Психологічні риси українського народу.

Етнопсихологи виділяють шість основних чинників формування української вдачі:

• расові, або антропологічні, характеристики народу;

• геопсихічні (пов'язані з природним середовищем);

• геополітичні;

• психосоціальні (пов'язані з соціальною структурою суспільства);

• культуроморфічні (пов'язані з дослідженням народної творчості);

• глибинно-психічні (пов'язані з характером психічних процесів).

3 точки зору соціоніки, український характер відносять до типу " етико-інтуїтивного інтраверта" з багатими традиціями духовності й поваги до родини. Український етнос виробив неповторну систему цінностей, серед яких особливе місце належить майже релігійній повазі до жінки, яка значною мірою ґрунтується на архетипі " Магна Матер". Жінка-мати символізує саму Україну.

Але впродовж усієї історії превалювання селянства культ його інтересів зумовлював недостатню диференціацію суспільства, звужував обсяг людських взаємин, необхідних для створення національної держави. Миролюбність, відсутність експансіоністського потягу, довірливість і водночас зневіра в потенційних силах нації, на жаль, залишили Україну на узбіччі політичного життя Європи.

2. Державна ідеологія та національна ідея.

В умовах перехідного суспільства важливого значення набуває державна ідеологія, функція якої полягає в забезпеченні єдності розколотого суспільства. Державна ідеологія має бути спрямована на забезпечення єдності держави, законності і правопорядку, захист прав особистості і всього населення країни. Зневажливе ставлення до єдиної державної ідеології на практиці веде до підміни загальнодержавних інтересів груповими, клановими, або ж до зведення ідеології до політики, тоді як державна ідеологія — категорія більш високого рівня узагальнення в порівнянні з політикою.

Ще великі мислителі минулого І.Франко, М.Драгоманов, Ю.Бачинський, В.Липинський та інші відомі діячі українського національного відродження визнавали необхідність існування національної ідеї у державотворчому процесі. У своїх головних проявах — як інтуїтивне осягнення народом свого призначення та мрія про бажання прийдешнє або у формі безумовного зречення минулих ідеалів і жертовності в ім'я нових — національна ідея виступає

гарантом національного суверенітету, підґрунтям державотворення. Національна ідея — це ядро, навколо якого ґрунтується полі- чи моноетнічна спільнота, вона є джерелом та синтезом стратегій діянь, які уможливлюють збереження і розвиток національного буття. Уже через це можна вести мову про трансформацію тієї чи іншої національної ідеї, але ж ніяк не про їхнє відмирання чи скасування.

Українська імідж-легенда має базуватися на національній ідеї, відображати* наші національні інтереси, пріоритети у внутрішній та зовнішній політиці, бачення місця України в світі. Ця імідж-легенда має розкрити перед кожним громадянином можливості реалізації власних здібностей. Для РR- фахівців зараз головним завданням стає отримання від українських державних та політичних діячів чітко визначеної тези і концепції державотворення і розвитку країни, тобто державного міфу.

У нагоді науковцям та РR- фахівцям при розробці програм та технологій задля впровадження іміджевої легенди можуть стати деякі тези:

• концепція розвитку української культури в широкому розумінні цього слова має стати основою державного будівництва

в Україні;

• урахування таких головних аспектів, як багатовекторність зовнішньої політики, багатомовність суспільства;

• планування та проведення узгоджених акцій політико-дипломатичного, культурного, економічного, інформаційного та іншого загальнодержавного характеру;

• позитивна роль архетипів і символічне оздоблювання;

• звернення особливої уваги на традиції, звичаї (вони працюють і живуть у підсвідомості наших громадян);

• задіювання культурного та інтелектуального потенціалу;

• висвітлення міжнародних ініціатив України;

• розробка та тиражування матеріалів про Україну, її політику, економіку, діяльність уряду, туристичні та культурні центри, спортивні успіхи, науково-технологічні досягнення тощо;

• здійснення ретельного аналізу та експертиз обраних технологій з метою уникнення негативного ставлення до них з боку громадськості.

Далі постають інші питання:

• вироблення чіткої схеми громадських зв'язків та інформацій-но-комунікаційних каналів у країні та за її межами;

• контрольоване подання інформації.

