Політична соціалізація

Розглядом проблем соціалізації особистості продуктивно займалися З.Фрейд, Е.Фромм, А.І.Юрьєв, Ф.М.Бурлацький, О.О.Галкін, А.Г.Тулєєв, Л.Л.Шпак, Є.М.Сметанін, О.Н.Дудченков, А.В.Митіль, Н.В.Андрєєнкова, В.Г.Смольков, Л.Я.Гозман, О.Б.Шестопал та інші.

Соціалізація — це процес та результат входження людини в систему суспільних відносин, регульованих суспільними інститутами

зокрема, інститутами сім'ї, побуту, держави, церкви, праці, права, освіти і виховання тощо.

Політична соціалізація — це засвоєння кожним індивідом норм і культурних кодів, що визначають його відносини до політики, його дії в політичній сфері; це процес постійного навчання, в ході якого індивід засвоює культуру і пристосовується до суспільства, що для нього (індивіда) є життєвим середовищем. Ввімкнення у суспільно-політичне життя багато в чому визначається зв’язками окремої людини із собі подібними, наявністю можливостей для обміну інформацією, залежить від виробітки зручних та взаємоприйнятних правил людського гуртожитку. Соціалізація виступає вільно генерованою індивідами активністю, метою якої являються виявлення ресурсів і можливостей суспільства, самовизначення власної ідентичності, ввімкнення в різні суспільні системи й інститути, їхнє визнання або нехтування і т. ін.

Політична соціалізація не тільки забезпечує безупинний вертикальний зв'язок поколінь, що є передумовою безупинного функціонування політичної системи, але вона надає горизонтальну усталеність суспільству, і це виражається в його гармонізації, згуртованості і громадянському мирі.

В українській та іноземній соціології набули визнання такі важливі характеристики сутності соціалізації, як:

1 ) зв'язок соціалізації з адаптацією;

2) зв'язок соціалізації з вирішенням проблеми виживання та зберігання генофонду людства в життєвих і природних обставинах;

3) призначення соціалізації — ефективна участь людини в соціальних групах;

4) результат соціалізації — особистість, що має у певній мірі суспільну спрямованість діяльності.

У сучасній американській соціології визнаються такі концептуальні положення:

1) соціалізація — це навчання взаємодії з іншими;

2) соціальна поведінка має біологічні засади (батьківські відносини, сексуальні зв'язки);

3) відносно самостійними є первинна соціалізація (конструювання світу дитинства в сім'ї за референтної ролі батька-матері), вторинна (введення людини в умови і структури, що змінюються), вторинно-реадаптивна, коли потребуються значні зусилля

середовища для " відвикання" від девіантних моделей поведінки та подолання дурних навичок (наприклад, після тривалого перебування у в'язниці людина насилу переходить у спілкуванні від сленгу до нормальної мови громадянського спілкування — хрестоматійний взірець для ілюстрації даної функції — радянська кінострічка " Джентльмени удачі"). На соціалізацію справляють вплив три чинники — особистість, культура, суспільство, взаємодія яких відбувається не довільно, а в межах соціальних груп і співтовариств, невід'ємною частиною яких є індивід. Саме в ході взаємодії зазначених чинників структурується особистість, інтегруючись за допомогою культури в колектив, групу, співтовариство.

Політична соціалізація здійснюється двома основними шляхами. Перший — це передання новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, досвіду, втіленого в нормах політичної культури. Таке передання відбувається в процесі сімейного виховання, навчання в школі, через засоби масової комунікації (ЗМК) або ж засоби масової інформації (ЗМІ). Другий шлях — це набуття особистістю нових, раніше невідомих політичних знань; засвоєння нового, раніше невідомого політичного досвіду. У реальному житті обидва напрямки переплітаються.

Соціалізація може бути прямою — політичні збори, мітинги, виборчі кампанії, політична пропаганда, вивчення політичного життя за шкільною (вузівською) програмою, і непрямою — наприклад, мимовільна імітація дітей батьків у політичних перевагах.

У західній політології на основі характеру політичних цінностей та-норм, що рекомендують індивідам певні зразки політичної поведінки, виділяються декілька типів політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації включає наявність культурно однорідного середовища, зрілих демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечують поважливий діалог індивіда та влади. Передбачається, що подібний ступінь культурної однорідності характерний для британо-американської культури. Влада й індивід у ній прихильні до узвичаених ідеалів, норм і цінностей, що дозволяють новим поколінням безболісно входити в політичне життя, хоча треба визнати, що однорідність даної культури нерідко перебільшується.

