ІІІ Збудники бруцельозу

Бруцельоз - інфекційно-алергічна хвороба, схильна до хронічного перебігу, з тривалою гарячкою, ураженням опорно-рухової, нервової, серцевосудинної та сечостатевої систем організму. Збудниками його є 6 видів бактерій із роду Brucella - B. melitensis, B. abortus, B. suis, B. neotomae, B. ovis, B. canis. У людини бруцельоз викликають перші три види, B. neotomae - в лісних щурів, B. ovis - у овець, B. canis - у собак.

Морфологія і фізіологія. Бруцели - дрібні Гр(-) кокобактерії довжиною 0, 6-1, 5 мкм і шириною 0, 5-0, 7 мкм. Вони не мають джгутиків, не утворюють спор, в організмі можуть мати ніжну капсулу. У мазках розташовуються поодинці, парами або невеликими скупченнями.

Бруцели належать до облігатних аеробів. B. abortus у перших генераціях потребує в атмосфері над середовищем 5-10 % СО2. До живильних середовищ вибагливі, краще всього ростуть на печінковому бульйоні й агарі, сироваткових середов., сироватко-декстрозному агарі. При посіві матеріалу від хворого бруцели розмножуються дуже повільно. Перші ознаки росту з’являються через 2-3 тижні. У наступних пересівах ріст виявляється через 2-3 дні. На рідких середовищах виникає каламуть і слизовий осад з перламутровим відтінком. Одним із ефективних методів розмноження бруцел є культивування їх у незапліднених яйцях або у 12-денних курячих ембріонах.

Біохімічна активність бруцел незначна, вони не ферментують вуглеводів, не згортають молока, не розріджують желатин. Диференціацію різних видів бруцел проводять у РА зі специфічними сироватками, за утворенням сірководню, ростом на середовищі із бактеріостатичними барвниками (фуксин, тіонін).
Бруцели містять ендотоксин, який має високу алергенну активність, що використовують для постановки алергічної проби. Виділяють гіалуронідазу, завдяки чому мають значні інвазивні властивості.

Антигенна структура. Бруцели містять поверхнево розташовані Vі-антиген і два видоспецифічні А- й М-антигени, кількісне співвідношення яких у різних видів неоднаково. Більш глибоко знаходиться О-антиген.

Екологія. Різні види бруцел циркулюють серед певних видів тварин, викликаючи в них захворювання. У природних умовах B. melitensis спричиняє бруцельоз у кіз і овець, B. abortus - у корів, B. suis - у свиней. Від хворих тварин заражаються й люди. Із лабораторних тварин до бруцел чутливі гвінейські свинки, миші й кролики. Бруцели досить стійкі й життєздатні в зовнішньому середовищі. У воді вони зберігаються 80 днів, у молоці, маслі, бринзі - 60-120 днів, у грунті, сечі, шерсті й випорожненнях тварин - 3-4 місяці. До дії високої температури вони дуже чутливі, при кип’ятінні гинуть миттєво. Усі дезинфікуючі розчини викликають їх загибель протягом декількох хвилин.
Захворювання людини. Інкубаційний період триває від 7 до 30 днів і більше. Хвороба має виражений професійний характер: частіше виникає у ветеринарів, зоотехніків, працівників тваринних ферм і м’ясокомбінатів. Джерелом інфекції для людей є хвора дрібна та велика рогата худоба, свині, рідше олені. Найбільш патогенною для людини є B. melitensis. Захворювання частіше виникають у зимово-весняний період під час масових отелень та окотів.
Зараження людини може здійснюватися аліментарним, контактним і пиловим шляхом. Бруцели проникають через навіть неушкоджену шкіру й слизові оболонки. Із током лімфи проникають у кров. А з крові - в селезінку, кістковий мозок, лімфатичні вузли, де можуть довго зберігатися. Захворювання супроводжується тривалою гарячкою, пітливістю, болем у м’язах і суглобах, збільшенням лімфатичних вузлів, печінки й селезінки. Поступово хворба може перейти у хронічну форму. При тривалому знаходженні збудника в організмі людини бруцели також можуть вражати опорно-рухливий апарат, периферійну нервову тканиу та сечостатеву систему. З перших днів виникає алергізація організму, яка зберігається дуже довго.

