Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 10. Психологія політичного лідерства






1. Теорії політичного лідерства

Важко знайти який-небудь інший соціально-психологічний феномен, який би привертав більшу увагу як політичних діячів, так і пересічних громадян, чим феномен лідерства. Якщо для політичної науки головним питанням є влада, то політичну психологію в першу чергу цікавить конкретне вираження цієї влади  політичне лідерство.

Ще Аристотель та Платон шукали відповіді на запитання, які якості допомагають людині стати лідером, як і чому людина бере в свої руки владу та які цілі вона переслідує, використовуючи її. Для античних мислителів в проблемі лідерства центральне місце займали нормативні аспекти виконання лідерських ролей  що повинен знати людина, яка отримала владу та як вона повинна прагнути до справедливості та служити державі.

Н. Маккіавелі, якого часто називають першим політтехнологом, акцентував увагу на умінні утримання влади лідером, особливо в часи перемін та нестабільності. Не справедливість і почуття обов’язку повинні спрямовувати політичного лідера, а хитрість та жорстокість як універсальні механізми утримання влади.

Ф. Ніцше одним базовим психологічним механізмом, що дозволяє лідеру впливати на послідовників, назвав волю до влади як творчий інстинкт та рушійну силу історії. Ним вперше було сформульовано тези, що стосувалися психологічної природи лідерства: 1) лідерство  це ірраціональна, інстинктивна сила, яка пов’язує лідера з його послідовниками; 2) лідер наділений видатними якостями, що перетворюють його у зверх людину.

Природа політичного лідерства є наскільки складною, що не піддається однозначній інтерпретації. У сучасній світовій науці існує чимало теорій, які намагаються пояснити цей феномен.

Згідно із теорією рис (Є. Богардус, Ф. Гальтон та ін.), природа політичного лідерства пояснюється особистісними видатними якостями лідера. Серед рис, властивих лідерові, називають розвинений інтелект, силу волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. Сьогодні дослідники до обов’язкових якостей політичного лідера добавляють зовнішню привабливість, комунікабельність і високу моральність.

Близькою до теорії рис є факторно-аналітична концепція, представники якої розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособистісному спілкуванні в повсякденному житті, та якості, пов’язані з досягненням певних політичних цілей в контексті певної ситуації. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

Ситуаційна концепція (Р. Стогділл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Людина, що є лідером в одній ситуації, не обов’язково залишиться ним в іншій. З погляду цієї теорії особистісні якості є релятивними і відносними, проте за всіх обставин лідер відзначається компетентністю, цілеспрямованістю і соціальною відповідальністю.

Теорія конституентів (Ф. Стенфорд) розглядає лідерство як особливу систему відношень між лідером та конституантами  його послідовниками та виборцями. Лідер не лише є виразником їх інтересів, але й сам піддається впливові з їх сторони.

Представники марксистського підходу пояснення феномену лідерства знаходять в соціально-класових основах суспільства. Поява політичних лідерів є не чим іншим, як відповіддю на об’єктивну суспільну потребу. З точки зору марксизму, політичний лідер завжди діє в рамках об’єктивної необхідності. Якщо соціальна та історична ситуація вимагають лідерів  вони неминуче з’являються, і якщо лідер розуміє об’єктивну спрямованість суспільних процесів, володіє їхніми законами, діє відповідно до них  він може творити історію.

Психологічні концепції політичного лідерства виходять з того, що витоки лідерства знаходяться в людській психіці. З. Фрейд з точки зору психоаналізу пояснював лідерство несвідомим потягом індивіда до панування над іншими, виокремлюючи дві категорії людей: у першої серед усіх природно-біологічних потягів переважає прагнення домінувати, у другої  потреба у підпорядкуванні, для них основний спосіб самоствердження  схиляння та поклоніння перед авторитетами, реальними чи уявними.

Приблизно таке ж трактування політичного лідерства дає Г. Лебон, який поділяє народ на лідерів та натовп, Перебільшуючи вплив лідерів на політичне життя, вчений вважає, що лідери можуть все, якщо зуміють оволодіти психологією мас.

Подальший розвиток психологічні теорії лідерства отримали в працях Е. Фромма та Т.Адорно, які виявили психологічні особливості авторитарної особистості. Суспільство, що знаходиться в стані глибокої кризи, що породжує фрустрації і розпач, є особливо сприятливим середовищем для формування авторитарного лідера. Народ шукає рятівника, «месію» і готовий довірити йому свою долю.

