Групи в політиці 1 страница

У межах політичної психології групу можна визначити як спільність людей, що взаємодіють заради досягнення усвідомлених цілей та інтересів.

Типологія групи на думку Д.В.Ольшанського, може бути здійснена за такими критеріями.

1. Спрямованість дій групи. Діяльність екстравертованих груп спрямована назовні — захоплення влади, залучення прихильників тощо; інтровертованих, відповідно, — всередину.

2. Рівень згуртованості зазвичай визначається ступенем єдності, рівнем спільності трьох базових параметрів — це спільність

Типи і типології малих груп (за Д.В.Ольшанським)

інтересів, спільність цілей та єдність дій. Як правило, групи з високим рівнем згуртованості зустрічаються в тоталітарних і авторитарних суспільствах; у демократичних же країнах плюралізм, розвинена система стримувань та противаг, механізми, спрямовані на антимонополізм у будь-якій із сфер життя, — усе це перешкоджає формуванню компактних гомогенних груп.

3. Проникність — це зворотний бік згуртованості. За ступенем доступності нових членів групи поділяються на проникні (" від. криті"), напівпроникні та непроникні (" закриті"). Наприклад, на засідання будь-якого гуртка або товариства (суспільно-політичного напрямку) може прийти будь-хто, притому ніхто не фіксуватиме його особисту присутність. А от при вступі в ту чи іншу партію вже використовуються певні обмеження: заява, рекомендації, членські внески, кандидатський стаж. Непроникні групи — партії тоталітарного характеру — ставлять на " вході" максимально можливу кількість обмежень. У цьому сенсі світовий лідер — кампучійські комуністи, які після захоплення влади перші декілька років не афішували навіть своїх імен, підписуючи документи просто " Організація". Лише через чотири роки стали відомі імена Пол Пота і Йєнг Сарі.

4. Цілі. Інструментальні групи орієнтовані на досягнення реальних політичних цілей — прихід до влади, реалізація своєї програми і т. ін. Експресивні групи орієнтовані на формування сприятливого внутрішнього психологічного клімату, на створення комфортної атмосфери свого існування в політиці (наприклад, невеличкі опозиційні групи, що не ставлять завданням прихід до влади, для них достатньо виражати час від часу свої політичні погляди в різних формах). Функціональні групи — ті, що займаються певними цільовими соціально-психологічними функціями, орієнтовані на впровадження чогось нового (наприклад, коаліції більшості в парламенті, руху за права жінок тощо). Дисфункціональні групи спрямовані, навпаки, на ліквідацію чогось сталого в суспільно-політичному ладі, порушення якихось функцій (групи революціонерів чи опозиціонерів, що виступають за часткове або повне скасування сталих порядків).

5. Групова свідомість. Розрізняючись за особливостями групової свідомості своїх членів, групи поділяються на групи-" ми" та групи-" вони". Вперше цей поділ був впроваджений російським

ким психологом Б.ф.Поршнєвим, що звернув увагу на специфічні перекручування у свідомості політичних груп. Поршнєв стверджує, що в історії людства ніколи не було " психологічного канібалізму": " вони" — це щось інше, " чуже", тобто нелюди, отже, знищення (у найрізноманітніших сенсах цього слова) відбувається не людей, а " нелюдів".

Елемент наявності " Ми" у групі — це центральний компонент, без якого група може просто розпастися. " Ми" — це ті, хто поділяє спільні з нами переживання, почуття, емоції, вірування, політичні переконання й ідеали. Усе, що не входить в обсяг переживання " ми" — виноситься за межі, позначаючись як " вони". Природно, для психологічної природи людини властиво співвідноситися з гарним, позитивним, виносячи за " дужки", за свою " територію" весь негатив. Отже, " вони" наділятимуться негативними властивостями та характеристиками, на відміну від " нас", позитивних героїв.

6. Внутрішня структура. У формальних групах ззовні жорстко заданий статус усіх її членів, відповідно, і статусні розходження. Права й обов'язки формалізовані та виражені в явній (статут) або неявній (традиції) формах. Приклад — армія. У неформальних групах статус членів та характер взаємодії між ними задані тільки особистими якостями людей, тут домінують людські відношення взаємної симпатії, а інструментальні та функціональні цілі в таких групах відходять на задній план (наприклад, політичні клуби). У реальному житті в більшості груп присутні обидві структури відносин.

