Політична свідомість і несвідоме

Проблемою свідомості, особливо суспільної свідомості в політиці, займалися багато іноземних, російських та українських учених: Б.Ф.Поршнєв, Б.А.Грушин, О.К.Улєдов, Д.В.Ольшанський, Г.В.Осипов; українські вчені: Г.Булашов, М.Шлемкевич, І4.Пірен, С.Таран, Г.Ващенко, О.Донченко та ін.

Політична свідомість — одна з центральних категорій сучасн ої політичної психології, що означає результати сприйняття Суб'єктом тієї частини його навколишнього осереддя, що пов'язана з політикою й у яку включений він самий, а також його усвідомлювані дії та стани, пов'язані з політикою. До складу суспільної свідомості багатьма дослідниками крім раціональних елементів (уявлення, поняття, норми, нейтральні судження тощо) відносяться почуттєві (переживання, емоційні реакції, афекти), а також ірраціональні (вірування, міфологія тощо). Але існує низка праць, що доводять таке: до політичної свідомості слід віднести тільки раціональні елементи, а почуттєві та ірраціональні — це спектр діяльності несвідомого. Автори цього посібника дотримуються іншої думки, і перед тим, як чітко розвести ці елементи по різні боки, зупинімося на першому, традиційному трактуванні свідомості. Дослідження політичної свідомості засобами політичної психології прагнуть з'єднати аналіз її суспільно-політичного вмісту з вивченням психологічних механізмів її функціонування. При цьому широко застосовуються загальнопсихологічні, індивідуально-психологічні та соціально-психологічні поняття (потреби, інтереси, орієнтації, настанови тощо). За їхнього залучення політична свідомість оцінюється на основі різного роду даних,

що стосуються інформованості людей, характеру їхнього світогляду, системи цінностей.

Цілісне політико-психологічне вивчення політичної свідомості в першу чергу включає дослідження її суб'єктів — " носіїв", динаміки розвитку й основних її функціональних форм.

Основні форми політичної свідомості — індивідуальна, групова та масова.

Індивідуальна політична свідомість — особлива властивість та якість окремої особистості, спроможної так чи інакше сприймати політику, більш-менш влучно її оцінювати і відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані.

Групова політична свідомість розглядається як узагальнена свідомість конкретних груп: великих (соціальні класи, страти, прошарки населення, національно-етнічні утворення і т. ін.) і малих (політична еліта, " правлячий клас", " військова хунта", політбюро правлячої партії, лобістські утворення, " групи тиску" тощо).

Масова політична свідомість — це масова свідомість суспільства (або його частини) стосовно питань, що мають важливий для багатьох людей зміст і чреватий політичними наслідками. її специфіка в тому, що цей різновид свідомості містить у собі й інші, неполітичні компоненти (наприклад, феномен релігії, моди, чуток і пліток, реклами тощо).

Основні різновиди функціонування політичної свідомості — повсякденна та теоретико-ідеологізована. Повсякденні форми відрізняються низкою властивостей: суперечливість, еклектичність, несистематизованість, підвищена емоційність. Завдяки своїй близькості до повсякденного життя суспільства вона має високий ступінь усталеності, незмінності. Теоретико-ідеологізовані форми ґрунтуються на зважених і впорядкованих, науково обґрунтованих уявленнях, тобто на цілісній, раціональній системі поглядів і суджень.

Психологічні механізми, що управляють функціонуванням політичної свідомості, підрозділяються на два щаблі компонентів: мотиваційні (політичні потреби, цінності, настановлення, почуття, емоції) та пізнавальні (знання, думки, судження, загальна інформованість, інтерес до політики, переконання).

Основні функціонуючі форми політичної свідомості — знання, оцінки та переконання. Знання — це засвоєна суб'єктом ззовні або самостійно вироблена ним політична інформація.

Оцінки — політичний досвід індивіда, а також емоційне відношення до поточної ситуації. Переконання — усталена, упорядкована система поглядів, що виступає в якості світогляду людини. Вирізняють також дві форми політичної свідомості — думки та настрої. Політична свідомість розвивається в процесах спілкування та соціальної діяльності людей.

