Групи в політиці 2 страница

Щодо формування політичної еліти за типом політичної системи, то сьогодні важко говорити про партійних лідерів та президентський апарат як головні канали рекрутування еліти. Партії недостатньо сформовані: нечітко визначене їхнє місце та роль в ідеологічному спектрі, соціальна база тощо; трапляється, що партія не висуває лідера, а її створюють " під" лідєра. О.Да-щаківська вважає, що президентський апарат із президентом ста-новить єдиний інститут президентства — вони працюють голо-вно на особу президента і не висувають політичних лідерів та є " тіньовою" політичнок* елітою.

Сьогодні можемо говорити про певну модернізацію мобілі-заційної моделі. Зокрема відбувається входження економічної еліти до складу політичної, " закривання" еліти, що передбачає створення елітою власних традицій, і системи відбору еліт. Що-правда, маємо і негативні наслідки — це криміналізація та ко-122

ВУмпованість еліти. Спостерігається посилення вшшву централь-НЬГ (київської еліти) щодо регіональної еліТи, персонально-ко-ПИндний підхід.

Р' Отже, для української історії характерна мобілізаційна мо-

ІЙЬль елітотворення, що ми її зараз і спостерігаємо, яка передба-

Иає створення еліти на засадах привілеїв за службу (бояри, ко-

гаацька старшина, номенклатура). Створення такої еліти відбу-

(гіається у два етапи: період формування еліти, коли вона мобі-

| Лізована, енергійна, залежна від верховної влади; етап зрілості,

^коли домінує прагнення закріпити отримані привілеї, що стає

! в|*Жерелом розходження інтересів з верховною владою.

*'■ ^: Обидва ці етапи яскраво відображені в кожному циклі. Роз-

" ходження інтересів еліти та інтересів держави еліта весь час

'ійиршіувала на свою користь, відступаючи від дєржавницьких,

національних цінностей, залишаючи український народ позаду в

перегонах за чинами та титулами. Це і породило таку рису ук-

раїнської ментальності, як недовіра до еліти. 3 іншого боку, ук-

раїнське суспільство на кожному етапі демонструє нездатність

сформувати еліту, яка була б виразником його інтєресів, таку,

якій би можна було довіряти. Крім цього, ментальності нашого

народу притаманні егалітариські настрої.

В умовах демократїї народ обирає свою політичну еліту, і, якщо народ бачить негативні властивості еліти, то повинен її змінити. Якщо ж народ бачить і не вживає заходів, то варто при-гадати слова Лао-цзи: " Народ має такого керманича та таку вла-ду, на яких заслуговує".

Бізнесменові, що забажає вкласти свій капітал в економіку України, потрібно мати на увазі, що при здійсненні своєї виробни-чої діяльності він неодмінно натрапить: з одного боку, на існуван-ня значних розходжень у правилах ведення господарського життя, прийнятих у різноманітних рєгіонах країни; з іншого — на існу-вання особливих норм поведінки суб'єкта, що хазяює в кожної ок-ремо взятій галузі виробництва в Україні. Хоча весь комплекс гос-подарських відносин пронизаний численними, невидимими погля-дові зовнішнього спостерігача, проте, вкрай стійкими зв'язками, наявність критичної маси них дозволяє аналітикам робити обгрун-товані твердження про однорідність правлячого класу в Україні.

Справа в тому, що гранична " самодостатність" українсько-го " істеблішменту" — явище не випадкове. В сучасній Україні па-нуючий клас за способом життя, за конкретними політичними, економічними уподобаннями та цілепокладанням, за своїми життєвими та світоглядними установками різко відділений від ос-новної маси народу. Пересічний громадянин не розуміє, не прий-має і не спроможний усвідомити мотивації вчинків теперіншіх " ха-зяїв життя"; тим часом, як " новий українець" найчастіше просто не усвідомлює загальної трагічності власного соціального стану.