7. Форма зв'язку між членами групи може бути " віч-на-віч", за умови безпосереднього контакту між членами групи, і тоді це " первинна група". Прикладами можуть служити первинні групи політичної партії. Інша форма зв'язку — опосередкована, здійснювана, головним чином, через засоби масової комунікації; такі групи названі вторинними.

8. Значущість членства в групі для її учасників. Група присутності — це конкретна група, членом якої є людина. Оскільки реальне і бажане часто-густо не збігаються, то для людини виникає референтна група — психологічно приваблива для людини група, за законами, нормами та стандартами якої вона хоче жити. Негативно референтна група — це реальна або уявлювана група, що виступає як " анти-взірець", " анти-символ".

9. Тривалість існування. Короткострокові групи існують для досягнення якихось конкретних, близьких цілей. Прикладом такої групи може бути передвиборний штаб, який після ходу виборів та одержання того чи іншого результату (перемоги або поразки), як правило, розпадається або ж перетворюється на нові групи. Довгострокові групи вибудувані на дальні цілі, що потребують великого відрізку часу.

10.Спосіб прийняття групових рішень. Як правило, спосіб прийняття рішень у групі залежить від того стилю, в якому діє лідер. Авторитарний стиль лідерства припускає таке співвідношення сил у групі, за якого група слабо бере участь в обговоренні тієї чи іншої проблеми, в більшому ступені виступаючи в ролі пасивного виконавчого начала стосовно лідера. Типовий приклад — партійний осередок часів СРСР: спуск директив із центральних органів керування в місцеві. У групі демократичного типу з прийняття рішень виникає активна позиція не тільки лідерів, але і пересічних її членів: тут відбувається активний взаємообмін думками з тієї чи іншої проблеми і, як правило, прийняття остаточного рішення відбувається більшістю голосів, з огляду на всі запропоновані альтернативи. Тут лідер — це організаційне начало, що не дає групі " піти убік". При ситуації, коли лідер не виконує своїх функцій і є ним лише формально, група перетворюється на охлократичну, та прийняття рішень, як правило, залежить від випадкових чинників (настрої членів групи, зовнішні чинників тощо). Наступним видом групи як суб'єкта політики є політична організація.

Політична організація являє собою структурну конфігурацію (політичну групу), що включає фахових політиків та спеціалістів допоміжних напрямків, створену для реалізації деякого суспільно-політичного групового інтересу. Політична організація створюється з метою забезпечення максимальної (достатньої) ефективності реалізації справжнього групового інтересу. Реальний груповий інтерес, реальна мета може не збігатися (зазвичай не збігається) із декларованим інтересом і декларованою метою політичної групи: справжня мета політичної групи та її інтересу можуть бути визначені на підставі інформації про її діяльність, тактику та технологію.

Основні принципи політичної організації " такі:

• політична організація існує для здійснення успішної діяльності;

• політична організація має спиратися на реально існуючий суспільний груповий інтерес (інтерес електорату);

• електорат політичної організації має складати важливу, достатньо представницьку частину суспільства, мати достатню суспільну потужність для активізації політичних процесів у потрібному напрямку;

• політична організація має бути ефективною, результати діяльності для учасників мають перевершувати витрати;

• політична організація має бути сталою; доцентрова складових інтересів для її членів повинна перевершувати відцентрову;

• політична організація має бути адаптивною та керованою, ефективно реагувати на зміни зовнішньої та внутрішньої ситуації.

Для сучасної політичної науки характерне визнання елітарності існуючого суспільства. Реальна політична влада зосереджена в руках меншості — еліти, що формує цілі розвитку суспільства та приймає важливі політичні рішення. Існує велика кількість концепцій, що обґрунтовують правомірність розподілу суспільства на керуючу меншість та керовану більшість.

Ідеї про неминучість розподілу суспільства на керуючих і керованих висловлювалися ще в глибоку давнину. Достатньо в цьому зв'язку назвати імена Конфуція, Платона, Н.Макіавеллі, хоча в той час їхні концепції не набули вагомого політологічного обґрунтування. Перші науково розроблені концепції еліт запропонували наприкінці XIX — на початку XX сторіччя Г.Моска, В.Парето, Р.Міхєльс. В їхніх творах були охарактеризовані основні якості еліти, критерії та форми відбору, взаємовідносини усередині еліти і відносини еліти з масами, роль еліти в суспільстві. Вони підкреслювали елітарність будь-якого суспільства, його неминучий розподіл на керуючу меншість та керовану більшість. Влада належить еліті через те, що вона відрізняється особливими якостями.

