Сакраментальна ментальність у Новому Завіті

У НЗ недвозначним символом Бога є Ісус Христос. Те, що Бог робить для людини, ми можемо дізнатись зі слів та діянь Христа. Наприклад, Ісус «торкається» прокаженного (Mк 1, 41), під час культу в синагозі ставить людину із сухою рукою посеред храму (Mк 3, 3), глухонімому вкладає пальці у вуха, доторкується його язика пальцем зі слиною (Mк 7, 33), кладе руку на плечі скривленої жінки (Лк 13, 13) - таким конкретним та тілесним способом Бог діє з людиною. Участь Христа у трапезі з митарями та грішниками сприймається як символ божої солідарності з усіма людьми (Mк 2, 15s.; пор. Лк 15, 2 Mк 2, 17; Лк 15, 3-32). Однак, ці символи не репрезентують лише визволяючу та оздоровляючу близькість Христа, але передусім її втілюють: «Якщо я виганяю демонів Божим пальцем, то це означає, що до вас прийшло Боже царство» (Лк. 11, 20). Євангеліє від Івана часто називає великі діяння Ісуса Христа «символами» [sé mé ia]: Ів 2, 11.23; 3, 2; 4, 54; 20, 30 і т.п.) Він каже: сам Ісус є символом Бога. «Ніхто ніколи не бачив Бога. Його Єдинородний Син, який є в лоні Отця, він його об’явив» (Ів 1, 18). Бог воплотився у Христі: «Слово сталося тілом і замешкало між нами» (Ів 1, 14).

Символи Ісуса Христа продовжуються також у житті його учнів, у післяпасхльній спільноті: «Моїм іменем виганятимуть демонів..., кластимуть руки на хворих і вони оздоровляться» (Mк 16, 17+, пор. також 20). Діяння апостолів описують цей зв’язок, повторюючи ті самі терміни: Бог утвердив Ісуса через «чуда та символи» (Ді 2, 22), і тепер через діяння апостолів діються «чуда і символи» (Ді 5, 12; пор. Ді 2, 43; 8, 13; 14, 3; 15, 12). Але це є той самий Господь, який діє через них «чуда та символи» (Ді 14, 3). Таким чином, оздоровлення каліки Петром та Іваном стається очевидним символом, в якому об’являється могутність Воскреслого Христа (Ді 3, 1-16; 4, 10.16).

І не лише неординарні чудодійні діяння апостолів є символами, але усе життя спільноти, спільна молитва, трапези, славлені у простоті та радості, стаються преобразуючими символами та місцем “великої благодаті” (Ді 2, 42-47; 4, 32-37; 4, 33). Численні елементи цього життя є охоплені в урочистому ламанні хліба, (Ді 2, 42.46) де спільнота продовжує творити символ Ісуса Христа.

Про діяння Ісуса Христа свідчить: Mκ 6, 41; 8, 6; 14, 22; 1 Κ ο ρ 11, 24; Λ κ 24, 30.35, про практику спільноти: 1 Кор 10, 16; Ді 2, 42.46; 20, 7; 27, 35. Такий обряд стається центральним символічним діянням спільноти.

Отож, Ісус Христос є Таїнством Божим у найвищій мірі, і, будучи такою Тайною, стається присутнім у спільноті. Таким чином, Ісус Христос є ефективним Символом Бога у найвищій мірі, а спільнота стається символом, тому що як така вона є діянням Воскреслого Христа. І, накінець, окремі діяння спільноти стаються символами, тому що спільнота, проповідуючи Ісуса Христа, переживає його присутність.

ІІ. СВЯТІ ТАЙНИ - “ЖИТТЯ В ХРИСТІ”

Одним із основоположних богословів, який базуючись на спадщині святих отців зумів систематично розвинути богословіє Святих Тайн є Микола Кавасила. Цей богослов виховувався у атмосфері візантійського відродження, у тій епосі, в якій домінувала монаша духовність, а власне тому і саме богословіє розвивалося згідно цієї ментальності. Однак, незважаючи на вишкіл у дусі есихазму Микола не став ані монахом, ані навіть світським священиком але аж до смерті залишився мирянином І власне у цьому полягає оригінальність його богословія. У Своїх працях а особливо у " Життя в Христі" він не відштовхується лишень від досвідчення духовності монахів але перед усім від християнського досвіду похрещених та для них і присвячує своє богословіє. Він старається показати, що всі, і навіть миряни можуть жити життя в Христі, і що для цього не є необхідним жити монашою; духовністю але базувати своє богословіє на святих Тайнах, розкриває можливість такого життя і навіть у світському житті.

Кавасила говорить про Святі Тайни лише в контексті нової людини, яка є єдиним полем, де здійснюються Святі Тайни та єдиною лампадою де Тайни об'являються у своїй ясності. Власне цим його методологія відрізняється від традиційного, звиклого для нас, трактату про Святі Тайни як окремий предмет.

Передусім автор нас вводить у таїнство " Нової людини" з її останнім призначенням, бо власне у ній Бог об'являє свою економію спасіння. Це таїнство Микола представляє як " Життя в Христі", у якому людина знаходить своє правдиве обличчя та повну себереалізацію.

1. Щоб народитися у вічність, " нова людина" повинна бути сформованою вже у земному житті

Життя в Христі має дві фази, які невід'ємно злучені між собою та становлять єдине життя [4]. Воно бере свій початок впродовж туземного життя (перша фаза), однак досягає своєї досконалості та щастя у майбутньому житті, коли досягнемо обіцяного Дня [5]: теперішнє існування не може повноцінно установити „життя в Христі” в душі людини; але рівно ж цього не може зробити майбутнє життя, якщо воно не розпочалося вже у теперішньому.

Микола Кавасила порівнює туземне життя з ембріоном, який формується у лоні своєї матері, від якої приймає всі необхідні компоненти для його остаточного призначення. І справді: “У світі ембріону, який ще знаходиться поки що у темному існуванні, природа вже від початку формуючи його, готує до життя у світлі” [6]. Тому приготування у земному житті є незаперечним та необхідним, оскільки становить фундамент, на якому будується вічне життя людини. Тому Кавасила каже: “Вічне життя зовсім не нестиме повноту щастя тим, у яких не знайде необхідних могутностей та відчуттів”. І навіть ті, які прийдуть у майбутнє життя без початкової формації, не матимуть вже навіть можливості доповнити цей брак, тому що тоді вже не буде більше часу, щоб „формувати око”. “Приємний запах Духа заповнить все, але не зможе це відчути той, хто не матиме сформованих органів чуття” [7]. Лише “Божі друзі” [8] зможуть у той обіцяний День спілкуватись „у Тайнах” з Божим Сином та перейняти від нього те, що він почув від Отця [9].

Отже, Кавасила наголошує, що час початкової туземної формації є особливо важливий, оскільки майбутнє життя вже припускає наявність спроможності людини жити у новому житті: “Цей світ виношує у своїй вагітності цілу людину [10], нову, створену на Божий образ [11], до тих пір, поки вона тут не сформується та не станеться досконалою – (...)” [12].