У країнах материкової Західної Європи переважає плюралістичний тип політичної соціалізації, якому властивий опосередкований

характер взаємодії особистості з владою. Наявність значної кількості різнорідних субкультур припускає початкову політичну соціалізацію індивіда в межах ідеалів і цінностей своєї " Культурно-етнічної групи. Проте, конфесійно-культурне різноманіття не перешкоджає досягненню консенсусу учасниками політичної взаємодії завдяки високому рівню життя більшості соціальних груп, наявності численного середнього класу, а також існуванню єдиного культурного " коду". Він представлений цінностями ліберальної цивілізації (свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демократія, плюралізм тощо).

Суспільства незахідної цивілізації характеризуються конфліктним типом політичної соціалізації. Високий рівень злиденності більшості населення, жорстка схильність індивіда до місницьких цінностей клану, роду, племені ускладнювали досягнення згоди між носіями різних цінностей і владою. Значна культурна неоднорідність є засадою існування високого ступеня політичного насилля в цих суспільствах. Як приклад, можна навести ситуацію в Афганістані, де орієнтація на племінні цінності фактично розколола його на дві держави: на півночі — таджицько-узбецьку, а на півдні — пуштунську.

Західні автори виділяють гегемоністський тип політичної соціалізації, що припускає входження людини в політику винятково на засадах цінностей деякого класу (наприклад, буржуазії чи пролетаріату), певної релігії (наприклад, ісламу) або політичної ідеології (наприклад, комунізму, лібералізму, фашизму і т. ін.). Цей тип політичної соціалізації характерний для закритих політичних систем, що критично відносяться до цінностей інших систем. Такий тип політичної соціалізації існував в Україні в радянський час, а також у країнах соціалістичної системи.

У західній політології на основі емпіричних досліджень, що проводилися в США й інших країнах, виділяються три етапи політичної соціалізації.

Перший — у віці від 3-5 до 12-13 років — характеризується тим, що спочатку дитина ідентифікує себе з батьками, які приймаються нею за зразок, являють приклад для імітації. У віці 7-13 років дитина починає розуміти і сприймати більш абстрактні (безособистісні) політичні символи. У цьому віковому проміжку збільшується політична інформованість.

Важливе місце на першому етапі соціалізації особистості

належить сім'ї. Констатовано, що найбільш тривкі цінності, норми та політичні переваги набуваються під впливом переважних у сім'ї настроїв. Сім'я робить сильний вплив на формування базових політичних орієнтацій у дітей; в іноземній політологічній літературі вона розглядається як " ключовий агент, через який політична культура передається від одного покоління до іншого". Водночас відзначається і те, що роль сім'ї в соціалізації та політизації індивіда багато в чому залежить від того, наскільки активно в процесі політичної соціалізації беруть участь інші інститути й організації суспільства.

По-перше, сім'я передає підліткам, як правило, насамперед, схвалювані нею політичні цінності шляхом прикладу та безпосереднього навчання.

По-друге. сім'я розвиває особистість дитини, виховуючи в ній певні моральні якості: доброту, тендітність, підступництво, жорстокість та ін., що при входженні підлітка у світ політики можуть багато в чому зумовити його політичну поведінку.

По-третє. вплив сім'ї на дитину особливо ефективний в політичному сенсі, якщо батьки і родичі мають однорідні суспільно-політичні погляди, притримуються подібних політичних цінностей.

Проте, сім'я як чинник соціалізації виступає в якості закріпляючої, але не завжди ініціюючої структури. Вона передає політичні настановлення, що можуть уже не відповідати зміненим обставинам, перешкоджати правильному орієнтуванню в сучасний момент. Політична соціалізація, здійснювана сім'єю, має ті хиби, що не завжди співвідносить зміни політичних орієнтацій зі зміною поколінь, які часто-густо відповідають і зміні політичних віх розвитку, а також політичних уявлень по мірі суспільно-політичного становлення особистості.

На другому етапі — у віці від 13 до 18 років — як правило, формується політичне " Я.". Емоційні почуття стосовно політичних інститутів, символів, влади доповнюються знанням специфічних ролей та функцій, що виконують ті чи інші інститути.

