Групи в політиці 3 страница

Даний напрямок, судячи з результатів цього опитування, може ефективно каналізувати політичну активність громадян, що розчаровуються в " ретро-ідеології" комуністичного і соціалістичного толку, не становлячись при цьому конкурентом ідеології національної або ліберальної демократії. Водночас, Партія зелених України В.Кононова як та, що єдино представляє актуально цєй напрямок на партійно-політичному полі, має до-сить помірну підтримку навіть в лавах прихильників цього політичного напрямку. Лише 28% із числа останніх бажали бачи-ти цю партію у Верховної Раді Україні, лише 12% були готові го-лосувати за неї на виборах, і лише в 6% її' лідер В.Кононов викли-кав довіру. Як результат наведених переваг українського електо-рату, на парламентських виборах 2002 року Партією зелених Ук-раїни 4-х відсотковий бар'єр так і не було подолано.

Остання значуща для політичної психології група, яку вар-то розглянути, це національно-етнічна спільнота. Наведемо де-які визначення етнічної спільноти, розроблєні в радянській науці. Так, С.Токарєв вважає, що " етнічною спільнотою є така спільність людей, що заснована на одному чи декількох з таких видів соціального зв'язку: спільність походження, мови, тери-торії, державної приналєжності, економічних зв'язків, культур-ного укладу, релігії". Проте, на його думку, жо'дна з цих від-мінностей не є обов'язковою ознакою етнічної спільноти, хоча кожний із видів соціального зв'язку, що лежать в основі таких відмінностей, може скласти базу виникнення етнічної спільноти.

На думку Н.Чебоксарова, " Етнічною спільнотою слід нази-вати широку категорію, що включає не тільки народи або етноси, але і підрозділи цих народів, групи родинних народів, що мають цілу низку загальних культурних і мовних рис". В.Козлов пропо-

нує таке визначення етнічної спільноти: " Народ, або етнічна спільнота, — соціальний організм, що склався на певній території з груп людей за умови досягнутих ними в міру розвитку різно-манітних зв'язків (господарських, культурних тощо) спільності мови, спільних рис культури і побуту, особливостей психічного складу, а якщо ці групи різко відрізнялися в расовому відношенні, то і значної метисації їх. Основними ознаками етнічної спільноти є: етнічна самбсвідомість і самоназва, мова, територія, особли-вості культури, певна форма соціально-територіальної організації або чітко виражене прагнення до створення такої організації". Для того, щоб чітко усвідомити походження етносів, радянська наука традиційний ланцюг уявляла переважно таким чином:

• рід (група кревних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії, що носять загальне родове ім'я і, природно, мають спільні потреби й інтєреси. Рід виникає, ймовірніше за все, на межі верхнього та нижнього палеоліту);

• плем'я (об'єднання двох або більше родів. Це вища форма вже безпосередньо політичної організації, що об'єднує деяку кількість родів і сімєйно-родових кланів на загальноетнічній основі. Племена виокремлюються, насамперед, на основі во-лодіння власною мовою або діалектом, власними звичаями, характерними іменами, що виражають їхнє почуття відособле-ності. Плем'я має певний контур внутрішньої формальної ор-ганізації, керманича або раду керманичів, племінні ради, що вирішують важливі питання та організують деякі спільні дії);

• народ (на основі народу та племені історично надбудоване ут-ворення, що набуло свою назву як дещо, що стоїть " над ро-дом". Поняття " народ" завжди грало і дотєпер грає величезну емоційно-сугестивну роль. Народність сталим чином пов'яза-на з пєвною територією, має власну мову і чітко сформовані та розвинені культуру, політичний лад і систему влади. Проте, головним чином, народи різняться на основі їхніх культур. Для позначення цих культур У.Томс запропонував термін " фольклор", що охоплює міфи, легенди, приказки, пісні, танці, магічні формули, обряди, звичаї тощо);

• нація (це великі історичні спільноти людей, що укладаються в ході формування цієї спільності, її території, економічних зв'язків, літературної мови, низки особливостей культури, ха-рактеру та психіки загалом. Жодна з зазначених вище ознак,

.< узятих окремо, недостатня ддя визначення нацп, проте,

■ *•■ достатньо відсутності однієї з них, щоб нація перестала бути

*' нацією. Існують також прихильники погляду, що єдино

■ істотні ознаки нації — національний характер і національна

< ■ ■ свідомість, а інші ознаки складають лише умови розвитку

, нації. На погляд політичної психології, саме ці дві категорії

(національний характер та національна свідомість) важливі

для наукового аналізу через свою значну роль. Приклади

націй: росіяни, українці, казахи, англійці, німці тощо);

• етнос (основне та найбільш узагальнене поняття, застосовува-

не для аналізу психології великих національно-єтнічних груп.

