Норми наголошування в українській мові

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: а́ верс, акце́ пт, арбітра́ ж, акредити́ в, автоматиза́ ція; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансува́ ти – авансу́ ють.

Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́ л, кіломе́ тр, аристокра́ тія);

– подвійне наголошування слів (за́ вжди́, по́ ми́ лка);

– наголошування складних слів (прива́ тнорабовла́ сницький, ра́ боторгі́ вля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́ мен, до́ гмат, гене́ зис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́ дати, нови́ й, ви́ падок, віднести́,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ ходити і виходи́ ти, забі́ гати і забіга́ ти).

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:

– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́ де, бу́ дуть, була́, були́ тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ ння, планува́ ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́ тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ ївщина, Доне́ ччина);

– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́ хід, ро́ зстріл, за́ тишок, пере́ біг, при́ повідка тощо); винятки розгро́ м, зачи́ н, набі́ р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);

– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́ тія, демокра́ тія; діало́ г, катало́ г тощо; числівники одина́ дцять, чотирна́ дцять, п’ятдеся́ т, шістдеся́ т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ ч, шука́ ч і вини́ щувач, випро́ стувач; міліме́ тр, кіломе́ тр і баро́ метр, термо́ метр тощо.