Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 13. Психологія політичного насилля та диктатури






1. Соціально-психологічна природа насилля та диктатури

Не зважаючи на те, що на початок ХХІ століття людство досягло неабияких науково-технічних висот та інтелектуальних надбань, проблема соціального, політичного насилля не стала менш гострою. І хоча від терміну «диктатура» на перший погляд віє архаїзмом, чи перейшло це поняття в категорію спадщини історичного минулого?

Все частіше представники гуманітарних наук звертають увагу на цей зріз соціально-політичного життя, виокремлюючи в ньому не лише політичні, але і соціологічні, психологічні та морально-етичні аспекти. На сьогоднішній день існує більше ста визначень політичного насилля, залежно від об’єкту дослідження наукової галузі.

Відкритим залишається питання: як і чому виникають деспотичні режими, яку соціально необхідну функцію вони виконують і чи можлива їх поява сьогодні? Ще античні автори зауважували, що тиранічні режими виростають із крайностей демократії, як спроби стабілізувати соціальний хаос, породжений крайньою формою демократії  «охлократією» (владою натовпу). Ретроспективний погляд в історію показує, що бонапартизм у Франції виник як реакція на революційні процеси, а фашизм в Німеччині та Італії прийшов до влади під лівими соціалістичними лозунгами.

Проблемі тоталітаризму присвячено багато наукових праць. Існує думка, що своїм походженням термін «тоталітаризм» завдячує німецькому економісту Рудольфу Гільфердингу, автора теорії «організованого капіталізму», в якій поняття «тоталітарна держава» розглядається як деякий бажаний ідеал. Авторство ж самого терміну приписують Муссоліні, який у виголошеній 22 червня 1925 року промові вихваляв «тоталітарну державу».

Першою фундаментальною працею з проблем тоталітаризму вважається книга Ханни Арендт «Походження тоталітаризму» (1951 р.). В запропонованій автором концепції тоталітаризму висувається ідея тотального панування, яка реалізується в умовах «масового суспільства» та «тоталітарного руху». Соціальною базою тоталітарного режиму є суспільство без класів, в якому «маса» людей не зв’язана жодними спільними інтересами і тому не спроможна до об’єднання на їх основі. В середовищі такої маси формується «тоталітарна особистість», схильна до злочинів.



Т.Адорно також вказував на наявність специфічного соціально-політичного типу, який відповідає політичному режимам тоталітарного типу. Він запропонував модель авторитарної особистості, яка підтримує будь-яку владу, незалежно від лозунгів, які вона проголошує. На думку вченого, авторитарній особистості притаманні наступні психологічні характеристики:

 традиціоналізм, крайня консервативність, неприйняття перемін;

 схильність до проекції: власні неусвідомлювані імпульси проектує на інших людей;

 деструктивність і цинізм, крайня ворожість по відношенню до незгідних;

 сила і «твердість», домінуюча манера вести себе щодо інших;

 забобонність і стереотипність, віра в долю;

 нетерпимість до поведінки, яка в якому би то не було розумінні є «неправильною»;

 авторитарна агресивність, сильна ворожість до людей, що здійснюють нападки на владу;

 підкорення авторитету, відданість владі.

Е.Шпранглер подібний тип особистості називав «людиною влади», О. Розенберг  «нордичною людиною», О. Броймлер подібні характеристики об’єднував виразом «солдаткість», а російський вчений О. Зінов’єв запропонував розглядати особливий тип авторитарної особистості, сформований радянською політичною системою  «homo soveticus». Такий особливий тип людини завжди існував і буде існувати у будь якій країні. Але тоталітарна система чи диктаторський режим «знаходить» цих людей робить опорою свого правління, відкриваючи для них «зелену вулицю». З часом саме ці люди починають визначити обличчя суспільства. Ще певна частина приймає участь в організованих владою політичних спектаклях, вважаючи, що так буде краще для них самих та їхніх близьких. Коли ж режим терпить страх, вони без мук совісті відмовляються від старих ритуалів, з легкістю приймаючи нові.