Під етносом чи етнічною спільнотою зазвичай розуміють істо-

рично виниклий вид стійкої спільності людей, представленої

плем'ям, народністю, нацією або навіть групою націй і націо-

нальностей. Під етносом також мають національно-лінгвіс-

тичні групи, що об'єднані спільним ареалом проживання та

мають спільні культурно-психологічні та поведінкові риси.

Етнос починається тоді, коли ірраціональні цілі раціоналізу-

ються та ї'хнє задоволення починає набувати специфічного для

даного етносу забарвлення під дією категорій " достаток", " до-

бро", " красота" і " істина"). К.-Г.Юнг зв'язує процес утворен-

ня етносів з архетипами колективного несвідомого. Архетипи

забезпєчують основу поведінки, структурування особистості,

розуміння світу, властиві тій чи іншій етнічній групі,

внутрішню єдність та взаємозв'язок культури і порозуміння.

Приклади етносів: скандинави, слов'яни загалом тощо).

Розгляд усього ланцюга становлення і розвитку національ-но-етнічних спільнот необхідний для політичної психології задля констатації існування тісного взаємозв'язку біології, глибинної психології, клімату, ландшафту, лінгвістичних особливостей, еко-номіки, політики і багатьох інших суспільних явищ. Всі ці джере-ла формування нації в сукупності складають психічне укорінення індивіда, називанє національною самоідентифікацією.

В.Тишков як сучасну та досить популярну наводить конст-руктивістську інтерпретацію націоналізму, що втілилася у відомій фразі БАндерсона " уявлювані спільноти" (іша§іпесІ сопшшпііїез). За даного підходу поняття " нація" бачиться як соціальний конструкт і як уявлюваний колектив, члени якого особисто не зна-ють один одного і не взаємодіють, але, тим не менш, розглядають

себе як єдину спільноту із спільним характером, надіями і долею. Народжується ця спільнота у результаті " друкарського капіталіз-му", тобто з поширенням масової преси і книжкової справи, через які транслюється ідея нації, і ця уявлювана спільнота уреаль-нюється по мірі того, як маси набувають віру в цю ідею й у те, що її складає — так з'являються французи, мексиканці, австралійці, індонезійці й інші нації. Саме через цю дослідницьку призму про-являється яскрава картина радянської етнічної інженерії, у тому числі, і конструювання " соціалістичних націй" на засаді існуючого культурного, релігійного і локального різноманіття через інститу-алізацію (одержавлення) етнічності та її спонсорство або репресії (обидва методи посилювали етнічні кордони).

Етнонаціоналізм у такий спосіб постає набором спроще-них, але впливових міфів, що реагують та впливають на (пост)ра-дянські політичні практики. В.Тишков зазначає, що тривалі де-бати про те, що і відколи є нацією, у багатьох відношеннях є мар-ними, якщо це не є розуміння в сенсі державної спільноти. Нація — це слово, наповнене неясним, але привабливим змістом, воно використовується активістами для специфічних цілей мобілізації і для твердження своїх внутрішньогрупових та поза-групових статусів. Коли воно впроваджується на масовому рівні і стає частиною повсякденної мови, група може називатися нацією без яких-небудь наслідків.

