Практичне заняття 3

Питання для обговорення

1. Прямі методи міжнародної торгівлі.

2. Біржова торгівля.

3. Міжнародні аукціони.

4. Особливості міжнародних тендерів.

3.3. Термінологічний словник

При прямому експорті національний виробник поставляє продукцію безпосередньо іноземному посереднику, а при імпорті навпаки, отримує свої товари безпосередньо від іноземного посередника (постачальника).

Непрямим вважається експорт, за якого виробник користується послугами тільки національного посередника (основний критерій), або як національного, так і зарубіжних посередників.

Організований ринок — це ринок, який функціонує за попе­редньо встановленими правилами, що записані в тих чи інших нормативних актах.

Під торговельно-посередницькими розуміють операції, пов'язані з купівлею-продажем товарів, що виконуються за дорученням виробника-експортера незалежним від нього торговим посередником на основі укладеної між ними угоди чи окремого доручення.

3.4. Інформаційні джерела

1. Міжнародна торгівля: Навч. посібник/ А.П.Румянцев, А.I.Башинська, I.М.Корнiлова. Ю.О.Коваленко. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.154-202.

2. Міжнародна торгівля: Навч. посібник/ I.I.Дахно. - 2-ге вид., доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. – С.162-222.

3. Міжнародна торгівля: Практикум/ В.I.Шпак, А.Кондорi Ромеро. - К.: " ЕксОб", 2004. – С.92-181.

4. Міжнародна торгівля: Навч.посiбник/ Т.М.Циганкова, Л.П.Петрашко, Т.В.Кальченко. - К.: КНЕУ, 2001. – С.172-265.

Тема 4. Регулювання міжнародної торгівлі

4.1. Методичні поради до вивчення теми

Збільшення кількості учасників міжнародних торговельно-економічних відносин, поява нових форм і методів торгівлі, її ускладнення та динамізація об'єктивно зумовили формуванні системи регулювання міжнародного обміну товарами та послугами, яка являє собою сукупність взаємопов'язаних принципі и норм, правил і процедур впливу на формування регіональних І товарних структур експорту та імпорту за допомогою політичних, економічних, фінансових, правових та адміністративних інструментів.

Об'єктивною основою міжнародної торгівлі є міжнародний поділ праці, тобто спеціалізація країн на виробництві певних. товарів для задоволення потреб як світового ринку, так і реалізації національних, економічних, соціальних і політичних інтересів. В останні десятиріччя міжнародна спеціалізація зазна­ла суттєвих змін: її спричиненість суто природними перевагами замінилась зумовленістю ступенем техніко-технологічного розвитку країни, рівнем кваліфікації її робочої сили, сучасністю методів управління, стабільністю валютної системи тощо. Це призвело до інтенсивнішого розвитку предметної, подетальної і технологічної спеціалізації порівняно із загальною та галузевою. Наслідками стало залучення дедалі більшої кількості країн у міжнародну торгівлю та посилення залежності внутрішньої економіки різних країн від результативності зовнішньоторговельної діяльності. Зазначені процеси, в свою чергу, зумовили формування багаторівневої системи регулю­вання міжнародних торговельно-економічних відносин.

Ключовими тенденціями розвитку сучасної системи регу­лювання міжнародних торговельно-економічних відносин є такі:

• зростання правової забезпеченості, яка створює необхідну передбачуваність, гласність, прозорість і стабільність міжнарод­ного торговельно-економічного клімату;

• уніфікація правових, адміністративних, організаційно-тех­нічних інструментів регулювання міжнародної торгівлі і в цілому зовнішньоекономічних зв'язків більшості країн, міжнародна су­місність практики і техніки торгово-політичного регулювання, що досягається системою багатосторонніх міждержавних угод і домовленостей, створюючи єдиний правовий, адміністративний та організаційно-технічний простір;

• підвищення рівня комплексності як національних систем ре­гулювання міжнародної торгівлі, так і світової системи в цілому, що полягає в зростаючій гармонійності використання всього ар­сеналу інструментів впливу на міжнародні торговельно-еконо­мічні відносини;