Так, за даними уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, нині понад 7 мільйонів українців працює за кордоном, намагаючись забезпечити матеріальне ви-живання себе і своєї родини, а значна частина нації живе з гу-манітарної допомоги друзів та родичів з інших країн світу. Згідно з прогнозами ООН, в 2010 році на терені України проживатиме 40 мільйонів громадян, а в 2015 році — 35 мільйонів. Тим часом, кількість різноманітних свят, ювілеїв, фестивалів, що проводять-ся в Україні, виходить за всі мислимі межі: по регіонах країни ор-ганізовуються не менш як 3-4 фестивалі щотижня.

Тому й не дивно, що розвиток локальних політичних про-цесів в України відбувається не в останню чергу під впливом партій радикального напряму: від комуністів на Сході й у Цент-ральних областях України, до Народного Руху (зараз — Народна партія України) й УНА-УНСО — на Заході. Досить показово в цьому сенсі, як під стягом загальноукраїнської опозиції об'єднали-ся політичні сили протилежної ідеологічної спрямованості: Кому-ністична партія України (лідер — П.Симоненко), Соціалістична партія України (лідер — О.Мороз) та Блок Юлії Тимошенко (лі-дер — Ю.Тимошенко) і " Наша Україна" (лідер — В.Ющенко).

І.В.Сикора, розмірковуючи над питанням прозорості фінан-сування виборчих кампаній як шляху до підвищєння прозорості політичного процесу, констатує, що в даний час в Україні навряд чи можна з певністю говорити про наявність надійних даних про виборчі фонди українських партій. Відсутність прозорості пар-тійних фінансів — надзвичайно сприятливий грунт для поширення політичної корупції, що поглиблює " захоплення" та влади шляхом надання неконкурентних переваг в обмін на непорядні послуги.

Перше експертне опитування в цій сфері було проведено 124

иЦентром прогнозування соціально-економічних та політичних

рцроцесів під час парламентської виборчої кампанії 1998 року.

ШСороткий звіт про результати опитування був опублікований під

ВЯазвою " Тіньовий політичний кошторис" в одному з випусків

| аналітичного часопису " Професіонал" за 1998 рік. Результати

І'Показали важливість проблеми використання політичними пар-

маіями тіньових засобів під час передвиборної кампанії 1998 року.

ГЗа оцінками експертів, частина тіньового фінансування склала

иприблизно 70-80%. Ця цифра була вища, ніж оцінки тіньової еко-

іНоміки України (приблизно 40-50%). Експертне опитування до-

вело, що лідери політичних партій добре поінформовані про

шляхи фінансування їхніх виборчих кампаній.

I експерти, і громадськість стурбовані поширеністю полі-тичної корупції в Україні: 82% українських експертів підтверджу-ють, що рівень корупції, тіньового фінансування і використання адміністративних ресурсів високий. Важливо відзначити, що простежується чітка тенденція зростання антикорупційної свідо-мості громадян: у 1996 році корупцію серйозною проблемою вва-жали 88% респондентів, у 1997 і 1999 роках — 90%, у грудні 2000 року 96%(!). Ілюстрація подібної тенденції — ряд корупцій-них скандалів останніх років.

Проте, до 2002 року не існувало надійного і точного джере-ла інформації про витрати партій і блоків на виборчу кампанію. У зв'язку з цим Коаліція НКО України " Свобода вибору" і Тгапзрагепсу Іпіегпагіопаі-Україна в рамках діяльності Всеук-раїнського суспільного моніторингового комітету, базуючись на досвіді моніторингу партійних фондів, розробленого і тричі успішно застосованого в Латинської Америці і Європі, здійснили проект " Суспільний моніторинг фінансування виборчої кам-панії-2002". Проект здійснювався за підтримкою Канадського Агентства Міжнародного Розвитку (СПІА) та Міжнародного фонду " Відродження". Партнером проекту були компанія " Моніторинг ЗМІ України" / Тауїог Меізоп 8оґге2.

Результати рекламної кампанії партій і блоків у ЗМІ дають підстави говорити про те, що ринкова вартість виборчої кампа-нии-2002 в Україні склала більш як 2 мільйони доларів.

Загальні висновки моніторингу такі: • нерівномірність розподілу вартості рекламних витрат (тери-торіально, за видами ЗМК, між партіями і блоками);

• значна частина соціально-політичної реклами (реклама, спря-мована на підтримку певної партії/ блоку, і реклама, що фак-тично підтримує ту чи іншу партію/ блок, але може викорис-товувати лише часткове посилання на неі) у загальній вартості реклами на підтримку партій і блоків (54, 1%);

• наявність абсолютного лідера — СДПУ(о), ринкова вартість реклами в підтримку якого в 2, 25 разу перевищила ліміт ви-борчих фондГв.