Проблема дослідження політичного лідерства залишається в центрі уваги сучасної політичної психології.

 

2. Сутність та особливості політичного лідерства

Феномен лідерства зустрічається на будь-якому рівні організації суспільства. Там, де існує колективна діяльність, організація  там з’являється і особистість, наділена більшими за інших повноваженнями. Кожна історична епоха, соціальна спільнота породжує свого лідера. Випадкового провідника не буває, оскільки він завжди є дітищем свого часу, своєрідним відгуком на його запит. Із багатьох претендентів на цю роль історія найчастіше обирає того, хто найбільшою мірою відповідає вимогам часу. Лідерство відображає своєрідну соціально-історичну потребу людей в організації своєї діяльності.

Політичне лідерство займає особливе місце у феномені лідерства, оскільки лідер в політиці  це людина, здатна згуртувати навколо себе множину людей та отримати визнання свого авторитету учасників політичного процесу. Політичний лідер значною мірою впливає на визначення стратегічних цілей та завдань розвитку політичної системи, у виборі стратегій та засобів їх досягнення.

Термін «лідер» (від англ. leader) означає «головний», «керівник», «вождь». В сучасній науці існує декілька визначень поняття «політичне лідерство», наведемо деякі з них:

 політичне лідерство  це влада, здійснювана одним або декількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій (Ж. Блондель);

 політичне лідерство  це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, в якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою (Г. Ашин).

Політичний лідер  провідна особа політичного процесу, яка здійснює функції об’єднання і згуртування соціальних сил, задає напрямок діяльності державним і суспільним інститутам, політичним рухам, визначає особливості курсу на політичні перетворення (В.Крисько).

Відома американська дослідниця М. Херманн, узагальнюючи надбання сучасної наукової думки у цьому напрямку, пропонує виокремлювати наступні групи чинників, що визначають феномен лідерства: 1) історичний контекст (ситуація); 2) психологічні характеристики лідера; 3) послідовники і прихильники лідера; 4) стосунки між лідером і його послідовниками; 5) поведінка лідера.

Щодо психологічних характеристик лідера, М. Херманн поділяє їх на 7 груп: 1) «базові» політичні переконання лідера; 2) його політичний стиль (схильність до роботи в групі чи поодинці, до політичної риторики і пропаганди, до відкритості чи засекреченості своєї діяльності); 3) мотивація до досягнення лідерських позицій; 4) реакції лідера на стреси і тиск; 5) спосіб, яким він досягнув свого положення; 6) попередній політичний досвід лідера; 7) політичний клімат, в якому «стартував» лідер.

Більшість науковців вважають, що для здійснення ефективної політичної діяльності лідеру необхідно володіти певним набором якостей:

1) виключна активність та послідовна діяльність;

2) вміння формувати свій образ і зовнішню поведінку;

3) політичне мислення;

4) довіра людей;

5) вміння користуватися владою авторитету;

6) здатність розуміти інших людей;

7) здатність брати відповідальність на себе;

8) здатність підвищувати авторитет;

9) висока політична культура.

О. Шестопал вважає, що для розуміння природи лідерства необхідно розглянути основні компоненти лідерства: особистість, середовище та їх взаємодію. Особливо важливим є особистісний компонент політичного лідерства, в якому найбільшу увагу науковці приділяють психодинамічним якостям, які дозволяють поєднати деякі психофізіологічні характеристики з психологічними рисами. На сьогоднішній день прийнято виокремлювати шість основних психодинамічних якостей, за якими можна охарактеризувати політичного лідера.

Імпульсивність  рефлективність характеризує співвідношення орієнтувальної та виконавчої частин діяльності. Імпульсивні політики, не досягнувши адекватного розуміння умов і задач діяльності, відразу приступають до виконання, приймаючи помилкові рішення; діяльності політиків, у яких переважає рефлективність, передує досконале розуміння того, що і як потрібно виконати задля досягнення бажаного результату, що значно зменшує вірогідність допущених прорахунків.

Пластичність, пов’язана з швидким переключенням з одного виду діяльності на інший, та ригідність, яка ускладнює таке переключення є важливими характеристиками політичних лідерів, які обумовлюють швидкість формування політичного ставлення і так само швидку зміну його, дотримання стереотипів, що склалися щодо політичного життя чи здатність до сприйняття реальності під іншим кутом зору.

