Особистість в політиці

У науці відомі два підходи до проблеми особистості в політиці. об'єктний та суб'єктний. Перший підхід набув розвитку в працях Т.Гоббса, Г.Спенсера, А. де Токвіля, Ж.-Ж.Руссо й інших мислителів. Відповідно до нього, інтереси людини мають бути підпорядковані державі, а особистість має поставити себе під керівництво спільної волі. Сучасні прихильники цієї точки зору виправдовують її прагматичними управлінськими задачами, необхідністю забезпечення усталеної демократії, або важливістю досягнення більшої рівності. Для прихильників даного підходу людина виступає в якості об'єкта політики, що має потребу в контролі та підпорядкуванні з боку надособистісних утворень — суспільно-політичних структур та інститутів.

Протилежний погляд базувався на започаткованому А.Смітом, У.Годвіном та іншими авторами понятті " інтересу". Саме в особистому інтересі людей вони вбачали основний механізм, що вводить в дію політику. Модель " інтересу" припускає, що соціальний і політичний порядок укладається як результат сполучення інтересів різних людей. Тому потрібно не придушення, а узгодження інтересів вільних індивідів.

Аналізуючи попередні підходи та позиції, Ф.Грінстайн виділив три основні типи ситуацій, що визначають роль окремої особистості в політиці: коли з'являються нові політичні обставини, що не мали аналогів в історії, роль особистості максимальна. В складних та суперечливих ситуаціях із великим числом непевностей роль особистості дещо менше, але все одно достатньо велика; нарешті, при виникненні ситуацій вибору між різними силами, що пропонують різні політичні рішення, роль особистості зберігається, але зводиться усього лише до вибору однієї з альтернатив.

У цілому ж, роль особистості в політиці тим вища, чим більш сприйнятливе середовище до того, що їй пропонує особистість, чим сильніші позиції людини в політичній системі і чим виразніше " Я" конкретного політика.

Якщо розглядати проявлення індивіда в політиці з погляду його значущості, то в цілому можна умовно говорити про два якісно різні ступеня участі: пересічний громадянин, що в більшому чи меншому ступені бере участь у будь-яких політичних подіях, і політичний лідер самого різного масштабу. Форми політичної участі пересічного громадянина були розглянуті нами в другому розділі, у параграфі " політична поведінка та політичний конфлікт", тому зупинімося на такому аспекті індивідуальної участі в політиці, як лідерство. В політиці розрізняють лідерів трьох рівнів: лідерів малої групи; лідерів суспільних рухів, організацій, партій; політичних лідерів.

Феномен лідерства зустрічається на будь-якому рівні соціальної організації суспільства, воно існує скрізь, де є колективна діяльність та організація. Будь-яка спільна діяльність потребує упорядкування поведінки індивідів, виробітки загальних цілей та визначення шляхів і засобів їхнього досягнення. Важливість феномена лідерства усвідомлювалася вже в глибокій старожитності, увагу багатьох поколінь політичних мислителів минулого було прикуто до особистостей великих правителів. Проблема " ідеального правителя" посідала одне з центральних місць в історії політичної думки, починаючи з епохи античності й аж до кінця XIX сторіччя. Яскравими представниками героїчної концепції історії, що розглядали історію як результат діяльності видатних особистостей, були Т.Карлєйль і Р.Емерсон, глибокий вплив на сучасні теорії лідерства справили теорії Ф.Ніцше, З.Фрейда, Г.Тарда, Г.Лебона. 3 сучасних дослідників проблематики політичного лідерства слід назвати таких вчених, як: Є.Абашкін, Ю.Косолапов, С.Андрєєв, Ж.Блондель, В.Пугачов та багато інших. Лідерство — явище складне і багатогранне, в даний час існують численні підходи до визначення цього поняття та його природи. Лідерство часто розглядають як різновид влади, управлінський статус, пов'язаний із прийняттям рішень, що дозволяє впливати на поведінку інших людей. Лідерство — це також вплив, що характеризується сталістю, залученням всієї групи, однозначністю спрямованості, визнанням з боку групи правомірності керівництва.