А.Окара відзначав, що на ідеологію російської " партії вла-ди" істотно впливають такі ключові смисли, поняття та " брен-ди", як: " євразійство", " ідеократія", " гарантійна держава", " особливийшлях", " цивілізаційна унікальність", " серединна зем-ля", " між Європою й Азією", " розтягнута інфраструктура", " мо-білізаційнийтипрозвитку", " нульова ізотерма січня" таїм подіб-ні. Вчений зауважує, що ці конструкти, в свою чергу, неодмінно та майже несвідомо справляють вплив на офіційну риторику та зовнішньополітичні симпатії Києва, адже охочих міркувати про європейську і євроатлантичну інтеграцію пєріодично меншає у зв'язку з об'єктивно прохолодною зустріччю України Європою.

Для А.Окари нє підлягає сумніву, що одна з головних при-чин політичної другорядності і " недопроявленості" України — це українська еліта. Але справа навіть не у відсутності в її прєд-ставників якихось важливих пізнань у політичних технологіях або практичному досвіді, що є в еліт держав — реальних суб'єк-тів міжнародної політики. Визначальним виступає зовсім не інте-лектуальний рівень еліти, а її особистісні властивості: щоб бути повноцінним генератором політичного буття, необхідні, насам-перед, дійсно людські якості нової еліти — жертовність, служіння високим ідеалам, спроможність до духовного саморозвитку, іде-ологічний тип мислення, перспективне бачення і моделювання ситуації в загальносвітовому масштабі, незаангажованість політичними буднями, патріотизм тощо. Тільки така еліта умож-ливить відновлення та розбудову держави.

У противному разі Україна буде приречена на повторення чужих сценаріїв, на роль світового аутсайдера — смітника різно-манітного інтелектуального та технологічного " зесопаЧіапсГу".

Електорат (від лат. еіекіог — виборець) традиційно означає частину виборців, що голосують за деяку політичну групу. Це по-126

■ Штя доцільно розширити, визначивши електорат як пасивну час-

шшШу політичної групи — це ті особи, що з тих чи інших мотивів,

Ьцстково чи цілком підтримують діяльність політичної групи і

ИІДцають перевагу їй над іншими. Таке розширення поняття умож-

Ьивлює використання його поза конкретною ситуацією виборів.

», У виборчій ситуації всі члени суспільства, що складають

■ ІПскторати різних под)тичних груп, рівні і характеризуються

Вїільки кількісно. Між виборами, коли група приймає на себе ос-

^! Йовну вагу політичної боротьби, електорат має оцінюватися не

ТІльки з кількісних, але й якісних позицій. Чим вищий динамізм

суспільних процесів, тим більша нерівність членів різних

суспільних структурних конфігурацій, більше розходження їхніх

Можливостей активного впливу на суспільні процеси.

Розширення електорату має супроводжуватися ростом ус-

Італеності й ефективності організації. Не завжди розширення ' електорату за рахунок кого завгодно вигідно для політичної гру-'тш — іноді така тактика може призвести до втрати одних груп та прошарків у результаті залучення інших. Керування електоратом є однією з найважливіших політичних діяльностей, що уможлив-лює розширення політичних можливостей групи. Рішення за-вдань керування провадиться з застосуванням формальних ме-тодів дослідження і виробітки рішень.,

Основні характеристики електорату відбивають можли-вості його прямого чи непрямого впливу на політичні процеси. Вони включають:

• соціально-політичну активність;

• суспільний статус;

• економічну потужність;

• усталеність;

• динамізм.

Соціально-політична активність суспільних класів, про-шарків і груп визначається низкою чинників, серед яких прева-люють індивідуальні оцінки (потенціали) поточнЬго та прогноз-ного станів у сполученні з парадигмами справедливості, моралі й ін. Невідповідність можливого, досяжного та належного може привести деякі суспільні прошарки до відчаю, значно підвищити їхню активність, прагнення до зміни економічного і правового простору через підтримку певних політичних груп.