Імунітет. Після перенесеної хвороби виникає певний рівень несприйнятливості, зумовлений збільшенням активності Т-лімфоцитів, фагоцитарної реакції й розвитком гіперчутливості сповільненого типу.

Лабораторна діагностика. Бруцельоз - особливо небезпечна хвороба й мікробіологічні дослідження (крім серологічних реакцій) проводяться в спеціальних режимних лабораторіях. Для виділення збудника у хворих забирають кров, сечу, ліквор, кістковий мозок, синовіальну рідину та сіють на печінковий або гліцериновий бульйон з антифаговою сироваткою. Один посів інкубують при звичайних умовах, другий - в атмосфері 10 % діоксиду вуглецю. Вирощування триває до місяця й більше. У зв’язку з цим, бактеріологічний метод застосовують нечасто. Кращий і швидший результат отримують при введені матеріалу в жовток свіжого яйця або курячого ембріону. Біологічну пробу роблять на гвінейських свинках або білих мишах у тих же лабораторіях.
Значно частіше використовують серологічний та алергічний методи діагностики. Найпоширенішою є розгорнута реакція Райта і мікроаглютинації Хаддльсона. Вони стають позитивними з 10-12 дня початку хвороби. Діагностичний титр реакції Райта 1: 200 і вище. Ще чутливішою є РІФ і РНГА. Важливе практичне значення має високоспецифічна алергічна проба Бюрне - внутрішньошкірне введення бруцеліну. Потрібно враховувати, що вона буде позитивною в щеплених бруцельозною вакциною та перехворілих.
Профілактика складається з комплексу ветеринарних і медико-санітарних заходів з охорони тваринницьких господарств від заносу бруцельозу, виявлення і забою хворих тварин, дезинфекції приміщень. Вакцинація людей групи ризику бруцельозною вакциною створює імунітет на 1-2 роки. При позитивній пробі Бюрне вакцинацію не проводять.

Для лікування в гарячковому періоді використовують антибіотики тетрациклінового ряду або аміноглікозиди, рідше рифампіцин, бісептол. Основним методом лік. хворих на хронічний бруцельоз є вакцинотерапія вбитою бруцельозною вакциною.

ІV Збудник туляремії (Francisella tularensis)

Туляремія - гостра гарячкова природно-вогнищева зоонозна хв. з ураженням шкіри слизових оболонок, лімфатичних вузлів, легень, органів черевної порожнини. Уперше збудник туляремії виділили Г. Мак-Кой і Ч. Чепін у 1912 р. в місцевості Туляре (США), звідки походить назва хвороби.
Морфологія і фізіологія. Туляремійні бактерії - дуже дрібні кокоподібні й паличкоподібні клітини розміром 0, 2-0, 5 мкм. Спор не утворюють, джгутиків не мають, в організмі тварин синтезують ніжну капсулу, Гр(-), мають значний поліморфізм.

Збудник туляремії - аероб, на простих середовищах не росте, культивується на середовищі із додаванням цистеїну, глюкози, крові кролика. Краще розвивається на рідких середовищах із жовтком. Останнім часом для його вирощування використовують курячі ембріони. На щільних середовищах утворює невеликі білуватого кольору круглі гладенькі колонії.

Біохімічно мало активні, на білкових середовищах здатні ферментувати глюкозу, мальтозу, маннозу, виділяє сірководень. Але ці властивості непостійні.
Антигени. Туляремійні бактерії мають локалізовані у клітинній стінці Vi- і О-антигени, які викликають утворення антитіл (аглютинінів, преципітинів). Екзотоксину палички туляремії не виділяють, але при їх руйнуванні виділяється ендотоксин, який має алергенні властивості.

Екологія. Природними біотопами для F. tularensis є різні види гризунів (водяні пацюки, ондатри, миші-полівки, лісові і хатні миші, зайці, ховрахи, кроти тощо - понад 150 видів), а також свійські тварини (корови, вівці, свині, верблюди, собаки, коти). Із лабораторних тварин дуже чутливі гвінейські свинки. Серед тварин хвороба поширюється через кровососних комах (кліщів, комарів). У організм людини туляремійні бактерії проникають при прямому контакті з хворими або загиблими тваринами (при полюванні, знятті шкурок), з інфікованою водою й харчовими продуктами. Захворювання можуть передаватися повітряно-пиловим шляхом і через укуси комах. Від хворої людини до здорової хвороба не передається. В Україні реєструються поодинокі випадки туляремії в басейнах великих рік.

