Тема 11. Психологія груп в політиці

1. Група як суб’єкт політики.

Спілкування, взаємодія та політична діяльність людей здійснюються в різноманітних групах. Якою б значною не була роль лідера в політичних процесах, він завжди опирається на підтримку послідовників, об’єднаних певною політичною ідеєю чи інтересами в політичну групу. В свою чергу, вплив суспільства на особистість здійснюється через малу групу, в яку включений індивід.

Малі групи – це досить стійкі об’єднання людей, пов’язаних спільними інтересами. Ще Т.Гоббс в «Левіафані» дав перше тлумачення групи як «…певного числа людей, спільним інтересом чи спільною справою» і виокремив групи – упорядковані і невпорядковані, політичні, приватні та ін.

Виникнення малих та великих політичних груп у суспільстві обумовлено необхідністю взаємодії заради досягнення конкретних цілей та інтересів в площині політичного життя. Найбільш загальним поняттям, що дозволяє розглядати проблематику малих та великих груп в політиці (об’єднань, партій, рухів) є політична організація.

З точки зору психології, політична організація, на відміну від звичайних соціальних груп, що виникають стихійно і основою існування якої лежать неформальні, міжособистісні стосунки, основою політичної організації є формалізована структура взаємостосунків між її членами. Найбільш характерними римами політичної організації є:

 високий рівень формалізації взаємостосунків;

 чіткий розподіл ролей і функцій;

 чітка субординація відносин по вісі «лідер – підлеглі»;

 наявність спеціалізованого апарату функціонерів, що пройшли спеціальну підготовку.

Політична організація являє собою політичну групу, створену для реалізації певного суспільно-політичного групового інтересу. Слід зауважити, що справжній груповий інтерес, групова мета може не збігатися із заявленою метою діяльності організації. Справжня мета та інтереси політичної організації можуть бути виявлені на підставі вивчення інформації про її діяльність, структуру, тактику та технологію.

Для забезпечення ефективності реалізації цих інтересів політична організація залучає до своєї структури фахових політиків та спеціалістів допоміжних напрямків: економістів, юристів, істориків, психологів та ін.

Основними принципами політичної організації (ПО) є:

 ПО існує для здійснення успішної діяльності;

 ПО повинна опиратися на реально існуючий суспільний груповий інтерес (інтерес електорату);

 Електорат ПО повинен складати достатньо представницьку частину суспільства;

 ПО повинна бути ефективною, результати діяльності для учасників мають перевищувати витрати;

 Доцентрова складова інтересів ПО має перевищувати відцентрову;

 ПО має бути адаптивною та керованою, ефективно реагувати на зміни внутрішньої та зовнішньої ситуації.

Політична організація, розширюючись і структуруючись, може перерости із любительського або таємного політичного гуртка в організований політичний рух, який об’єднує організації, що притримуються спільних ідей і мають спільні цілі. Пізніше з руху виокремлюються, набуваючи інституційного оформлення, партії.

Політичні рухи являють собою соціально-психологічні феномени, які проявляються в об’єднанні людей на основі спільних функціональних психологічних характеристик та усвідомленні певною спільнотою соціальних проблем, що стоять перед нею. Політичні рухи виникають за умов неможливості задоволення частини громадян своїх економічних, культурних, політичних чи інших потреб, що зумовлює появу незадоволення, фрустрацію та переключення психічної енергії на боротьбу зі справжніми чи уявними перепонами.

Участь в організації виконує для її учасників певні психологічні функції: пізнавальну, інструментальну та ідеологічну. Вступ в політичну організацію обумовлений проявом однієї з чотирьох груп мотивів: емоційно-афективної; ціннісно-раціональної; традиційної; раціонально-навмисної.

Політична партія – це авангардна частина політичного руху, що виконує сугестивну та організуючу роль, демонструючи зразки політичних дій, спрямованих на політичну та соціальну мобілізацію. Розглядаючи психологічні механізми функціонування партій, можна зробити висновок, що партія виступає в ролі колективного вождя, організатора і агітатора. Поєднання цих ролей робить партію особливим органом психологічного управління.

Типології малих груп в політиці

Підґрунтя типології Типи груп Характеристики

Спрямованість і ефективність дій Екстравертовані Спрямовані на здійснення впливу на електорат, захоплення влади, розподіл посад

Іннтровертовані Просвіта членів групи, удосконалення дисципліни

Рівень згуртованості Гомогенні Згуртовані на основі спільності інтересів, цілей і дій (хунта, кліки)

Гетерогенні Багатопартійні парламенти

Проникність Проникні Політичний гурток

Напівпроникні Політична партія

Непроникні Групи змовників

Цілі Інструментальні Ставлять реальні політичні цілі

Експресивні Спрямовані на формування сприятливого внутрішнього психологічного клімату (невеликі опозиційні групи)

Функціональні Здійснення певних соціально-політичних функцій (коаліція більшості в парламенті)

Дисфункціональні Орієнтовані на порушення якихось функцій (опозиційна фракція, революціонери)

Групова свідомість Група «Ми» Наявність спільних політичних переконань, концепцій, переживань та їх ідеалізація

Група «Вони» Відмінні політичні переконання, установка та їх демонізація

Внутрішня структура Формальні Чіткий статус членів визначається законом чи традицією