I, нарешті, останнє: як має виглядати гасло для імідж-легенди Генеральна Асамблея ООН, яка проголосила 2001 рік " Роком діалогу між цивілізаціями" під егідою ООН та запропонувала урядам розробити і впровадити культурні, освітні та соціальні програми з метою розвитку концепції діалогу між цивілізаціями закликає: "...Таким чином, Генеральна Асамблея пропонує ЗДІЙСНИТИ державам-членам необхідні кроки для забезпечення пропаганди миру на всіх рівнях; закликає відповідні органи ООН з питань освіти, науки та культури, та пропонує недержавним організаціям, учбовим закладам, творчим діячам і ЗМІ активно підтримати проведення цих заходів" (Резолюція 53/22).

У відповідності з цим закликом Україна має унікальну можливість виступити як ініціатор міжнародних заходів, що матимуть загальне гасло " Україна — лідер культурного діалогу між цивілізаціями". Автори даного посібника вважають, що Україна, яка завжди мала миролюбний народ, і зараз спроможна об'єднати потенціал різноманітних культур для збереження миру та життя на Землі. Щоб ця ідея, яка апріорі має право здобути статус національної ідеї, знайшла відгук серед громадськості, вкрай необхідно професійно донести її до людей. Причому це має бути зроблено в сучасній привабливій формі, пристосованій до сприйняття як окремими групами і прошарками, так і всім суспільством в цілому. Імідж-програма для країни під загальним гаслом: " Україна — лідер культурного діалогу між цивілізаціями" має стати передумовою для утворення міцної єдиної нації, представники якої незалежно від етнічного походження не усвідомлюватимуть себе поза державою і українським культурним простором.

Вочевидь, визначальною парадигмою для України і всього іншого світу також мас стати теза " життя -— це служіння", за якої через служіння власному народові, природі, іншим країнам у рамках соціально-етичної парадигми уможливлюється задоволення своїх особистих потреб. Треба нарешті усвідомити, що сьогодні народ чи людина має прагнути не панування над іншими, а усвідомленого і відповідального служіння ім.

С.Дацгок, в свою чергу, відзначав, що незалежність України як така є, насамперед, культурною незалежністю, і вона має таке складові:

1) спроможність проводити незалежну політику і робити власний політичний вплив усередині власного значеннєвого простору;

2) Україна насамперед є не нація, не мова, не держава, а саме окрема і несхожа ні на Росію, ні на яку іншу слов'янську або неслов'янську державу культура;

3) Україна виявляється залежною від загальносвітового процесу розвитку комунікацій, і, входячи в ці комунікації, спроможна впливати на найважливіші політичні процеси незалежно від її економічної або політичної ситуації навіть тоді, коли хоча б одна людина з її культури спроможна генерувати інтелектуальні ініціативи, що випереджають свій час, і тим самим створювати власний значеннєвий культурний простір.

Незалежна політика означає не політичну і навіть не економічну незалежність. Це більш глибоке розуміння незалежності, що має вихідним пунктом самостійну розмову з істиною наодинці, самостійну постановку перших та останніх питань, самостійне вироблення своїх інтелектуально-культурних ініціатив і створення в такий спосіб власних значеннєвих просторів, ще навіть в інших культурах не існуючих. Тому в широкому розумінні незалежність є буттєва культурна самостійність.

Нація не є системостворюючим аспектом для політики України — національний зміст був домінуючим на першому етапі незалежності і відходить на другий план уже зараз. Націоналісти всіх мастей усередині України є явище відживаюче і глибоко несимпатичне для самих українських інтелектуалів, та й для російських інтелектуалів у Росії, як і усередині України, теж. Для усвідомлення і відходу від етнократії до культурополітики Україні потрібний час, але курс вже узятий, незалежно від того, розуміють це в Кремлі або на Печерську.

Економіка та політика старого і відживаючого світу не може перешкодити Україні проводити свою - політику впливу, що базується на культурополітиці. I визначення " однієї людини", достатньої для прояву культурних ініціатив, що випереджають сучасність, суть культурополітичне визначення, в якому дійсно достатньо однією людини, включеної у світову комунікацію, навіть незалежно від позиції нині пануючої еліти.