Тоталітарна система чи диктаторський режим майже ніколи не є результатом ретельно спланованої акції. Безпрецедентний досвід виникнення подібних політичних систем у ХХ столітті пояснюється далеко не прихильністю до сильної влади, фанатизмом вождів та їх адептів. Будь який диктатор приходить як визволитель, захисник простої людини від ворогів та хаосу. Його радикальні, зазвичай абсолютно ірраціональні і максимально просто сформульовані ідеї щодо шляхів вирішення життєвих проблем суспільства і які не можуть бути реалізовані в нормальному суспільно-політичному житті, знаходять гарячий відгук в масах. Проте успіхи такої політики зазвичай тимчасові, а ціна, заплачена суспільством за ілюзію свободи та добробуту  надзвичайно висока.

Диктаторський режим рідко буває повновладною диктатурою однієї людини. Навіть в умовах нічим не обмеженої влади зазвичай існує правляча олігархія, з інтересами якої вождь повинен рахуватися, та ставка на прошарок «обраних» осіб, які позиціонують себе як виразники істинних інтересів народу, беручи на себе відповідальність за реалізацію своїх обіцянок.

Диктаторські режими бувають різними  деякі з них обмежують політичні права і не вмішуються в економіку та релігію, інші саме економіку чи релігію обирають відправною точкою своєї політичної діяльності. Проте всі диктатури мають спільні риси: знищення громадянського суспільства та повний контроль над всіма аспектами життя людини і суспільства. Надзвичайно яскраво цю особливість тоталітарно-диктаторських систем зобразив Дж. Оруелл у відомому романі-антиутопії «1984», використавши як прообрази гітлерівський режим в Німеччині та сталінський в СРСР.

Стабільність будь-яких держав має економічну, історичну та психологічну природу. Якщо в демократичних державах громадяни, не зважаючи на досить високий рівень критицизму, згідні з існуванням цієї системи і розуміють, що при всіх її недоліках вона виражає і захищає їх матеріальні, духовні інтереси краще, чим будь-яка інша, то диктаторський режим повинен шукати опору в іншому. Виходячи з того, що стабільною може бути лише та влада, яка влаштовує людей, яка щось їм дає або вони думають, що вона їм щось дає, диктатора намагається дати людям відчуття захисту від ворога справжнього чи уявного; забезпечити високий життєвий рівень (або переконати населення, що він таким є), також обґрунтувати віру у справедливість саме такого суспільного влаштування.

Лідери диктаторських режимів розуміють, наскільки важливим є віра громадян в те, що держава виражає їх інтереси. Але оскільки інтереси диктаторської влади лежать в зовсім іншій площині, для підтримання відчуття єдності влади і народи їй необхідно утримувати величезний ідеологічний апарат, завданням якого є втілення в свідомість людей ілюзорної, спотвореної картини світу, в якій держава і люди складають єдине ціле. Відчуття страху, взаємної ненависті та підозри значно полегшують виконання цього завдання. Стеження, доноси, «чистки» автоматично сприяють концентрації влади. Чим жорсткіша і економічно не вигідніша диктатура, тим більше сил і коштів вкладається в регулярне промивання мізків, яке починається в дитячому садочку і закінчується лише після смерті.

З метою досягнення згоди між владою та громадянами ідеологічний апарат диктаторської чи тоталітарної держави використовує когнітивні та емоційні механізми пропагандистського впливу. Задля обґрунтування визнання легітимності існуючої форми правління створюються спеціальні навіть спеціальні наукові дисципліни, єдиним завданням яких є наукове обґрунтування потрібної владі картини світу.

Проте основну ставку диктаторський режим робить на ірраціональне  емоційну сферу та підсвідоме громадян, активно використовуючи з цією метою мистецтво. Держава і особи, які її персоніфікують, стають предметом екстатичного почуття любові. Якщо в політичному словнику демократичних країн слова «любов» не має, то в умовах диктатури воно одне із най розповсюджених.

Прагнучи до контролю над поведінкою та емоціями підданих, диктатура використовує систему винагород за «правильні» відчуття та покарань за «неправильні». Характерним є негативне ставлення до кохання майже всіх диктаторських режимів, оскільки ця сфера життя є найбільш інтимною і найменш піддається контролю та впливові ззовні.

 

2. Ідеологія політичного насилля

Життя людини в суспільстві регламентується певними законами і правилами, які істотно впливають на всіх учасників політичного життя. Частина з них носить характер побажань (вимога притримуватися стандартів поведінки, одягу) і їх порушення може змінити ставлення оточуючих; наслідком інших можуть бути штрафи та інші форми покарань. Вкрай жорстка регламентація суспільного життя постає у формі насилля.

Головною особливістю політичного насилля є використання сили в ході боротьби за державну владу, владні повноваження, або для безпосереднього впливу на розвиток політичного процесу.

Специфіку політичного насилля неможливо виявити без додаткового аналізу його взаємозв’язку з владними відносинами. В західній науці поняття «влада» та «сила» є практично синонімами і позначаються одним і тим самим словом “power”. Щодо вітчизняної політичної науки, то термін «влада» використовується переважно для опису внутрішньо суспільних відносин (державна влада, демократична влада та ін.), а термін «сила»  щодо міжнародних відносин (баланс сил силовий тиск та ін.). Аналізуючи такі розбіжності у трактуванні, слід зважати на те, що єдиний термін «влада - сила» є доречним при його використанні в розумінні застосування соціального насилля в ім’я тих чи інших соціальних цілей, а формами застосування в такому випадку виступають поліція, суд, тюрма. Якщо ж робити акцент на своєрідності прояву даного феномену у внутрішньодержавному чи міжнародному житті, то зручніше користуватися двома термінами, а міжнародними аналогами форм застосування є війна, військова чи економічна блокада.

Щодо понять «влада» та «насилля», то вони не є тотожними. Влада розглядається як певна суспільна потенція, потенціал насилля, який може бути використаний за певних умов; насилля  це реалізація цього потенціалу в ім’я соціальних або політичних інтересів.

Насилля, як форма регламентації суспільного життя, в тій чи іншій мірі проявляється у будь-якому суспільстві. На ставлення суспільства та держави до насилля накладають відбиток історія та культурні традиції народу, конкретна політична та економічна ситуація, особисті якості носіїв влади, рівень розвитку громадянського суспільства. Проте існує група факторів, які сприяють утвердженню насилля в суспільстві і навіть роблять його частиною офіційної політичної ідеології держави.

Перший фактор  уявлення про людську природу. Головним постулатом демократичних форм правління є презумпція початкової розумності та конструктивності людини, її здатності домовлятися з іншими, дотримуватись існуючих у суспільстві правил. Насилля в таких суспільствах застосовується лише як виключна міра по відношенню до тієї частини населення, яка порушує загальноприйняті норми закону. Масове політичне насилля за таких умов є неможливим.

Другий фактор стосується певного уявлення про історичний процес. Якщо цей процес уявляється хаотичним, випадковим і в його ході виникає перманентна невизначеність політичної системи, то для надання цьому процесу якогось спрямованого вектору необхідна велика людина. Вірогідність застосування насилля в такому суспільстві значно зростає.

Третій фактор  це уявлення політика або політичної еліти про особливу місію  свою, своєї партії, свого народу. Заради виконання цієї місії, свого призначення використання насилля в будь яких формах і масштабах цілком допустиме, оскільки мета виправдовує будь-які засоби.