Держави є найпотужнішими формами колективної ор-ганізації людей у сучасному світі. Держави мають більше ре-сурсів і легітимності називатися націями, оскільки тільки вони мають можливість фіксувати своє членство через громадянство, мають охороняємі територіальні кордони, мають у своєму розпо-рядженні бюрократію, освітянські й інформаційні інститути і во-лодіють делегованим правом на здійснення насилля по відношен-ню до членів цієї коаліції. Поряд із гімном та гербом, метафора нації' служить символом в утилітарних цілях досягнення кон-солідації і загальної лояльності населення держави. Загальногро-мадянська ідентичність, що досягається через поняття нації', не менш важлива для держави, аніж конституція, загальні правові норми та охороняємі кордони, тому що цей загальний дискурс про націю надає важливу додаткову легітимність державній владі через створення уявлення, що остання являє собою деяку цілісність і здійснює керування від імені наці'ї та з її згоди. Через 138

ІЦЄ кожна держава докладає зусиль для твердження громадянсь-ІНого відчуття приналежності до держави не тільки через оформ-віення правового зв'язку та зобов'язань між бюрократією і грома-Ідянином, але і через емоційну лояльність або уподобання (" лю-Юов до Батьківщини-Вітчизни" тощо). Сьогодні майже немає дер-Мкав, що не користувалися б цим інструментом і не вважали б се-Ібе державами-націями.

Г> В деяких державах існує досить значна расова, етнічна і Ірелігійна розмаїтість або ж різкі регіонально-територіальні роз-ходження без інтенсивних взаємних зв'язків, але досить успішно |-функціонує на елітному і навіть на масовому рівні міф про єдину Инаціїо. Яскравий приклад — Індія, Малайзія і Індонезія, у кожній; із яких мешкає більше етнічних спільнот, ніж в Україні, проте,! щонайменше на офіційно-елітному рівнях присутні поняття 'індійської, малайзійської й індонезійської націй. У Канаді верти-кальні економічні і гуманітарні зв'язки провінцій із сусідніми американськими штатами на порядок інтенсивніші, ніж горизон-тальні, і між Британської Колумбією і Приморськимитіровінція-ми мало спільного навіть у культурному сєнсі, але поняття канад-ської нації не заперечується, за винятком частини населення провінції Квебек, де є уявлення про квебекську націїо.

Схожа тенденція простежується і в Іспанії, де поняття ката-лонської нації' присутнє в конституції провінції й у суспільній свідомості каталонців. Але при цьому іспанська держава з не меншою наполегливістю використовує і стверджує конкуруючий проект іспанської нації' по відношенню до всього громадянства і, навіть маючи етнічний федералізм під загальнонаціональною ко-ролівською формою правління, навряд чи дозволить називати се-бе " багатонаціональною державою" чи " імперією". Не дозво-лять цього зробити і її' союзники по НАТО.

Можна певним чином погодитися із зауваженням А.Собча-ка, що вирішальним чинником конституювання нації' є " усвідо-млене прагнення людей бути єдиним народом і жити разом. Про-те, таке прагнення виникає і живиться не тільки спільністю мови, культури, традицїї тощо, але і тим, що можна визначити як за-гальний добробут життя, загальна атмосфера вдоволення жит-тям. I країною, у якій ти живеш. Поки, на жаль, у нас цього не-має. Тому так багато росіян усіх національностєй прагнуть сьо-годні полишити краї'ну (хоча б тимчасово). Не відсутність націо-

нальноїідеї, а неблагополуччя життя, що затяглося — от головпа небезпека для майбуття держави, для її єдності". Ці тенденції, на жаль, властиві і нашій країні.

Дану глибинну ідентифікацію індивіда з тією чи іншою етнічною спільнотою практично неможливо розірвати без шкоди психічній цілісності індивіда. Саме з цієї причини етнонаціональ-ний чинник грає таку важливу роль у політиці, адже як політич-на відцентровість, так і інтеграційні та глобалізаційні процеси безпосередньо залежать від групового протистояння " ми" — " во-ни", або групової взаємодії. Психічний склад нації загалом фор-мують два поняття — національний характер (ірраціональний рівень) і національна свідомість (раціональний рівень).