Такі якості, як екстравертованість  інтравертованість, характеризують міру відкритості політичних лідерів, їх довіру до оточуючого середовища. Лідери-екстраверти відкриті та швидше встановлюють нові зв’язки та легше долають конфлікти. Закритість лідерів-інтравертів призводить до настороженого сприйняття всього нового, проте в добре знайомому оточенні якість стосунків може бути вищою, чим у екстравертованих політиків.

Екстрапунітивність  інтрапунітивність  характеристики, які обумовлюють реакцію політичних лідерів на фрустрацію або інші бар’єри на шляху реалізації потреб та інтересів. Екстрапунітивні політики в складних ситуаціях покладаються на випадок чи зовнішні обставини, які у випадку невдач стають їх причиною, і реагують на такі обставини агресивністю. Слід зазначити, що контрольована агресивність може допомогти лідеру в складній ситуації настояти на своєму, взяти відповідальність на себе. Для інтрапунітивних політиків характерне реагування підвищеною тривожністю, яка в позитивному своєму прояві дозволяє політичному лідеру краще зрозуміти стан оточуючих та передбачити спосіб своєї поведінки в певній ситуації.

Емотивність  емоційна складова поведінки політика, яка проявляється в порогах його емоційних реакцій (високих чи низьких) та формі їх вираження (відкритій чи закритій). Психологи виявили закономірність: чим нижчий поріг емоційної реакції і чим прихованіша форма цієї реакції, тим менш стійка людина до стресів. Важливою складовою емотивного ставлення до дійсності є емпатія  здатність швидко розуміти емоційний стан оточуючих. Емпатійність політика допомагає створити умови для відвертого спілкування і сприяє досягненню взаємоприйнятних для обох сторін результатів.

Здібності в різних сферах діяльності, навіть не дотичних до політичного життя (почуття гумору, гра на музичному інструменті), значною мірою підвищують авторитет лідера в політичному середовищі.

В 1979 році за замовленням держдепартаменту США було проведено комплексне дослідження лідерської поведінки. Результати дослідження показали, що найбільш важливими рисами сучасного політичного лідера є:

 неформалізовані організаторські навички;

 уникання бюрократичних підходів;

 стійкість до фрустрації;

 прямота суджень;

 здатність вислухати іншу думку;

 енергійність;

 почуття гумору.

Цікаво, що така якість, як інтелектуальні здібності, в цей список не потрапила і не вважається необхідною для політичного лідера.

 

3. Мотивація політичного лідера

В політичній діяльності, як і в будь-якій іншій діяльності, особистість задовольняє певні свої потреби. Існує велика кількість усвідомлених потреб, реалізація яких тією чи іншою мірою залежить від участі в політичному житті. М. Херманн в якості мотивів лідера виокремлює:

 мотив влади і компенсації неусвідомлюваного психічного дискомфорту;

 переконання лідера і його прагнення вирішити політичну проблему;

 почуття обов’язку;

 потреба у схваленні і повазі з боку інших людей, у статусі і визнанні;

 ті вимоги і виклики, які пред’являє до лідера посада, яку він займає.

Дж. Пейн та О. Вошинські на основі своїх досліджень описують п’ять спонукальних політичних мотивів: обожнювання, статус, політична програма, обов’язок, гра.

Американські науковці на основі дослідження американських президентів пропонують виокремлювати три домінуючих мотиви: мотив влади; мотив досягнення мети (успіху); мотив афіліації. Ці мотиви не заперечують один одному і цілком можуть уживатися в психології одного і того ж політичного лідера.

 

Індикатори мотивів політичних лідерів (за D. Winter, 1987)

Влада Досягнення Афіліація

Потреба Бажання справляти враження і викликати сильну емоційну реакцію; вплив, контроль, жага престижності. Зацікавленість в успіху в змаганнях; отримання унікальних, безпрецедентних результатів. Приналежність до групи, прийняття нею; одержимість ідеєю безконфліктного спілкування.

Зміст Головне  оволодіння і збереження джерел влади. Сильна орієнтаціяна завдання: нерідко шукають влади задля досягнення мети. Пошук схвалення з боку інших; головне  бути не біля влади, а на трибуні.