У зовнішньому середовищі збудник туляремії зберігається довго: у воді й зерні - 90-130 днів, у печеному хлібі - 20, у грунті - 10. До дії високої температури він малостійкий, при 60 °С гине через 20 хв, при кип’ятінні - миттєво. Дуже чутливий до дії багатьох антибіотиків і дезинфікуючих розчинів.

Захворювання людини. Інкубаційний період триває в середньому 3-7 днів. Із місця вхідних воріт збудник із током лімфи заноситься в регіонарні лімфатичні вузли, потім проникає в кров, виникає бактеріємія з інтоксикацією ендотоксином. Збільшенні лімфовузли, печінка, селезінка. Розрізняють різні клінічні форми хвороби залежно від переважної локалізації патологічного процесу: бубонна, виразково-бубонна, ангінозно-бубонна, легенева, генералізована, абдомінальна. Хвороба має гострий початок, температура підвищується до 39-40 °С й триває 2-4 тижні. На шкірі в симетричних ділянках з’являється поліморфний висип. Тривалість хвороби - 15-60 днів. Прогноз сприятливий, смертельні випадки трапляються не часто.

Імунітет стійкий, тривалий.

Лабораторна діагностика базується на використанні бактеріологічного, біологічного, серологічного й алергічного методів. Матеріалом для дослідження служать кров, пунктат бубонів, мокротиння, вміст виразки, слиз із ротоглотки, виділення кон’юктиви. Виділення культур від хворого і біопроби проводять тільки в лабораторіях з діагностики особливо небезпечних інфекцій. Від хворого виділити культуру в перших генераціях практично не вдається. Тому спочатку досліджуваним матеріалом заражають гвінейських свинок і після їх захворювання виділяють чисті культури.

У звичайних бактеріологічних або клінічних лабораторіях діагностику проводять за допомогою серологічних реакцій та алергічної проби. На 10-12 день від початку хвороби ставлять РА або РЗК. Дуже чутливою й специфічною є РНГА. Раннім високоспецифічним методом діагностики є алергічна проба з тулярином (суспензія вбитих туляремійних бактерій). Вона стає позитивною з 3-5 дня хвороби й тримається такою дуже довго.

Профілактика та лікування. Профілактику туляремії проводять в осередках розповсюдження збудника. Важливе значення має знищення диких і регулювання чисельності промислових гризунів, охорона джерел водопостачання, продовольчих складів і житлових приміщень від заселення гризунами.
Найефективнішим методом є специфічна профілактика - вакцинація населення в осередках захворювань живою туляремійною вакциною Ельберта-Гайського. Щеплення проводять одноразово нашкірно. Поствакцинальний імунітет триває 5-6 років.

Для лікування туляремії використовують стрептоміцин, тетрацикліни, хлорамфенікол. У випадках затяжних і рецидивних форм хвороб, крім антибіотиків, вводять лікувальну вбиту туляремійну вакцину.

V Збудник сибірки (Bacillus anthracis)

Сибірка - гостра зоонозна хвороба, яку викликає сибіркова бацила, має шкірну (сибірковий карбункул) і генералізовану форми (легенева, кишкова, септична) та сильно виражену інтоксикацію організму. Збудниксибірки вперше описав А. Полендер у 1849 р.

Морфологія і фізіологія. B. anthracis (anthrax - вуглина) - велика Гр(+) нерухома паличка 3-10 мкм завдовжки і 1-1, 5 мкм завширшки. В організмі тварин і людини утворює капсулу, яка оточує одиноку клітину або весь ланцюжок. Капсули можуть утворюватися і при культивуванні на живильних середовищах із нативним білком. У мазках із культур на рідкому середовищі сибіркові бацили виглядають довгими ланцюжками, кінці клітин обрубані або злегка втягнуті, що надає ланцюгу форму бамбукової тростини. У зовнішньому середовищі бацили сибірки утворюють овальні спори, які розташовані в клітині центрально й не перебільшують її поперечного діаметру. В грунтах, багатих гумусом, при 25 –