Національний характер являє собою стійку сукупність ба-гатьох емоційно-почуттєвих характеристик. Особливості національного характеру тісно пов'язані з фізичними (насампе-ред, кліматичними і територіальними) умовами середовища про-живання національно-етнічної групи. Загальні риси національ-ного характеру — це наслідок, психічний відбиток спільності умов життя на певній території, де відбувається життєдіяльність групи. Так, Ш.Монтеск'є розкриває закономірність громадсько-го життя через поняття загального духу нації, вказуючи, що на загальний дух, вдачу та закони нації впливає багато причин, що поділяються на фізичні і моральні. До фізичних причин відно-сяться: клімат, стан ґрунту, розміри і положення країни, чи-сельність населення тощо. Так, на Півдні клімат жаркий, там лю-ди зніжені, ледачі і працюють тільки зі страху покарання; у жар-ких країнах зазвичай царює деспотизм. На Півночі, де клімат до-сить суворий і переважають неродючі ґрунти, люди загартовані, хоробрі та волелюбні; для північних народів характерні помірні форми правління. Фізичні причини визначають життя на перших етапах розвитку, коли народи виходять зі стану дикості, мораль-ні ж причини вступають у дію пізніше, з розвитком цивілізації. Це принципи полїгачного ладу, зумовлені релігійними віруван-нями, моральними переконаннями, звичаями тощо. Моральні причини впливають також на законодавство країни.

Одним з основних психологічних засад національного ха-рактеру є стереотип — стійке, емоційне за своєю природою психічне утворення, що в спрощеній формі віддзеркалює деякий 140

Ьостатньо складний факт дійсності. Стсреотипи — почуттєво за-

Карвлені соціальні образи, що об'єднують у собі соціальний та

■ Всихологічний досвід спілкування і взаємовідносин людей. В ос-

ВВові національного, або етнічного, стереотипу зазвичай лежить

Рякась помітна риса зовнішності (колір шкіри, розріз очей, форма

ІТубів, тип волосся або вилицюватість, форма голови, зрісттощо).

І'В основі стереотипу мбже бути і якась типова риса в характері і

| поведінці (мовчазність, жестикуляція, стриманість тощо). Як і

будь-який інший стереотип, під етнічним стереотипом мається

крім того чи іншого відношення ще і певна реакція, рекомендація

до дії по відношенні до людей даної національності.

Слід зазначити виняткову усталеність стереотипу. Етніч-ний стереотип містить у собі стійке ядро, що складається з ком-плексу уявлень про зовнішній вигляд представників даного наро-ду, про його історичне минуле, про особливості способу життя і трудових навичок. Наприклад, існують стійкі уявлєння про " лег-коважного француза", " педантичного німця", " манірного англійця", " усміхненого японця".

Класичний приклад негативного стереотипу надають дослідження амєриканських соціологів Б.Берільсона та П.Солте-ра, згідно з якими у 40-х роках XX сторіччя найпопулярнішими і найбільш читабельними серед американців були оповідання, в яких герой та героїня — персонажі з яскраво виявленими англо-саксонськими рисами в зовнішності і вдачі, а негативні персо-нажі майже завжди — іноземці. На останніх фільмах Голівуду можна простежити, що в " бойовиках" роль нєгативних героїв-членів мафіозних структур частіше за все віддана представникам Китаю, Латинської Америки і колишнього СРСР. Ці ж тенденції проявляються в тому, що успіхом у значної частини американсь-ких кіноглядачів користуються фільми, в яких негативні герої ма-ють лиховісну зовнішність і говорять із яскраво вираженим ак-

центом.

За І.-Г.Гердєром, цілі устремлінь народів так само різно-манітні, як і особливості національного характеру. Метою китай-ців, наприклад, були тонка мораль і чемність, метою індіанців — якась абстрактна чистота, тиха ретельність і терплячість, метою фінікійців — дух морегшавання і торгівлі. Вся культура греків, особливо афінська, була спрямована до максимуму почуттєвої красоти, і в мистецтві, і у вдачах, і в знаннях, і в політичному

ладі. Спартанці і римляни прагнули, хоча і по-різному, до до-блесті героїчного патріотизму, любові до батьківщини.

Раціональний рівень психічного складу нації поданий національною свідомістю. Це сукупність соціальних, політичних, економічних, моральних, естетичних, філософських, релігійних і множини інших поглядів, що характеризують зміст, рівень і особ-ливості духовного розвитку спільноти. Основні елементи націо-нальної свідомості — це:

• усвідомлене відношення до національних цінностей;

• спроможність до їхнього відтворення і виробництва нових;

• усвідомлення необхідності згуртування спільноти в ім'я на-ціональних інтересів.