Запотребовані якості Здібності монологічного стилю спілкування. Конструктивні і проектувальні здібності. Здібності до прогнозування та діалогічного спілкування.

Принцип створення команди Небажання отримувати поради стосовно своїх функцій; небажання делегувати іншим рішення. Обирають собі в допомогу хороших експертів, а не друзів. З більшою вірогідністю оберуть своїми радниками лояльних друзів, а не експертів.

Вираження Намагання впливати, доказувати, аргументувати; допомога і поради, навіть коли їх про це не просять. Прямі, за допомогою слів вказівки на якість виконання, або вказівки за допомогою дій. Піклування про близькі стосунки з іншими.

Спілкування Спілкування з іншими політиками та опозицією може бути обтяжливим. Нехтують спілкуванням і готові іти на конфлікт заради втілення ідеї Проводять час в особистих контактах і спілкуванні з іншими людьми та часто ведуть себе як конформісти.

Поведінка в складних ситуаціях Конфліктні, схильні до маніпулятивних дій, військових зусиль і великих затрат Схильні до поміркованого ризику, модифікують своє ставлення в залежності від обставин. Переповнені тривогою, захищаються; в складній ситуації і стають «поперек течії»

Період найбільшої ефективності Етап висування на роль лідера. На етапі творчої самореалізації. На етапі адаптації до ролі лідера

 

4. Типологія політичного лідерства

Враховуючи значний інтерес суспільства до проблеми політичного лідерства, на сьогоднішній день в науковому обігу існує досить велика кількість типологій цього соціально-психологічного феномену. Наведемо лише декілька з них.

Одну із перших спроб типологізації лідерства здійснив М. Вебер, використавши як критерій характер здійснення повноважень влади. На ці основі вчений виділив три основні типи політичного лідерства: традиційне, легальне та харизматичне.

Проаналізувавши стилі поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізації лідерських обов’язків:

 активно-позитивний стиль, зорієнтований на продуктивну діяльність, раціональне розуміння своїх обов’язків і адекватне оцінювання своїх здібностей та можливостей;

 активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

 пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх власних попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати рішення в межах існуючих традицій;

 пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов’язків у межах існуючої системи політичних відносин.

М.Херманн, застосовуючи критерії функцій і ролі політичного лідера в суспільстві, поділяє лідерів на наступні типи:

 лідер - «комівояжер»  сенс своєї діяльності вбачає у вираженні й задоволенні потреб своїх послідовників;

 лідер - «пожежник»  його діяльність є реакцією на події;

 лідер – «маріонетка»  лідер виконує роль довіреної особи групи, яка керує ним, і відображає її інтереси;

 лідер – «герой»  ставить мету, визначає напрямок і, використовуючи обіцянки, заворожує послідовників. На нього лягає відповідальність за те, що відбувається.

В залежності від ставлення політичного лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей, можна виокремити наступні типи:

 лідер-консерватор  спрямовує діяльність на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки;

 лідер-ліберал (реформатор)  не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації;

 лідер-революціонер  діяльність спрямована на заперечення існуючих цінностей та утвердження нових;

 лідер-реакціонер  відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції.

 

5. Особливості політичного лідерства в різних політичних системах

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, основними з яких є згуртування маси на реалізацію компетентних політичних рішень, створення в суспільстві злагоди, спроможність політичного лідера забезпечити здійснення обраного політичного курсу, забезпечення прав і свобод громадян, функцію легітимізації політичного устрою. Проте шляхи забезпечення цих функцій значною мірою залежать від особливостей самої політичної системи.

В демократичних суспільствах політичне лідерство не обов’язково пов’язане із виконанням обов’язків політичного діяча на офіційному рівні. Політичний лідер в такому суспільстві  це людина, яка найбільш повно відображає і захищає інтереси певної соціальної групи, прагне консолідації зусиль оточуючих і активно впливає на політичні процеси з метою досягнення поставлених цілей. Проте демократичне суспільство висуває до політичного лідера досить високі вимоги: здатність кваліфіковано акумулювати та адекватно виражати в своїй діяльності інтереси широких мас; постійно висувати нові ідеї або комбінувати та удосконалювати їх; йому повинне бути притаманне інноваційне, новаторське мислення; лідер повинен бути політично поінформованим; володіти сучасним політичним лексиконом, а також відчуттям політичного часу  здатністю вчасно приймати адекватні проблемі міри.

