Тема 12. Політична еліта: її психологічна характеристика та проблема елітаризації суспільства

1) Генеза ідей політичного елітизму

Поруч із такими важливими проблемами, як психологічні основи політичної влади, політичного лідерства, політичної соціалізації особистості особливе місце займає питання про те, кому ця влада належить, хто і чому наділяється правом приймати політичні рішення та як формується соціальний прошарок, який прийнято називати політичною елітою.

На неминучість розподілу суспільства на керуючих і керованих вказували ще мислителі давнини. Вперше такі ідеї можна зустріти в працях Платона та Аристотеля, які називали еліту аристократією. Зокрема, Платон рішуче виступав проти участі демосу, який він називав натовпом, до управління державою. Дещо пізніше на проблему соціального поділу суспільства звернули увагу Н. Маккіавеллі, Ф. Ніцше, О. Шопенгауер.

Проте перші науково обґрунтовані концепції еліт з’явилися наприкінці ХІХ  на початку ХХ сторіччя в працях Г. Моски, В. Паретто, Р. Міхельса. Щодо самого терміну «еліта», то суспільними науками він був запозичений з французької мови і з ХІІ ст. використовувався для позначення товару кращої якості, а вже і Оксфордському словнику 1823 р. видання цим терміном позначаються вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства.

Поняття «політична еліта» в науковий обіг ввів Г. Моска, характеризуючи два класи людей: той, що править  виконує всі політичні функції, монополізує владу і користується всіма її перевагами; той, яким правлять  більш багаточисленний, надає правлячому класу необхідні засоби існування і забезпечує життєздатність політичного організму.

На сьогоднішній день у науковій літері існує багато визначень терміну «еліта»:

 люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Паретто);

 найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана меншість суспільства (Г. Моска);

 люди, які володіють владою (Т. Етімоні);

 люди, які користуються у суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом;

 люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищим почуттям відповідальності (Х. Ортега-і-Гассет);

 люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч);

 «богонатхненні особи», які володіють харизмом (Л. Фройнд);

 творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).

Узагальнивши наведені визначення, можна зробити висновок, що політична еліта  це складова меншість суспільства, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка певною мірою володіє психологічними, соціальними та політичними якостями та бере безпосередню участь у прийняття та здійсненні політичних рішень.

Феномен елітарності знаходить обґрунтування у теоріях різного спрямування: ірраціональній, біологічній, психологічній, функціональній, технократичній.

В основі ірраціонального напрямку лежать ідеї Х. Аквінського про необхідність ієрархічної будови суспільства, в якому кожен виконує відведені йому функції та трактування елітарності як особистих харизматичних якостей та здібностей певної особистості, які підносять її над рештою суспільства.

Основи біологічного напрямку ґрунтується на відомих положеннях Платона, Аристотеля, Н. Маккіавеллі. О. Аммон та Ж.. де Ляпуж, використавши дані статистики Ч. Ламброзо, розробили концепцію соціальної антропології, яка пізніше була використана А. Гітлером для обґрунтування особливої шляхетності, елітарності «арійської раси» у праці «Моя боротьба» для обґрунтування. Сучасні прихильники цього напрямку розглядають еліту як генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5-10% популяції.

Психологічний напрям основу елітарності вбачає у наявності певних психологічних типів людей, одні з яких більш придатні до політичної діяльності, інші  менше. Для визначення придатності, на думку деяких психологів, можна використовувати психологічне тестування. З. Фрейд вважав, що суспільство, в якому більшість людей має анти суспільні, анти культурні традиції, не може обійтися без примусу, який здійснюється меншістю. В основі такого поділу лежать родові форми організації суспільства, однією з яких є батьківське право.

Функціоналісти виходять з того, що існування людей можливе лише в суспільстві, яке є організацією певного рівня. Розвиток та існування цієї організації можливі лише за умов вмілого керівництва і управління, чим і покликана займатися політична еліта. Представники цього напрямку звертають увагу на цікаву особливість: у всякій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше піднімає питання не про оздоровлення самої системи, а питання правопорядку та охорони цінностей системи.