Р.Манєкін простежував специфіку національної самобут-ності, що досить виразно оприявнюється в умовах періодичної ескалації українського націоналізму. Вивчаючи хронологічний вимір цього явища, вчений заявляв, що вперше в українській та російській історіографїї (літературі) проблематика національної самобутності була порушена ще в " Повісті минулих літ", потім у великих творах давньоруської словесності — " Слові о полку Іго-ревім"; " Повчанні Володимира Мономаха", " Степенній книзі", " Житії Аввакума" тощо. Набагато пізніше, у XIX сторіччі, — у працях братів І.С. і К.САксакових, І.В. та П.В.Кірєєвських, Ю.Ф.Самаріна, О.С.Хомякова, В.А.Черкаського, у " Руській бесіді", у " Сільському благоустрої" зазначена тема почала набу-вати концептуального характеру. XX сторіччя обдарувало російську та українську суспільну думку творами М.О.Бердяєва, М.М.Бахтіна, Д.С.Лихачова, проте, найбільш повне втілення ідея національної самобутності набула у працях Л.М.Гумільова. В усвідомленні феномена національного начала в суспільному бутті європейські мислителі здебільшого рухалися індуктивним шляхом: від багатомірності конкретної особистості (включаючи її тваринну іпостась у роботах К.-Г.Юнга) до мен-тальних конструктів людських спільнот (М.Блок, Ле Февр, шко-ла " Анналів"). Для російського ж мислення такий підхід первісно виявився неприйнятним, тому що росіянин а ргіогі виходить із категорії " світу".

Як і більшість російських мислителів, Л.Гумільов не був філософом у точному (західноєвропейському) розумінні цього слова, таким як Г.Ф.Гегель, І.Кант або А.Шопенгауер. I тому в 142

■ ЙКТах Л.Гумільова не знайти точну дефініцію терміна " націо-Щцьна самобутність"; він оперував іншими категоріями: " пасіо-Врний вибух", " етнологія", " гармонійна особистість". Л.Гумі-К)в вперше об'єднав у понятті " єтнос" географічні, фізичні, ■ ЙЬзлогічні, соціальні, психологічні, культурологічні (включаю-В> етичні, лінгвістичні тощо), політичні аспекти сучасної гу-■ ййтаристики, що до нього розглядалися винятково в якості ізо-■ ованих наукових феноменів, причому з'єднав їх не еклєктично, Ве синтетичним чином, так що в результаті виникла бага-■ Мігірна цілісність, що визначила новий ракурс історіософської ■ Воблематики. Тим самим, Л.Гумільов уможливив широке засто-Нвання поняття " національної самобутності", що означає су-Впність економічних, політичних, соціальних, ментальних, ■ МлЬтурних (у всій їхній багатогранності: від конфесійних та Ийгвістичних до матеріальних і етичних) характеристик життє-Иішьності народу, що менпсає на конкретній території у певний Юовгостроковий) історичний період.

К¹ Національна самобутність — динамічне поняття, проте, во-

шо менш мінливе, ніж політологічні феномени. Національна са-

шобутність забезпечена психічними характеристиками особис-

рості; водночас, вона ґрунтується не тільки на культурних (вклю-

їчаючи ціннісні, етичні, поведінкові, педагогічні) стереотипах, що

Ірозвиваються в контексті певної культурної традиції, але й

' об'єктивно зумовлюється специфікою господарської практики,

політичних ситуацій, фізичних і фізіологічних станів історичних

стносів. Національна самобутність містить у собі специфічні ха-

рактеристики світобачення (готовностей, установок, схильнос-

тей) особистості і водночас охоплює актуальні феномени людсь-

кої активності.

Р.Манєкін зазначав, що національна самобутність — лише невагома надбудова над безоднею колективного несвідомого, проте, її дієвість докорінно визначає як історичні долі розвине-них етносів, так і біографічні обставини окремих особистостей. Національна самобутність співвідносна з поняттям " цивіліза-ція", але не тотожна і не опозитна йому. Національна само-бутність укорінєна в народних звичаях; вона виявляється в спе-цифіці функціонування державних інститутів; і, поряд із цим, аж ніяк не обмежується міфотворчістю і не робить прямого впливу на формування інституціональних складової дєржавної влади.