• формування пріоритетності економічних важелів регулю­вання міжнародної торгівлі порівняно із застосуванням заходів прямого адміністративного впливу, що знаходить відображення в розширенні використання грошово-кредитних, фінансових, мит­них інструментів впливу на обсяги, динаміку та структури екс­порту й імпорту;

• зростання технічної оснащеності та інформаційної забезпе­ченості систем регулювання міжнародної торгівлі, що забезпе­чує можливість збору, обробки, аналізу та розповсюдження великих масивів статистичної, кон'юнктурної і нормативно-правової інформації за допомогою сучасних інформаційних техно­логій і засобів.

У сучасній системі регулювання міжнародної торгівлі можна виокремити певні рівні (корпоративний, національний, міждер­жавний, наднаціональний і глобальний), яким притаманні певні механізми та інструменти впливу на темпи, пропорції та структу­ри світової торгівлі.

На корпоративному рівні (переважно транснаціональних кор­порацій) регулювання міжнародної торгівлі дістало назву обме­жувальної ділової (або торговельної) практики. Це — не нове явище в світовій економіці. Міжнародні картельні угоди про роз­поділ ринків, встановлення цін і розмірів експорту та імпорту відомі з часу появи монополій. Однак в останні десятиріччя розви­ток великих національних і транснаціональних корпорацій вніс суттєві зміни в форми та методи обмежувальної ділової практи­ки, що посилило її негативний вплив на розвиток міжнародних торговельно-економічних зв'язків.

Обмежувальна ділова практика — це сукупність дій, заході н прийомів, що формують ринкову поведінку підприємств чи їх об'єднань з метою досягнення та утримання провідної позиції на ринку шляхом обмеження або послаблення конкурентної боротьби

Вона може здійснюватися у кількох формах: індивідуальнім або груповій; організаційній або оперативній.

Індивідуальна обмежувальна ділова практика застосовується окремими фірмами і спрямована, як правило, на збереження домінуючого положення в каналах збуту, завоювання пріоритетних позицій у постачанні сировиною, встановленні і збереженні монопольних цін. При цьому використовується широкий спектр інструментів — від промислового шпіонажу і розповсюдження чуток до демпінгу (дискримінації ціни) та часткової або повної відмови вести справи на звичайних комерційних умовах.

Укладання дискримінаційних контрактів, що порушують ін­тереси вільного підприємництва, дістало назву індивідуальної антиконкурентної практики. Вона характерна для договорів купівлі-продажу, комісійних, агентських, ліцензійних і договорів на передачу ноу-хау. Антиконкурентна практика при укладанні екс­портних контрактів полягає у включенні в текст договору обме­жувальних умов, які юридичне та економічно зв'язують контра­гента в подальшій діяльності. Такі умови зазвичай стосуються обмежень у праві встановлення ціни, вибору контрагентів, визна­ченні території діяльності, проведенні тих чи інших видів господарських операцій, застосуванні певних форм розрахунків тощо.

Групова обмежувальна ділова практика передбачає досягнен­ня угоди між кількома конкурентами щодо цін, розподілу ринків політики в каналах розподілу тощо або спільні дії оперативного характеру, що проводяться окремо кожною фірмою чи в складі створених об'єднань.

Організаційною вважається обмежувальна ділова практика, застосовувана в разі створення монополістичних об'єднань типу картелей, синдикатів, концернів тощо з метою впливу на конку­рентне середовище на ринку.

Оперативна, або оперативно-господарська, обмежувальна ділова практика передбачає широкий спектр як групових, так й індивідуальних дій, що здійснюються з метою досягнення виключного ринкового положення.