Третій етап — з 18 років — відрізняється тим, що людина вступає в такі ж відношення зі світом політики, > як і старші за віком люди.

Відзначимо, що, починаючи з раннього дитинства, політична соціалізація продовжується все свідоме життя, оскільки деколи набуті уявлення, орієнтації, настанови не залишаються назавжди

незмінними; вони можуть коректуватися, змінюватися й у зрілому і навіть у похилому віці.

Вирішальний вплив на політичну соціалізацію та політичну Поведінку в сучасних умовах роблять засоби масової інформації. Радіо і телебачення нині впливають на величезні маси населення — вони стають не тільки засобами соціалізації, але й об'єктом гострої політичної боротьби. Характерна риса суспільно-політичних та інформаційно-комунікативних процесів у сучасному українському суспільстві є масове поширення і використання психологічних маніпуляцій.

Як найбільш універсальну маніпулятивну технологію, що широко й активно застосовується в масових інформаційних процесах, у першу чергу доцільно виділити формування та поширення образів. Суть її в тому, що в залежності від цілей і конкретних задач формуються та поширюються заздалегідь " сконструйовані" образи чи іміджі конкретних осіб, фірм і організацій, ідей програм, товарів тощо, які, як правило, неадекватно відбивають реальні істотні їхні характеристики і, таким чином, дезорієнтують людей, що потрапили під відповідний інформаційно-психологічний вплив (наприклад, наклеювання ярликів політичним опонентам — " червоно-коричневі", " комуняки", " демокрисія", " дерьмократія", " дерьмокради", " кучмоноїди", " западенці", " москалі", " сержуки" тощо).

Вивчення сучасного досвіду дозволяє виділити ряд додаткових прийомів маніпулятивних технологій. До них можна віднести такі: " осміяння"; " повторення гасел" або " повторення шаблонових фраз"; " емоційне підстроювання"; " просування через медіаторів"; " удаваний вибір" та ін. Однією з ефективних технік маніпуляцій є " удаваний вибір", що достатньо широко використовується й у ЗМК, і в міжособистісній взаємодії. Її суть полягає в тому, що слухачам або читачам повідомляється декілька різних точок зору з даного питання, але так, щоб непомітно подати в найвигіднішому світлі ту, що хочуть зробити прийнятою аудиторією (часто використовується в " аналітичних" телевізійних програмах у сучасній Україні).

Соціалізація має здійснюватися не ривком, а повільно, еволюційно. Політичні потрясіння, економічна руїна або тотальне зниження життєвого рівня населення ускладнюють процеси соціалізації або роблять їх потворними, множать соціальну патологію.

Бажаючи прискорити соціалізацію, правлячий клас може насаджувати своє бачення світу більшості населення, що знаходиться в невигідному положенні, тобто соціальній меншості. Але зворотний бік цієї медалі полягає в ініціюванні відторгнення новацій, осіб, режиму влади як нав'язаних.

При здійснення. політичної соціалізації індивіда найважливішу роль, грає соціальна, міфологія, куди А.Данилюк умовно і відносить націонал-дарвінізм, патріотизм, соціальну демагогію, квазірелігійні, і паранаукові знання, кумироманію і т. ін! Ознака соціальної міфології — спрощення складної системи сучасних ціннісних орієнтацій особистості, зводячи усе до дилеми — " наші – не наші» практичне звільнення особистості від необхідності особисто вирішувати складні гострі проблеми.

М.Ожеван намагався простежити процес впливу постмодерних тенденцій на простір української та світової політики та ті форми, в яких даний процес був оприявнений. Зважуючи на проявлювану патріотично налаштованими мислителями гіперкомпенсацію комплексу національної меншовартості, вчений рефлексував над специфічними рисами української соціальної міфології.

Так, постмодерних трансформацій нині зазнає як пострадянська, так і світова політика:

• влада деперсоналізується, набуваючи анонімності, відокремлюючись від конкретних особистостей, а політичний менеджмент відсторонює від управління реальних політиків;

• посилюється роль інформаційно-аналітичних центрів, дедалі серйознішають позиції продуцентів й користувачів інформації;

• традиційні засади соціальної структури у вигляді сім'ї, культури та ідеологій зазнають деструкції, що " компенсується" посиленням релігійності нетрадиційного типу;

• у сферу політики дедалі активніше вторгаються маргінальні соціальні рухи, принципово відчужені від традиційних ідеологічних побудов;

• насилля у внутрішній та зовнішній політиці загалом послаблюється, але натомість воно частішає в повсякденному житті, що перетворюється на одну з основних проблем " суспільства масового споживання".

Слід зауважити, що однією з кардинальних рис національно-специфічної геокультури як такої є притаманні даному народу способи осмислення соціально-культурних вимірів часу.

Подібне мислення може зводитись до сприйняття часу в образах " стріли», " кола" або " спіралі". Теоретично і духовно-практично тут можливі моделі лінійного часу зі спрямуванням (а) від минулого в майбутнє або (б) від майбутнього в минуле.

Перша модель, акцентуючи на минулому, притаманна суспільствам традиційного типу. Будь-які інновації видаються за відродження напівзабутого, нове постає як добре забуте старе, а " тіні забутих предків" виступають мудрими наставниками прийдешніх поколінь. Неабияку роль у структурах подібного часосприймання відіграють різноманітні міфи, які ніби зупиняють перебіг часу. Реальні ж ситуації спрощуються і схематизуються до " чорно-білих" варіантів. Із першою консервативно-лінійною моделлю тісно споріднена друга, — циклічна, першоосновою якої є ототожнення суспільства з природою, а суспільної динаміки — з природними циклами, де усе рано чи пізно вертається " на круги своя". В українській масовій відомості явно переважає консервативно-циклічна модель часосприймання, яка важко узгоджується з модернізаційними запитами сьогодення. Саме таким консервативно-циклічним структурам свідомості та підсвідомості адресується досить популярна нині патетика " Відродження", базуючись на архетипах часосприймання.

Третя, лінійно-прогресистська модель часу акцентує на майбутньому і властива переважно модерним суспільствам, сформованим із різнорідних мобільних іммігрантсько-діаспорних елементів на кшталт суспільства американського. Теперішнє й минуле існують тут лише у пов'язанні з майбутнім і без нього знецінюються.

Попри усі очевидні намагання пострадянських (а ще раніше — радянських та дорадянських) політиків прищепити українській масовій свідомості прогресистську модель з акцентом на майбутньому, у ній продовжували переважати лінійна та циклічна моделі з акцентом на минулому. Разом з тим, варто зауважити, що реальний час, на відміну від масово^психічних моделей його сприйняття, є принципово нелінійним, а домінуючим тут може бути виключно теперішній час, — бо саме він і є часом активності сучасного покоління. I якщо національну культуро-політику вважати сферою явлення світові вольових сил нації, то минуле актуалізується лише мірою причетності до теперішніх дій і рішень, а майбутнє — мірою здійсненності-нездійсненності загальносуспільних та приватних стратегій.

М.Ожеван зазначав, що сучасна українська ситуація в цьому сенсі вимагає радикального розриву зі штучно насаджуваним упродовж останніх трьох століть та все ще властивим багатьом носіям національної культури духом хуторянської відрубності, який унаочнюється впевненістю деяких політиків у тому, що не лише центр Європи знаходиться в Україні — в Україні знаходиться центр світу. Так, партійний блок " Європейський вибір України" під час парламентської виборчої кампанії 1998 року, обравши своїм символом бика, пояснював, як цей бик посприяє входженню України до Європи, що мова йде не стільки про європеїзацію України, скільки про українізацію Європи, оскільки Україна нібито може, уподібнившись до Зевса (в римській міфології — Юпітера), викрасти красуню Європу. Таким " викрадачам Європи", — впевнений М.Ожеван, — доречно нагадати старовинну мудрість — Quod licet Jovi, non licet bovi (Що дозволено Юпітеру, не дозволено бикові).