Політичне лідерство являє собою постійний, пріоритетний та легітимний вплив однієї або декількох осіб, що займають владні позиції, на все суспільство або групу. Природа політичного лідерства достатньо складна і не піддається однозначній інтерпретації.

Згідно з теорією рис (Е.Богардус), природа лідерства пояснюється видатними якостями окремих особистостей. Прихильники цієї концепції серед рис, властивих лідерові, називають розум, тверду водю, цілеспрямованість, організаторські можливості, компетентність.

Факторно-аналітична концепція є різновидом теорії рис. її представники розрізняють суто індивідуальні якості лідера та його риси, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Дана концепція вводить у теорію лідерства поняття цілей, пов'язаних із певною ситуацією.

Ситуаційна концепція (Р.Стогділл, Т.Хілтон) відстоює ідею залежності лідерства від певних соціальних умов, адже лідером людина може стати лише за конкретних обставин. Проте, представники цієї концепції не достатньо враховують самостійність лідера, його спроможність впливати на ситуацію.

Теорія конституентів (Ф.Стенфорд) розглядає лідерство як особливе відношення між лідером та конституентами. У коло останніх входять активісти, послідовники та виборці, що підтримують даного лідера і справляють на нього вплив. Лідер є виразником інтересів своїх послідовників.

Психологічні концепції (З.Фрейд, Е.Фромм, Т.Адорно) акцентують увагу на суб'єктивних боках лідерства. На думку З.Фрєйда, в основі лідерства лежить придушене лібідо — переважно несвідомий потяг сексуального характеру, у процесі сублімації він виявляється в прагненні до влади. Авторитарна особистість прагне позбутися своїх комплексів шляхом нав'язування своєї волі іншим людям. Психоаналітичний напрямок розширив уявлення про внутрішні мотивації прагнення до лідерства.

Розглянуті вище концепції лідерства відбивають, як правило, окремі боки цього складного соціально-психологічного феномену. Останнім часом широкого визнання набувають концепції, що характеризуються комплексним підходом до аналізу лідерства. Інтегративна теорія лідерства враховує основні боки лідерства: аналіз особистості лідера, його походження, процес соціалізації, способи висування; завдання, що він має виконувати; характеристики

його послідовників та конституентів; систему Взаємовідносин між лідером та послідовниками; конкретні умови Й обставини лідерства; результат взаємодії між лідером і послідовниками в певних ситуаціях.

Функції лідера являють собою головні напрямки його діяльності. Зазвичай виділяють три загальні функції:

• діагностичну (аналітичну);

• розробки програми діяльності;

• мобілізаційну (забезпечення підтримки курсу широкими прошарками населення).

На доповнення до вищезгаданих виділяють також такі загальні функції політичного лідера:

Комунікативна функція спрямована на зміцнення каналів політичного зв'язку з метою запобігання відчуженості громадян від влади.

Інноваційна функція характеризується можливістю лідера генерувати нові ідеї та домагатися їхнього справдження в житті.

Інтегративна полягає в узгодженні й об'єднанні різних груп інтересів на засаді загальної системи цінностей.

Орієнтаційна функція пов'язана з досягненням цілісності та гармонії соціальних інтересів, здійснюваних через виробіток політичного курсу, що враховує потреби різних верств населення.

Інструменталістська характеризує спроможність лідера забезпечити механізм здійснення свого курсу за допомогою прийняття політичних рішень та забезпечення їхніми ресурсами.

Функція соціального арбітражу і патронажу пов'язана з захистом прав та свобод громадян, забезпеченням законності і порядку.

Функція легітимації політичного режиму характерна для тоталітарних і авторитарних політичних систем, у яких обґрунтування правомірності політичного режиму безпосередньо пов'язано з особистістю лідера. У цих випадках режим намагається знайти своє виправдання в особливих якостях харизматичних лідерів.