До найпоширеніших методів та інструментів обмежувальної и нової практики належать:

• угоди та домовленості, що встановлюють рівень цін;

• участь у міжнародних торгах (тендерах) за тайною домовленістю;

• угоди щодо розподілу ринків або споживачів;

• виділення квот на продаж і виробництво;

• колективні дії на підтримку домовленості (наприклад, відмова вести справи, недопуск партнера до укладання угоди тощо);

• використання цін нижче за собівартість для усунення конкурентів;

• встановлення дискримінаційних цін або умов стосовно поставок і закупок;

• злиття, поглинання або інші форми досягнення контролю;

• повна або часткова відмова вести справи на звичайних комерційних умовах;

• встановлення обмежень стосовно місця, часу, кількості u форми можливого перепродажу або експорту товарів, що поставляються;

• зумовленість поставок конкретних товарів (послуг) обсягами закупівель інших товарів (послуг) у постачальника або його партнера

• диктат щодо прийняття управлінських рішень у сфері інвестування, розширення виробництва, виходу на нові зарубіжні ринки, продажу ліцензій тощо.

Законодавство стосовно обмежувальної ділової практики виникло в кінці XIX — на початку XX ст. у США, а починаючи з 50—60-х років поширилося і в європейських країнах — Франції, Німеччині, Великобританії, Нідерландах, Австрії, Бельгії, Іспанії, Швейцарії Скандинавських країнах, а також в Японії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та в ін. У 70-80-ті роки відповідні законодавчі акти були прийняті в Угорщині та Польщі, а згодом і в усіх країнах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу.

В основу кваліфікації бізнесової практики як обмежувальної покладено критерій порушення нею «нормальної» або «робочої, ринкової конкуренції. При цьому мається на увазі такий вплив на стан ринку, створення таких договірних і господарських умов, які обмежують свободу підприємництва інших учасників ринку примушують їх застосовувати небажані методи господарював І пі в комерційній та/або виробничій сферах діяльності.

Боротьба з обмежувальною діловою практикою знаходить своє відображення в спробах її регламентації на міжнародній правовій основі. Ще в 1957 р. спеціальні норми були-внесені І Римський договір про створення Європейської Економічної Спільноти (ст.ст.85 і 86) та деякі інші європейські конвенції, в Генеральну угоду з тарифів та торгівлі — ГАТТ (ст. VI). Розроблені Конференцією з торгівлі та розвитку ООН (ЮНКТАД) пропози­ції щодо боротьби з обмежувальної практикою були ухвалені Конференцією ООН з обмежувальною і ділової практики, а зго­дом Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. під назвою Ком­плекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих прин­ципів і правил для контролю за обмежувальною діловою прак­тикою. Цим документом визначаються обов'язки держав стосов­но розробки законодавства, забезпечення адміністративного і су­дового захисту проти актів обмежувальної практики в інтересах розвитку міжнародної торгівлі.

Національний рівень регулювання міжнародної торгівлі виокремлено внаслідок існування державно-оформлених націо­нальних господарств, країн, уряди яких спрямовують свою діяль­ність на досягнення національних інтересів — політичних, ідео­логічних, економічних, військових, соціальних, релігійних тощо. Система інтересів визначає сутність і конкретний зміст як внут­рішньої, так і зовнішньої політики уряду.

Зовнішня політика країни — це загальний курс держави у міжнародних справах, сукупність принципів і пріоритетних ме­тодів, що визначають діяльність органів державної влади та дер­жавного управління у сфері регулювання відносин даної держави з іншими країнами і народами відповідно до національних ін­тересів та конкретно-історичними цілей.

Важливою складовою зовнішньої політики країни є її зовніш­ньоекономічна політика — загальний курс держави щодо міжна­родних економічних відносин, система принципів і методів, що визначають діяльність органів державної влади та державного управління, спрямованих на забезпечення національних економіч­них інтересів у сфері розвитку та взаємодії національних економік у цілому і національних суб'єктів міжнародного бізнесу зокрема.