Технократичний напрямок, представниками якого є Т. Верлен та Дж. Бернхем, наполягають на необхідності зміни менталітету нового індустріального суспільства та приходу до керівництва нових людей  менеджерів. А. Тоффлер, аналізуючи сучасне інформаційне суспільство, вважає головним в розподілі влади контроль над знаннями, який дозволяє претендувати на роль лідера світової цивілізації.

2) Основні фактори існування політичної еліти

Існування політичних еліт обумовлено дією наступних факторів:

1) психологічною і соціальною нерівністю людей, їх різними здібностями, можливостями і бажанням приймати участь в політиці;

2) законом розподілу праці, який вимагає професійного заняття управлінською роботою як головної умови її ефективності;

3) високою суспільною значущістю управлінської праці і її відповідним стимулюванням;

4) широкими можливостями використання управлінської діяльності для отримання соціальних привілеїв;

5) практичною неможливістю здійснення всеохоплюючого контролю над політичними керівниками;

6) політичною пасивністю широких мас населення, головні інтереси яких зазвичай знаходяться на перший погляд поза політикою.

Основним завданням політичної еліти є вироблення і прийняття стратегічно важливих рішень, забезпечення їх трансляції в масову свідомість та здійснення контролю за їх реалізацією. Ці завдання втілюються в життя через вироблення чіткої ідеології (програми, доктрин, конституційних положень); створення механізмів здійснення різноманітних політичних проектів (законів, рішень); формування системи політичних інститутів суспільства та здійснення державної кадрової політики; вивчення та аналіз інтересів різних груп суспільства;

Діяльність політичної еліти забезпечується використанням різноманітних ресурсів, багато з яких не носять політичний характер. Багатомірність політичного життя зумовлює розмаїття джерел політичного капіталу, яким користується еліта: культурні, соціальні, силові, символічні і навіть релігійні інститути суспільства можуть набувати політичного відтінку у випадку їх використання для впливу на процес прийняття політичних рішень.

Ефективна діяльність політичної еліти в сучасному світі можлива лише за умов повної гласності, свободи слова, відсутності монополії на засоби масової інформації. Відсутність політичного плюралізму, зваженого розподілу повноважень гілок влади, соціальної мобільності та циркуляції еліти може призвести до її деградації і негативно вплинути на всі сфери життєдіяльності суспільства.

Результативність політичної еліти проявляється в досягнутому рівні добробуту свого народу, політичній стабільності суспільства, національній безпеці, оптимальному співвідношенні між громадським суспільством і державою.

3. Типологія політичних еліт

Враховуючи складність суспільно-політичного життя, неоднорідність, ієрархізованість сучасних суспільств, на основі обраних критеріїв науковці виділяють певні типи еліт.

За відношенням до влади та місцем у владних стосунках виокремлюють правлячу еліту, в руках якої знаходяться важелі управління державною владою. Владна вертикаль сучасного суспільства може бути представлена у вигляді трьохрівневої піраміди, на вершині якої знаходиться правляча еліта; другий рівень складають політичні групи, що забезпечують втілення рішень, прийнятих у вищих ешелонах, в життя; основу піраміди складає сам об’єкт управління  громадяни суспільства. Контреліта (опозиційна еліта) веде активну боротьбу за владу. В цій якості зазвичай виступає вищий ешелон політичної опозиції.

Залежно від джерела впливу еліти виокремлюють спадкові еліти (аристократія); ціннісні  особи, які займають впливові суспільні та державні позиції; владні, в чиїх руках безпосередньо знаходиться влада; функціональні  професіонали-управлінці, що мають необхідну кваліфікацію.

За характером відносин із суспільством говорять про відкриті еліти, що допускають поповнення своїх рядів представниками суспільства. Основними вимогами до членів відкритої еліти є особисті досягнення в певній галузі; професіоналізм та компетентність; конкурентний спосіб добору; чутливість до громадської думки; саморегуляція. Закриті еліти  це своєрідні кастові групи, які відтворюються зі власного середовища. Основними ознаками такого елітарної групи є відсутність спонтанності у формуванні; недопущення представників нижчих верств населення; ієрархічна впорядкованість; некритичне ставлення до вказівок «зверху»; байдужість до громадської думки; зайняття посад за принципом особистої відданості тощо.

