Дзікарон – Анамнезіс – Твення памяті в юдею-християнському культі

«Дзіккарон» - це технічний термін, який виражає, як єврейський народ робить завжди присутньою та актуальною певну реальність. Адже те, що цікавить народ, є теперішнє, яке може мене сьогодні перемінити. Ефапакс - раз і на завжди, не означає, що все є вже закінчено, але триває постійно, назавжди. Подія спасіння є початком, вона надає нам нової якості життя, якої не може дати людина. Творячи поминання (дзіккарон), не ми є тими, хто приводить реальність до існування, але ми стаємось присутніми у цій події спасінні. Літургія є, власне, привілейованим місцем, де ми стаємось присутніми у події спасіння. Це стається для нас можливим завдяки символам, які установив Ісус Христос. Сакраментальна присутність є способом присутності тої самої події, яка відбулася в історії. Літургія є способом, як зробити для нас спасіння актуальним. Цей привілейований спосіб зберігає та передає Церква своє традицією.

Можливість цієї присутності полягає в тому, що Бог та Христос є поза історією. Він не залишився в минулому, але воскрес і вдруге приходить в світ у події П’ятдесятниці, творячи цим самим нове тіло, яке називається Церквою. Отож, Бог назавжди залишився з нами присутній, так само як є завжди присутня з нами наша голова. Для нього все є " тепер". Тому Церква може співати: сьогодні народився Господь. В 5ст. Лев Великий говорив: " Те, що було видиме в нашому Спасителеві, сьогодні є присутнє у Святих Тайнах".

Святі Отці для визначення Св. Тайн вживають 4 значення:

1. Litera gesta docet (буквальний зміст - нас повчає)

2. quid credas allegoria (духовний зміст - розпізнається у вірі Боже діяння сьогодні)

3. moralis quid agas (етичний зміст - бачимо з наслідків конкретного життя)

4. quo tendes anagogia (есхатологічний зміст - надія на сповнення того, на дорозі до чого ми вже ідемo). Ці чотири значення є базою всієї християнської літургії.

Ісус сказав: " робіть це на спомин про мене". Не те, що він зробив, але він говорить про цілу його особу. Таке зосередження всього в особі Христа є центром літургії. Перші християни, які жили старозавітною літургією, запитувались: чим для нас є новий культ, який є гідний Отця? Все сталося особою: Ісус Христос стався новим Храмом, новою Жертвою, новим пасхальним Агнцем, новим союзом, новим обрізанням (...). Якщо все персоніфіковано у Христі, що тоді ми робимо? Ми є ним; члени Церкви є членами Христового Тіла. У цьому баченні культ Нового Завіту має є три полярності: Ісус Христос; літургійне богослужіння (яке має ціну лише тоді, коли ми беремо участь у реальності Христа); конкретне життя (життя Христа, яке нам було подароване).

У розумінні Св. Павла культом є християнське життя, яке живеться служінням. Сама літургія не має абсолютної цінності. Вона має лише тоді значення, коли твориться у відношенні до Христа та у стосунку до конкретного життя. Тому не ми є тими, хто творить літургію, але літургія нас творить.

Ми не можемо звести літургію до нас, але через Божий дар мусимо підноситись до реальності літургії. Літургія не є славлення того, чим ми є, але того, ким ми маємо статись.

Літургія є відображення всього християнського життя. Апостольські конституції кажуть: " не занедбуйте брати участь у асамблеї, бо хто нехтує асамблеєю, скривджує спільноту". Ми не ходимо до Церкви, щоб задовольняти особисті потреби, але задля солідарності зі всіма охрещеними в Христі.

Деякі ключові тексти: Гал 4; Рим 14; Кол 2.3; Єв 8.10.

Отож, те, що ми сьогодні славимо, є нове створіння, новий Адам, нове життя, новий рай. Це спасіння нам передається через особистий контакт з Христом. Все те, що Христос робив, усе таїнство спасіння відбувається в літургії. Бо це Христос є той, хто прощає, Христос, що дає своє Тіло та Кров. Те, що змінюється, є лише спосіб: історично — сакраментально.