Елементами, що визначають зміст, структуру і напрями зов­нішньоекономічної політики є:

• експорт та імпорт товарів і послуг; «мито і митні податки;

• кількісні обмеження;

• нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі;

• підтримка національного експорту;» залучення іноземних інвестицій;

• зарубіжне інвестування;

• зовнішнє запозичення;

• економічна допомога іншим країнам;

• здійснення спільних економічних проектів.

Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як пет ти курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток зовнішньої торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної подіти мі визначаються такими складовими:

• експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяги та співвідношення, динаміка);

• мито і митні податки (елементи митного тарифу — системи товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок мит склад та рівень митних податків);

• кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

• нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);

• підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).

Щодо зазначених складових прийнято також говорити про існування відповідної державної політики щодо експорту, імпорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника, експортера тощо.

Національним рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритредерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельні) економічних відносинах прийнято виокремлювати два основні типи зовнішньоторговельних політик — протекціоністську та ліберальну.

Першими теоретиками і практиками протекціонізму були меркантилісти (від італ. mercante — торговець, купець) У. Стаффорд, Т. Мен, А. Серра (Великобританія), Г. Скаруффі (Італія), А. Монкрет'єн (Франція), які обґрунтовували необхідність активного втручання держави в зовнішню торгівлю та господарське життя з метою захисту вітчизняної промисловості, купців і торговців від іноземної конкуренції та вимагали цього від своїх уря­дів. Система протекціонізму, яка передбачала високе мито, адміністративне обмеження імпорту та фінансову підтримку молодих галузей національної економіки, була характерна для розвинутих країн у XVI—XVIII ст. За політики протекціонізму сформувалась промисловість Великобританії, стабільні позиції на світовому ринку посіли індустрії Німеччини, США, Франції та деяких ін­ших країн.

Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього рин­ку від іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простих дер­жавних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що засто­совуються інтеграційними угрупованнями.

Кожна країна для регулювання зовнішньої торгівлі, а саме експортних та імпортних потоків товарів і послуг, застосовує пе­вну кількість торговельних обмежень, як тарифних, так і нетарифних. Ці обмеження, в свою чергу, характеризуються певним рі­внем (розміром) — мінімальним, середнім або максимальним. Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністські інструменти в торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної національної економіки існує рівень обгрунтова­ного протекціонізму (оптимальна кількість обмежень торгівлі у поєднанні з прийнятним їх рівнем). Таким чином, обґрунтованим можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який, з одного боку, не входить у протиріччя з національними інтересами та імперативами національної безпеки, а з іншого — забезпе­чує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів та послуг на ринок даної країни. Зменшення кількості та рівня обмежень у зовнішній торгівлі, як порівняно з початковою точкою обгрунтованого протекціонізму, так і в цілому прийнято називати процесом лібералізації зовнішньої торгівлі. І навпаки, їх збільшення, як до межі обґрунтованого протекціо­нізму, так і вище неї, свідчить про посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньоторговельній політиці держави.

Крайнім проявом протекціонізму є автаркія (від гр. autarkeia — самовдоволення) — політика відособлення країни від економіки інших країн з метою створення замкнутого, національного госпо­дарства, що відзначається самозабезпеченням. Автаркія призво­дить до скорочення економічних зв'язків з іншими країнами, відмови від використання переваг міжнародного розподілу праці і формування замкнутої економіки. Політику автаркії важко здійс­нювати протягом тривалого часу внаслідок того, що відсутність зарубіжної конкуренції призводить до гальмування прогресивних структурних змін в економіці, науково-технічного прогресу, про­цесів підвищення якості та розширення асортименту продукції. Крім того, обов'язковою умовою автаркії є наявність на території країни різноманітних ресурсів, особливо палива та сировини, по­тенційна забезпеченість продовольством, а також підтримка на­селенням такої державної політики. У світовій практиці частіше зустрічається не повна, а часткова автаркія, тобто політика, спря­мована на досягнення незалежності від зовнішніх поставок окре­мих товарів або послуг. Необхідність досягнення такої незалеж­ності обґрунтовується, як правило, політичними і військовими аргументами. Незважаючи на те, що в чистому вигляді автаркія існувала тільки за натурального господарства в період докапіта­лістичних формацій, історичний досвід усіх країн показує, що обсяги і жорстокість заходів, регулюючих зовнішньоекономічну діяльність, перебувають у зворотній залежності від рівня і темпів соціально-економічного розвитку країн.