Таких " священних биків та корів" вітчизняної національної міфології (за Ю.Андруховичем — " начебто дитячої національної релігії") і справді варто потурбувати — без цього входження України в світову політичну, економічну та технологічну культуру на рівних важко собі уявити. У статті " Аве, " Крайслер! " Ю.Андрухович доречно декларує намір перевірити згаданих биків та корів на предмет святості й розтопити " брилу шанобливо неосвіченої пісенно-квасної багатозначності на усім українськім". У подібній українськості його не влаштовує " перекручена схильність до монументальності, скам'янілості, бронзовілості й бонзовілості, долові опущених " вусів" і насуплених рунистих брів", — усього, що може " затвердитися й заплисти маразмом". Намагання ж деяких українських інтелігентів вибудувати окремішну " духовну республіку" Ю.Андрухович небезпідставно розцінює як вияв " духовного хуторянства"

Не позбавлені принад месіанізму й деякі українські геополітичні та геокультурні пошуки. Зокрема, передмову до своєї книги " Філософія українства", де проводиться думка про несумісність української національної культури зі світовою цивілізацією, Р.Коваль закінчує таким текстом: " Йде боротьба між Українською Культурою та Космополітичною Цивілізацією. I в цій боротьбі українська шляхетна культура переможе страшного всеперетравлюючого монстра — безнаціональну цивілізацію, історичний регламент якої вичерпується. То може вже час нашим

" олімпійцям" припинити підігрувати потворі, яка хотіла б зжерти, розчинити в собі нашу рідну українську культуру, наші традиції, нашу мову?! I яку ми переможемо! ".

Механізм винагороди і покарання пов'язаний із тим, що соціум не тільки навіює нам, сугестує нас своїми цінностями, вимогами, але до того ж і керує, управляє нами через систему заохочень і покарань. Ця система реалізується через формування ідеалу: ідеалу не конкретної людини, а ідеалу соціального — ідеальної усередненої моделі члена групи, ідеальної моделі члена суспільства, народу, держави, ідеальної моделі людини взагалі.

Але якщо ми маємо перед собою ідеальну модель, то виникає максимальне напруження з боку індивіда і мінімальне з боку групи, співтовариства. Щоб у якійсь мірі зняти цю напругу, вводитися ієрархія, множинність ідеалів (можливо, що модель ідеалу народилася з такого феномену, як обрядова система ініціацій). 3 цією метою суспільні інститути вибудовують для масової свідомості достатньо просту, але водночас і багаторівневу шкалу призових місць і винагород для своїх громадян. Проте, на полі політики ця ієрархія знову зводиться до максимальної однозначності: у результаті будь-яких політичних виборів тут завжди зостається один Переможець — той, хто набрав_: так звану " більшість". Навіть англійська форма підтримки політичного невдахи — формування " тіньового" кабінету міністрів — являє собою лише інтелігентну форму суспільної констатації факту: ти програв.

Зрештою, у політиці один ідеал — Переможець. Тобто тут ми знову спостерігаємо зведення життя до максимальної політичної однозначності, тому що не існує практично ніяких альтернатив: якщо ти не на вершині, то, у будь-якому випадку, ти не можеш себе почувати задоволеним, тому що ти — Той, Хто Програв. Тому будь-хто з суб'єктів політики призначений і змушений змагатися, оскільки світ політики завжди побудовані на принципах змагання. Якщо ж актор політики не згоден із такими правилами гри, він потрапляє до тих, хто програв і, отже, у систему покарань, пов'язану із ситуацією невдахи. I навіть коли він начебто сходить із доріжки, він включається в змагання серед " антигероїв".

До індивідуальної та колективної сугестії (дослівно — навіювання, тобто надміцного потоку соціальної енергії, який підкоряє собі індивіда саме через свою надміць) можна віднести механізми політичної соціалізації і соціального спадкування, а

також весь спектр інструментів соціального тиску. Специфіка цих механізмів зводиться до того, що вони надіндивідуальні і, отже, сугестивні; вироблялися протягом всієї історії людства в

якості продукції еволюційного розвитку соціуму і, значить, незмінні й одноманітні для будь-якого політичного співтовариства поза залежністю від ідеології, рівня технічного прогресу тощо.

3 цієї точки зору, весь спектр соціалізації індивіда можна звести до трьох головних механізмів: а) механізму формування " ми"; б) механізму соціального замовлення; в) механізму винагороди і покарання. Ці ж механізми виступають у якості інструмента формування постійного тла соціального тиску на вже сформованих суб'єктів політики.

