Оригінальна божественна праведність у людині

Людина вже у своїй початковій фазі була праведною, але не тільки тому, що була створена таким чином, що мала участь в божій праведності від початку, тобто в її природі, але тому що була створена на його образ та подобу [84]. В цьому пункті богослов’я Кавасили щодо виправдання переплітається з христологією та антропологією [85].

Згідно Кавасили христологія та антропологія становлять нерозривну єдність. Навіть чисто гіпотетичнo це не можна припустити, тому що Христос являється найправдивішою людиною, а людина, натомість, є правдивою лише у тій мірі, у якій живе в Христі [86].

Те, що з'єднує цих два терміни, є Святі Тайни, однак вони не становлять фундамент та корінь їхнього тісного взаємовідношення - він знаходиться на вершині сакраментальної економії, тому що випереджує саме творіння та скеровує його від його початку аж до кінця (цілий розвиток історії спасіння) [87]. Христос являється " первородним кожного створіння" [88], " через якого все постало" [89]. Христос випереджує у існуванні кожне створене буття, оскільки становить його оригінальним зразком: " Від початку Бог створив людину у баченні " нової людини" [...], коли ще ми тільки формувалися, він був нашим архетипом" [90]. Це сотворіння на образ Христа не являє собою лише зовнішнє уподібнення або імітацію, але стається так, що людина має в ньому її суттєву форму, тобто Христос, архетип людини, її моделює відповідно до себе самого, надаючи їй справжню природу [91]. Не йдеться тут про природу, яка додається до вже сформованої людської природи, але ця сама природа Архетипу - Христа стається природою людського буття. Можна сказати, що природно людина вже надприродною, бо її буття є образом Бога, який є даний через благодать абсолютно задармо [92].

Отже, людина перед гріхопадінням вже у своїй онтологічній структурі була формована в такий спосіб, що мала в Христі і задля нього буття та життя: " Розум та бажання були сформовані у функціюванні до нього; щоб знати Христа, ми прийняли розум, щоб бігти до нього - волю, і пам'ять, щоб носити його в нас" [93]. Задля всіх цих причин людина стримиться, тягнеться до Христа разом зі своєю природою, не лише через Божество Христа, яке є кінцем всього існуючого, але задля своєї людської природи зі своєю волею, зі своїми думками; " [...] любити або думати будь-що інше, ніж його, означає відкараскуватися від необхідного та відхилятися від тенденцій, поставлених від початку в нашій природі" [94]. Тому стримітися до Христа - Архетипа означає рухатись в його напрямку, щоб статися ним, лише у якому людина може бути тою, якою є насправді. Тільки Христос є той, хто дає обсяг, наповнення природі людини, і тільки у тій мірі, в якій вона живе у відповідності до його буття, оживотворяючись тільки від нього, який суттєво наповнює її " нуль", надаючи буття на свій образ. Лише це може зберегти її умову праведності [95]. Тому, як твердить Спітеріс: " Людина не була лише створена Богом, відповідно до прототипа, що є волочене Слово, але вже від початку була створена у функціюванні до воплочення, щоб могти, у свій час, зробити його можливим" [96].

Отже, можемо зробити висновок, що людина вже перед гріхом мала потребу в Христі, тому що залежить, через свою природу, від нього і без Христа залишається не повною " некомплектною". Тому Христос є голова всього людства. Задля цього він спасає людину від самого початку її існування, тобто дає їй можливість та спроможність існувати, і то існувати лише як Христове тіло:

" Спаситель є голова, яка є добре приспособлена до своїх членів: внаслідок цього члени та голова походять від того самого народження. Це тіло не є зроджене ані від крові, ані не з волі людини, але від Святого Божого Духа [...] для кожного народження є принципом життя та розпочинанням жити відповідно до народження. Ті, які є з ним „сродні”, які до нього приєднуються, народжуються тоді, коли народжується Христос та входить в це життя" [97].

З цього випливає, що те, що відділює людину від Бога, згідно М. Кавасили, не знаходиться у певному природному вимірі, але через спотворення Божого образу, вона відділяється від Бога. Цю дистанцію, яка має якісний характер, подолав сам Бог в Христі через благодать від моменту воплочення, обожествляючи таким чином людськість людини. Таким чином людина стається подібною до оригінальної Людини, а тому й може наблизитись до Бога.

" після того, коли тіло було обожествлене та сама природа через іпостась (прихід Ісуса Христа) отримала того самого Бога, тому стіна (між Богом та людиною) стається миром та те, що було не подібне, вже більше не має місця, оскільки єдина іпостась є Бог і вона стається людиною, знищуючи таким чином безконечну дистанцію між людськісю та Божеством, через „буття” (життя в Христі), яке є спільне для природи людини та іншої природи [...] Так само обожествляється наша природа в спасаючому тілі, тому вже більше немає жодної перепони, щоб мати участь у його ласках" [98]