Неформальні Статус членів визначається лише особистими якостями членів групи

Форма зв’язку Первинні Безпосередній психологічний контакт членів групи

Опосередковані Каналами спілкування є складні комунікативні зв’язки

Значимість членства Групи присутності Конкретна група, членом якої є людина

Референтні групи Група, за законами якої людина прагне жити, навіть не будучи її членом

Негативно референтні групи Група, за законами якої людина жити не хоче

Тривалість існування Короткотривалі Виникають для створення конкретного результату (передвиборчий штаб)

Довготривалі Спрямовані на досягнення довгострокових цілей

Спосіб прийняття групових рішень Авторитарні Група слабо бере участь в обговоренні проблем і прийняття рішень

Демократичні До процесу прийняття рішень активно залучаються члени групи

Охлократичні Прийняття рішень залежить від випадкових чинників (настроїв членів групи, зовнішніх умов)

3. Формування груп в політиці

Багато численні дослідження дозволяють виокремити п’ять основних етапів процесу формування і розвитку політичних груп. Цікавим є і те, що саме ці етапи виокремлюються в більшості інструкцій по розбудові партійних груп в партіях різноманітних орієнтацій в різних країнах.

Етап «номінальної групи» – випадково, в добровільному або добровільно-примусовому порядку підбирається певна кількість людей, що бажають (або просто згодні) займатися політичною діяльністю. Основною функцією даного етапу є знайомство через дискусії на загальнополітичні теми, підписання звернень, меморандумів, маніфестів.

Етап «асоційованої групи» – виникають первинні зв’язки, асоціації між членами групи та тією діяльністю, якою вони збираються займатися. З’являються перші формальні ознаки організації – назва, голова, секретар та ін.

Етап «кооперативної групи» – виникає певна єдність цілей, інтересів, дій, з’являються перші спільні групові переживання. До формального розподілу ролей додаються неформальні взаємовідносини в групах.

Етап «корпоративної групи» – в групі складається досить стійка спільність інтересів, цілей, дій, групових переживань. З’являються ознаки психологічної єдності (інтелектуальна, емоційна, вольова). Проте можливий прояв групового егоїзму та індивідуалізму, протистояння всередині самої політичної структури.

Етап «колективу» – вищий рівень усвідомлення спільності інтересів, цілей та максимальною консолідацією дій, групових переживань. Основною характеристикою виступає домінування про соціальних цілей. Колектив не буває самодостатнім, його члени розглядають себе і свою групу як інструмент суспільного розвитку.

Етапи розвитку політичних рухів (за Е.Вятром):

1. Створення передумов руху – незадоволення існуючим станом справ у суспільстві, або потреба в діях заради укріплення існуючого положення. При виникненні рухів спонтанно, «знизу», головну роль відіграють неформальні контакти, дискусії між громадянами з приводу актуальної проблеми. Проте політичний рух може виникнути за ініціативою центрів політичної чи економічної влади. В такому випадку використовуються пропагандистський вплив та рекрутування прихильників.

2. Стадія артикуляцій прагнень – вироблення програм, виступи лідерів, формулювання цілей і завдань.

3. Стадія агітації – залучення нових учасників і прихильників, укріплення позицій в суспільстві; пропаганда можливості і реальності вирішення існуючих проблем.

4. Стадія розвинутої політичної діяльності – концентрація на спробах втілення в життя програми руху – шляхом боротьби за владу або тиску на неї.

5. Стадія затухання політичного руху – наступає неодмінно і пов’язана із досягненням цілей або визнанням їх недосяжними.

4. Феномен «команди» в політиці.

Феномен «команди» в політиці вперше був описаний М.Вебером в рамках вивчення західних демократій. В своїй роботі «Політика як покликання і професія» він відзначив, що західні демократії розглядають державу як постачальника постів і посад для соратників переможця виборчих перегонів (президента чи партії). У США на цьому базується принцип spoils system – наділення федеральними посадами «свити кандидата-переможця». Також він відзначив, що впливу «команд» все більше протистоїть бюрократизація держави – поява професійного прошарку незалежних від результатів виборів чиновників, що породжує небезпеку корупції, що ставить під загрозу чисто технічну ефективність державного апарату.

Виокремлюють декілька типів безпосередніх команд лідерів, що сформувались на різних основах:

1. команда, що будується на основі родоплемінного принципу; основна характеристика – відносна рівність лідера з іншими членами команди (пр-д: вікінги);

2. команда, що будується на основі «опричнини»; основані на необхідності руйнування попередньої однорідності держави і суспільства (пр-д: Іван Грозний);

3. команда, що будується на основі «компанії»; значення набувають особисті якості членів команди (пр-д: Петро І);

4. команда, що будується на основі фаворитизму (пр-д: Катерина ІІ);

5. команда, що будується на основі неформальних стосунків типу «негласного комітету» – дружнього гуртка, що виконує консультативні функції при лідері (пр-д: Олександр І); часом носять психотерапевтичну роль, дозволяючи лідеру «виговоритися»;

6. команда, що будується як «міністерство талантів»; (пр-д: команда Наполеона);

7. команда, що будується на основі якогось таємного співтовариства; (пр-д: тимчасовий уряд в Росії початку ХХ ст..; в Кампучії Пол Пот і його розпорядження виходили під підписом «Організація»);

8. Команда як політичний і особистий мізковий трест. (пр-д: Дж.Кеннеді, який запропонував поділ команд на три типи: 1) команда – кадровий кістяк управління державою; 2) команда особистої політичної та інтелектуальної обслуги; 3) команда друзів).