На погляд етнопсихологів, в українців також можна виділити деякі особливості національного характеру і національ-ної свідомості. " Українці люблять простір і свободу. У них висо-ко розвинені особистісні якості, що виявляються в почутті влас-ноїгідності, незалежності, індивідуалізму" (Філарет). Д.Чижевсь-кий стверджував, що ддя українців характерні емоційність, сен-тиментальність, чуттєвість і ліризм, що найяскравіше відбива-ються в житті народу та в обрядах, своєрідності українського гу-мору. До позитивних національних рис українців відносяться працьовитість, гостинність, прагнення до освіти, статичність у сімейних відношеннях, прагнення до духовного життя, повагу до старших, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалеж-ності, універсальність. Серед негативних рис національного ха-рактеру українців необхідно виділити взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами і справами, непевність, відособленість, мрійливість, імпульсивність, індивіду-алізм. На думку багатьох сучасних дослідників, однією з харак-терних рис української душі є інтровертивність — саме це і виз-начає високий рівень індивідуалізму в українців.

В даному контексті заслуговує на увагу позиція В.Лніва що-до з'ясування українських національно-психологічних особливос-тей. Згідно з його підходом, українець — це інтровертивна люди-на з сильним відчуттям свого " Я" та бажанням самовияву назовні, що засвідчує приналежність українського народу до індивіду-алістичного культурного типу. Заглиблений у себе, маючи відчут-тя гідності, він прямує до скасування будь-яких обмежень особис-тої свободи. Небажання коритися волі іншого й прагнення до са-мовияву зумовили слабкий нахил до підпорядкування, поглибле-ний століттями нєволі. При ідеалізації бунту загострювалися не-скореність українців, анархічність і навіть нігілізм.

Прагнення до самовияву внаслідок несприятливих зовнішніх умов не могло повністю реалізуватися, тому воно посилює при-родну українську почуттєвість. Остання поряд з прагненням до са-мовияву є другою основною властивістю української духовності, що дістало у етнопсихологів характеристику " кордоцентрич-ності". Брак зовнішніх успіхів зміцнює інтровертивність українця, його пасивність, спричиняє своєрідну втечу від життя в світілюзій. Друга контрастність полягає в тому, що український інтро-вертизм не с замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на се-144

Ме. Велика почуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, Р& скільки українець не терпить самотності, відтак спонукає само-Квияв і спрямування на якийсь зовнішній об'єкт. Українець шукає И& оціального резонансу, відчуває потребу висловитися. Звідси ■ йїолучання слова й музики у відомій пісенності українців, бажан-Пі естетичного вислову, а відтак уподобання мистецтва. V Українська людцна співчутлива до долі ближнього, альт-■ фуїстична у бажанні нести допомогу, причому найзлиденнішим І|га найслабкішим. При розвиненому братолюбстві в українця по-ІИюіаблюється агресивність, войовничість як незгода з ідеалом і*Справедливості й свободи. Проте, в нього залишається дух бунту I Проти несправедливості.

Українець неохоче ставиться до владного успіху сильнішо-< го, авторитетякого мав би визнати. До визнання авторитету при-ходить через почуттєвість. Звідси пошана авторитетів нєвелико-го масштабу і рідко — справжніх історичних авторитетів. Спільноти формуються під впливом почуттів, а нє розуміння не-обхідності чи інтєресу. Тому українець — людина " малих

[гуртів", в які він вростає безпосередньо. Авторитет ідеалу наба-гато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм. Така схема, за словами В.Яніва, дещо спрощує всю багато-манітність виявів українського характеру (оскільки є структури-зацією констатацій), проте, вона може стати новою робочою гіпотезою, доповненою і верифікованою в подальших досліджен-нях. Як підсумок викладеного: саме через призму національної свідомості та її складових відбуватиметься процес інтеріоризації цінностей і норм техногенного суспільства. Крім того, саме вона | має стати тим центральним стрижнем, на якому " наростає" тех-! нологічний поступ, технокультурні здобутки нового техногенно- \ го суспільства в Україні.