Соціально-політична активність набуває тим більшого зна-

чення, чим вищий динамізм суспільних процесів, чим більша дина-міка змін в суспільстві. Суспільний статус деяких прошарків і груп, а такожїхніх окремих представників може справити значний вплив на переваги широких вєрств населення, на їхні політичні пристрасті завдяки пропаганді й агітації, черєз засоби масової інформації.

Економічна потужність електорату (це точний кількісно вимірний показник) надає нерівні можливості для різних про-шарків. Потужніші верстви мають більші можливості та вагоміші інтереси, захист яких потребує підвищених витрат. Усталеність електорату вимірюється сферою припустимих відхилень політич-ного інтересу групи, за яких електорат зберігатиме перевагу пев-ної політичної групи. Динамізм електорату характєризує його " гоіинність", процес заміни одних елементів електорату на інші.

Електоральний гумор українців про власну політичну еліту: " Якось влада, уважно оглянувши себе у дзеркалі, задоволе-но подумала: " Так йому, народу, і треба! " ".

Електорат характеризується низкою параметрів та ознак, які можуть бути чинниками, що визначають його загальні харак-теристики і якісний стан: це фаховий склад, рівень прибутків, освіти, рід діяльності, вік, регіон та багато інших потенційно зна-чущих чинників. Керування електоратом являє собою сукупність процесів збору й опрацювання інформації, виробітки рішєнь та їхньої реалізації з метою зміни в потрібний бік кількісних та якісних параметрів елєкторату.

С.Л.Недбаєвський вважає, що вибори до Верховної Ради України 1998 року, які мали несподівані для багатьох результати, знов змусили політиків різної спрямованості замислитися над пи-таннями шляхів та засобів впливу на виборців. Вчений робить спробу проаналізувати ступінь відповідності передвиборних про-грам 1998 року основним потребам людини згідно з концепцією А.Маслоу, який наводить таку класифікацію фундаментальних потреб, притаманних усім:

1.1. фізіологічні потреби (їжа, вода, свіже повітря, тепло, сон тощо).

1.2. потрєба у безпеці (стабільність, порядок).

1.3. потреба в любові (родина, соціальна група).

1.4. потреба в ровазі (самоповага, визнання).

1.5 потреба в самоактуалізації (розвиток здібностей). 128

* 1.1. Фізіологічні потреби.

Як показали підсумки виборів, в числі переможців виявили-

ся партії' та блоки, агітаційні зусилля яких були адресовані знач-

ною мірою до тих чи інших життєво важливих потреб людини.

•'Передусім, не можна не відзначити несподіваний для більшості

¹ аналітиків успіх Партії зелених України за головуванням В.Коно-

і'нова. На погляд С.Недбаєвського, однією з головних причин пе-

'ремоги на виборах зелених є їхня спрямованість на основні

фізіологічні потреби виборців. Використання у передвиборній

програмі партії конкретних, майже фізично відчутних понять (та-

ких, зокрема, як чисте повітря, екологічно чисті вода і продукти,

реальний мінімум продуктів, необхідний для виживання, регуляр-

на роздача матеріальної допомоги, утилізація відходів, розповсю-

дження шприців тощо), здатних породжувати конкретні бажані

образи, очікувані емоційні та тілесні відповіді людини, виявилися

'дуже ефективним засобом у боротьбі партії за місця в парламенті.

Далі читаємо в програмі зелених: " Нормальний розвиток

держави можливий лише в умовах докорінної структурної реор-

ганізації економіки... Пріоритетного значєння повинні набути

такі галузі економіки, як сільське господарство, сфера послуг і

туризм, телекомунікації, засоби зв'язку, переробка і повторне ви-

користання відходів".