За авторитарного режиму політичне лідерство набуває зовсім інших рис. Як правило, лідером в авторитарному суспільстві може бути як одна людина (харизматичний лідер, монарх), так роль лідера може виконувати і вузька група (військова хунта, диктатура). Зосереджена в їх руках необмежена і неконтрольована влада породжує глибоку прірву між народом і політичною владою. Авторитарний лідер керується не високими цілями відображення та захисту інтересів народу, а своїми вузько груповими інтересами. Оточення політичного лідера підбирається за критерієм особистої симпатії та відданості лідеру, а не у відповідності з їхніми професійними здібностями. В обов’язки правлячого угрупування входить в першу чергу підтримка авторитету першого політичного функціонера, для чого активно використовуються доступні засоби масової інформації та інші елементи політичної системи; насилля та примус при цьому хоч і не є провідними засобами впливу, проте не виключаються.

В умовах диктатури стабільність політичної системи підкріплюється психологічними механізмами, використання яких в демократичних суспільствах вважається недоцільним і неефективним  активно використовуються механізми підкупу, корупції, страху, привілеїв для представників вищої влади.

 

6. Феномен харизматичного лідерства

Розглядаючи феномен політичного лідерства неможливо оминути такий його різновид як харизматичне лідерство. Якщо наприкінці ХХ ст. харизматична теорія політичного лідерства здебільше використовувалася для пояснення політичних процесів у країнах, що розвиваються, то початок ХХІ ст. з різким підвищенням інтересу до харизматичних особистостей та збільшення їх впливу навіть у визнаних демократичних системах заставляє науковців повернутися до глибшого вивчення цього психологічного явища.

Слово «харизма» (від грецької charisma)  милість, благодать, божий дар. Харизматичному лідеру приписуються виняткові, надприродні якості, які дозволяють йому здійснювати надзвичайно потужній вплив на своїх послідовників, виступаючи у ролі пророка, вождя чи реформатора.

Одним із першим теорію харизматичної особистості запропонував М. Вебер. В основі харизматичного впливу, на думку вченого, лежить здатність впливати на маси з великою емоційною силою. Проте наявність особливих якість ще не гарантує встановлення харизматичного володарювання, а лише підвищує шанси на підкорення прихильників. Харизматичне лідерство за своєю природою є амбівалентним, оскільки з одного боку вимагає наявності у лідера певних видатних якостей, а з іншого  визнання цих якостей лідера послідовниками. Для цього харизматичному лідеру необхідно постійно доказувати свої здібності шляхом подолання випробовувань, а також демонструвати, що підкорення його владі веде до щастя і процвітання.

Релігійна концепція харизми виходить з того, що харизматичний лідер справді володіє надзвичайними якостями, дарованими йому «зверху». Справжні харизматичні особистості проявляють високу моральність та релігійність, на відміну від «псевдохаризматичних» і прагне не поклоніння і відданості послідовників, а розбудити «мораль» людей, мобілізувати їх на екстраординарні зусилля і вчинки. В результаті відбувається посилення волі послідовників, які залишаються вільними для реалізації власних цілей.

Теорія Хауса розглядає риси лідера, його поведінку і ситуації, які сприяють прояву харизми. Основними рисами харизматичного лідера є сильна потреба у владі; висока впевненість у собі; віра у свої власні переконання. Щодо рис послідовників, то вони вважають ідеї лідера вірними; безумовно приймають лідера; відчувають до нього довіру; емоційно залучені до виконання місії організації.

Таким чином, діапазон якостей, що складають поняття «харизма», досить широкий. Узагальнюючи різноманітні підходи, до харизматичних якостей особистості відносять особистісну магнетичну силу; піднесення, яке відчувається при виконанні життєвого завдання; ототожнення себе з роботою, що виконується; розкриття власних здібностей; впевненість у своїх силах та душевна рівновага; вміння зосередити свою увагу на головному; комунікабельність і вміння встановлювати довготривалі міжособистісні стосунки; вміння мотивувати себе та інших; вміння ставити перед собою та іншими чіткі цілі; чарівність; активність та енергійність, вміння приймати рішення; вміння бути зразком для наслідування; позитивне сприйняття життя.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.016 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал