Групи в політиці 4 страница

М.Степико слушно зазначав таке: " Саме українська неагре-сивність породила одну з найгуманніших людських рис, якою можуть пишатися українці, — це толерантність, терпіння, при-язнь до ближнього, до сусіда і просто чужого. Кидаючи зерно в землю, селянин проявляє: " Уроди, Боже, на трудящого, на леда-щого, на старця, на крадія і на всяку долю! ". Тобто, відчуття справедливості та співчутливість можна вважати генетичними ' рисами нашого народу".

'< За даними перепису населення 2001 року, в Україні прожи-

ває більш як 130 етнічних груп. Найбільшою етнічною групою, тобто корінним єтносом, є українці — 37 мільйонів 419 тисяч! осіб, кількість яких, порівняно з даними попереднього перепису населення, майже не змінилися. Росіян зменшилось більше, як на 3 мільйонів громадян. І.Кресіна пояснює це тим, що спрацював чинник самоідентифікації: багато громадян за часів Радянського Союзу ідентифікували себе як росіяни, тепер ідентифікують себе

як українці. Всього в Україні проживає 8 мільйонів 334 тисяч росіян.

В 5 разів зменшилася кількість євреїв (з 500 тисяч до 100 ти-сяч); у 5 разів збільшилась кількість кримських татар (сьогодні їх близько 250 тисяч); кількість вірмен збільшилась у два рази (100 тисяч); азербайджанців — 45 тисяч, їх збільшилось на 20%; грузин збільшилося на 50% і сьогодні їх 34 тисячі; корейців збільшилось на 50% — 13 тисяч; турків збільшилось в 30 разів — майже 9 тисяч; курдів збільшилось в 9 разів; у 8 разів збільшила-ся кількість в'єтнамців і вихідців з країн Індії, Пакистану та Швденно-Східної Азії; в 5 разів збільшилася кількість арабів.

І.Кресіна відзначила, що збільшення кількості етносів в складі населення України відбувається в результаті міграції з не-благополучних в соціальному та міжетнічному сенсі країн, тобто з країн з низьким рівнем життя та міжетнічними конфліктами. Вона також зазначила, що сьогодні Україна сприймається як од-на зі стабільних в етнонаціональному сенсі держава.

Г.Луцишин висувала гіпотезу, що поліетнічний склад Ук-раїни (більш як 130 етнічних груп) так чи інакше відбивається на позиціях різних політичних сил і в свою чергу використовується ними в своїх політичних цілях. Більшість політиків добре усвідо-млює можливість впливу національних меншин, а це, звісно, значний політичний потенціал, компактний електорат, у яких є спільні проблеми.

Характеризуючи діяльність національних товариств в Україні за останні роки, можна стверджувати, що окрім забезпе-чення національних та культурних потреб, рівень політичної ак-тивності національних меншин значно зріс і є характерним для найчисельніших та суспільно активних — росіян, євреїв, поляків, угорців, румунів.

Якщо проаналізувати документи, які характеризують діяльність національних меншин — звєрнення, програми, ма-теріали конференцій, плани роботи національних товариств, ма-теріали в мас-медіа, преса національних товариств тощо, можна простежити те, що окремі національні товариства вирізняються особливою активністю, а також чітко простежуються мобіліза-ційні процеси національних меншин. Національні спільноти, за-хищаючи свої інтереси, окрім культурних, мовних та релігійних 148

^цюблем часто висувають вимоги щодо пропорційного розподілу

влади між представниками усіх національностей, які прожива-

;, Ють в державі. Це закономірне явище, яке характерне для усіх

руспільств, однак система його вирішення великою мірою зале-

, жить від рівня демократичності самого суспільства.

Останнім часом значно зросли мобілізаційні процеси націо-.нальних меншин в Україні, зокрема, це об'єднання представників Національних меншин для здійснення певної мети у сфері суспіль-Но-політичних відносин. Політична мобілізація національних мен-, шин виражається перш за все налагодженням тісних комунікацій, проведенням спільних заходів чи акцій, висловленням своєї актив-ної позиції щодо прийняття тих чи інших політичних рішень. Досвід показує, що процеси політичної мобілізації національних меншин активізуються найчастіше напередодні проведення важли-вих загальнодержавних акцій, зокрема, виборів різних рівнів. На сьогодні в Україні діє більш як 300 громадських товариств національних меншин, 23 з яких мають всеукраїнський статус.

Особливу роль за умов політичної мобілізації націоцальних меншин в Україні, як і інших груп загалом, відіграють такі чин-ники, як " мотив небезпеки" і так званий " принцип справедли-вості" — саме ці чинники є ефективними в умовах політичної мобілізації і їх часто застосовують як політичні гасла. До того ж політична мобілізація національних меншин може бути зумовле-на не тільки конкуренцією різних етнонаціональних, вона також може стати результатом державної політики, адже роль держави та її інститутів у сфері етнічної політики визначається, насампе-ред, тим, що держава встановлює і регулює права національних меншин в межах своєї території.

Р.Манєкін аналізував політико-психологічні наслідки того, що, за даними соціологічних опитувань, від половини до двох третин громадян України відносять себе до категорії " російсько-мовних". Учений вважав, що найближчим наслідком усвідомлен-ня власної національної самоідентифікації є те обставина, що російськомовні респонденти з неминучістю починають приміря-ти на себе роль " соціальних ізгоїв", що породжує в суспільній свідомості комплекс " національної неповноцінності" і похідну звідси соціальну апатію (пригадаймо соціальну поведінку індій-ських " недоторканих"). Апатичність та пов'язана з нею соціаль-

на збуджуваність зумовлюють закономірну конфліктність гро-мадського життя в Україні.

3 іншого боку, педалювання національної тематики в Ук-раїні на практиці породжує роздвоєння суспільної свідомості, так що в результаті російськомовні громадяни України в себе на батьківщині починають відчувати сєбе росіянами, у Росії — укра-їнцями, а на Захрді або, скажімо, у середньоазіатських респуб-ліках колишнього СРСР — знову росіянами. У кінцєвому ра-хунку, у подібній ситуації людина втрачає спроможність до національної самоідентифікації і, отже, відчуття глибинної укоріненості в бутті. Проте, відчуття " господи", " землі", " батьківщини" — основні у свідомості особистості. Поза понят-тями цього категоріального ряду людина зостається сам на сам із безкінечною варіативністю природи-як-такої, соціальної приро-ди (історіі) і просторово-тимчасового континууму як абстрактної категорії. Мало хто з сильних особистостей спроможний витри-мати іспит невигаданим космополітизмом. Годі й казати про цілий народ, випробуваний методичним знеособлюванням.

Соціальна апатія, помножена на космополітизм, зумовлює розвиток аморалізму нації, що із поверхової характеристики по-всякденного життя переростає в іманентну категорію суспільно-го буття. У цій якості аморалізм являє себе як ознака руйнації соціуму. У результаті на поверхні соціальної дійсності відбу-вається апологізація народних міфів, подібних до байронівської інтерпретації фігури Мазепи або шевченківських оспівувань " ко-зачої вольниці" (" синії жупани, золотії піки"), а в реальиості здійснюється анігіляція цілих шарів української культури як жи-вильного середовища суспільної свідомості.

Т.Довгунь зазначала, що становлення громадянського суспільства в Україні та етнічне відродження на практиці поро-дило чимало проблем, адже самоствердження етносу нерідко су-проводжується значною політизацією етнічності, нетерпимістю та конфліктогенністю. Етнічні конфлікти найчастіше виходять за межі політичних відносин, втягуючи в свою орбіту економічні, культурні, громадські, сімейні, міжособистісні взаємини. Ця си-туація спричинює замкненість та відособлення культур, виник-нення стереотипів ворога та психологічний дискомфорт. Етніч-ний конфлікт викидає на узбіччя велику кількість поліетнічних 150

громадян (із етнічно змішаних сімей), приумиржує маргіналі-зацію та етнонаціональну соромливість.

Коли у суспільстві не вироблені основи суспільно-політич-ного діалогу, на якому базується громадянське суспільство, найімовірніше виникнення загострених ситуацій, що супровод-жуються застосуванням силових методів, а після припинення ак-тивного протистояння — довгого періоду реабілітації, нерідко на тих самих ворожих позйціях.

" Горизонтальні" стосунки, тобто діалог між етнокультур-ними спільнотами, можуть бути вкрай важливими для уникнення політизації відносин багатокультурності. Усі відхилення від ба-лансу інтересів серед цих спільнот, таких як тенденції до асимі-ляції чи дискримінації, можна завчасно попередити за умови, що існуватимуть ефективні механізми міжкультурного спілкування. Лкщо взаєморозуміння між культурами переважає в освіті, пресі, мистецтві, а також у бізнесі, це призводить до мінімалізації ролі політичної влади в регулюванні стосунків між етнокультурними спільнотами, і не ставиться жодних спеціальних перепон для їхньої реалізації в публічному соціальному житті.

Як висновок зазначеному, Т.Довгунь вважає, що грома-дянське суспільство має увійти у сферу взаємин етнічних спільнот, насамперед, на культурному рівні спілкування, ввести у взаємини на індивідуальному та загальному рівнях громадську, та й в певній мірі і політичну культуру, надати простір для куль-тури дискусій, компромісних рішень, діалогу.