розширення виробництва.