Схоже, що цей заклик зелених був почутий, насамперед, ти-ми, для кого така реорганізація їхньої власної економічної діяль-ності вже відбулася, — людьми, що замінили цехи, лабораторії та аудиторії на свіже і не дуже свіже повітря ринків і підземних пе-реходів, або такими, що змушєні трудитися у напівпідпільних це-хах, ігноруючи елементарні норми захисту здоров'я і техніки без-пеки. Іншими словами, за успіхом зелених на виборах відчувався нагальний заклик великої групи насєлення сховатися від холоду в приміщеннях, вчасно одержувати свіжу гарячу їжу, підмести смердючу ринкову площу, прибрати сміття на подвір'ї, забезпе-чити повноцінний відпочинок тілу і задовольнити інші фізіоло-гічні потреби, подальше ігнорування яких неминуче призведе до хвороб. Прикметою парламентських виборів 1998 року стало те, що всі партії-переможці на виборах (не тільки зелєні) продекла-мували своє розуміння того, що справді існує екзистенційний мінімум задоволення фізіологічних потреб людини, нижче якого починається руйнування організму, а також висловили свою

стурбованість демографічною обстановкою та станом охорони здоров'я в країні.

Європейські політико-технологічні винаходи, що булм по-роджені масовими рухами, українські зелені взяли в " чистому" вигляді і, минаючи стадію соціального руху, застосували при першій (з точки зору виборчого законодавства та спонсорської підтримки) нагоді на парламентських виборах. Апробована в Європі схема апелювання до виборців, побудована на виході за межі звичного проблемного поля політики, на протесті проти са-моцінності політики на тлі техногенних ризиків, що зростають, спрацювала в Україні майже бездоганно.

Партійний бар'єр, до речі, значною мірою додав неперед-бачуваності результатам, оскільки на них частково вплинуло не-бажання " втратити" голос. Тому, схоже, сєред голосів зелених є й голоси тих, хто не сподівався на перємогу " власної" партії, а то-му проголосував " за", але якомога нейтральніше, за принципом " не нашкодити".

1.2. Потреба у безпеці.

Другою за значенням загальнолюдською потребою, за А.Маслоу, є потреба в безпеці. Сюди входять: страх перед будь-якими змінами політичного курсу; недовірливе ставлення до но-вих людей, що йдуть до влади, коли теперішній " господар" сприймається як менше зло; тривога, яку викликає думка про можливі зміни в суспільстві (очікування тільки найгіршого); при-родне для кожної людини прагнення уникнути зустрічі 3 новими стрес-чинниками, несприйнятливість до інформацїї, що лякає, і навпаки — бажання проектувати назовні свої власні страхи і т.ін.

Народно-демократична партія України та її лідер В.Пусто-войтенко у своїх деклараціях намагалася звертатися до потрєби в безпеці, що властива кожному:

• у деклараціях власної певності та компетентності (" ми впев-нені"; " ми знаємо"; " ми ті, хто бере на себе відповідальність"; " ми ті, хто діє" тощо);

• в обіцянках стабільності та залякуванні нестабільністю;

• в проголошеннях, що кожний громадянин — власник (апе-ляція до страху позбавитися майна та ін.).

Але чи були ці декларації впливовими під час виборів?

Здається, що в наш час для більшості громадян України безпеку уособлює, насамперєд, робота, яка забезпечує прожитко-130

вий мінімум, регулярна виплата пенсій та соціальної допомоги, відомий мінімум соціальних гарантій тощо. Хронічне нездійснен-ня цих прагнень підштовхує найменш захищені верстви населен-ня до певних дій протесту, ігноруючи загальнолюдський страх перед суспільними змінами та страх бути покараним.

1.3. Потреба в любові.

Щоб аналізувати рівень забезпечення політичними партія-•ми України потреби в любові та приналежності до більшої спіль-ноти, простежимо шляхи формування такого важливого чинника В політиці — довіри виборців до лідера.

На погляд С.Недбаєвського, за минулі роки в Україні оста-точно склалися два типи електорату: лояльний та протестуючий. Стабільний центристський електорат для нинішньої України є добрим побажанням.

Самовизначення виборця на виборах у березні 1998 року відбувалося за соціально-психологічним принципом " ми — во-ни", що в більшості випадків був раціоналізований. При такому., дихотомічному голосуванні за принципом " ми — вони" перева-га, що віддається лідеру, значною мірою символічна, електорат голосує за вибір типу державності, соціального устрою, або, на-впаки, " проти всього". Персональні переваги протестуючого слекторату могли мати значення при здійсненні вибору, напри-клад, між П.Симоненком і О.Морозом, але ніяк не між П.Симо-ненком і В.Пустовойтенком.