В залежності від впливу на прийняття політичних рішень, значущих для всієї держави, виокремлюють вищу еліту, що має безпосередній вплив на цей процес. Прийнято вважати, що в західних країнах на кожен мільйон жителів припадає близько 50 представників найвищої еліти. Середня еліта включає осіб, які приймають активну участь у підготовці та реалізації рішень. Прийнято вважати, що вона складає приблизно 5% дорослого населення характеризується трьома основними ознаками  рівнем прибутку, фаховим статусом, освітою. Якщо один з трьох показників відсутній, мова може йти про маргінальну еліту. адміністративну, в обов’язки якої входить виконавча діяльність, але яка, тим не менше, має значний вплив на політику.

В залежності від міри розвитку та співвідношення вертикальних (соціальна представленість) та горизонтальних (внутрішньополітична згуртованість) зв’язків виділяють стабільну демократичну еліту, основними ознаками якої є висока представленість та висока групова інтеграція; плюралістична, для якої характерна висока представленість та низька групова інтеграція; владна, якій притаманна низька представленість та висока групова інтеграція; дезінтегрована  обидва показники є досить низькими.

4. Система формування та змін політичних еліт

Соціально-політичний розвиток суспільства тісно пов'язаний із системою формування еліт і передбачає підвищення рівня його організованості. Будь-які владні відносини передбачають різну міру залученості членів суспільства до управління його життям, що зумовлюється неоднаковим володінням індивідами такими ресурсами, як сила, гроші, знання. Внаслідок цього, як зазначають сучасні дослідники, відбувається «селекція крайностей»  на верху суспільно-політичної піраміди суспільства опиняються не найбільш видатні чи розумні, а найбільш пристосовані до нових умов особистості. В цих умовах особливого значення набувають критерії відбору, система формування і зміни політичної еліти, соціально-психологічні якості якої визначають якість життя всього суспільства.

Існуючі способи рекрутування еліт можуть бути описані як система гільдій (корпоративна) та антрепренерська (підприємницька система).

Система гільдій є одним із найдавніших способів поповнення рядів елітарної групи. Консервативність та традиційність, характерні для такого способу вливання «свіжої крові» у вищі ешелони влади, спричинює дуже низький рівень конкурентності при доборі нових кадрів, основна ставка робиться на вихідців цього вузького елітарного кола. Як наслідок  схильність до відтворення одного й того ж типу керівників, до надмірної бюрократизації, підміни формальних критеріїв відбору неформальними. Проте, ця система забезпечує передбачуваність політичного курсу, зваженість рішень та менший рівень ризику при їх прийнятті, меншу вірогідність внутрішніх конфліктів. Головними цінностями цієї системи є консенсус, гармонія і передбачуваність.

Особливу систему гільдій представляє номенклатурна система, породжена комуністичними режимами. Рекрутування за такої системи здійснюється під пильним контролем партійних організацій. Основним критерієм відбору в ряди політичної еліти є приналежність до певного суспільного класу чи політичної партії.

Антрепренерська система орієнтована в першу чергу на особисті якості кандидата, в ній існує конкурсний підхід до заняття елітних позицій відповідно до його здібностей. Характерними рисами антрепренерської системи рекрутування еліт є її відкритість, можливість входження в елітарні кола представників будь-яких суспільних груп; невелика кількість формальних вимог та інституційних перешкод; широке коло експертів, до якого може входити весь електорат держави; висока конкурентність; важливість особистих якостей та індивідуальної активності; вміння знайти підтримку широкої аудиторії. Проте ця система не позбавлена певних недоліків: можлива слабка прогнозованість політики; ризик непрофесіоналізму в політиці, схильності до надмірного захоплення зовнішнім ефектом своїх вчинків, популізму.