У цьому сенсі Україна розглядає свою політику незалежності як спроможність проводити політику конструктивності та

партнерства навіть тоді, коли Росія чи інші країни намагаються щосили нав'язати їй політику реакції і відповіді на геополітичний виклик. Відстоювання конструктивності та партнерства — основні параметри культурополітики України. Своє суперництво Україна переміщає в інтелектуальну область, в царину культури. I саме економіку Україна намагається будувати на інтелектуальних ініціативах. Перемагають у кінцевому рахунку не гроші і не економічні потужності, але культурний простір, де народжуються економічні ініціативи, стандарти та проекти, що захоплюють інші культурні простори.

Тип менеджменту, що вибирає Україна, є не ідеологічний, а проектний менеджмент. У цьому сенсі наведені вище геополітичні концепти розглядаються як приклади старого і відживаючого ідеологічного менеджменту, що намагається ідейно підпорядкувати громадянське суспільство і на підставі ідеократії колективними руками цього суспільства розширювати свою державну експансію. Національну ідею усередині України варто розглядати як точно такого ж роду ідеологічний менеджмент, що приграє зовнішньому ідеологічному менеджменту, дозволяючи розколювати суспільство України за національною ознакою точно так само, як раніш його розколювали за класовою ознакою, і управляти таким суспільством ззовні.

Д.В.Іванов констатував, що механізм формування політичної культури за допомогою телебачення полягає у взаємодії двох рівнів телевізійного каналу: рівня суб'єктивного глядацького сприйняття (" перерви" у телепередачах, що породжують глядацький інтерес та співпереживання) і рівня програмності (сукупність образів, думок, установок, що втілює в собі програма телеканала). Основний вплив на політичну культуру глядача робить рівень програмності, оскільки саме він несе в собі цілісну систему орієнтацій, що складають зміст політичної культури. Проте, для того, щоб телебачення ефективно виконувало функцію формування політичної культури, на телевізійному каналі мають бути присутніми обидва зазначених рівні. Причому обов'язковою умовою успішного впливу на глядацьку аудиторію є виконання принципу інформаційної асиметрії. Телевізійний канал, що не керується цим принципом, породжує в глядачів автоматизм сприйняття і значно зменшує свої можливості у формуванні політичної

культури. На думку Д.В.Іванова, принцип інформаційної асиметрії можна висловити математичною залежністю, наприклад, за допомогою рівняння С.Лібермана, проте, ця гіпотеза потребує подальшої розробки й уточнення.

Запропонований Д.В.Івановим дослідницький апарат дозволяє достатньо глибоко проаналізувати роботу конкретного телевізійного каналу. Найбільший інтерес для вченого мав УТ-1 як загальнонаціональний канал цілком державного віщання, покликаний і потенційно спроможний ефективно впливати на політичну культуру всього українського суспільства, реалізуючи державну політику з точки зору формування комплексу установок та орієнтацій, що відповідають задекларованим у Конституції України орієнтирам. Проте, рейтинги популярності УТ-1, що складаються на основі соціологічних досліджень, свідчать про низьку ефективність його впливу на глядачів. На думку Д.Іванова, однією з ключових причин такої ситуації є те, що на каналі не діє принцип інформаційної асиметрії, але ж наявний автоматизм глядацького сприйняття, тому програмність не може виконувати відведеної їй ролі.

У свою чергу, відсутність інформаційної асиметрії виникає з орієнтації телеканала тільки на точку зору виконавчої влади в особі конкретних її представників, що жорстко контролюють УТ-1. Це практично цілком виключає асиметрію як із суб'єктивного рівня глядацького сприйняття, так і з програмності каналу. У такий спосіб підвищити ефективність впливу державного телебачення на політичну культуру глядачів можна, лише реформувавши зв'язок держава — державне телебачення.

На погляд ученого, можливі два засоби такого реформування. Перший полягає в тому, що поряд із збереженням статусу державного каналу й одностороннього контролю з боку владних структур над змістом передач УТ-1 сама влада підтримуватиме баланс плюралізму думок та тематичної розмаїтості на державному телебаченні. Втілити цю модель у життя можливо лише з залученням кваліфікованих спеціалістів в області паблік рілейшнз та спін-лікарів. Другий пов'язаний із реорганізацією державної телерадіокампанії України в суспільне телебачення.