Четвертий фактор  орієнтація в політиці не стільки на вирішення поточних проблем, скільки на якийсь ідеальний світ і як наслідок  нівелювання цінності поточного моменту. В такому разі всі моральні перепони до використання в політичній практиці насилля знімаються.

 

3. Види політичного насилля

Останнім часом інтерес до проблем індивідуального і суспільного насилля значно підвищився. Спостерігається процес становленні нового напрямку в соціально-психологічних дослідженнях  вайолентології  науки про насилля, яка намагається дати відповіді на багато питань, які виникають щодо цього суспільного феномену.

Види політичного насилля можна класифікувати, беручи за основу різні критерії. Сучасні дослідники проблеми політичного насилля пропонують розглядати різні варіанти його типології:

 за сферою дії насилля: внутрішньодержавне і міжнародне;

 за відношенням суб’єктів насилля до державної влади: державне і недержавне;

 за рівнем організованості: стихійне та організоване;

 за кількістю учасників актів насилля: індивідуальне, коливне і масове;

 за джерелом здійснення насилля: оборонне та наступальне;

 за кількістю жертв: насилля високої, середньої та низької інтенсивності;

 за соціальними характеристиками суб’єкта політичного насилля: соціально-класове, етнічне, релігійне;

 за спрямованістю та глибиною соціально-політичних наслідків насилля: реформістське, радикальне, консервативне;

 за способом впливу на об’єкт насилля: демонстративне та інструментальне;

 за засобами, задіяними в насиллі: збройне та не збройне.

Досить зручною є типологія насилля, яка використовує для дві координати: тип суб’єкта насилля: колективний чи індивідуальний та міра структурованості акту насилля.

Колективне структуроване насилля здійснюється на основі визначених правил різними соціальними інститутами в ім’я інтересів держави (армія, суд, міліція). Насилля в такому випадку узаконюється державою і вибудовується за ієрархічним принципом  молодші підкорюються старшим за званням, які несуть відповідальність за свої розповсюдження. Всім соціальним інститутам цього типу притаманне зниження почуття індивідуальної відповідальності, а громадянам як компенсація пропонується спокій, можливість не думати про наслідки своїх вчинків та сумління совісті. Це може стати причиною прояву крайніх, неочікуваних для самої людини форм жорстокості, як це було показано у класичному експерименті С. Міліграма, коли під тиском керівника звичайні люди проявляли схильність до крайніх форм покарань. Застосування колективного структурованого насилля сприяє прояву ще одного соціально-психологічного феномену  де індивідуалізації, зниженню почуття власної унікальності.

Колективне неструктуроване насилля не має чітко встановлених правил, а його прояви спонтанні і непередбачувані. На противагу колективному структурованому насиллю, цей вид насилля спрямований не на підтримання стабільності державних інститутів, а проти них. Прикладами можуть бути повстання, бунти та інші масові дії, учасники яких ідентифікують себе не з державою, а з певною суспільною групою. Велику роль в такому насиллі відіграє ідеологія, тому почуття індивідуальної відповідальності ту набагато вище. Слід зазначити, що спонтанними та хаотичними масові виступи бувають лише на початку руху, пізніше або починається процес структуризації, оформлення нових соціальних інститутів, або хвиля насилля іде на спад і щезає.

В основі індивідуального структурованого насилля лежить визнання різної цінності людського життя, коли суспільство чітко визначає, по відношенню до яких членів суспільства, коли і як можливо застосувати насильницькі дії. Архаїчні суспільства відкрито визнавали різні права і різну цінність людського життя. Так, в ХІІ – ти таблицях царя Хаммураппі було чітко прописана вартість життя представника кожного верстви вавілонського суспільства. Сучасні суспільства декларують абсолютну рівність цінності людського життя, проте навіть в них існують різні права на індивідуальне насилля  служба охорони, міліція має право використовувати насилля щодо злочинців.