, Етнокультурними характерологічними вимірами українсь-

кої національної свідомості, які імпонують техномодернізації, є, на думку В.Яніва, наступні: її універсальність, цілісність, систем-ність, інноваційна сприйнятливість та відкритість, висока адап-тивність, вибірковість, геополітична врівноваженість, толерант-ність, компенсаторність та мобільність, здатність до саморозвит-ку на засадах самоосмислення та самоствердження. Такі особли-'вості, як глибинна рефлексивність, інтровертованість, консерва-

тизм та інерційність, редукціонізм, амбівалентність, маніхейство, вочевидь, навпаки, " гальмуватимуть" техномодернізаційні про-цеси в Україні, наражаючи їх на певні труднощі.

Важко переоцінити роль етнополітології у вирішенні про-блеми етнонаціонального і техногенного. У зв'язку з цим перед нею постають завдання, пов'язані з піднесенням тих особливостей національної свідомості, які сприятимуть реалізації стратегії мо-дернізації і побудові нового техногенного суспільства в Україні. Оскільки, як висловився Т.Кузьо, етнонаціональне "...заповідає міфи, символи, цінності, спогади, традицїї і територію, що мають бути використані у формуванні нової модерної нації. Без цього ос-нова для створення нації " тоненька, а завдання є геркулесовим".

О.Кульчицький відзначав: " Окраїнне розміщення України з потребою у постійній обороні та її захисті породжувало дружин-ницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, з насолодою ризиком і бажанням активно підпорядкувати себе шляхетним ідеа-лам оборони, честі, волі та віри. Проте, окрім цього ідеалу в житті існує в історичних межових ситуаціях, у стані вічних небезпек і дру-га можливість: власного засклепнення, втечі у приватне життя, ха-рактеризоване приповідками: " моя хата скраю...", " тихіше трави, нижче води", " покірне теля двох маток ссе". I саме між цими двома протилежностями постає проблема української ментальності, на-повненої контрастами, і тому не завжди зрозумілого коливання між інтра- та екстраверсивністю вищих психічних функцій, індивіду-алістським та колективістським кодом цінностей: виразною " кор-доцентрічностю" і раціональністю, виразною перевагою чуттєвості над вольовитістю. У цьому полягає проблема українського вихов-ного ідеалу, який має врівноважитинаслідкигеографічної, історич-ної, духовної та філософської межовості".

Як вважав також О.Кульчицький, найхарактернішим архе-типом української колективної підсвідомості є теплі взаємовідно-сини між ласкавою, плодючою Ненькою-землею і вдячним, люб-лячим Сином-хліборобом. Наша етнічна психіка ґрунтується на емоційно-почуттєвому характері або " кордоцентричності" (П.Юркевич). Проте, цей самий тип, базований на любові та по-вазі, на обожнюваності та святості поняття " земля", позбавляє народ потрібної самооборони, активної позиції у боротьбі за ви-живання...".

' Переважання народних " ознак" у культурі українського ет-носу детермінувалось дією так званих маргінальних чи межових '•іинників, що 'їх витворила геополітична ситуація України (такі, як *загроза знищення", " грань смерті", " випадковість", " історичний 'ІЙанс", " незахищеність" та інші). Внаслідок впливу багатьох таких Ситуацій сформувалися два основних типи українського світо-Йдчуття (за О.Кульчицьким): 1) козацький тип ентузіаста-авантю-риста та 2) потайний стиль існування, " анабіотична" поведінка за принципом " моя хата скраю...". Цей мікроб комплексу непо-; вноцінності, або меншовартості, серйозно вразив душу українця, який призвичаївся до стану постійного виживання, котрий породив синдром компромісу, призвів до балансуванні на грані зрадництва.; Як писав Ю.ІНевельов, є " три страшні вороги українського відро-дження — Москва, український провінціалізм і " комплекс кочу-беївщини" як страх слабкого перед сильним та нецивілізованим, Постійне стояння на колінах перед " старшим братом" ".

Г.Ващенко підкреслював: " Мало на Землі народів, які мали б таку тяжку долю, як українці. Протягом сторіч своєю груддю захищали європейську культуру та цивілізацію від навал диких Кочівників зі Сходу — і не мали своєї власної держави. По-ли-царськи боролися за волю, — а, проте, сотні років перебували на становищі колоніального народу, змушєні були кидати свою рідну землю і йти у Сибір, або перєбувати в стані емігрантів".