Відчутне розчарування через реальне погіршання життя більшості насєлення і цього разу проявилося не стільки у зрос-танні кількості голосів, відданих за кандидатів від опозиційних партій, скільки у низькій явці виборців на дільниці в Севастополі, Києві, Житомирській та інших областях.

Протиставлення, що відстоювалося лівими:

• " Ми" — це ті, кого не влаштовують нинішня влада, суспіль-ний лад, власне соціальне становище, місцел роль, яку потріб-но грати в суспільстві;

• " Вони" — це ті, хто уособлює нинішню владу в Україні та нові

порядки.

Для ідєологів НРУ дихотомія " ми — вони" виглядала на-

ступним чином:

• " Ми" — це виразники національної ідеї України, носії само-бутньої української національної самосвідомості та борці за

зміцнення української державносіі;

• " Вони" — зрадники інтересів України та її народу, чужі, анти-національні сили, агенти впливу ворожих Україні країн, що зазіхають на " свята святих" — її незалежність.

Ідеологічна дихотомія для НДП може виглядати приблиз-но так:

• " Ми" — це активна, діяльна частина українського народу, яка в нинішніх важких для України умовах взяла відповідальність на себе і виборює її майбуття, проводячи непопулярні, важкі, але необхідні реформи;

• " Вони" — це консервативні сили, що відбули свій вік і не ма-ють політичної перспективи та нам заважають.

Спроба створення центристської ідеології, що уникала б жорстких протиставлень, була зроблена СДПУ(о), але вийшло не-переконливо, щось на зразок: " Хочемо, як у Швеції". Така ідео-логія тривалий час визрівала у надрах так званого " середнього класу", стабільної, в цілому задоволеної більшості населення про-мислово розвинених країн Заходу. В Україні без міцної соціальної бази центризму відповідна ідеологія затверджується поволі, од-нак має стійку тенденцію до зростання кількості прибічників. 1.4. Потреба в повазі (самоповага, визнання). Очевидно, успіх на виборах комуністів та інших лівих партій можна пояснити не тільки ностальгією старшої генерації за минулим і не стільки пропагандою переваг суспільної форми володіння власністю, скільки тим, що їхнім лідерам вдалося при-власнити та закріпити за собою очевидне для всіх відкриття: для жебрака, позбавленого можливості нормально задовольняти свої першочергові потреби, загальнолюдські права і свободи, гідність та самоповага — не більше, ніж порожні абстракції. Крім того, для значної частини бюджетників — лікарів, учителів, військових тощо — діяльність, якій вони присвятили своє життя, є суттєво значущою, тому віднесення її до непрестижної та майже зайвої в суспільстві сприймається як особиста образа. Більшість людей, які гостро відчувають приниження своєї професійної гідності, прийшли в березні на вибори, щоб проголосувати за лівих. 1.5. Потреба у самоактуалізації.

Слід пам'ятати, що для особистісно розвиненої людини позбавлення її можливості займатися творчою, інтелектуальною працею заради здобуття хліба насущного нерідко сприймається 132

ІіВТрата особистого сенсу життя. Людина не є електричним ре-, що може у складний час спокійно вимикати духовні потреби свого життя. Такі особистісно зрілі люди, залишаючись за рєю суттю " державниками", продовжуючи мислити кате- ріями суспільного блага, змушені примикати до лав незадово- рих, ставати ггід опозиційні гасла: " Припиніть руйнування на-И, культури, освіти, охорони здоров'я! " Потреба людини у самоактуалізації забезпечує також мо-с " майбутнє" суб'єктивного часу людини. Радянський період х> рії України показує, яким потужним стимулом може бути іде-іцці " світле майбутнє для наших дітей".

*'»

і М.Белецький та А.Толпиго відзначають наявність у мен-

.талітеті українського електорату двох ідеологій, що багато в чо-•Му протистоять за геополітичною ознакою — " західноукраїнсь-.кої-націоналістичної" та " південно-східної комуністичної", відмічаючи при цьому, що є площина, у якій вони виявляються достатньо близькі: обидві вони є (хоча й у різному розумінні) " державницькими". Перша з них — тому, що " українці" беззас-тережно підтримують українську дєржавність; друга ж успадку-вала " етатизм" радянського періоду.

" Державницька" ідеологія в Україні має два компоненти: " людина має підтримувати державу" та " держава має підтриму-вати просту людину". Перша частина засновується або на тому, що це НАША, Українська держава, що ми її вистраждали і т.п., або на рудименті ідеї " забота у нас простая — жила бьі страна родная, и нету других забот". Інша, суто патерналістська части-на, особливих пояснень не потребує.

Зрозуміло, " державність" цих двох психологій принципово різна: перша беззастережно підтримує Українську державу, воро-же налаштована до радянського минулого і теперішньої Росії, тоді як друга, у кращому випадку, пасивно-лояльна Українській державі, ностальгує за СРСР та дружньою Росією. Проте там, де " державне мислення" виступає не в явній (підтримка української державності — бажання відновити СРСР), а в неявній формі, нерідко виявляється, що дві орієнтації збігаються.

Так, наприклад, в усій Україні поширєна думка про не-обхідність рятівника-диктатора, " українського Піночєта"; на щастя, Захід і Схід України уявляють собі " Піночета" істотно по-

різному, і той диктатор, що задовольнить Донбас, майже напев-но не підійде Львову і навпаки. Можна, таким чином, припусти-ти, що українська " двополюсність" створює деякі гарантіївід фа-шизму, або принаймні істотно ускладнює встановлення в Україні фашистського режиму. Справді, стійкий фашизм зазвичай вста-новлюється тільки при ентузіазмі населення до " рятівника нації"; але ж тут будь-який " рятівник" викликає стійку недовіру при-наймні в одному з регіонів.

Інший приклад. 3 огляду на різке розходження відношення до ринкової економіки (питання про відношення до соціалістичної економіки, до приватної власності тощо), скажімо, на Галичині й у Промисловому регіоні, природно було б чекати, що аналогічними будуть і розбіжності у відповідях на питання про те, хто в більшій мірі має піклуватися про людину — сама людина чи держава? Про-те, фактично картина цілком інша: тут " ринкова" Галичина не менш патерналістична, аніж " антиринкове" Лівобережжя. Точно так само і " українці", і " радянські" рєспонденти дружно підтриму-ють гасло " державної підтримки найважливіших галузей промис-ловості". Можна думати, що вони виходять із різних мотивів (одні орієнтуються на зразки " реального соціалізму", інші хочуть підтримати Українську державу); результат же виходить один.

Через це є підстава припустити, що підтримка реформ на

Західній Україні є в основному підтримка навіть не реформістської

риторики, а безумовна підтримка обмеженої кількості заучених

реформістських формул. Вище говорилося про те, що на всій Ук-

раїні високу підтримку має ідея захисту прав людини. (У зв'язку з

цим згадаймо вислів О.І.Герцена: " Зрозуміти всю широчінь та

справжність, всю святість прав особистості і не зруйнувати, не

роздрібнити на атоми суспільство — найскладніше суспільне за-

вдання. Його вирішить, ймовірно, сама історія для маЦбуття, в ми-

нулому воно ніколи не було вирішене"). До цього треба, проте, до-

дати, що не менш високу підтримку має і вимога боротьби з ко-

рупцією самими жорсткими (читай — " незаконними") методами;

при цьому більшість підтримує обидві ці ідеї одночасно.

Таким чином, у деяких пунктах дві основні українські ідео-логії зближуються майже до тотожності.

В.Лапкін, аналізувавши електоральні очікування в період з липня по вересень 2001 року, гадав, що можна говорити про 134

'сформоване стале партійно-політичне позиціонування українсь-кого суспільства, за якого український екологічний напрямок претендував стати помітним сегментом у політичному спектрі, потенціал якого може рости з посиленням запиту на прагматич-ну, деідеологізовану політику. У цьому зв'язку вчений відзначав, що найбільші симпатії до природоохоронного напрямку виявля-ються в найбільш відчужених від політики й ідеології групах, на-самперед, у лавах молоді 18-35 років (17%) та серед жителів Південної соціально-географічної зони — 16%.