Індивідуальне неструктуроване насилля охоплює широке коло явищ  від побутового хуліганства до знущання високо посадовця над підлеглими. Із усіх вищенаведених видів насилля воно є найбільш особистісно детермінованим. Воно майже не має ідеологічного оправдання, і засудження таких актів насилля суспільством далеко не завжди супроводжується почуттям каяття у здійсненому його ініціатором. Причин цьому може бути багато  людина може перекладати відповідальність за те, що сталося, на недосконалість суспільства, або керуватися власним моральним кодексом, згідно до якого існують підстави (надзвичайні здібності, особливе призначення, походження, матеріальний статок), які дозволяють йому чинити те, що не дозволено іншим.

Також виокремлюють наступні види насилля:

• бунт  неорганізовані локальні хвилювання, що носять колективний характер;

• зіткнення політичних угрупувань  локальні колективні сутички політичних опонентів, спрямовані проти влади;

• повстання  масовий збройний виступ з метою здійснення змін у владних відносинах;

• громадянська війна  масштабне збройне протистояння за державну владу між суспільними групами в межах однієї держави;

• партизанська війна  збройна боротьба проти уряду, яка ведеться із застосуванням особливої тактики, загонами опозиціонерів, що мають місця постійної дислокації на невеликій важкодоступній території країни;

• переворот  захоплення влади відносно невеликою групою змовників;

• тероризм  систематичне використання нічим необмеженого насилля, метою якого є досягнення певних результатів шляхом залякування політичних противників;

• репресії  насильницькі дії органів держави, спрямовані на досягнення політичної стабільності, але не пов’язані з громадянською війною або залякуванням політичних опонентів;

• геноцид  специфічний вид насильства, який здійснюється самим народом і для якого характерна не лише велика кількість жертв, але й велика кількість злочинців.

 

4. Війна як прояв політичного насилля

Свого апогею за інтенсивністю прояву та кількістю жертв насилля досягає у формі війни. В Британській енциклопедії можна трактується як конфлікт між політичними групами, що призводить до військових дій значної тривалості та масштабу. Загалом, в науковій думці можна знайти багато підходів до розгляду цього поняття, які часто суперечать один одному. Так, відомий філософ епохи Просвітництва Дідро вказував, що війна  це очевидна і насильницька хвороба політичного тіла. Після першої світової війни розповсюдженою стала думка про те, що війна має «патологічний або гіпнотичний характер» і є «дурним і даремним злочином». Продовжуючи розмірковування в цьому напрямку, прихильники такого бачення війни продовжують, що оскільки це хвороба, природнім є те, що допоки людство існуватиме, доти воно буде на неї хворіти. Просто війну слід обмежувати і тримати під контролем, щоб її наслідки не знищили саме людство.

Опоненти цієї концепції стверджують, що війна, і особливо її результат  завоювання  є життєво необхідним фактором «культурної еволюції» та розповсюдження цивілізації. Джерела такого підходу можна знайти ще в працях Платона, Геракліта, Лукреція та інших мислителів античності, які розглядали війну як норму суспільного життя, здоровий стан суспільного організму. Вона  відтворення на державному рівні вічної боротьби між людьми, продиктованої їх жадібними та корисливими, егоїстичними інтересами та пристрастями. Подібні погляди поділяють і деякі сучасні вчені. Так, американський політолог Б. Маліновський зазначав, що наслідком завоювання є перехресне збагачення двох культур, що призводить до нового і збагаченого розподілу функцій і більш ефективної форми соціальної організації.

В матеріалістичній теорії насилля відводиться вагома роль у зміні, становленні та розвитку суспільних формацій. Пронизуючі всі форми суспільного життя, насилля виконує істотну господарську, економічну функцію. В такому розумінні насилля розглядається як «економічна потенція». Зокрема, К. Маркс, розглядаючи роль війни у кочових племен, вказував, що війна була однією з первісних видів праці кожної з цих общин як для утримання власності, так і для її набуття. На перетворення війни на «регулярний промисел» вказує і Ф. Енгельс у своїй праці «походження сім’ї, приватної власності і держави». Тобто, війна є результатом не лише певних конкретних політичних рішень, але і «економічною необхідністю».

