Екскурс

Сакраментальна ментальність відмінна від міфічного розуміння культу. Для античної людини, на відміну від сучасної, відносини з божеством мали передусім вертикальний характер, тобто людина шукала бога не стільки в світі, як в космосі. Ритуал відбувався обов’язково у сакральному просторі, у міфічному храмі. Людина відчувала себе безсильною перед природою, бачила світ, у якому жила, як щось хаотичне, непідпорядковане, який наводив на неї страх. Власне в храмі людина могла віднайти себе, відчути себе в безпеці та гармонії, яка дає душевний мир. Для того щоб зрозуміти життя,

необхідно вертатись до первовитоків. Це можна було здійснити завдяки храму та міфології. Простір, у якому жила людина, впорядковувався нею через певний культ, намагаючись зробити місце, де вона живе, безпечним для неї, тобто священним, намагаючись в такий спосіб перейти від хаосу до космосу.

Країни, міста, храми будувалися на зразок божественного світу, де панує порядок, космос. Вони відображали зовсім іншу реальність, ніж та, яка їх оточувала, та намагалась своєю хаотичністю їх розчавити. Вони намагались уподібнитись до тієї подоби світу, який ще був перед гріхом (ідея обелісків, центру, осі). У храмі було можливо здійснити певне паломництво в напрямок центру та його первоствореної подоби. Входячи в цей храм, людина старалась повернутись до космосу, який мав створений світ. Для того, щоб розуміти життя, їй було необхідно повертатись до своїх початків, до свого архетипу, тобто до моделі, яку мали боги, коли створювали світ.

Будь-які намагання розуміти світ (мисливство, архітектура, супружжя, смерть...) базувалися на переконаннях, що вони є образами архетипу. Це був спосіб панування над природою, яка наводила страх; це був спосіб, як знайти для індивіду йому властиве місце у створінні та здатність жити у ньому.

Отже, культ твориться в першу чергу із внутрішньої природної потреби людини. Але в жодному випадку не можемо ототожнювати поганський культ з християнським, навіть не можемо пояснювати християнські обряди категоріями поганського культу. І хоча вживаємо ті самі культові елементи: вода, кадіння, олива, світло..., але в християнському культі все є абсолютно відмінне. Християнський культ не базується на міфах, але на реальності історії спасіння.

Ми не переживаємо в обрядах ностальгію за минулим чи повернення до минулості. У поганському культі обряд був місцем, де конкретне життя людини зустрічалося з її архетипом і через обряди творилось певне паломництво в напрямку минулого, в напрямку первоствореного світу. Повторювання міфічного обряду розумілось як зновувідродження.

Міф виражає в обрядах, розповідях, жестах..., як народ розуміє життя, є певним переміщенням реальності, яке виражали у символах.

Характерні відмінності християнського культу:

1. Християнський культ не базується на міфах, але на реальності історії спасіння.
2. Християнське богослужіння не є просто обрядом, але передусім особистою зустріччю з Богом.
3. Не є спробою зустрітися з Богом у минулому, але є святкування того факту, що Бог з’єднався з нами. Воплочення ═ κ ε ν ο σ ι ς, він задля нас “випорожнився” (Фил 2, 6-11). Бог є той, хто подолав дистанцію, а не обряд, яким намагаємось кинути міст. Це є дар Бога для нас, а не наш дар Богові.
4. Християнський обряд не є ностальгічне повернення до минулого, до першого створіння – райського саду, але є “анамнезом” подій спасіння. У християнському культі акцент ставиться на новому житті в Христі, Христі, який живе сьогодні посеред нас. Ми славимо передусім результат цих подій спасіння, як обітницю майбутнього есхатологічного царства. Християнський обряд є хресною дорогою минулого та майбутнього у “сьогодні, тепер”.

Тому перші писання НЗ (Кор.; Рим.;) нічого нам не говорять про окремі факти з життя Христа, але те, що вони відображають, є пасхальне таїнство. Тому спочатку були лише два есхатологічних свята: неділя та Пасха - святкування остаточної перемоги, яка переживається вже тут на землі. Реальність спасіння, яку переживаємо у Літургії, базується на вірі в те, що її першим протагоністом є Христос, голова Церкви. Церква є єдине тіло, яке має вертикальний та горизонтальний вимір. Літургія є богослужіння разом з небесною літургійною асамблеєю.

У той час, коли поганський світ намагається подолати історію, відкинути її, то в юдео-християнській традиції Бог є Богом історії, історії спасіння. Отож, якщо християнська історія базується на історії спасіння, а не на міфі, тоді постає проблема. Бо міф можна повторювати, натомість історичну подію - ніколи. Минуле, як історичну подію, неможливо повторити. Те, що ми славимо, є актуальне преображення (перемінення) Божого народу. Це є актуальне здійснення тієї реальності, яку ця подія несе в собі. Наприклад, вихід, з історичної точки зору, як історія маленької громади, не має великого значення, але ця історія для єврейського народу стається символічною подією Божого діяння для свого народу. Це є обітниця для вас та для всіх поколінь. Синай є минулою подією, але вона сталась символом того, що триває досьогодні: це є тривання обітниці, яка дає нову якість життя. Кожного разу, коли божий народ славить, робить поминання (α ν α μ ν η σ ι ς) – ця реальність актуалізується, стається діяльною. Однак, між християнами та юдеями є деяка відмінність в розумінні часу, тобто в есхатології. В НЗ відбуваються дві речі: по-перше, як каже Кульман, інакше розділяється час, тобто ми вже більше не очікуємо спасіння, бо воно є тут у Христі, і хоча об’явлення його парузії ще очікуємо. По- друге, НЗ рекапітулює та персоніфікує всю історію спасіння в Христі (Єв 6; Єф 2). Те, що для євреїв є кінець історії, для нас стається Центром: Пасха є центром історії. Саме цим християнський культ відрізняється від всіх існуючих культів.