40 °С спори можуть проростати у вегетативні форми. При температурах вище

43 °С і нижче 15 °С спороутворення припиняється. Бацила має здатність утворювати L – форму, Завдяки чому при мікроскопії вони нагадують «перлинне намисто». Цю ждатність збудника використовують для діагностиці сибірки.
Збудник сибірки є аеробом і факультативним анаеробом. До живильних середовищ невибагливий. На бульйоні дає ріст на дні пробірки у вигляді жмутика вати, залишаючи середовище прозорим. При посіві уколом у стовпчик желатину ріст нагадує ялинку, перекинуту вниз верхівкою. При посіві на МПА вірулентних штамів виростають R-форми колоній із нерівними хвилястими краями, які нагадують голову медузи або лев’ячу гриву. Невірулентні або слабовірулентні штами утворюють круглі гладенькі S-форми колоній із чітко окресленим краєм. При посіві на середовища з пеніциліном сибіркові бацили втрачають клітинну стінку, фрагментуються на кульки і нагадують намисто.
Збудник сибірки має високу сахаролітичну та протеолітичну активність.
Антигени. Сибіркові бацили мають білковий антиген, який міститься в капсулі, і полісахаридний антиген, розташований в клітинній стінці. Полісахаридний антиген можна виявити за допомогою реакції термопреципітації за Асколі.

Токсиноутворення. B. anthracis при культивуванні на рідкому середовищі продукує справжній екзотоксин, який складається принаймні з трьох компонентів: набряковий токсин викликає некроз і набряк шкіри у гвінейських свинок; летальний токсин (“мишачий токсин”) спричиняє смерть білих мишей, протективний антиген, який має імуногенні властивості.
Екологія. У звичайних природних умовах на сибірку хворіють велика і дрібна рогата худоба, коні, рідше олені, верблюди, свині. Вони заражаються фекально-орально спорами сибіркових бацил. У них переважно розвиваються кишкова і септична форми сибірки. Хворі тварини виділяють збудник у зовнішнє середовище з випорожненнями і сечею. Людина заражається при безпосередньому контакті з хворими тваринами через предмети і вироби із зараженої сировини (кожухи, рукавиці, шапки, коміри, пензлі для гоління тощо) – контактний механізм зараження, або через м’ясо хворих тварин. Захворювання на сибірку носить професійний характер. Частіше хворіють робітники м’ясокомбінатів, вовнопрядильних фабрик, тваринницьких ферм, шкірники, сортувальники хутра. Також можливий повітряно-крапельний механізм зараження сибіркою. Потрапивши в грунт, сибіркові бацили утворюють дуже стійкі спори, які зберігають життєздатність десятки років. Широко вживані дезинфектанти викликають їх загибель лише через декілька годин, кип’ятіння - через 15-20 хв. Вегетативні форми мають таку ж резистентність, як і більшість неспороносних бактерій.

Захворювання людини. Вхідними воротами є шкіра (95-98 %), слизові оболонки верхніх дихальних шляхів і кишечника. Інкубаційний період триває від 2 до 14 днів.

При шкірній формі уражаються відкриті ділянки: щоки, лоб, шия, кисті, передпліччя. На місці проникнення збудника виникає карбункул із щільним чорним струпом (нагадує вуглинку), навколо якого виникають вторинні пухирчики з великою кількістю сибіркових бацил. Крім того розвивається інтоксикація: підвищення температури до 40 град, головний біль, загальна слабкість, адинамія.Після одужання рубці на шкірі не залишаються.
Легенева форма має перебіг тяжкої бронхопневмонії. Починається гостро, супроводжується виділенням кров’янистого харкотиння, ціанозом, задишкою. За відсутності адекватної терапії через 2-3 доби настає смерть від набряку легень та колапсу.

Кишкова форма супроводжується блюванням, кровавим проносом і тяжкою інтоксикацією організму. Обидві генералізовані форми, як правило, закінчуються смертю.

Імунітет. У перехворілих на сибірку виникає стійкий, напружений імунітет. Поряд із цим в організмі виникає стан підвищеної чутливості, який виявляється при постановці алергічної проби з антраксином.