Пруський генерал початку ХІХ ст. К. фон Клаузевіц вперше чітко і послідовно виклав думку про те, що війна не є первинною, її цілі, масштаби, характер і навіть форми військового мистецтва визначаються політикою. У війни не має своїх власних законів, і розглядати її слід лише як частину іншого цілого  політики, продовженням якої вона і є. Проте і цей підхід до пояснення механізмів виникнення воєн не є бездоганним з точки зору багатьох авторів. Професор Торонтського університету А. Рапопорт зауважує, що сьогодні ціна війни стала перевищувати рівень політичних ставок, ради яких і велися, згідно до К. фон Клаузевіца, війни. Ядерна війна, на думку вченого, означала би не що інше, як кінець політики, а не її продовження.

Реалії сьогоднішнього дня піддають сумнівам постулати кожного із теорій  в умовах сучасності війна не може бути виправдана ні з політичної, ні з економічної, ні з моральної точок зору. Перші розвідки у визначенні економічної обґрунтованості війни були здійснені ще наприкінці ХІХ ст. польським банкіром І. Блохом, за підрахунками якого «ціна» війни стала перевищувати отримувані від неї дивіденди.

Відомий вчений П. Сорокін, прослідкувавши стійку тенденцію до наростання числа збройних конфліктів у світі, здійснив спробу оцінити «інтенсивність воєн» за допомогою розробленого ним «індексу інтенсивності воєн» для восьми європейських держав на протязі дев’яти сторіч (з 1100 по 1925 рр.). Критеріями для розрахунку індексу слугували такі показники, як:

 тривалість війни;

 розміри застосованих збройних сил;

 число вбитих і поранених;

 кількість залучених до війни держав;

 співвідношення мобілізованих солдат до всього населення країни.

В результаті П. Сорокін отримав низку даних, які дозволили охарактеризувати «інтенсивність воєн в різні епохи» (в таблицю не включено дані по другій світовій війні):

Століття 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Одиниця інтенсивності 18 24 60 100 180 500 370 120 3080

 

Незабаром після закінчення першої світової війни професор Іллінойського університету Е. Богарт вирішив підрахувати не лише прямі, але й поточні збитки і втрати від неї. З цією метою він використав досить умовну і неоднозначну одиницю виміру  вартість людського життя, яка оцінювалася відповідно до економічних показників країни (національного доходу на душу населення та ін.). За його підрахунками «ціна» людського життя коливалася від 4 700 $ в США до 2 000 $ в Росії. Враховуючи вбитих на фронтах солдатів та втрати серед мирного населення «вартість» лише людських життів, втрачених під час першої світової війни, сягнула 67 млрд. $. Загальна ж вартість першої світової війни сягнула 337, 8 млрд. $. Але навіть ця цифра, на думку багатьох експертів, є заниженою.

Досвід другої світової війни приголомшливий: майже половина людських втрат випадає на громадянське населення (у першій світовій війні  5%). Загальна вартість матеріальних витрат на підготовку, ведення та ліквідацію наслідків війни складає сума 4 трильйони $. Вченими підраховано, що в ядерній війні людство втратить 99% мирного населення.

Наведені вченими факти дають підстави замислитись над допустимістю використання війни як форми насилля, що використовується заради досягнення певних політичних цілей. Політики все більше починають схилятися до ведення «дипломатичних воєн» та розробки концепцій не наступальної оборони, що б найбільшою мірою задовольняло інтереси ворогуючих сторін. Проте, як показують політичні події початку ХХІ ст., політики не мають наміру повністю відмовлятися цієї крайньої форми насилля в суспільно-політичному житті.



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2023 год. (0.023 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал