Сучасна ситуація та можливості вирішення

Надзвичайно складне коло проблем сучасної України – не тільки соціальних, а й економічних – так чи інакше пов’язане з бідністю: їх вирішення неможливе без виваженої цілеспрямованої політики, яка базується на економічних можливостях та максимальній ефективності їх використання. Очевидно, що фундаментом цієї ефективності є чітке визначення межі, рівня та глибини бідності, характеристика бідних верств населення, з одного боку, та чітка орієнтація конкретних напрямів державної стратегії подолання бідності, з другого.

Обстеження доходів і витрат 9651 домогосподарства, проведене протягом минулого року Держкомстатом, дає необхідну інформаційну базу для визначення, зокрема, межі бідності, виходячи з аналізу як реально існуючої в країні ситуації, так і можливостей бюджетного фінансування адресної допомоги і активної політики щодо бідних верств населення. Результати аналізу, які я сьогодні вперше оприлюднюю, – ще попередні, оскільки спираються на дані тільки першого кварталу; включення матеріалів обстеження другого, третього і четвертого кварталів, безумовно, внесе певні корективи, але принципових змін вже не буде.

Наукове трактування бідності розрізняє її форми та прояви і не обмежується виключно бідністю за доходами. Але оскільки мова йде про розвиток ідей, сформульованих в Посланні Президента до Верховної Ради, і визначення практичних завдань формування Програми запобігання бідності, я не буду торкатися таких її проявів, як недоступність якісного житла, медичного обслуговування,
освіти тощо.

Характеристика так званої об’єктивної бідності, визначеної в нашому дослідженні за 23 абсолютними та відносними критеріями, дозволяє зробити висновок про те, що реально бідними сьогодні в Україні є 25-26% населення, причому в середньому доходи бідних є на третину нижчими від обраної межі. Тобто якщо, скажімо, орієнтуватися на межу бідності на рівні 60% середніх по країні доходів (78 грн. в першому кварталі минулого року), то середні доходи бідних верств населення становлять лише 54, 5 грн. або 70% межі. Механічна доплата всім бідним до обраної межі потребуватиме
1, 3 млрд. грн. на рік, що явно перевищує бюджетні можливості. Але включення до аналізу рівня життя даних не тільки про доходи, а й про витрати домогосподарств доводить, що середня українська родина близько третини своїх доходів отримує без реєстрації. Їх джерелом є і різні види неформальної діяльності – передусім на присадибних ділянках, і тіньової – головним чином виробництво, продаж і перепродаж різноманітних товарів, і кримінальної. Характерно, що частка незареєстрованих доходів є значно вищою саме у найбідніших верств (якщо серед 10% найбільш заможних домогосподарств перевищення витрат над доходами становить 53%, то серед 10% найбідніших – 83%). Зрозуміло, що це обумовлено їх нужденністю і низьким рівнем доходів (лише 32 грн. на місяць), але фактично вони майже вдвічі більші, тобто різниця із запропонованою межею бідності є не 46, а 21 грн. Відповідно, втричі знижується і сукупний дефіцит коштів, який необхідно компенсувати з бюджету. За нашими розрахунками, річні потреби (якщо доплачувати всім) становитимуть 460 млн. грн. Це доводить нагальну необхідність встановлення (хоча б вибіркової) перевірки реального рівня життя претендентів на всі види адресної соціальної допомоги. Ми зможемо уникнути зайвих виплат тим, хто в дійсності не потребує допомоги держави.

Вивчення складу бідних верств населення дає підстави для диференціації державної стратегії відповідно до 3-х груп:

1. Пенсіонери, які за віком або станом здоров’я не можуть працювати і живуть окремо – це приблизно 25% бідних домогосподарств. Зрозуміло, що цим людям необхідно допомагати грошима, продуктами тощо. Основну роботу, на мою думку, доцільно сконцентрувати в рамках пенсійної реформи.

2. Сім’ї зі дітьми, передусім багатодітні (їх частка значно менша – близько 5%), але ці родини не просто бідують, а зубожіють. На жаль, специфічний соціальний склад багатодітних сімей не дозволяє основний акцент робити на грошову допомогу. Можливо, більш перспективною є допомога в натуральній формі.

3. Сім’ї, які складаються виключно або переважно з осіб працездатного віку, тобто або зовсім без утриманців, або з невеликою їх кількістю – вони сьогодні формують близько 30% бідних домогосподарств. Цим людям треба допомагати стати на ноги і самостійно заробляти собі на життя, тобто тут мова має йти не про пасивні, а про активні заходи. До речі, обстеження довело, що безробіття є дійсно істотним фактором ризику, який підвищує імовірність збідніти майже на 40%.

Якщо об’єктивна бідність визначається за прйнятими в країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливості дати дітям освіту, набути професійну підготовку, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, то суб’єктивна бідність визначається за самооцінкою. Масштаби суб’єктивної бідності можуть співпадати із об’єктивними характеристиками, але, як правило, – не тільки в Україні– є значно вищими. За даними обстежень громадської думки, майже 90% наших співгромадян вважають себе бідними, підкреслюючи зокрема, що їм ледь вистачає на харчування. І дійсно, витрати на харчування перевищують 60% сукупних витрат у двох третин населення, а застосування до визначення бідності критерію, сформованого фахівцями ООН для країн Центральної і Східної Європи та СНД (4 долари на добу), примушує кваліфікувати як бідних 96, 5% населення. Але ж аналіз структури харчування і заального рівня споживання нашого населення не підтверджує цього страшного діагнозу. Тобто в наших умовах суб’єктивні оцінки бідності істотно перевищують об’єктивні.

Формування суб’єктивної бідності відбувається піж впливом динаміки добробуту кожного опитуваного та існуючого (фактично чи в його власній уяві) майного розшарування.

Суб’єктивна бідність має надзвичайно важливе значення при аналізі та прогнозуванні суспільної свідомості, суспільної поведінки тощо, оскільки такий прояв бідності безпосередньо пов’язаний з маргіналізацією суспільства, з утриманськими настроями значних
його верств.

Якщо говорити про соціальні наслідки поширення бідності, то саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, провокує готовність населення до сприйняття деструктивних ідей, до протиправних дій. Втрачаючи віру в свої власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, очікує вказівок і починає підкорятися будь-якій політичній силі, що належним чином натискає на
больові точки.

Вплив на суб’єктивну бідність є надзвичайно складним завданням, оскільки тут потрібні не стільки економічні заходи, скільки різнопланові зусилля щодо активізації поведінки працездатного населення на ринку праці та його адаптації до нових соціально-економічних умов.

Таким чином, державна стратегія щодо бідності, зокрема її втілення в Програмі запобігання бідності, має об’єднувати різні заходи, дія яких розраховується на коротко-, середньо- та довготривалу перспективу. Досить швидко шляхом адресних дій (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність в її найгостріших проявах. Пом’якшення відносної бідності потребує більшого часу і зусиль насамперед активного характеру. Що ж стосується суб’єктивної бідності, то для запобігання викликаних нею соціальних конфліктів потрібен час, довіра до влади всів рівнів і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

Матеріали засідання Президії Національної

академії наук України... – К., 2002. – С. 23-26.

4.Скласти промову і виголосити її перед присутніми.

Приклад промови

Алла Приседська,

голова Об’єднання підприємців торгівлі та

громадського харчування Харківської області „Торгова єдність”