Лабораторна діагностика. Мікробіологічні дослідження для підтвердження діагнозу проводять у лабораторії для діагностики особливо небезпечних інфекцій. Вони включають бактеріоскопію мазків, посів матеріалу на живильне середовище з виділенням чистої культури і встановленням виду, а також серологічний метод. Матеріал для дослідження беруть при шкірній формі із вмісту пухирців на межі здорової і ушкодженої тканини або виразки, при легеневій - мокротиння, при кишковій - випорожнення і сечу, при септицемії - кров. Якщо при мікроскопії мазків, забарвлених за Грамом і Романовським-Гімзою, виявляють характерні капсульні бактерії, ставлять попередній діагноз сибірки. Надійніші результати мікроскопії отримують при обробці мазків капсульною люмінесцентною протисибірковою сироваткою.
Чисту культуру виділяють при посівах на рідке й щільне середовище (МПБ, МПА). Після інкубації при 37 °С виділену культуру ідентифікують за морфологією, характером колоній, біохімічними ознаками та лізисом специфічним бактеріофагом, який діє тільки на сибіркові бацили. Додатково рекомендують посів на МПА з пеніциліном для виявлення тесту “перлинного намиста”.
Важливе значення має також постановка біологічної проби на білих мишах або гвінейських свинках. Загибель тварин свідчить про вірулентність досліджуваної культури, що допомагає віддиференціювати її від інших спороносних сапрофітних бактерій.

З метою ранньої та ретроспективної діагностики використовують також алергічну пробу з алергеном-антраксином. Цей препарат представляє собою гідролізат безспорових паличок сибірки. Його вводять внутрішньошкірно дозою 0, 1 мл. Якщо через 24-48 год виникають почервоніння й інфільтрат діаметром 8 мм і >, пробу вважають позитивною.

Різні види сировини, з якої важко або неможливо виділити збудник, досліджують за допомогою реакції термопреципітації Асколі. Антиген екстрагують кип’ятінням і потім його нашаровують на специфічну преципітуючу сироватку.

Профілактика та лікування. Важливо своєчасно виявити й лікувати тварин, а при генералізованій формі забити і закопати їх у скотомогильники, засипавши хлорним вапном. Приміщення дезинфікують, корм, підстилку і гній спалюють. Хворого госпіталізують в окрему палату, в якій щодня проводять вологу дезинфекцію, посуд кип’ятять, перев’язувальний матеріал спалюють.

Специфічну профілактику проводять живою вакциною СТІ, яку застосовують одноразово нашкірно. Вакцинація повинна охоплювати 100% сільськогосподарських тварин. Також плановій вакцинації підлягають особи групи ризику: робітники м’ясокомбінатів, підприємств переробки вовняної та шкірної сировини, режимних баклабораторій, ветеринари, зоотехніки. Людям, які були в контакті з хворою твариною або заразним матеріалом, вводять профілактично 10-20 мл протисибіркового імуноглобуліну й антибіотики.

Лікування проводять специфічним протисибірковим імуноглобуліном дозою 20-80 мл в/м після попередньої десенсибілізації за методом Безредки. Застосовують також пеніцилін, оксацилін, тетрациклін та інші антибіотики.

Контрольні питання:

1 За яким ознаками інфекції відносять до групи особливо небезпечних?

2 Якими морфологічними, культуральними властивостями характеризуються холерні вібріони, збудники чуми, туляремії, бруцельозу, сибірки?

3 Чим обумовлюється резистентність у навколишньому середовищі збудників особливо небезпечних інфекцій?

4 Який патогенез холери, чуми, бруцельозу, туляремії, сибірки?

5 Який матеріал відбирають на дослідження у хворого та з довкілля?

6 Яких вимог необхідно дотримуватися при доставці патологічного матеріалу до лабораторії?

7 Які заходи проводять з метою профілактики особливо небезпечних інфекцій?

Тестові питання

1 Головним фактором патогенності збудника холери є:

А екзотоксин-холероген;

Б ендотоксин;

В ентеротоксин;

Г фактор, що підвищує проникність клітинних мембран

2 Чума, туляремія, бруцельоз та сибірка належать до:

А антропонозів;

Б зоонозів;

В сапронозів

Г антропозоонозів

3 Клінічна форма чуми, що є найбільш небезпечною для хворого та оточуючих людей:

А бубонна;

Б легенева;

В кишкова;

Г шкірна

4 Морфологічну ознаку «перлинне намисто» вивчають при дослідженні:

А холери;

Б туляремії;

В чуми;

Г сибірки