Існують різні класифікації лідерів. Широко поширеною є типологія лідерства, запропонована М.Вебером. У залежності від способу легітимації влади він виділив три основних типи лідерства: традиційне, харизматичне та раціонально-легальне. Авторитет традиційних лідерів ґрунтується на вірі в традиції, звичаї. Право на панування лідер успадковує. Харизматичне лідерство засноване на вірі у виняткові, видатні якості керманича. Раціонально-легальне

лідерство характеризується вірою в правомірність порядку обрання лідера за допомогою розроблених процедур та формальних правил. Влада раціонально-легального лідера ґрунтується на праві.

Викликає інтерес класифікація політичних лідерів, запропонована М.Дж. Херманн. Вона виділила чотири збірних образа лідера: прапороносця, служителя, торговця та пожежника. Лідер-прапороносець характеризується принадністю, власним баченням дійсності, спроможністю захопити, " зачарувати" маси. Лідер-служитель є виразником інтересів своїх послідовників, у своїй діяльності він орієнтується переважно на їхню думку. Лі-дер-торговець характеризується умінням привабливо донести свою програму до виборців, " продати" її. Лідер-пожежник відрізняється спроможністю швидко вирішувати виникаючі перед суспільством складні проблеми.

У залежності від характеру мети та впливу, що робиться лідером на суспільство, Р.Такер виділяв три типи політичних лідерів:

• консерватори;

• реформатори;

• революціонери.

Консерватори орієнтуються на зберігання суспільства в незмінному вигляді. Реформатори прагнуть до перетворення суспільства за допомогою реформ, що торкаються і політичної системи. Революціонери ставлять за мету перехід до принципово нової суспільної системи.

Згідно з використовуваними лідером методами керування, виділяють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство характеризується одноособовим направляючим впливом, заснованим на застосуванні сил. Авторитарний лідер орієнтується на недемократичні методи керування, не допускає критики. Демократичний лідер з повагою ставиться до інтересів і думок людей, він відкритий для критики.

Р.Манєкін аналізував сутність політичної системи в Україні та причини її суперечності, простежуючи генезис системи державного управління.

Так, при створенні незалежної Української держави в 1991-1992 роках в Україні, на відміну від Росїї, стара компартійна вертикаль влади була майже цілком збережена. 3 " перемогою перебудови" перший секретар горкому партії став називатися

" міським головою", далі за допомогою жорстких заходів для централізації органів влади, введення інститутів представників президента перший президент України Л.Кравчук спромігся поставити під свій контроль ситуацію в українських регіонах і тим самим привчити місцеві еліти до того, що в новій політичній ситуації усі життєво важливі для регіонів питання мають вирішуватися в Києві. У результаті українська система державного управління зберегла досить високий рівень керованості, аналогічний керованості радянської системи влади. Відмінність між " старою" та " новою" системами державного управління оприявнилася головним чином через те, що тепер центр " перемістився" із Москви в Київ. Відтепер будь-яка позаноменклатурна сила — чи то політична партія, чи то об'єднання підприємців — при своїй появі на політико-економічній арені опинялася сам на сам із потужним і добре організованим держапаратом, а через те була змушена вишиковувати свою діяльність з урахуванням запитів останнього. У результаті саме держапарат став основним (а якийсь час і взагалі єдиним) учасником політичного процесу в країні. А оскільки цей держапарат на радянський зразок був жорстко централізованим, то, відповідно, визначною силою в країні стали президент і уряд.

У 1995 році в умовах конфліктних відносин влади з регіонами Л.Кравчук програв президентські вибори " регіоналові" Л.Кучмі. Проте, опинившись у Києві, останній незабаром усвідомив усі переваги централізованої влади і довів до логічного завершення процес, розпочатий Л.Кравчуком. У результаті до 1996 року навіть потенційний опір губернаторів президенту було зломлено. 3 цього часу " феномен Лужкова" — самостійного міцного господарника, " хазяїна регіону" в Україні унеможливився: усі ймовірні претенденти усувалися на " дальніх підступах" до влади.