Дослідниками різних країн експериментальним шляхом було доведено, що несвідоме також грає певну роль у переробці Інформації, художній творчості, в актах сприйняття сигналів, плануванні майбутньої діяльності, покладанні мети та прийнятті рішень, формуванні емоційно забарвлених між індивідуальних і відносин, підтримці і погіршенні здоров'я, в окресленні в навколишньому світі елементів, що оцінюються як істотні, або ж як другорядні, майже чи зовсім не значущі. У процесі поступового накопичення такого роду доказів вченими різних країн протягом більш ніж сторіччя формулювалися дефініції несвідомого в залежності від тієї специфіки, яку вони виявляли в просторі психічного. Якщо дослідити історію становлення уявлень про несвідоме, всі аспекти прояву несвідомого можна звести до таких чотирьох проблем:

а) передання досвіду з покоління в покоління і функції цього досвіду в соціально-типовій поведінці особистості як члена тієї чи іншої спільноти;

б) мотиваційної детермінації поведінки особистості;

в) мимовільної регуляції вищих форм, поведінки й автоматизації різних видів діяльності суб'єкта;

г) пошуку діапазону чутливості органів почуттів.

На підставі аналізу цих проблем можна виділити чотири класи прояву несвідомого.

1. Надіндивідуальні надсвідомі явища.

Реальний факт існування класу надсвідомих надіндивідуальних явищ постає в різних іпостасях в усіх проявах, що торкаються проблеми передачі досвіду людства з покоління в покоління або суміжної з нею проблеми дискретності — безперервності свідомості. Для вирішення цієї фундаментальної проблеми залучалися такі поняття, яка " уроджені ідеї" Р.Декарта, " архетипи колективного несвідомого" К.Юнга, " космічне несвідоме" Д.Судзукі, " космічна свідомість" Е, Фромма, " несвідоме як мовлення Іншого" Ж.Лакана, " колективні уявлення" Е.Дюркгейма і

Л.Леві-Брюля і " несвідомі структури" К.Леві-Стросса, М.Фуко. Інший підхід для вирішення цієї проблеми пропонується в дослідженнях В.І.Вернадського. Якщо всі зазначені автори в якості точки відліку обирають окремого індивіда, то В.І.Вернадськнй бачить джерело появи нового шару реальності в колективній несвідомій роботі людства, в ноосфері.

Надсвідомі явища — засвоєні суб'єктом зразки типових для даної спільноти поведінки та пізнання, вплив яких актуальний, проте, не усвідомлюваний суб'єктом і не контрольований ним. Ці зразки (наприклад, етнічні стереотипи), засвоюючись через механізми соціалізації (імітацію й ідентифікацію), визначають особливості поведінки суб'єкта саме як представника даної соціальної спільноти, тобто соціально-типові особливості поведінки, у прояві яких суб'єкт та група виступають як одне нерозривне ціле. У застосуванні до простору політики йдеться про політичну соціалізацію.

Найбільшого розповсюдження в політичній психології набули юнгіанські ідеї " колективних архетипів", що діють в соціумі.

" Архетип" за К. Г. Юнгом — це певні міфотворчі структурні елементи несвідомого, у першу чергу колективного несвідомого, що є результатом чисельного типового досвіду незліченного ряду пращурів та психічним шаблоном реагування на ситуацію, що має як у минулому, так і зараз надіндивідуальні характеристики (адже виникнення індивідуальної психіки — це результат виділення себе людиною з племені, з колективного психічного). За допомогою цього поняття пояснювали світ ще античні мислителі. Архетипи не містять погляди, а формують їх: це форма без вмісту, що дає можливість реалізувати деякий тип уявлення та дії. Архетипи актуалізуються в деяких ситуаціях або виявляються у фантазіях, виражених у формах і символах, причому найважливіші з них пов'язані з процесом розширення сфери свідомості індивіда.

К. Г.Юнг виділяв такі архетипи: " Тінь" (інший, несвідомий бік душі); " Аніма" (" Анімус") (проекція на особистість рис протилежної статі); міфологеми мудрого чарівника (старця, шамана, Заратустри), " дитяті" (символ становлення, відновлення в широкому сенсі слова), " води" (зв'язок народження зі споконвічною матерією, хаосом), двійників (концепція " другого народження"), матері та доньки (архетип жіночої долі, подолання часу, безсмертя), а також Сонця, демона, дракона, первородного яйця, світового дерева, змія, що кусає свого хвоста, і багато інших.