В даний час існують різні напрямки елітарних теорій. ціннісні теорії еліти, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні теорії. Вони відбивають ті чи інші аспекти реальної дійсності.

В узагальненому вигляді політична еліта — це привілейована група, що посідає керівні позиції у владних структурах та безпосередньо бере участь у прийнятті найважливіших для суспільства

рішень. Для сучасного суспільства характерна різнобічна, внутрішньо диференційована, але інтегрована політична еліта. існування політичної еліти пояснюється цілою низкою чинників: психологічною та соціальною нерівністю людей, законом розділення праці, політичною пасивністю значної частини населення. Сучасні політичні еліти, як правило, мають складну структуру і помітно відрізняються в різних країнах, із цієї причини існують різні класифікації політичної еліти. Еліта, що безпосередньо має державну владу, називається правлячою, їй протистоїть опозиційна, або контреліта. У залежності від характеру рекрутування, еліту підрозділяють на відкриту та закриту: відкрита еліта може поповнюватися представниками різних прошарків населення, у закриту еліту доступ для представників інших соціальних груп закритий.

П.І Паран виділив традиційну та сучасну еліту. До традиційної еліти входять релігійні еліти, аристократія, військове керівництво країн, що розвиваються. Сучасну еліту він характеризує як раціональну, вона складається з чотирьох груп. Найвища еліта приймає всі найважливіші в суспільстві рішення, до її складу входить вище керівництво країни та його найближче оточення. Прийнято вважати, що в західних країнах на кожний мільйон жителів припадає приблизно 50 представників найвищої еліти. У середню еліту включають осіб, що характеризуються трьома ознаками — рівнем прибутку, фаховим статусом, освітою, ця частина еліти складає приблизно 5% дорослого населення. Групи, в яких відсутній один із трьох показників, утворюють маргінальну еліту. Вищий прошарок державних службовців складає адміністративну еліту, що здійснює виконавчі функції.

Соціальна результативність політичної еліти значною мірою залежить від її якісного складу, фахової компетентності. Професіоналізм еліти багато в чому визначається системою відбору, якому в більшості країн приділяється особлива увага. Зазвичай виділяють дві основні системи рекрутування еліт. систему гільдій та антрепренерську систему.

Система гільдій відрізняється, насамперед, закритістю. Добір кандидатів на більш високі посади здійснюється з нижчих прошарків самої еліти дуже вузьким колом керівних робітників. Для цієї системи характерне повільне просування кандидата на вищі посади, що зумовлено наявністю численних формальних вимог до претендента. Це призводить до відтворення існуючого типу

еліти, тому без доповнення конкурентними механізмами система гільдій може призвести до поступової дегенерації еліти.

Одним з варіантів системи гільдій є номенклатурна система рекрутування. Спочатку вона була впроваджена в СРСР, а потім набула поширення в інших соціалістичних країнах. її головна особливість полягає в тому, що призначення керівників майже будь-якого рівня здійснювалося тільки за згоди відповідних партійних органів. У СРСР номенклатура являла відносно замкнуту групу, щозосередила у своїх руках політичну владу. Закритий характер номенклатурної системи багато в чому зумовив деградацію радянської політичної еліти.

Антрепренерська система відрізняється, насамперед, відкритістю. Теоретично вона дає можливість представникам будь-яких суспільних груп претендувати на місця в політичних структурах, тому що вона орієнтована на особистісні якості кандидата. У цьому відношенні антрепренерська система надає широкі можливості молодим лідерам та нововведенням. Обмежена кількість формальних вимог до претендентів, широке коло електорату забезпечують високий ступінь конкурентності добору в еліту. Антрепренерська система найкращим чином пристосована до сучасних реалій.

Сучасна Україна ілюструє необхідність існування в суспільстві двох систем одночасно. Система гільдій — традиційна для неї форма рекрутування, що перейшла з радянських часів; антрепренерська ж система почала активно застосовуватися, починаючи з середини 90-х років, коли з'ясувалося, що наявна еліта не в змозі не те що продуціювати нові ідеї і форми життя, але й просто бути адекватною до постійно мінливої ситуації в суспільстві. Обидві системи рекрутування недосконалі, тому в будь-якому суспільстві вони присутні обидві в більшому чи меншому ступені, тим більше, що жодна система, яка розвивається, (куди можна віднести і політичну еліту), не може не тяжіти до закритості, самовідтворення, іншими словами, до негласного схвалення добору у свої лави за допомогою механізму гільдій. Завдання ж суспільства при цьому — не дати еліті замкнутися на самій собі і максимально повно використати антрепренерський механізм.