Механізм формування " ми" виступає в якості першопричини для виникнення, з одного боку, різноспрямованих ідеологій, партій, політичних рухів; з іншого — інтегруючим чинником при формуванні певної цивілізаційної парадигми. Його сутність полягає в тому, що при досягненні дорослого політичного віку (18 років) індивід чітко ідентифікує себе з певним соціальним набором " Ми", у тому числі, з конкретним політичним " Ми". У політичній повсякденності цей механізм постійно виявляє себе при виникненні діалогу між двома (чи більше) суб'єктами політики: якщо ними (суб'єктами) знайдено спільний психологічний простір, із яким вони можуть себе ототожнити (наприклад: ми — прихильники еволюційного шляху, або — ми однаково бачимо майбуття нашої країни тощо), то надалі може бути знайдено політичний консенсус і позитивну основу для подальшого співробітництва; якщо ж такий простір не знайдено, навряд чи можливий політичний діалог взагалі.

Механізм соціального замовлення при політичній соціалізації виявляє себе, як поширення та відтворення пануючої ідеології тієї чи іншої держави національною елітою. Реальність відтворення елітою існуючої ідеології виникає завдяки двом чинникам: по-перше, наявності каналу сугестіїв індивіда; по-друге, наявності у руках еліти необхідних для керування соціумом форм і методів примусу. На вже сформованих суб'єктів політики цей механізм впливає шляхом зведення до максимальної однозначності варіативності політичного майбутнього країни й ідеологічних пріоритетів.

Всі форми та методи примусу входять в обсяг механізму винагороди та покарання. Цей механізм містить у собі не тільки крайні форми примусу, що межують із фізичним знищенням, але 38

і найбільш " м'які" та непомітні для свідомості методи коригування світогляду та поведінки громадян.

Саме в цьому місці людина найбільшою мірою наближена до своїх початкових коренів — тваринного світу, у якому головний елемент життя — це максимальне наповнення сигналами з навколишнього середовища і спроможність до швидкої адаптації в даних умовах існування. Крім цього, найбільший вплив сугестія робить на людей у " сенситивний" період, коли самосвідомість у них ще тільки формується, зате прошарок колективного несвідомого дуже активний і ще достатньо конструктивний. Тому що виникнення індивідуальної психіки — це результат виділення себе людиною з племені, із колективного психічного, тобто колективне свідоме і несвідоме — це набагато більш архаїчний прошарок психічного.

К.С.Гаджиєв підкреслював, що ослаблення, розладнання інфраструктури традиційної базової культури мають своїм наслідком здрібнення, атомізацію, ефемерність цінностей, норм і принципів, що визначають моральні настанови людей. У результаті поняття " батьківщина", " віра", " сім'я", " нація" втрачають свій традиційний зміст, що призводить, з одному боку, до посилення толерантності і відкритості у відношенні до далеких культур і звичаїв, а з іншого — до ослаблення почуття відданості власним традиціям, символам, міфам. В умовах неухильної космополітизації й універсалізації все чіткіше простежується загострення почуття безрідності, відсутності коренів, свого роду всесвітнє сирітство.

За такого положення націоналізм, різні форми фундаменталізму для багатьох дезорієнтованих мас людей можуть виявитися слушним, а то й останнім притулком. У даному контексті не випадковим уявляється вибух відроджувальних рухів в ісламському й індуїстському світі, націоналізму і партикуляризму в усіх регіонах земної кулі. До того ж, важливо відзначити, що фундаменталізм із його акцентом на ідеї повернення до " початків", поділом світу на " наших" і " чужих" буває не тільки ісламським, як це нерідко зображують, але також і протестантським, православним, ліберальним, більшовицьким і т. ін. Всі вони являють собою свого роду реакцію проти тенденцій наростання складності і секуляризації соціального світу.

В даний час спостерігаються дві тенденції в ході боротьби яких відбувається процес політичної соціалізації.

3 одного боку, існує суспільна потреба, яка зараз посилюється,

в політичному розвитку особистості, в її активному вмиканні в політику, в зростанні її самосвідомості. 3 іншого боку, в наявності також гальмуючі тенденції, що виявляється в різних формах відчуженості людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень. Про першу з цих тенденцій свідчить зріст активності та інформованості особистості про політику, друга тенденція знаходить висвітлення в політичному абсентеїзмі громадян, їхній апатії і цинізмі, невірстві в офіційну політику.

У боротьбі цих двох тенденцій відбувається становлення нових механізмів регуляції політичної поведінки та конститування нового суб'єкта політики: людини активної, поінформованої, що приймає самостійні та відповідальні рішення.