Окрім юнгіанського, зустрічаються й інші розуміння архетипів, і архетипи представлені в цьому разі іншим чином. Так, О. Донченко розуміла архетип як форму колективного свідомого (надособистісного трансперсонального начала людської психіки), співвіднесену з тим, що пращури називали зв'язком усього з усім. Архетипи за О.Донченко: " вічного вченого", " героїзованого злочинця", домінування уречевленого (ситуації, минулого) д процесуальним (мотивацією, майбутнім), об'єктивно-родової домінації буття, обрядності та імітативності, " вічного повернення", анігілятивної рівності, долі, ідеалізації старовини, тотожності істини і влади, центрованої провини, " вічної правди", звеличення юродивого тощо.

Аксіомою політичного несвідомого є те, що кожне суспільство " Кероване набором як Позитивних Героїв, так і набором Антигероїв, " Посланців пекла". Якщо це вірно для соціуму загалом, то для Політики — як окремого прояву життя співтовариства — тим більше. I український пантеон політичних міфів — тому підтвердження.

У Верховній Раді вкрай ліва та лівоцентристська більшість позначає активну роботу таких архетипів-ідеалів, як " рівність", " солідарність", " братерство". Це " рівність у бідності ", оскільки " українці з рівнем прибутку значно вищим за середній за об'єктивними критеріями, як правило, відносять себе до середньозабезпечених, і лише вкрай рідко — до групи з прибутком " вищим за середній"; " солідарність " як безгосподарна поведінка " роздай-біди", за якої державні чиновники не вчаться вигідно продавати власний товар на міжнародному ринку і такого ж (тобто невигідного для продавця) поводження потребують за торгових угод з іншими країнами. Утриманство подібного роду донедавна максимально проявляло себе у взаємовідносинах із Росією: цукор, картоплю й іншу сільгосппродукцію Україна продавала своєму сусідові на вкрай невигідних для себе умовах, і при цьому потребувала, щоб Росія, з свого боку, просто обдаровувала газом, нафтою й іншими енергоресурсами; " братерство " теж має свою специфіку: в Україні це орієнтація в зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних відносинах на " звичних", " старих" партнерів (на країни колишнього СРСР і колишнього соцтабору), при збереженні стійкої ворожості й антипатії до " буржуазних" інвесторів. Щоправда, другий та третій зазначені архетипи знедавна почасти втратили актуальність для політико-економічного

розвитку України, хочадосідаються взнаки пригеополітичних стосунках з іншими державами.

Водночас з " радянськими" архетипами активно включені в роботу з впливу на масову свідомість і " новоукраїнські" " ринкові" міфи-ідеали. Новими ці сугестивні зразки можна назвати лише умовно, адже природа їх така, що їхня наявність у колективному несвідомому чітко визначена і якісно, і кількісно.

" Позитивний Герой", " Мудрець", " Антигерой", " Чарівна паличка" (наприклад, сучасні комп'ютерні технології, що дозволяють досягти надуявних вершин у науці, промисловості тощо), які були присутні в нашій психіці споконвіку, змінюють лише свою зовнішню форму й одяг. В українському просторі колективного психічного вони нові тому, що одягнені в інші одяги і набули таких характеристик, які в " радянському психічному" мали інші архетипічні герої. " Старий" архетип Позитивного Героя — уявлення про щедрого, щирого безсрібника, трудівника на благо суспільства та виразника групових, колективних інтересів — усе ще продовжує активно впливати на сприйняття дійсності масовою свідомістю. Але поряд із ним виявляє себе і " новий" Герой — багатий, діловий індивідуаліст, який перетворює будь-яку сферу громадського життя на місце реалізації своїх потреб, заповзятливий і спритний задля власного збагачення, щедрий зі " своїми" людьми тощо.

Аналіз архетипів, наявних у даному суспільстві, становить досить адекватний метод дослідження менталітету, праісторії та майбутнього суспільних утворень.

На думку С.Недбаєвського, за всього розмаїття спектру політичних сил на виборах до українського парламенту 1998 року характеристики образу Батька більшою частиною виборців несвідомо приписувалися тодішній партії влади (НДП) та партіям, альтернативним їй (Громада — лідер П.Лазаренко, СДПУ(о) — лідери І.Марчук та Л.Кравчук), а якості Матері — НРУ (лідер В.Чорновіл) (сентиментально-романтична мати) та лівим — КПУ (лідер П.Симоненко) (дбайлива мати, що в минулому годувала). Ці партії і перемогли на виборах.