Політичний лідер та політична еліта як такі — це елемент того чи іншого міфу, тож різні періоди пострадянського розвитку України висували на перше місце нові типажі лідерів. Перший етап потребував відділення від СРСР, тому лідерами виявилися

ШЬл варіанти еліт: з одного боку, це стандартна номенклатура,

Кцікавлена в тому, щоб із позицій других ролей перейти на

Вррші; з ішного, для вирішення цих цілей номенклатурі прийшло В^пустити в перший ряд також і новий тип еліти — з етнічними

Ирслами. Саме етнічна національна еліта, проголосивши право

Ив відділення, допомогла номенклатурі в вирішенні її проблем.

Н|с еліта характеризувалася такими особливостями: вона була гу-

Ирнітарною, частково дисидентською й орієнтованою на Західну

Кйсраїну. Номенклатурна еліта, навпаки, була технічною, прора-

Иянською і орієнтованою на Москву. Об'єднання цих двох еліт —

Юоменклатурної й етнічної — призвели до вибору Л.Кравчука,

ІМо у результаті об'єднував у собі вимоги цих двох еліт.

I Другий етап поступово витиснув еліту-2 (етнічну) на другі

Іролі; еліта-1 (номенклатурна) з'єдналася з елітою-3 (регіональ-

Ною), що сприяло обранню нового президента Л.Кучми.

Регіональна еліта інтенсивно розвинулася в пострадянський час,

оскільки ослаблення московських зв'язків не змогло замінити си-

лу київської еліти, процес народження якої триває. Регіональна

[ еліта зайняла місця, що реально відповідають їі фінансовій і

політичній силі: у випадку України істотні позиції займає дніпро-

петровська еліта, що в свою чергу спричинює різке неприймання

з боку інших еліт, у першу чергу — київської.

Зважуючи на провідну роль, яку в суспільстві грають політичні партії як інструмент демократичного волевиявлення, розгляньмо деякі аспекти їхнього функціонування в Україні.

Щоб кваліфіковано розподілити політичні партії на партїї ліві, праві і центристські, політичні психологи вважають, що потрібно, насамперед, розрізняти " праве-ліве" як структури по-всякденної свідомості (у нас) і як політичну орієнтацію (на За-ході). Ліві в Італії, Франції — зовсім інші ліві, ніж в Україні й у пострадянських державах узагалі. На Заході ліві погляди є орієн-тацією, що може гармонічно поєднуватися з підтримкою приват-ного підприємництва: можна мати приватний магазин і бути проти капіталізму — у розумінні поставити цих значних капіта-лістів-монополістів під контроль. У нас, в Україні, ліві — це полі-тична сила, що спирається на повсякденну свідомість і переслідує цілком конкретні задачі націоналізації приватизованого (відібра-ти і розділити), відновлення колишнього СРСР у будь-якому ви-гляді тощо.

Однією з найважливіших функцій партії' в набутгі публічної влади є соціально-політичне структурування громадянського суспільства і посередництво між структурованим громадянським суспільством та владою. Дотепер українські партіїпрацювали пе-реважно окремо з політично активною частиною громадян, жур-налістами, для підготування владних рішень запрошували екс-пертів. Але публічна політика розпочинається там і тоді, де і ко-ли експерти, консультанти, мозкові цєнтри, РК.-кампанії, жур-налісти і політично активні громадяни за допомогою партій бе-руть участь у єдиному просторі привселюдних дебатів при роз-робці і просуванні владних рішень.

Перед партіями в сфері публічної політики стоять такі зав-дання:

1) забезпечення ідентифікації громадян із відповідною соціаль-ною групою згідно з їхніми інтересами та мотивами (ідео-логічна сегментація соціального простору — оформлення соціальної стратифікації суспільства);

2) забезпечення комунікації усередині групи і між соціальними групами в реальному процесі прийняття рішень із наступною їхньою презентацією в привсєлюдних дебатах;

3) забезпечення привселюдних дебатів та консультацій різно-манітних соціальних груп з експертами в процесі виробітки, просування і прийняття державних рішень. Цей останній про-цес є головною складовою частиною сфери публічної політи-ки і зветься деліберативний процес.

Делібєративний процес (від англ. йеІіЬетіе — обмірковува-ти, зважувати, радитися, обговорювати) — процес масових кон-сультацій усередині країни з суспільно значущих проблем і при-тягнення до розробки публічної політики якнайбільше громадян. Таке нововведення в розвитку політики є результатом усвідо-млення обмеженості традиційних експертних досліджень або зу-силь партійних лідерів для цілей розвитку перспективних полі-тичних рішень в умовах, коли ставки дуже високі, а еліти часто помиляються в інтерпретацїї суспільної думки.

Д еліберативний процес — глобальні консультацїї різноманіт-них соціальних груп політично активних громадян, груп впливу, експертів, консультантів, журналістів та політичних партій, що ха-рактеризуються наявністю наперед відомих і відкритих інструмен-тів і технологій, наявністю узгоджених планів привселюдних діа-118

•логів, конференцій, муніципальних зустрічей, одержанням узгод-ьжених результатів у вигляді сценарію і протоколу розвитку подаль-іших подій, програмуванням дослідшщьких замовлень і, зрештою, прийняттям того чи іншого законодавчого або виконавчого рішен-ня, того чи іншого корпоративного соціально значущого проекту. '•' У ситуацїї, коли партії опиняються на периферії розвитку політичних технологій, і їхня соціальна значущість піддається сум-ніву, партійне будівництво є для партій критично важливою спра-вою. Зазвичай в більшості теперішніх партій в Україні відсутні такі еяементи партійної структури, як відділ стратєгічних комунікацій (ідеологія й агітація, зв'язок із первинними осередками, доведення рішень влади до рядових членів, дискусії в первинних осередках з виробітку варіантів законодавчих і виконавчих рішень, що партія проводить у владу), відділ зв'язків із громадськістю (відношення з експертами, консультантами, журналістами, проведення круглих столів і привселюдних дебатів, де наявні позиції первинних осе-редків партії зштовхуються з думкою експертів, пропозиціями консультантів і відбувається виробіток варіантів рішень).

Крім того, у нас відбувається процес інституалізації прин-ципово нових для України структур — мозкових центрів. На За-ході подібного роду структури називаються " Тпіпк Тапк" — фа-брики думки або мозкові центри, що генерують нові ідеї в про-ектній формі, просувають їх через інститути масової комунікації у формі аналітичних доповідей із рекомендаціями, організовують за підтримкою політичних партій процес масових глобальних консультацій, укладають домовленості з різними політичними силами у формі протоколу розвитку про просування певного за-конодавчого або виконавчого рішення, забєзпечують аргумен-тацію всіх варіантів альтернативних рішень і привселюдне їхнє обговорення, і, нарешті, прийняття оптимального рішейня.

Доречний погляд на специфіку функціонування політичних партій з точки зору менеджеріального підходу.— політична пар-тія з цього ракурсу постає як корпорація. Магістральний шлях розвитку організаційних структур (якою є і політична партія) — це корпоратизація, тобто розвиток дрібних, серєдніх і великих корпорацій. Головні риси корпорації — це наявність професійно-го колективу з якимось спільним завданням, існування корпора-тивної етики структури (корпоративної мікроідеології), створсн-ня усерєдині корпорації цілої системи мотивацій для роботи, ііа-

явність усередині корпорації оеобливого клімату довіри та заохо-чення інтелектуального_; розвитку робітників, стимулювання їхньої творчості і підтримка духу привселюдної змагальності з добре розвиненою системою матеріального заохочення і вису-вання успішних кандидатів на керівні посади.

Система корпоративного керування має стати в центрі уваги політичних менеджерів та політичних психологів, і удосконалю-вання керування, оцінка його ефективності має бути окремою за-дачею корпорацій. Це означає, насамперед, відкриту стратегію корпорацій, широке обговорення корпоративних проектів і колек-тивне поточне планування. Також необхідне створення відкритої інтелектуальної системи співробітництва й атмосфери довіри в ро-бочих колективах — звідси необхідність служб психологічної підтримки. Значний розвиток має одержати практика аутсорсінга, тобто передача за рамки корпораціі її' допоміжних функцій — бух-галтерії, технічного обслуговування, транспорту тощо.

Корпоративна структура суспільства має стати сферою дер-жавного інтересу остільки, оскільки ця структура забирає на себе не тільки багато функцій організації громадянського суспільства за фаховою ознакою, але і ряд аспектів соціального забезпечення співробітників. Крім того, корпорації, що пропонують для суспільства свої проекти і будують відкриті стратегїї, стають кон-трольованими і прогнозованими. Самі цілі і корпоративні етики (мікроідеології) є відкритими і підлягають суспільному контролю. Самий характер партійної корпоративної конкуренції стає етичним — виграє той, хто запропонує найбільше рівноправне і гуманістичне рішення, і ця вимога може бути забезпечена в судо-вому порядку. Діяльність корпорацій може бути оскаржена в суді будь-яким державним інститутом, будь-якою іншою корпо-рацією або фізичною особою.