У 1996 році зазначена структура управління була закріплена в Конституції України — у цьому документі була чітко прописана жорстко централізована структура влади і різко обмежені права регіонів. 3 цього часу, зокрема, українських губернаторів став призначати президент. Крім того, у Конституції 1996 року були закріплені досить широкі повноваження президента, а парламент (особливо після квітневого референдуму 2000 року) виявився цілком залежним від адміністрації президента (хоча і зберіг за собою ряд важливих функцій із законодавчого та кадрового забезпечення державної політики).

Тим часом, найважливіші питання в Українській державі вирішуються головним чином вузьким колом осіб, наближених до президента (утім, інколи альтернативні центри " рішення питань" виникають навколо уряду або керівництва парламенту). При цьому самий процес підготування рішень знаходиться в руках деякої спілки державних чиновників, депутатів, представників значного бізнесу і просто впливових людей на правах " друзів" (радників) президента (прем'єра, спікера) — так званої групи впливу або клану (очолюваного " олігархами"). Первісно представники великого бізнесу для вирішення будь-яких своїх питань (приватизація, доступ до постачань енергоносіїв) мали одержати можливість впливу на процес прийняття рішень, що відбувався в надрах держапарату, причому, бажано, на постійній основі. I це зрозуміло: чим більше в тій чи іншій групі підприємців можливостей впливати на владу, тим успішніший в неї бізнес.

Проте, при цьому зазначені групи впливу в Україні не є власне владою — вони лише " організують" прийняття владою тих чи інших рішень. При необхідності добре керований держапарат за відповідною інструкцією Центру спроможний усунути неблагонадійного " олігарха" і підтримуючих його чиновників. За останні декілька років це відбувалася неодноразово: як тільки певна група впливу починала грати проти влади або намагалася замінити собою владу (як у випадку з П.Лазаренком), перша влада її відразу ж " ставила на місце". У результаті сформувався особливий тип поведінки українських олігархів, схильних підкреслювати свою лояльність до влади, підтримувати всі її проекти, а натомість одержувати гарантії власної безпеки і можливість " вирішувати питання" у потрібному їм напрямку. Як підкреслює Р.Манєкін, аналогію даної системи можна знайти в часи пізнього феодалізму при подвір'ях європейських правителів — останні також були залежні від своїх фаворитів, проте, при необхідності, могли їх легко здати в руки ката.

У 1998-1999 роках, напередодні президентських виборів, президент та його адміністрація дещо пом'якшили тактику, намагаючись зберегти лояльність впливових кланів. У результаті українські підприємницькі клани в деякій мірі осміліли і, скориставшись моментом, принципово зміцнили своє становище і фінансові можливості. Так, наприклад, відразу після президентських виборів вони затребували в перемігшого кандидата негайної " розплати

по рахунках", а надалі — гарантій недоторканності (особистої і капіталу) та розширення прав і можливостей впливати на прийняті рішення. Загалом, у 1999 році в Україні відбулося приблизно те ж, що й у Росії після президентських виборів 1996 року.

Проте, на початку 2000 року економічна ситуація в Україні ускладнилася в такій мірі, що подальше попускання олігархам ускладнило б існування самої держави. Енергетична та бюджетна криза, боргова проблема в дійсності могли б покласти край самостійному правлінню українського держапарату. Причому, у чималій мірі зазначені кризи були спровоковані поведінкою самих олігархів, що не сплачували податків, не розраховувалися за газ, електроенергію і сприяли майже необмеженій бартеризації економіки. Крім того, засилля груп впливу в Україні дратувало представників західного бізнесу, а через них — міжнародні фінансові організації й уряди західних країн. Стратегічно необхідна правлячому режиму підтримка Заходу виявилася під загрозою. 3 іншого боку, адміністрація В.Путіна зайняла жорстку прагматичну позицію в питанні повернення боргів за енергоносїї.

У такій ситуації й у керівництві України на той період не склалося визначеного плану дій. Пригадаймо, як у недавньому минулому український уряд проводив масовану кампанію, спрямовану на обмеження впливу олігархів на процес прийняття рішень. 3 іншого боку, в Україні розвивався конфлікт президента й уряду.

Ряд авторитетних аналітиків вважають, що прогнозувати динаміку даної ситуації досить складно.