Монополія держави на зовнішню торгівлю та інші види зов­нішньоекономічної діяльності являє собою виключне право дер­жави здійснювати зовнішньоекономічні зв'язки через соціально уповноважені на це органи (єдиним суб'єктом зовнішньоеконо­мічної діяльності є держава). Державна монополія зовнішньої торгівлі була введена в радянській Росії Декретом про націоналі­зацію зовнішньої торгівлі в 1918 p., а аналогічний принцип орга­нізації зовнішньоекономічних зв'язків — зафіксований у Консти­туції СРСР та конституціях інших соціалістичних країн. Такий рівень протекціонізму відповідав одночасно і вимогам централі­зованої системи управління народними господарствами соціаліс­тичних країн, і їх політичним інтересам.

Протекціонізм виник як державна політика, і тривалий час йо­го інструменти застосовувались тільки національними урядами. Розвиток інтеграційних процесів зумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання стосовно третіх країн, тобто за кількістю суб'єктів. Так, країни ЄС вже на початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з непри­хованими елементами колективного протекціонізму.

Глобальний рівень регулювання міжнародної торгівлі включає широкий спектр принципів, правил, міжнародних договорів та угод, що розробляються міжнародними організаціями, сферою діяльності яких є сприяння розвитку та регулювання міжнарод­них торговельно-економічних відносин.

Центральне місце серед цих організацій посідає Світова ор­ганізація торгівлі. Так, у заяві міністрів торгівлі країн-учасниць «Про внесок Світової організації торгівлі у досягнення більшої узгодженості щодо визначення світової економічної політики» зазначається, що «глобалізація світової економіки призвела до дедалі більшого зростання взаємодії між економічною політи­кою окремих країн, в тому числі взаємодії між структурними, макроекономічними, торговельними, фінансовими аспектами та аспектами розвитку визначення економічної політики. Завдання досягнення взаємної узгодженості між цими політиками лягає, головним чином, на уряди країн, але їх поєднання у міжнарод­ному масштабі є важливим і значущим елементом підвищення ефективності цих напрямів політики на національному рівні. Угода, досягнута в ході Уругвайського раунду, свідчить, що всі уряди — учасники раунду усвідомлюють, який внесок можуть зробити політики ліберальної торгівлі у процес стабільного рос­ту і розвитку економіки своїх власних країн і світової економіки в цілому».

Крім Світової організації торгівлі, в систему міжнародних організацій з регулювання та сприяння розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин входять такі організації, як ІОНКТАД, ЮНСІТРАЛ, Міжнародний торговельний центр, Рада митного співробітництва, Бюро міжнародних виставок, Міжна­родна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, а також регіональні та галузеві організації.

Усі охарактеризовані рівні регулювання міжнародної торгівлі (корпоративний, національний, міжнаціональний, наднаціональ­ний і глобальний) взаємопов'язані та взаємообумовлені. Разом з тим за ступенем впливу на міжнародну торгівлю переважаючим є національний рівень, що пояснюється відповідною пріоритетність держави серед інших суб'єктів міжнародних економічних відносин (фізичних та юридичних осіб, міжнародних організа­цій). Порівняно з ними держава:

• є основним адміністративним утворенням у світі;

• має суверенітет і право незалежного визначення своєї зовні­шньої і внутрішньої політики;

• своєю зовнішньоторговельною політикою впливає на об'єкти и регулювання міжнародної торгівлі (товарні потоки), які мають національне походження;

• може прямо та опосередковано брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, що здійснюється іншими суб'єктами;

• має більшу можливість реалізації принципів міжнародних економічних відносин.

План практичного заняття