Аналізуючи роль політичних партій як суб'єктів політично-го процесу в Україні, можна дійти висновку, що вони не визнача-ють розвитку політичної ситуацїї в країні. Як відзначає В.Золота-рьов, найвпливовіші з них являють собою політичні надбудови відповідних кланів. Яісщо під партією розуміти не зареєстровану державою юридичну особу, а те, чим партії були завжди — гру-пою людей, що думає та часто діє схожим чином в тій чи іншій

політичній ситуації, то, як вважає вчений, таких партій в Україні всього дві: " праві" і " коммуно-олігархи".

Об'єднати різношерсті, на перший погляд, і нерідко відкри-то ворогуючі угруповання в два великих табори дозволяє на-явність у кожного з них деякої ідеологічної " тріади", що, по суті, є вирішальною у виборі політичної лінії. Ці " тріади" виглядають у такий спосіб. Перша, умовно кажучи, " права": " україномовст-во — економічні реформи — орієнтація на Захід". Друга, умовно, " ліва": " двомовність — економічна лівизна — орієнтація на Росію". Політичною проблемою нашої країни є те, у суспільній свідомості всі частини " тріади" сприймаються як взаємозалежні і взаємозумовлені, і наявність у якоїсь сили одного елемента авто-матично " домальовує" до його в суспільній свідомості інші.

Але ж у контексті даної політичної ситуації в Україні мож-на припустити, що у значної кількості народних обранців прими-кання до тієї чи іншої партії диктується особистими пріоритета-ми, пов'язаними лише з однією з частин " тріади". Наприклад, " україномовні" частіше за все підтримують " правих" не тому, що вони " реформатори", а через мовні пріоритети; у свою чергу, " російськомовні", яких турбують мовні проблеми, готові підтри-мати лівих (самі не будучи лівими), адже вважається, що вони " за російську мову". Ті, хто вболіває за реформи, готові підтримати " правих", часто не поділяючи їхньої антиросійської політикй, а серед лівих можна знайти лібералів, котрих найбільшим чином обурює ігнорування законів та безкарність влади. Політик, що виступає, скажімо, за двомовність і економічні реформи, вигля-дає протиприродно, а привселюдні висловлення на користь інте-грації в Європу легко дозволяють сховати лівизну.

Таким чином, переважна більшість політично активних гро-мадян беруть участь у діяльності структур, цілі яких ї'м у значній мірі далекі.

Здійснюючи екскурс до недавнього минулого, О.Дащаківсь-ка зазначала, що у 80-х роках в Україні номенклатура набула но-вих рис, готова була змінити своє політичне становище, намага-лася закріпити свою ставку на економічний капітал. Суперечність між інтересами номенклатури та державними, на думку О.Криш-тановської, і спричинило такий швидкийрозпад політичної систе-ми. Водночас формувалася інша еліта. Як і на попередніх етапах,

роль носія ідеї українства була в руках культурно-освітніх дія-чів — за цю ідею не один з них поплатився своїм життям, проте, завдяки їм українська ідея знову відродилася у 90-х роках.

Саме завдяки учасникам дисидентського руху українська ідея була сприйнята в суспільстві, і в грудні 1991 року було про-голошено незалежність України. Опозиція влилася до вищих ешелонів влади, проте, з часом більшість з них втратила високі пости. Політичною елітою в Україні стала так звана " партія вла-ди": стара номенклатура, яка сприйняла цінності сучасності, які були потрібні, щоб залишитися при владі. Відбулася інкорпо-рація колишньої номенклатури, яка запозичила гасла націонал-демократії. А щодо організаційно управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, різноманітних посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої. На сучасному етапі еліто-творення простежується входження до політичної еліти представ-ників олігархічних та кланових груп — це пояснюють злиттям бізнесу та влади. Однак, подальша і досить інтенсивна еволюція цих відносин — це залучення до потоку елітарної циркуляції тіньових ділків. По суті, процес конверсії власності у владу залу-чив до своїх механізмів представників кримінальної бізнес-еліти, безпосередньо інтегруючи їх у структури державного та політич-ного управління. Це свідчить про досить сильну орієнтацію керівного класу на матеріальний добробут як мало не єдиний сенсозначущий образ сучасного українського владування.